Тронько Петро Тимофійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тронько Петро Тимофійович
Tronko P T.jpg
Народився 12 липня 1915(1915-07-12)
село Заброди,
Богодухівський повіт,
Харківська губернія,
Російська імперія
Помер 12 вересня 2011(2011-09-12) (96 років)
Україна Україна, Київ
Поховання Байкове кладовище
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Діяльність історик і політик
Партія Комуністична партія Радянського Союзу[1]
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Почесна відзнака Президента України
Орден Богдана Хмельницького II ступеня
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (Україна)
Орден Леніна Орден Жовтневої Революції Орден Вітчизняної війни I ступеня Орден Трудового Червоного Прапора
Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора Орден Дружби народів
Орден Червоної Зірки
Медаль «За бойові заслуги»
Державна премія СРСР Заслужений діяч науки і техніки України
Почесна грамота Кабінету Міністрів України

Петро́ Тимофі́йович Тронько́ (12 липня 1915, с. Заброди на Харківщині — 12 вересня 2011[2]) — доктор історичних наук, професор, академік НАНУ, завідувач відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАНУ1980). Голова правління Національної спілки краєзнавців України (1990—2011 рр.). Голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О.Гончара (1996—2011). Заслужений діяч науки і техніки України, почесний громадянин Києва, віце-президент Асоціації історичних міст України. Головний редактор журналу «Краєзнавство». Голова редколегій 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» та багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Почесний головний редактор журналу «Пам'ятки України». Депутат Верховної Ради УРСР 2-го, 5-11-го скликань. Член ЦК КПУ у 1961 — 1981 р.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 12 липня 1915 у селі Заброди (нині — Богодухівський район, Харківська область) у селянській сім'ї. Трудову діяльність розпочав 1932 р. робітником шахти в м. Дзержинську. Після закінчення учительських курсів у Богодухові працював учителем суспільствознавства й української мови в школі с. Кленове Богодухівського р-ну, директором дитячого будинку м. Лебедина.

З 1937 р. — на комсомольській роботі: завідувач відділу пропаганди, 1-й секретар Лебединського районного комітету ЛКСМУ Харківської області, у 1939 — секретар Сумського обласного комітету ЛКСМУ. Член ВКП(б) з 1939 року.

У листопаді 1939 — 1941 р. — 1-й секретар Станіславського обласного комітету ЛКСМУ. Депутат Народних Зборів Західної України (1939).

Від перших днів німецько-радянської війни перебував у діючій армії. У складі військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів брав участь в обороні Києва та Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу. 6 листопада 1943 р. з підрозділами Червоної армії ввійшов до Києва.

З 1943 р. — знову на комсомольській роботі: у 1943 — 1946 р. — 1-й секретар Київського обласного комітету ЛКСМУ та 1-й секретар Київського міського комітету ЛКСМУ; у 1946 — жовтні 1947 р. — 2-й секретар ЦК ЛКСМУ.

У 1948 році закінчив історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка, історик. Також закінчив Вищу партійну школу при ЦК КПРС, Академію суспільних наук при ЦК КПРС (1951). Захистив кандидатську дисертацію за темою «Комсомольське підпілля України в боротьбі проти гітлерівських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни», а 1968 докторську дисертацію за темою — «Український народ в боротьбі проти гітлерівських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 рр.)».

У 1951 — 1952 р. — завідувач відділу науки і вузів Київського обласного комітету КПУ, у 1952 — 4 лютого 1961 р. — секретар Київського обласного комітету КПУ.

У 1960 — березні 1961 р. — завідувач відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ.

10 березня 1961 — 3 квітня 1978 р. — заступник Голови Ради Міністрів УРСР, займався питаннями культури, освіти, охорони здоров'я.

Делегат XXII з'їзду КПРС. Був заступником голови створеного за ініціативою М. С. Хрущова Всесоюзного оргкомітету з підготовки до сторіччя з дня смерті та 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка (1961 та 1964 рр. відповідно). В кінці 1965 року був главою делегації України на 20-й сесії Генеральної асамблеї ООН в Нью-Йорку, особисто вручив тодішньому (1961–1971) Генеральному секретареві ООН У Тану медаль від СРСР та ювілейне видання творів Тараса Шевченка. Очолював українську урядову делегацію на Всесвітній виставці « ЕКСПО-67» у Монреалі. Керував роботами з відзначення 250-річчя від дня народження Григорія Сковороди в 1972 р., ювілеїв Лесі України, Івана Франка, Леся Мартовича та ін. Депутат ВР УРСР дев'яти скликань.

У березні 1978 обраний академіком і віце-президентом Академії наук УРСР. Президія АН УРСР у березні 1979 р. прийняла постанову про створення в Інституті історії відділу історико-краєзнавчих досліджень, який очолив П. Т. Тронько. Велике методологічне значення для подальшої активізації краєзнавчих досліджень мали підготовлені у відділі праці: «Історичне краєзнавство в Українській РСР», «Основні підсумки і подальші завдання історико-краєзнавчих досліджень», «Деякі питання розвитку історичного краєзнавства в Українській РСР» та ін. Працював з Дмитром Ліхачовим під час підготовки та проведення IX Світового конгресу славістів, що проходив в Києві в 1984 році.

19671988 — голова правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Особисто супроводжував до Києва золоту пектораль, знайдену Б. М. Мозолевським 21 червня 1971 року в кургані Товста Могила біля міста Покров Дніпропетровської області УРСР.

За його ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю розгорталася робота зі спорудження Музею народної архітектури та побуту України в Пирогові, який досі його співробітники та кияни називають «Троньківкою», Національного музею-заповідника запорозького козацтва у Запоріжжі, Меморіального комплексу «Національний музей історії України у Другій світовій війні» та ін. Будучи заступником Голови Уряду України керував проектами створення і будівництва та Палацу культури «Україна» у Києві, встановлення пам'ятників видатним історичним діячам, заснування державних заповідників та музеїв. Ініціював здійснення наукового обґрунтування і відзначення 1500-річчя Києва, а також низки ювілеїв українських історичних міст.

Особисто ініціював і доклав вирішальних зусиль для відтворення у Києві пам'яток часів Київської Русі: Золотих воріт, ансамблю Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору Києво-Печерської лаври.

Радник Президента України з питань історико-культурної спадщини (01.1996—01.2000), голова Комісії з питань відтворення видатних пам'яток історії та культури при Президентові України (12.1995—11.2001). 1996—2011 — голова правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара.

Очолював Міжвідомчу координаційну раду з питань краєзнавства при Президії НАН України, був головним редактором журналів «Пам'ятки України», «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ», та «Краєзнавство». Член Шевченківського комітету. Голова ради Міжнародної організації «Харківське земляцтво». Голова наглядової ради Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

П. Т. Тронько був ідейним натхненником і головою Національної спілки краєзнавців України (1990–2011 рр.). Не в останню чергу, завдяки невтомній праці Петра Тимофійовича, НСКУ стала однією з найвпливовіших національних творчих спілок в Україні.

Помер 12 вересня 2011 року в м. Києві. Похований на Байковому кладовищі (ділянка № 6).

Праці[ред.ред. код]

Автор (співававтор) понад 600 наукових праць, зокрема 17 монографій. Серед них:

  • «Безсмертя юних. З історії боротьби комсомольского підпілля України в роки Великої Вітчизняної війни» (1957),
  • «В боях за Вітчизну (1941—1945 рр.)» (1959),
  • «Подвиг твоїх батьків» (1969),
  • «Народу сила незборима» (1969),
  • «Культура — всенародне надбання» (1977),
  • «Защищая советскую Родину» (1979),
  • «Летопись дружбы и братства» (1981),
  • «Киев социалистический» (1982),
  • «Краєзнавство у відродженні духовності та культури» (1994),
  • «З любов'ю до України» (1995),
  • «Тернистим шляхом до храму» (1999, співавт.),
  • «Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття» (2000),
  • «Згадаймо всіх поіменно…» (2001),
  • «Що ми залишимо нащадкам?» (2008) та ін.

Протягом 1950—1970-х рр. ХХ ст. учений написав низку монографій, десятки брошур та статей. Він був автором, керівником, членом редколегій кількох фундаментальних праць, у тому числі таких, як «Історія Української РСР» у 8-ми томах, 10-ти книгах, «Історія Києва», «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.» у 3-х томах, збірник документів «Київщина в роки Великої Вітчизняної війни», 3-томний збірник документів «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».

Під керівництвом ученого розпочалася робота з підготовки «Зводу пам'яток історії і культури України». За редакцією Петра Тимофійовича вийшов каталог-довідник «Памятники истории и культуры УССР» обсягом понад 100 друкованих аркушів, а також довідник про пам'ятки Великої Вітчизняної війни «Навічно в пам'яті народній» (60 друк. арк.).

Але найбільшою гордістю П. Т. Тронька й водночас цінним скарбом української науки стала унікальна за своїм масштабом та значимістю праця — «Історія міст і сіл Української РСР» у 26-ти томах, «батьком» якої його з повним правом вважають. Згадуючи, як народжувалася ця праця, аналогів якій і донині не існує в світі, Петро Тимофійович зауважував, що далеко не всі спочатку вірили в можливість реалізації такого масштабного й незвичайного проекту. За цю працю був удостоєний Державної премії СРСР в галузі науки.

Із 1992 р. він очолив також Головну редколегію багатотомної науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Повернення доброго імені безвинних жертв тоталітаризму, відновлення історичної правди П. Т. Тронько вважав одним із головних своїх обов'язків. Ідея викристалізувалася при дослідженні масових політичних репресій щодо членів Українського комітету краєзнавства. Ініціатором вивчення цього напряму став учень Петра Тимофійовича кандидат історичних наук Ю. З. Данилюк. На 2015 р., у рік 100-річчя П. Т. Тронька, символічно світ побачило 100 книг згаданої серії. І на цьому видання книг не завершується, а широко реалізовується в усіх областях України.

Більшість наукових праць П. Т. Тронька останніх десятиліть має краєзнавчу тематику: «Краєзнавство у відродженні духовності та культури», «Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття», «Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень», «Українське краєзнавство в ХХ столітті: (До 75-річчя Всеукраїнської спілки краєзнавців)», «Краєзнавство України: здобутки і проблеми: (До ІІІ з'їзду Всеукраїнської спілки краєзнавців)», «Національна спілка краєзнавців України: сторінки історії».

Відзнаки, нагороди, премії[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Могила Петра Тронька
Меморіальна дошка П. Т. Троньку в Харкові
Меморіальна табличка Дмитру Яворницькому і Петрові Троньку на стіні Музею історії запорізького козацтва. Національний заповідник «Хортиця», Запоріжжя, острів Хортиця

2012 року заснована благодійна організація «Фундація Героя України, академіка П. Т. Тронька».

З 2012 року ім'я академіка П. Т. Тронька носить Центр краєзнавства ХНУ імені В. Н. Каразіна.

З 2013 року щорічно окремим краєзнавцям присуджується Загальноукраїнська Премія імені академіка Петра Тронька Національної спілки краєзнавців України за вагомий внесок у справу вивчення, дослідження і популяризації історико-культурних і природних багатств рідного краю у чотирьох номінаціях.

У липні 2015 родинна садиба Анатолія Сєрикова у селі Веприк Бобровицького району на Чернігівщині стала приміщенням для Музею Фундації Петра Тронька. У музеї є меморіальна кімната академіка.[9]

10 липня 2015 на фасаді Богодухівського ліцею № 3 відкрили меморіальну дошку П. Т. Троньку[10].

15 липня 2015 р. меморіальну дошку було відкрито на фасаді Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна[11];

8 жовтня 2015 р.— на фасаді Музею історії запорозького козацтва Національного заповідника «Хортиця»[12].

8 жовтня 2015 за рішенням Київської міської ради безіменний проїзд від вул. Заболотного до Національного музею народної архітектури та побуту назвали вул. Академіка Тронька[13].

У 2016 ім'ям П. Т. Тронька названо вулиці у Харкові[14] і Богодухові.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Михаил ЯРОШ (23 вересня 2009). Академик Пётр ТРОНЬКО: «Галичане встречали нас цветами, слезами, хлебом–солью…» (рос.). www.komunist.com.ua. Процитовано 31 липня 2015. 
  2. Помер Петро Тронько // UNIAN.NET
  3. Указ Президента України від 7 липня 2000 року № 864/2000 «Про присвоєння звання Герой України»
  4. Указ Президента України від 23 серпня 2005 року № 1193/2005 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди 14-ї річниці незалежності України»
  5. Указ Президента України від 11 липня 1995 року № 605/95 «Про нагородження Почесною відзнакою Президента України»
  6. Указ Президента України від 14 жовтня 1999 року № 1329/99 «Про нагородження відзнаками Президента України ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років»
  7. Указ Президента України від 4 грудня 1997 року № 1325/97 «Про нагородження відзнакою Президента України "Орден Богдана Хмельницького"»
  8. Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 25 вересня 1990 року № 300-XII «Про відзначення працівників науки та вищих навчальних закладів державними нагородами Української РСР»
  9. http://www.unn.com.ua/uk/news/1481545-na-chernigivschini-vidkrili-muzey-krayeznavtsya-p-tronka
  10. http://nsku.org.ua/?p=6200
  11. http://vecherniy.kharkov.ua/news/108549/ В Харькове установили мемориальную доску академику Тронько
  12. http://iz.com.ua/zaporoje/81861-na-hortice-otkryli-memorialnuyu-dosku-krestnomu-otcu-muzeya-istorii-zaporozhskogo-kazachestva.html
  13. http://kyiv.depo.ua/ukr/kyiv/chervonoarmiyska-stala-zaplavnoyu-kiyivrada-pereymenuvala-09102015101500
  14. Перелік перейменувань об'єктів топоніміки м.Харкова. http://www.city.kharkov.ua/. Процитовано 2016-04-17. 

Посилання[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]