Трієст (батискаф)
| Трієст | ||
|---|---|---|
| Trieste | ||
 | ||
| Верф | Acciaierie Terni, Cantieri Riuniti dell'Adriatico | |
| Під прапором | 1953 - Італія, 1958 - США | |
| Спуск на воду | 1 Серпня 1953 | |
| Переданий | 1953 | |
| Перекваліфікований | DSV-0, 1 Червня 1971 | |
| Проєкт | ||
| Тип ПЧ | Батискаф | |
| Основні характеристики | ||
| Швидкість (підводна) | 0,5 вуз. | |
| Робоча глибина занурення | 1953 — 6 100 м, 1958 — 11 000 м | |
| Автономність плавання | Робоча-24 год. | |
| Екіпаж | 3 гідронавта | |
| Розміри | ||
| Довжина найбільша (по КВЛ) | 17,80 м | |
| Ширина корпусу найб. | 3,50 м | |
| Висота | 7,60 м | |
| Середня осадка (по КВЛ) | 5.64 м | |
| Водотоннажність надводна | 87,5 т (без бензину) | |
| Озброєння | ||
«Трієст» (італ. Trieste)— це науково-дослідний батискаф швейцарського проєктування та італійського виробництва.
«Трієст» був спроєктований швейцарським ученим Огюстом Піккаром на основі його попереднього досвіду створення батискафа «FNRS-2».[1]
У 1952 році професор Піккар розпочав будівництво батискафа — за фінансової та технічної підтримки багатьох установ, компаній і приватних осіб у Трієсті (Італія). Батискаф був спущений на воду 1 серпня 1953 року і отримав назву «Трієст» (TRIESTE). Його було оснащено міцною сферою, виготовленою компанією «Societie Terni», яку спроєктували для занурень на глибину до 6 100 метрів (20 000 футів).[2]
Батискаф «Трієст» був побудований під технічним наглядом Регістра Ллойда (англ.Lloyd’s Register), хоча на той час класифікаційні правила для підводних апаратів ще не існували.
У період з 1953 по жовтень 1957 року батискаф "Трієст" (італ. Batiscafo Trieste), як його називали в Італії, здійснив 48 занурень, досягаючи глибин понад 3 658 метрів (12 000 футів). Ці експедиції не залишилися непоміченими — ані для італійської преси, ані для широкої публіки, ані для тих, хто прагнув увіковічнити її існування та досягнення. Ці успіхи також привернули увагу Військово-морських сил Сполучених Штатів.[2]
У 1958 року його придбали ВМС США за 250 000 доларів США, що еквівалентно приблизно 2,7 мільйона доларів у сучасному еквіваленті[джерело?]. Надалі "Трієст" передали до Лабораторії військово-морської електроніки в Сан-Дієго (штат Каліфорнія), куди апарат прибув у грудні 1958 року. Основним завданням «Трієста» стала допомога та підтримка океанографічних досліджень, що проводилися Військово-морськими силами США.[2]
У 1960 році «Трієст» став першим пілотованим апаратом, який досяг дна западини Челенджера в Маріанському жолобі — найглибшої точки океанічного дна Землі. Батискаф «Трієст» доставив гідронавтів Дона Волша та Жака Піккара приблизно на 11 000 метрів під воду — тобто близько 11 кілометрів (або 7 миль) у найглибшу частину Тихого океану. Перші прилади апарата зафіксували глибину на рівні 11 521 метр, але пізніше це значення було скориговано до 10 916 метрів.[3] За більш сучасними вимірами, дно Западини Челенджера знаходиться від 10 911 м до 10 994 м нижче рівня моря.[4]
Ця місія була завершальним етапом «Проєкту Нектон»[en] — серії занурень, проведених ВМС США у Тихому океані поблизу острова Гуам.[5][6]
Батискаф "Трієст" було виведено з експлуатації у 1964 році. Нині він експонується у музеї — The Navy Museum[en] (Washington Navy Yard, округ Колумбія).[7]
1 - клапан вентиляції носової баластної цистерни
2 - носова баластна цистерна
3 - електродвигун і гребний гвинт
4 - електромагнітна засувка скидання бункера
5 - пристрій для подачі повітря в гондолу
6 - клапан стравлювання бензину
7 - компенсаційна цистерна
8 - відкрита рубка
9 - палубний люк
10 - електромагнітна засувка скидання бункера
11 - електромагнітна засувка скидання гайдропу
12 - кормова баластна цистерна
13 - клапан вентиляції кормової баластної цистерни
14 - прожектор
15 - магнітний клапан віддачі дробу
16 - бункер з дробом
17 - фотоспалах
18 - ілюмінатор
19 - гондола
20 - «вестибюль»
21 - люк в гондолу (з ілюмінатором)
22 - заповнювана водою шахта
23 - магнітний клапан віддачі дробу
24 - бункер з дробом
25 - гайдроп
26 - кіль
Міцний корпус для екіпажу являв собою ковану та зварену сталеву сферу діаметром близько 2,4 метра із товщиною стінок 9 сантиметрів. Це була єдина частина апарата, розрахована витримувати колосальний тиск глибоководдя.[8]
Сферу виготовила компанія Società Terni. Вона була розрахована на робочу глибину до 6 100 метрів (20 000 футів).[9]
Для серії занурень у Западину Челенджера батискаф «Трієст» оснастили новою міцною сферою, виготовленою на підприємстві Kruppwerke[en] у Німеччині.[2] Її встановили на апарат у грудні 1958 року. Конструкція складалася з трьох секцій — екваторіального кільця та двох кришок, які були точно оброблені та з’єднані. Нова сфера також була сталевою, але меншого діаметра — 2,16 м, із товщиною стінок 127 мм, розрахована витримувати тиск 123 МПа. Її маса становила 14,25 т. У корпус був вмонтований один ілюмінатор з акрилового скла.[4]
Міцна сфера була підвішена під «поплавцем» — корпусом у формі підводного човна, виготовленим із тонкої сталі, завдовжки близько 18 метрів (60 футів) і заповненим 83 300 літрами (22 000 галонами) бензину. Поплавець виконував ту саму функцію, що й газова оболонка повітряної кулі. Оскільки бензин приблизно на третину легший за морську воду й майже не стискується, його плавучість забезпечувала утримання апарата навіть під великим тиском.[8]
Для компенсації стискування бензину при температурних перепадах у нижній частині поплавців були встановлені спеціальні клапани, які, пропускаючи морську воду, зрівнювали тиск зовні та всередині поплавця.[4]
Вертикальні рухи «Трієста» контролювалися за принципом повітряної кулі. Для занурення апарат випускав частину бензину, стаючи важчим у воді, а для підйому — скидав баласт. Баласт «Трієста» складався з двох бункерів, розташованих у носовій та кормовій частинах. У кожному з них містилося по чотири тонни чавунного дробу. Електромагніти утримували дріб, змушуючи його злипатися. Коли струм вимикався, дріб висипався у море. Ця система мала властивість «безпечного відмовлення»: у разі збою енергоживлення баласт автоматично скидався, і полегшений «Трієст» спливав на поверхню.[8]
Батискаф був оснащений двома невеликими електричними гвинтами, що забезпечували його горизонтальний рух..[8]
Для підтримки атмосфери всередині міцного корпусу використовувалися балони з киснем, який автоматично подавався в кабіну. Вуглекислий газ видаляли, пропускаючи його через каністри з гідратованим вапном.[4]
- ↑ Bathyscaphe. National Geographic Education (англ.). Процитовано 29 червня 2023.
- 1 2 3 4 A History of the Bathyscaph(s) Trieste as told by the men who operated and supported them. History of the Bathyscaph Trieste (англ.). bathyscaphtrieste.org. Процитовано 22 жовтня 2025.
- ↑ First Trip to the Deepest Part of the Ocean — The Bathyscaphe Trieste carried two hydronauts to the Challenger Deep in 1960. Geology.com (англ.). Geology.com. 2005–2015. Процитовано 27 квітня 2015.
- 1 2 3 4 5 6 Історія батискафів. Довгий шлях до дна океану. YouTube. Процитовано 23 жовтня 2025.
- ↑ This article was originally published in the August 1960 issue of National Geographic magazine and retains the original language and spellings. Man's Deepest Dive By Jacques Piccard (англ.) . Архів оригіналу за 14 квітня 2012. Процитовано 23 січня 2017.
- ↑ Written by BJSOnline (January 2006) The Bathyscaphe Trieste (англ.) . Архів оригіналу за 24 травня 2013. Процитовано 23 січня 2017.
- ↑ RV TRIESTE. Historic Naval Ships Association (англ.) . Historic Naval Ships Association. Архів оригіналу за 19 березня 2007. Процитовано 19 жовтня 2025.
- 1 2 3 4 Trieste Bathyscaphe. Machine-History.com (англ.) . Time (reprinted). 12 жовтня 1953. Архів оригіналу за 6 вересня 2015. Процитовано 27 квітня 2015.
{{cite web}}: Не дозволено використовувати розмітку курсивом або жирним шрифтом у:|publisher=(довідка) - ↑ A History of the Bathyscaph(s) Trieste as told by the men who operated and supported them. Bathyscaph Trieste (англ.) . Процитовано 21 жовтня 2025.
- Войтов Д. В. "Подводные обитаемые аппараты" — АСТ, Астрель — Москва — 2002 — 303с.
- Bathyscaph Trieste Alumni Association. A History of the Bathyscaph(s) Trieste as told by the men who operated and supported them (англ.) — The Home of the Bathyscaph Trieste Alumni Association. — Режим доступу: http://www.bathyscaphtrieste.org/. Дата звернення: 17 серпня 2026. — (англ.).
- First Trip to the Deepest Part of the Ocean. — Geology.com. — Режим доступу: https://geology.com/records/bathyscaphe-trieste.shtml. — Дата звернення: 21 серпня 2026. — (англ.).
- Історія батискафів. Довгий шлях до дна океану / ScienceUA, 30 липня 2023 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=62KBlDLgzKc. — Дата звернення: 18 серпня 2026. — (укр.).
- How The Mariana Trench Was Discovered. — YouTube. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=yUlR23ASjtw&t=155s. — Дата звернення: 21 серпня 2026. — (англ.).
- Inside the Sub That Reached Earth's Deepest Point | Bathyscaphe Trieste. — YouTube. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=0KKHYtSLI1g&t=566s. — Дата звернення: 21 серпня 2026. — (англ.).
- Документальний фільм «Dive to the Edge of Creation» / National Geographic, 1979 р. — Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=OnUnR2f9bK0. — Дата звернення: 18 серпня 2026. — (англ.).
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Нормативний контроль | FAST: 1794745 · Freebase: /m/01kxd · GND: 1193938716 · J9U: 987007604146205171 · LCCN: n2010055111 · N6I: vtls001165421 · NLI: 002125711 · VIAF: 158515296 |