Турбів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Турбів
Сквер перед будівлею Турбівської селищної ради
Сквер перед будівлею Турбівської селищної ради
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Липовецький район
Рада Турбівська селищна рада
Код КОАТУУ: 0522255500
Облікова картка Турбів 
Основні дані
Засноване 1545
Статус з 1956 року
Площа км²
Населення 6467 (на 2015 рік)[1]
Густота 923.86 осіб/км²
Поштовий індекс 22513
Телефонний код +380 4358
Географічні координати 49°20′47″ пн. ш. 28°43′12″ сх. д. / 49.34639° пн. ш. 28.72000° сх. д. / 49.34639; 28.72000Координати: 49°20′47″ пн. ш. 28°43′12″ сх. д. / 49.34639° пн. ш. 28.72000° сх. д. / 49.34639; 28.72000
Висота над рівнем моря 240 м
Водойма Десенка, Вільшанка
Відстань
Найближча залізнична станція: Турбів
До райцентру:
 - автошляхами: 31,6 км
До обл. центру:
 - фізична: 22 км
 - автошляхами: 26,1 км
Селищна влада
Адреса 22513, Вінницька область, Липовецький район, смт Турбів, вул. Миру, 42, 4-22-42
Карта
Турбів is located in Україна
Турбів
Турбів
Турбів is located in Вінницька область
Турбів
Турбів

Commons-logo.svg Турбів у Вікісховищі

Турбі́в — селище міського типу в Україні, в Липовецькому районі Вінницької області. До райцентру можна дістатися автошляхом Т 0201.

Загальна інформація[ред.ред. код]

Річка Десна у Турбові
Пам'ятний знак Жертвам Голодомору
Меморіал воїнам, що брали участь у німецько-радянській війні
Храм УПЦ КП
П'ятиповерхові будинки
Універсам «Турбів»
Меморіал загиблим в роки Другої світової війни поблизу селищної ради
Кар'єр між автодорогою та залізницею
Місце, де знаходилось «дерево кохання»
Краєвид з залізничного мосту
Залізничний міст
Готель
Початок вулиці Пролетарської та цукровий завод
Братська могила у парку
Турбівська ЗОШ № 2
Засніжена дорога по вулиці Пролетарська
Будівля Турбівської лікарні (територіально знаходиться в с. Нова Прилука)
У Турбівському лісі


Турбів розташований на східному Поділлі над річкою Десенкою за 31 км від районного центру — міста Липовця.

У селищі розташована однойменна залізнична станція. Населення Турбова становить 7013 осіб (6500 у 1970 році).

У селищі є парк — заповідна зона, в якій росте понад 100 двохсот-трьохсотлітніх дубів.

Історія[ред.ред. код]

Перша письмова згадка про Турбів трапляється в описі Вінницького замку за серпень 1545 року як «…маєток Петра Брашковича — село Турбів над гирлом річки Вільшанки», що був приписаний до Вінницького замку і постачав йому продовольство, та й городня турбівська знаходилася в замку.

Зрозуміло, що Турбів виник набагато раніше, але встановити історично правдиву картину становлення села важко, оскільки в 1430 році Вінницький замок був захоплений і спалений татарами. Деякі історики вважають, що Турбів був заснований приблизно в 1150 році, пов'язуючи виникнення села з кочовими племенами «турпіями», які і дали назву поселенню.

Існує також легенда про походження назви Турбова від слова «турботи», що виникали в чумаків, які їздили через Турбів у Крим по сіль. Проте ця легенда не знаходить жодного підтвердження, оскільки ніколи Чумацький шлях через Турбів не проходив, а в часи татарських набігів чумаки в Крим по сіль взагалі не їздили, бо це було небезпечно.

Інша легенда про те, що «… місце, де тепер місток з'єднує два береги р. Десни, в давнину називалось Тур'їв брід, з часом перетворилося у Турбрід, ще пізніше — в Турбів…». Ця легенда також не знаходить підтвердження, оскільки актові джерела та рештки фауни верхнього і середнього Побужжя свідчать, що тури водились тут у VII–IX ст., коли ще не існувало поселення.

У XVI столітті містечко належало до Брацлавського повіту та входило до складу Прилуцького ключа і належить могутньому князеві Янушу Збаразькому — брацлавському воєводі.

У 1604 році між князем Янушем Острозьким і Янушем Збаразьким і його синами, потім протягом багатьох років проходили межеві спори за маєтності.

Межові знаки між маєтками великих землевласників проходили від Животова, Погребища до Турбова і Прилуки і вище по Київському воєводству (Архив Юго-Зап. России, т. I, ч. III, стр. 263).

По смерті воєводи Турбовом володіли його сини, спочатку Криштоф, а з 1627 року — Юрій, «… Прилука з замком і околицями, до яких належить Н. Гребля, Лисіївка, Турбів, Курава, Скибинці…» й інші села.

Потрібно зазначити, що брати Збаразькі не були звичайними поміщиками. Це були високоосвічені люди з передовими поглядами. Криштоф був учнем Галілео Галілея, а Юрій мав чудову освіту і високий військовий чин.

Обидва брати були неодружені, після смерті Криштофа Юрій купує замок у Піліце (Польща) і в Україну не повертається.

У 1594 році посол німецького імператора до Запорізького війська Еріх Лясота перший в історії описав козацькі січі на берегах Десни. У 1632 році Прилука на короткий час стала навіть столицею Козацької України. Сотенне містечко Вінницького полку занепало в буреломний період Хмельниччини.

Козацька січ на Десні, про яку описує Е. Лясота, була побудована на березі Десни між Прилукою і Турбовом, включаючи острів Виспу. У 1958 році під час будівництва їдальні староприлуцької школи-інтернату будівельники знайшли козацьку шаблю і козацькі люльки.

Рід Збаразьких (по чоловічій лінії) закінчується у 1631 році. Землі, замки, міста перейшли на Марисю Базильову-Захаровську, рідну сестру Януша Збаразького, а від неї — до дочки Ганни, що була одружена з Костянтином Вешнивецьким — воєводою руським.

Багатотисячна, добре озброєна Кримська орда спустошувала українські села, а людей забирала в рабство, позначаючи свій шлях руїнами та згарищами. Звідси і назва Чорний шлях, що проходив краєм Вінницького повіту північніше Турбова, Прилуки, через Погребище. Люстрація 1552 року розповідає про спустошені села біля Чорного шляху, в тому числі «… селище Погребище Грицька Погребицького, — те селище на самім Чорнім шляху, в котрім селищу впала р. Рось…».

Небезпека загрожувала і з південно-західної сторони, де проходив Кучманський шлях. Густі, чорні ліси, болотяно-низинна місцевість боронили Турбів від нападників, а в разі небезпеки люди ховались у болотяно-дісових хащах, куди татари не потикались.

За переказами старожилів навколо площі, де стояла стара церква, люди, копаючи льохи чи котловани під фундаменти будинків, знаходили дубові палі з загостреними кінцями, з яких в часи татарських набігів споруджували частоколи. Це свідчить про те, що люди готувались до оборони від нападників.

Економічну відсталість Вінницького повіту, а відтак Турбова спричиняла відсутність торговельних шляхів.

У болотяно-низинній місцевості Турбова люди вибирали місця для своїх будинків на підвищеннях. Поруч з батьковою хатою будували будинки сини, потім сини синів і т. д. Так поступово утворювалися мікрорайони, в яких проживали родини, пов'язані спільним корінням. Назви мікрорайонів Турбова збереглись до наших часів без змін, лише назву мікрорайону Райщина з роками спростили і почали говорити Рощина, а до 1950 року на поштових листівках вказувалась адреса: Вінницька обл., с. Турбів, вул. Райщина.

Проживали на Райщині: Чулі, Присяжнюки, Іскри, Мухомори, Завальнюки;

на Галяві — Тимуші;

на Болоті — Бебки, Корнійчуки, Ніколайчуки;

на Куті — Цимбали, Лукаші, Кирики;

на Ліску — Ревнюки, Міщуки;

на Старій Церкві — Іванюки, Щурі, Березюки;

на Ковалях — Павлюки, Мельники, Літянські, Смеречинські;

на Москалівці — Бебки, частина Цимбалів;

на Петровщині — Ворончуки, Черниші, Чернюки.

Найстаріші і найчисленніші родини, які сягають корінням в глибину XVIII ст. — Бебків, Ворончуків, Завальнюків, Павлюків. Як приклад гілка родинного дерева Павлюків: Павлюк Демид — 1798 р.н.; Панас Демидович — 1827 р.н.; Максим Панасович — 1855 р.н.; Іван Максимович — 1877 р.н., Микола Іванович — 1908 р.н., Анатолій Миколайович — 1937 р.н.

На вулиці Шляхетчині (нині вул. Пролетарська) проживали приїзжі, які також пустили в Турбові своє коріння. Це родини Закревських, Сковрунських, Сілідбовських, Кобилінських, Острожинських, Яворських, Мінчинських, Яніцьких, Радзішевських, Завадських, Бунєвських і багато інших родин польського походження.

У зв'язку із статусом Турбова як містечка тут почали селитись і єврейські родини: Друкери, Мільмани, Неймани, Шехмани, Шермани, Ойстрахи й інші. Нащадків єврейських родин у Турбові на сьогодні не залишилось.

На початку XVII ст. Турбовом володіли кілька поміщиків, які заснували тут свої маєтки, впроваджували фільварково-панщинну форму господарювання, посилювали експлуатацію селян. Як свідчать історичні документи, багато селян-кріпаків Турбова постали проти свавілля землевласників. Турбівські селяни беруть участь у гайдамацькому русі.

Один з турбівських поміщиків Адам Райський володів 300 десятинами землі 874 кв. саженями землі (за даними інвентарного акту 1845 року), а 138 його селян користувались лише 10 десятинами 1023 кв. саженями землі. Маєток пана А. Райського стояв на горбі (вул. Шевченка) і займав майже половину мікрорайону Райщина. Через дорогу від маєтку (там де зараз майстерня радгоспу) містилось фільваркове господарство Райського.

Жозефіна Корвін-Піотровська мала в Турбові 53 дес. землі, її маєток пізніше належав Дроготович-Нікшичам.

Маєток Гонорати Броджинської був у Прилуці, а в Турбові вона мала 50 дес. землі. Землі графині переходили у спадок, здавались в оренду, а в 1872 році були розпродані по частинах. Через два роки, тобто в 1874 році, частину землі, яка колись належала графині Гонораті Броджинській, купила особа на ім'я Ганна Гамалія, саме та земля, що тепер належить Петровському відділку радгоспу і досі зберігає назву «Гамалія».

Найбільшим землевласником Турбова був Кароль Драгомірецький. Він мав 565 дес. землі, 148 селянських дворів, 358 кріпаків чоловічої статі. Різними шляхами, не цураючись шахрайства, поміщик відбирав у селян землю, примушував працювати в неділю, забороняв молотити зерно. За кожен невихід на роботу карав 30 різками. Панський маєток з кришталевими озерами і величезним садом у східній частині парку люди називали Чорний двір. Знущання економа та осавула виходили за межі людського терпіння. У 1846 р. від побоїв померла неповнолітня Ганна Атаманчук. Марія Сивопляс, Устина Чулова, Марія Демидова передчасно народили мертвих дітей.

Доведені до відчаю селяни написали листа цареві, в якому розповіли про знущання. Лист повернувся до пана, і він жорстоко розправився з людьми. Максима Іскрука, Артема Завальнюка, Григорія Присяжнюка кинули у в'язницю, погрожуючи 300 ударами, за те, що вони погодились передати скаргу від селянської громади цареві, але в'язні втекли.

Розправа Драгомірецького з селянами і прізвища в'язнів, яких пан збирався закатувати, значаться в архівних документах. Вдалося дослідити нащадків Артема Завальнюка, який мав трьох синів: Трохима, Олексія, Семена.

Тож одна гілка найстарішого роду Завальнюків, що сягає корінням початку XIX ст., виглядає так: Завальнюк Артем — 1810 р.н.;

Завальнюк Трохим Артемович — 1840 р.н., Олексій, Семен;

Завальнюк Григорій Трохимович −1867 р.н.;

Завальнюк Платон Григорович — 1890 р.н.;

Завальнюк Василь Платонович — 1928 р.н.;

Завальнюк Василь Васильович — 1957 р.н., Віктор;

Завальнюк В'ячеслав Васильович — 1981 р.н.

Як свідчать архівні документи, частина Турбівських земель належала Петру Варфоломієвичу Гогленкову, який народився 1865 року в Тамбовській губернії. Турбівські ліси отримав у спадок від батьків. Маєток Гогленкових був на Біленькій — теперішнє лісництво. Сам Петро Варфоломієвич жив у Вінниці, був невтомним і енергійним громадським діячем, мав сина Григорія, що був полковником царської армії і воював в армії Калчака. Потрапивши в Туніс Григорій Петрович Гогленков залишався там, проживав в Тунісі до 1970 року, там і похоронений.

В Турбові по вулиці Пролетарській проживають нащадки П. В. Гогленкова Г. І. Гогленко і Л. Г. Гогленко-Сокальська.

У другій половині XIX століття на правому березі річки, між теперішньою водно-рятувальною станцією і базарною площею, стояв маєток одного з власників Турбова Василя Івановича Нікшича — генерала від інфантерії (генерал піхоти) у відставці. На горбі, ближче до річки, стояв великий двоповерховий будинок, в якому, за переказами, нараховувалось 40 кімнат. З південно-західної сторони будинку містились конюшні, каретний двір, різні підсобні приміщення. Зі східної сторони — сажавка для риби, що сполучалась з річкою. Частина сажавки збереглась до наших днів. Навколо будинку ріс великий фруктовий сад, який разом з маєтком займав площу від річки до теперішньої вул. Маяковського і від універмагу та ресторану «Антарес» до вул. Черняховського (до зарічка).

Посеред саду, в тому місці де тепер базар, було озеро, навколо якого стояли стовпи з кольоровими гасовими ліхтарями. Від озера до будинку вів підйомний місток з різьбленими перилами. Там, де зараз кафе «Деснянка», була велика оранжерея, доріжки в саду обсаджені кущами троянд. Для паненят — обладнаний ігровий майданчик з гойдалками. Найбільше дивувала селян ніким не бачена розкіш — бесідка для купання. Вона була на цепах, з дерев'яною підлогою, підіймалась і опускалась у річку там, де хотіли купатись діти чи дорослі.

У домі жив фельдшер на прізвище Фаєрман. У подружжя Нікшичів було четверо дітей: Павло, Сергій, Олена, Ліза.

Коли В. І. Нікшич помер, його поховали у невеликому склепі на сільському цвинтарі, недалеко від церквм. Пізніше в цьому склепі була похована поранена дружина генерала Ольга Олексіївна Драготович-Нікшич. Над склепом встановили плиту з чорного мармуру і хрест. У 1918 році склеп пограбували. Найбільшою цінністю була шабля генерала і золоті прикраси генеральської дружини, в яких вона була похована.

Надгробну плиту і хрест понівечили так, що прочитати дату смерті ні генерала, ні його дружини неможливо. Відомо тільки, що Ольга Олексіївна Драготович-Нікшич у 1900 році ще була жива, а померла у 54 роки.

Маєток перейшов у спадок дітям, і в 1900 році його власниками були Сергій і Олена Драготович-Нікшич. Олена, за переказами, вийшла заміж за власника сіл Біла і Шендерівка і невдовзі виїхала з ним за кордон. Сергій, як і брат Павло, був офіцером царської армії. Менша сестра трагічно загинула.

Маєток і землі здали в оренду Феліксу Мартиновичу Радовицькому. Було на той час у селі 433 двори з 2770 жителями. У 19171918 роках у частині панського будинку містились земський суд і лікарня, в якій надавав амбулаторну допомогу фельдшер Фаєрман.

У лютому 1918 року більшовики вбили земського суддю (на мосту біля цукрозаводу), а будинок спалили. Селяни розтягли цеглу на будівництво будинків. Доля Фаєрмана невідома.

Повстанська група Якова Гальчевського, що діяла у Турбівськомі лісі

У 1920 році в Турбівському лісі діяла Подільська повстанська група отамана Орла (Я́кова Васи́льовича Гальче́вського). Один із епізодів своє боротьби у Турбові він сам описав у свої книзі "Проти червоних окупантів": " Іван Дядюк приніс вістку, що у клубі Турбівської цукроварні відбудеться вистава аматорського гуртка, на яку з’їдеться червоне начальство, навіть із Бердичева й Вінниці. Іван казав, що очікується прибуття близько сотні воєнкомів, командирів і чекістів. На цій виставі вирішив побувати й отаман Орел. Добу він збирав відомості про сили ворога. Виявилося, що заводець стереже червона півсотня. Ще менший відділ охороняв вузькоторову станцію Турбів. Порадившись із командувачем 2-ї (Північної) групи підполковником Сергієм Карим-Яворським, Орел-Гальчевський наважився на вкрай ризиковану операцію. З собою взяв лише чотирьох козаків і хорунжого Данила Шевчука – щоб перевірити його у справі... Вже як сутінки вмостилися на дахах Турбівської цукроварні, до її брами під’їхала “провєрочная чрєзвичайка” – з шести осіб. Біля робітничої касарні спішились. Непрошені гості поводилися впевнено. Це було видно й по тому, як недбало вони закинули поводи за штахети. Командир групи несподівано вбіг на бетонне підвищення, де вартував червоноармієць. На вимогу солдат покірно віддав рушницю. Почувши таке рідне “Пашьол вон!”, слухняно виконав команду. Двоє з групи стали коло дверей у клуб, а двох командир послав до зали. Один із прибульців як тінь ходив за своїм начальником. У коридорі, що вів до зали, стовбичив високий і худющий більшовик у білому мундирі. Він і звернувся суворо до незнайомців: – Ваши дакумєнти? – А ваши? – зухвало відповів один із тих, кого було послано до зали. Це був голос хорунжого Шевчука. Щоб миттєво виграти епізод, Гальчевський кинувся на допомогу старшині. Підбігши, вдарив “біломундирника” в голову револьвером і обірвав на ньому “Штаєр”. – Арєстован! Пад караул! – закричав отаман і виволік розгубленого більшовика до дверей, де двоє козаків у “совіцьких уніформах” вже навели на нього зіниці своїх пістолів. У цей момент до входу підкотили дві фіри з людьми. З першої бадьоро зіскочив комісарчук. На лівій руці він тримав плащ. – Ви кто? – запитав Гальчевський. – Воєнком Прілукской волості, – весело відповів той. – Ви арєстовани! Не даючи ворогові отямитися, Гальчевський вихопив у нього револьвер і підштовхнув до козаків, які вдавали з себе чекістів. Потім Яків підійшов до озброєних більшовиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів. – Ви міліция? Пошлі вон атсюда! І дезорієнтовані міліціонери кинулися врозтіч, “аж іскри посипались із-під їх кованих чобіт”. У той час Дядюк і Шевчук вже орудували в залі, з суворим виглядом перевіряючи документи. Червоноармійці їх не цікавили. Вони шукали чекістів, ревкомівців і “партійних комуністів”. Роззброївши, виводили – поодинці чи по двоє. Навівши порядок на подвір’ї, до зали ввійшов отаман Орел. Він владно попередив, “щоб ніхто не пробував оборонятись або ворушитись, бо будинок оточено і всі будуть закидані ручними гранатами”. Рішучість, великий маузер в одній руці і добра німецька “кукурудза” в другій справили враження. Отаман звернув увагу, як червоноармійці, що сиділи на передніх лавках, почали “прєдусмотрітєльно” класти на підлогу кріси і ніжками відсовували їх. Контроль документів “провєрочная чрєзвичайка” здійснювала переважно у командирів. Гальчевський знав, що “під гіпнозом своєї сили” довго натовп не утримаєш. Тому наказав закінчити перевірку. У залі залишив лише одного козака. У прибудові тирлувалося близько тридцяти арештованих. Кожний повстанець тримав у руках по два револьвери. Одного більшовика вже застрелили, бо він не бажав обернутися спиною. Тож інші не хотіли повторювати його долю. Але тут кожний варіант був несприятливий. Наказ розстрілювати комуністичну наволоч був короткий. “Я стріляю у голови, – згадував Гальчевський, – першого – команданта цукроварні (дуже злючий був комуніст, перед ним все тремтіло), другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх чотирьох козаків: одна куля з доброго револьвера дірявить кількох. Трупи падають на цементову долівку. За хвилину всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їм стріляють у голови. Страшна картина, але необхідна. До нас твердий час не мав сентиментів, як і люди з протилежного боку. Не могли й ми мати жалю до представників совітських катівень!” Ліквідувавши “фронт” у прибудові”, Гальчевський повернувся до зали. Вже хотів попрощатися, як побачив, що “хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу”. Кивнув козакам йти за лаштунки. За хвилю вони привели “переляканого жидка”. Гальчевський запитав присутніх, чи хто знає цього чоловіка. Один селянин дав зрозуміти, що це комуніст. Коли “жидка” виводили надвір, хтось по дорозі прошепотів, що це чекіст із Бердичева. “Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом?” – здивувався отаман, виймаючи шаблю. Чекіст на команду слухняно став на коліна і схилив голову. Мабуть, не встиг і попрощатися з білим світом – за мить його голова зіскочила з худої шиї. І знову Гальчевський повернувся до зали. Вже українською вибачився за турботи. А тоді скомандував: – Зараз всім встати! Оркестра заграє український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай! Диригента другий раз просити не треба було. Він махнув паличкою, і перелякані аматори сцени емоційно почали: – Ще не вмерла Україна... Всі, хто був у залі, шанобливо повставали. Здавалося, вже час йти. Чого баритися? Скільки ж можна випробовувати долю?! Але грюкати підборами, коли червоноармійці виконують український національний гімн... Лише як стих славень, Гальчевський із козаками рушив до виходу, на прощання наказавши дві години не покидати зали. Поки червоні приходили до тями, за групою із шести вершників вже закурився слід... Коли передмістя Турбова залишилися позаду, Орел порівнявся з хорунжим Данилом Шевчуком, до якого спершу поставився підозріло, і міцно потиснув правицю. Їх поріднила кров, щедро пролита окупантами. А смерть, яка вже була охоче вийшла назустріч, слухняно взялася опікуватися іншими... Та отаман не стільки радів успіху, скільки тривожився за свою Марусю, яка під чужим іменем жила в родині економа Турбівської цукроварні. Кожний розумів, що тепер чекісти ретельно вивчать всіх, хто жив на території заводу й міг сповіщати повстанців про плани червоних. Марусю треба було негайно забирати з цукроварні."

Навесні, коли сонце нагрівало надгробну плиту над склепом Драготович-Нікшичі, сільські дітлахи любили гратись і погрітись на теплому камені. Так і дійшла назва «Теплий хрест» до наших днів.

Наприкінці XIX століття у Турбові працював круп'яно-вальцовий водянийий млин, що належав нащадкам княгині Софії Іванівни Кудашової, на якому працювало до 30 чол. місцевих жителів. Орендатором млина був австрійський підданий Антон Ружичко.

Млин був збудований на лівому кам'янистому березі річки з каменю, що вручну добували і на цьому ж березі. За переказами, мав кілька поверхів і довжину близько 100 м. До 1917 року турбівське борошно транспортували за кордон. У 1918 році частину млина зруйнували, а та, що залишилась, проіснувала до 1956 року. У 19221928 роках борошно з турбівського млина розсипали у невеликі мішки по 25 кг і відправляли в Москву.

Влітку 1956 року, після весняної повені, млин обвалився в річку. Досі зберігся лише фундамент млина, який добре видно з мосту.

Завод пива належав купчисі Катерині Павлівні Поповій. На ньому працювало 6 чоловік з місцевих жителів. Один з них Федір Федорович Бебко — дід Петра Кіп'яновича Бебка, що живе по вул. Набережній.

Орендували завод Людгарт Вацлавович Людгарт і Северин Войцехович Ковальський. Якісне і смачне пиво розливали в пляшки, виготовлені під замовлення на Бердичівському склозаводі. Пляшки з темного зеленого чи коричневого скла, продовгуваті з видутим маркуванням: «Бердичівський склозавод. Турбівський пивоварений». Завод стояв там, де тепер виробничий кооператив «УЮТ».

Нижче мосту, між Турбовом і Сививківцями, на лівому березі Десни відкрили каменоломню. Добували каміння ручним способом, використовували для потреб містечка (вимощування доріг, будівництва будинків, мосту).

Працював цегельний завод, цегла була високоякісною, користувалась попитом. У 1930 році завод реорганізували у промколгосп «Будівельник», де, крім цегли, виготовляли колодязні круги й інше. Підпорядковувалась промколгоспу і каменоломня. Головою колгоспу була П'янківська Горпина Феодосіївна (Федотівна).

У 1906 році стала до ладу вузькоколійна залізниця, будівництво якої розпочалося у 1890 році. У 1905 році уже був призначений перший начальник залізничної станції «…потомственный почетный гражданин Валентин Антонович Ставицкий…» і телеграфіст по станції Сава Гаврилович Стельмах.

Приміщення станції, дві водокачки, одна з яких була на березі річки і подавала уже гарячу воду по водогону, що проходив через садок панського маєтку. Залізниця задовольняла потреби промислових підприємств, по ній транспортували з Турбова за кордон борошно, цукор, і навіть раків з турбівського ставу.

У довоєнні роки начальником залізничної станції був М. Биковський, після війни — Кранцов, а його помічником — Каплун.

Працював у Турбові винокуренно-горілчаний завод, заснований у 1862 році, поруч збудували погріб для зберігання і продажу вина. Завод належав Д. І. Моргулісу — Новоприлуцькому.

У цей час став до ладу ще один млин Натана Яковича Головчинера, що давав випуск продукції 8000000 пудів щорічно.

Базару в Турбові не було, люди ходили за покупками в Прилуку чи Вахнівку. У Турбові базар відкрили в 1937 році.

У першій половині XIX століття у Турбові проживало близько 1500 чоловік. Наприкінці XIX — початку XX століття у Турбові були цукровий, шкіряний та цегельний заводи, суконна фабрика, винокурня, круп'яно-вальцовий паровий млин та інші підприємства.

До 1923 року Турбів входив до Бердичівського повіту Київської губернії. На підставі постанови ВУЦВК від 7 березня 1923 року він відійшов до складу Вахнівського району Вінницького округу.

У 1929 році Турбів стає районним центром. У 1931 році увійшов до складу Липовецького району. У лютому 1935 року знову став районним центром.

14 березня 1944 року селище визволене від німецьких військ військами 2-го Українського фронту.

Згідно з постановою облвиконкому від 28 грудня 1956 року село Турбів стає селищем міського типу. З 1959 року входить до складу Липовецького району.

Загайпіль[ред.ред. код]

Після реформи 1861 року заможніші селяни почали купувати землі, навколо Турбова виникають хутори.

Хутір Турбівський, що належав А. П. Шевченку, і хутір Павлюків були між Чупринівкою, Прилукою і Турбовом. Хутори Осадчого і Фтоменків містилися на полях між дорогами, одна з яких веде на Погребище, друга — на Липовець.

Хутори Юкишів і Харахурів також були зі східної сторони Турбова, але праворуч від Липовецького шляху. Були й інші хутори, але найбільшим був Загайпіль. Люди купували землі, обробляли поля — ті, що за гаєм. Звідси і назва хутора — Загайпіль.

До 1919 року на Загайполі було близько 40 дворів. Проживали тут Августовські, Кузнярські, Скепські, Шиманські, Кепські, Будківські, Ковальчуки, Радзієвські, Березюки, Дробовичі та інші.

В одному з будинків містився притулок для дітей-сиріт, поруч невелика церква. Сиротинець і церкву збудувала і утримувала на власні кошти Марія Панасівна Баранова.

Близько ста дітей доглядали і виховували монашки, імена їх не встановлені, були також робітники, що доглядали корів і коней, працювали в городі і полі. Жителі навколишніх сіл допомагали сиротинцю харчами і одягом. Щонеділі кілька жінок несли молоко, яйця, крупи, борошно, картоплю.

У часи більшовицького терору церкву зруйнували, з дитячого будинку зірвали дах, забрали корів і коней.

Н. А. Баранова переїхала до Вінниці, вийшла заміж за Довбню Олексія Прокоповича, мала дві доньки.

Багато хуторян було заслано в Сибір. З будинків зірвані дахи, забрані корови, коні, плуги та борони. До початку німецько-радянської війни на Загайполі залишилось десять дворів. Цей розорений і напівзнищений хутір, де жили «вороги народу», став центром партизанської війни.

Хуторяни перераховували червоноармійців, що тікали з німецького полону, переправляли їх у партизанський загін, пекли хліб, лагодили взуття та одяг, тут відбувалися зустрічі партизанських зв'язкових з підпільниками. Щоб уникнути відправлення в Німеччину, молодь тікала в ліс і переховувалась в ямах, що були навколо Загайполя.

Недалеко від хутора, в лісі, є польський цвинтар, захоронення датуються початком XIX ст. Досі на цвинтарі хоронять турбівчан-католиків, звичайно, на їхнє прохання.

Зараз на хуторі лише дві хати, одна з них порожня, а в іншій проживає Ганна Іванівна Ковальчук. На хуторі немає ні електроенергії, ні інших комунальних благ.

Економіка[ред.ред. код]

Промисловість Турбова представляють:

Біля селища одне з найбільших в Європі родовищ каоліну[2]

Храми[ред.ред. код]

Свято-Покровська церква (УПЦ МП)

У селищі діє Свято-Покровська церква, що належить до УПЦ Московського патріархату. Збереглась також дерев'яна церква св. Дмитра.

Починаючи з 2002 року будується церква УПЦ Київського патріархату.

Освіта[ред.ред. код]

У Турбові діє 2 загальноосвітні середні школи I–III ступенів. Раніше діяла також початкова школа.

Спорт[ред.ред. код]

З давніх часів Турбів був відомим завдяки футболу. Зараз є доросла футбольна команда ФК «Турбів», яка виступає в чемпіонаті Калинівського району та у 1-й лізі Вінницької області, а також функціонує дитячо-юнацька спортивна школа. На базі ДЮСШ функціонують гуртки з футболу, боксу та важкої атлетики. У селищі є футбольне поле та спортивний зал.

Міста-побратими[ред.ред. код]

Люди[ред.ред. код]

У Турбові народилися:

Проживали:

Примітки[ред.ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2015 року (PDF, XLS)
  2. Липовецька районна рада

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Токова Н. П. Турбів: сторінки історії. — Вінниця: ТОВ «Консоль», 2009. — 180 с., іл.
Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.