Перейти до вмісту

Турецько-курдський конфлікт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ця стаття про історію турецько-курдського конфлікту різних епох. Про конфлікт кінця 20 - поч. 21 століття див. Повстання Робітничої партії Курдистану
  • Турецько-курдський конфлікт
За годинниковою стрілкою, починаючи з верхнього лівого кута: Сабіха Гекчен з колегами перед літаком Breguet 19 під час повстання в Дерсимі; курдський партизан РПК на святкуванні Новрузу в Канділі, 23 березня 2014 року; похорон немовляти, вбитого під час зіткнень у Ширнаку, 2015 рік; місцеві жителі Дерсима, 1938 рік; Джізре, 2016 рік.
Дата: 6 березня 1921 – досі[1] (105 років, 3 місяці та 1 день)
Місце: Туреччина (Турецький Курдистан), Ірак (Іракський Курдистан), Сирія (Рожава) (Сирійський Курдистан)
Результат:
Сторони
Уряд Великих Національних Зборів (1920–1923)

Туреччина (since 1923)

  • Лоялістські курдські племена (since 2015)[2][3][4]

Kurdistan Іракський Курдистан (лише проти груп, пов'язаних з РПК)[5][6]

1920–1938:

Араратська Республіка (1927–1930)

Робітнича партія Курдистану (1978–2025)

Курдська Хезболла[en] (1983–2002)

Яструби свободи Курдистану (з 2004)

Командувачі
Мустафа Кемаль Ататюрк
Нуреддін Паша

Казим Інанч
Мюрсель Баку
Наджі Елденіз

Ісмет Іненю
Казим Орбай
Абдулла Алпдоган

Февзі Чакмак
Ібрагім Талі Онґорен
Іззеттін Чалишлар
Саліх Омуртак

Осман Памукоглу
Есат Октай Їлдиран†
Кенан Еврен
Тургут Озал
Сулейман Демірель
Ахмет Недждет Сезер
Абдулла Ґюль
Бюлент Еджевіт
Месут Їлмаз
Неджметтін Ербакан
Тансу Чілер
Ишик Кошанер
Ілкер Башбуг
Ґаффар Оккан†
Яшар Бююканит
Хілмі Озкьок
Гюсейн Киврикоглу
Ісмаїл Хакки Карадайи
Доган Ґюреш
Неджип Турумтай
Недждет Юрюг
Нуреддін Ерсін
Реджеп Тайїп Ердоган
Ахмет Давутоглу
Біналі Їлдирим
Хулусі Акар

Алішн БейКапітуляція[7]
Нурі Дерсімі
Алішер

Халід Бег Джибран Executed
Саїд Пірані Executed

Іхсан Нурі
Ібрагім Хескі
Ферзенде
Халіс Озтюрк

Абд ас-Салам Барзані

Сеїд Різа # Executed
Камер Аґа (Юсуфан)
Джебраїль Аґа (Деменан)
Камер Аґа (Хайдаран)
Алішер
Заріфе †

Абдулла Оджалан #
Şemdin Sakık #
Osman Öcalan
Mahsum Korkmaz †
Nizamettin Taş
Ibrahim Parlak
Mazlum Doğan
Kani Yılmaz () †
Hüseyin Yıldırım
Haki Karer †
Halil Atac
Murat Karayılan
Bahoz Erdal
Cemîl Bayik
Mustafa Karasu
Duran Kalkan
Ali Haydar Kaytan

Військові сили
Кочґірі: 3,161–31,000

Саїд: 25,000–52,000

Арарат: 10,000–66,000

Дерсим: 50,000[8]

Збройні сили Туреччини: 639,551:[9]
Жандармерія: 148,700[10]
Генеральне управління безпеки: 225,000
Система сільської охорони: 60,000[11]
Туреччина Total: 948,550
(not all directly involved in the conflict)

Кочґірі: 3,000–6,000

Саїд: 15,000[12]

Арарат: 5,000–8,000[13]

Дерсим: 6,000 [джерело?]

РПК: 4,000–32,800[14][15]

Втрати
Kocgiri: Unknown

Said: Unknown

Ararat: Unknown

Dersim: 110 killed

Kurdish–Turkish conflict (1978–present):
8,252 killed[16][17]

Kocgiri: 500 rebels killed[18]

Said: Unknown

Ararat: Unknown

Dersim: 10,000–13,160 killed

Kurdish–Turkish conflict (1978–present):
60,000+ killed and 20,700+ captured[19][20][21][22][23][24][25]

Said revolt: 15,000–20,000[26] to 40,000–250,000 civilians killed[27]
Ararat revolt: 4,500 civilians killed
Kurdish–Turkish conflict (1978–present): 6,741[24] to 18,000–20,000[28][29][30][31] civilians killed
Hundreds of thousands of Kurds displaced[32]

Total: 120,000+ killed

Курдські націоналістичні повстання періодично відбувалися в Туреччині, починаючи з турецької війни за незалежність та подальшого переходу від Османської імперії до сучасної турецької держави, і тривають до сьогодні у вигляді поточного конфлікту між Робітничою партією Курдистану і Туреччиною.

Згідно з османськими військовими записами, курдські повстання відбуваються в Анатолії вже понад два століття.[33] Хоча великі племінні курдські повстання стрясали Османську імперію в останні десятиліття її існування, вважається, що сучасна фаза конфлікту почалася в 1922 році,[34] одночасно з появою курдського націоналізму, що відбувалося паралельно з формуванням сучасної турецької держави. У 1925 році повстання за незалежний Курдистан, очолене шейхом Саїдом Пірані, було швидко придушене, і незабаром після цього Саїда та 36 його прихильників було страчено. Інші великі курдські повстання відбулися в Арараті та Дерсимі у 1930 та 1937 роках.[35][36] Британський консул у Трабзоні, найближчому до Дерсима дипломатичному представництві, повідомляв про жорстокі та безрозбірливі акти насильства й прямо порівнював їх з геноцидом вірмен 1915 року. «Тисячі курдів, — писав він, — включно з жінками та дітьми, було вбито; інших, здебільшого дітей, кидали у Євфрат; ще тисячі в менш ворожих районах, яких попередньо позбавили худоби та іншого майна, було депортовано до вілаєтів у Центральній Анатолії. Зараз стверджується, що курдського питання в Туреччині більше не існує».[37]

Курди звинувачують турецькі уряди в придушенні їхньої ідентичності шляхом заборони курдських мов у друкованих виданнях і медіа. Ататюрк вважав, що єдність і стабільність країни залежить від існування унітарної політичної ідентичності, відсуваючи культурні та етнічні відмінності до приватної сфери. Однак багато курдів не зреклися своєї ідентичності, як і своєї мови.[38] Масштабні збройні конфлікти між турецькими збройними силами та Робітничою партією Курдистану відбувалися протягом 1980-х і 1990-х років, унаслідок чого загинуло понад 35 000 людей.[39]

Передумови

[ред. | ред. код]
Докладніше: Курди в Туреччині

Історія курдських повстань проти Османської імперії налічує понад два століття, однак сучасний конфлікт бере початок з скасування халіфату. За правління Абдул-Гаміда II, який був як Халіф, так і Султан, курди залишалися вірними підданими халіфа, і створення секулярної республіки після скасування халіфату в 1924 році стало джерелом масштабного обурення.[40] Установлення турецької націоналістичної держави та турецького громадянства поклало край віковій системі міллет, яка об’єднувала мусульманські етнічні групи Османської імперії під спільною мусульманською ідентичністю. Різноманітні мусульманські етнічні групи колишньої імперії вважалися турками новоствореною секулярною турецькою державою, яка не визнавала ні окремої курдської, ні ісламської національної ідентичності. Одним із наслідків цих глибоких змін стала серія повстань у східних і південно-східних регіонах Туреччини, населених курдами.[41]

Історія

[ред. | ред. код]
Див. також: Дерсімська різанина

На початок XXI століття курди залишаються найбільшим з народів без власної державності (близько 30-ти мільйонів людей). Севрська мирна угода між Туреччиною та Антантою (1920) передбачала створення незалежного Курдистану. Однак ця угода так і не набрала чинності й була анульована після підписання Лозаннської угоди (1923). У 1920—1930-ті роки курди кілька разів безуспішно повставали проти турецької влади.

У 1961 році почалось курдське повстання в Іраку, що з перервами тривало кілька десятиліть. Зростання курдського націоналізму призвело до виникнення у 1978 році Курдської робітничої партії (КРП) — військово-політичної організації марксистського спрямування, що ставила собі на меті суверенну державу курдів у Туреччині. У той самий час турецьких курдів переслідували: використання курдської мови було заборонено, а сама курдська національність не визнавалась (офіційна влада стала називати курдів «гірськими турками»). 15 серпня 1984 року КРП почала партизанську війну у південно-східних провінціях Туреччини. Для боротьби з партизанами було залучено регулярну турецьку армію, у 1987 році у цьому регіоні введено надзвичайний стан. КРП також розгорнула терористичну кампанію, організовуючи вибухи у турецьких містах та напади на громадян Туреччини в інших країнах. Основні курдські бази розташовувались на півночі Іраку. За угодою між урядами двох країн, турецькі сили безпеки мали право вторгатись на територію Іраку, переслідуючи партизанські загони[42]. Упродовж 1990-их років Туреччина провела цілу низку воєнних операцій в Іраку (найбільші у 1995 і 1997 роках).

Найбільшим успіхом Туреччини у боротьбі проти КРП стало захоплення турецькими спецслужбами лідера цієї організації Абдулли Оджалана у Кенії (лютий 1999 року). З цього моменту партизанська боротьба КРП пішла на спад. На початку 2000-их бойові дії на південному сході Туреччини практично припинились, однак у 2005—2006 роках партизани знову активізувались. Як і раніше, вони діяли з баз на півночі Іраку. У лютому 2008 року турецька армія провела найбільшу операцію проти цих баз за останнє десятиліття.

З 2004 року сформувалось угруповання Яструби свободи Курдистану, яке також здійснює терористичні акти проти Туреччини.

До 2008 року число загиблих у бойових діях оцінюється приблизно у 40 тисяч людей.

У серпні 2011 року турецька армія провела серію безуспішних повітряних рейдів на територію Іракського Курдистану.

25 квітня 2013 року РПК оголосила, що виведе всі свої сили з Туреччини до північного Іраку[43]. За словами турецького уряду, курдів та більшості ЗМІ, цей крок знаменує собою кінець 30-річного конфлікту. Друга фаза, яка включає конституційні та правові зміни у бік визнання прав людини курдів, починається одночасно з виведенням військ[44].

25 липня 2015 року Робоча партія Курдистану заявила про неможливість подальшого перемир'я з Туреччиною. Це стало результатом бомбардувань турецькими ВПС території Іраку, що торкнулися як територій, контрольованих Ісламською державою, так і позиції курдів. Перемир'я діяло з 2013 року через необхідність спільних дій проти Ісламської держави. Після цього вторгнення турецьких військ на північ Іраку триває досі.

20 січня 2018 року Збройні Сили Туреччини розпочали військову операцію в місті Афрін у Сирії під назвою «Оливкова гілка». Метою цієї операції вважається ліквідація курдських повстанських груп Демократичний союз (PYD) та Загони народної оборони (YPG), які були дислоковані на територіях Північної Сирії та розташовувалися близько до південно-східних кордонів Туреччини, які були переважно населені курдами. За офіційними заявами уряду Туреччини, перелічені повстанські угруповання є лівими крилами Робочої партії Курдистану та ведуть підривну діяльність на південно-східних кордонах Туреччини[45].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ [1][недоступне посилання з 01.09.2017]
  2. ↑ Turkey's Kurdish tribes call PKK to leave country. Архів оригіналу за 20 грудня 2016. Процитовано 2 грудня 2016.
  3. ↑ Kurdish people unite against terror: Tribe of 65,000 pledge to stand up against PKK. Daily Sabah. 9 вересня 2015. Процитовано 2 грудня 2016.
  4. ↑ Erdogan's new Kurdish allies – Kurdish Institute. www.kurdishinstitute.be. 12 лютого 2016. Процитовано 27 серпня 2018.
  5. ↑ Wali, Zhelwan Z. Kurd vs Kurd: Fears of full-scale war rise in northern Iraq. www.aljazeera.com (англ.). Процитовано 9 березня 2023.
  6. ↑ Kucher, Sarbaz. Bad Blood Between Brothers The KDP, PUK, PKK Conflict. www.academia.edu.
  7. ↑ Türk İstiklal Harbi, Edition VI, İstiklal Harbinde Ayaklanmalar, T. C. Genelkurmay Harp Tarihi Başkanlığı Resmî Yayınları, 1974, page 281
  8. ↑ David McDowall, A modern history of the Kurds, I.B.Tauris, 2002, ISBN 978-1-85043-416-0, p. 209.
  9. ↑ NEWS FROM TURKISH ARMED FORCES. Turkish Armed Forces. Архів оригіналу за 5 листопада 2015.
  10. ↑ Turkey's Paramilitary Forces (PDF). Orbat. 25 липня 2006. с. 33. Архів оригіналу (PDF) за 27 березня 2009.
  11. ↑ Turkey's 'village guards' tired of conflict. My Sinchew. 19 квітня 2010. Архів оригіналу за 21 квітня 2010. Процитовано 29 серпня 2010.
  12. ↑ Olson, 1989, page 107
  13. ↑ Robin Leonard Bidwell, Kenneth Bourne, Donald Cameron Watt, Great Britain. Foreign Office: British documents on foreign affairs—reports and papers from the Foreign Office confidential print: From the First to the Second World War. Series B, Turkey, Iran, and the Middle East, 1918–1939, Volume 32, University Publications of America, 1997, page 82.
  14. ↑ Pike, John (21 травня 2004). Kurdistan Workers' Party (PKK). Federation of American Scientists. Архів оригіналу за 28 квітня 2008. Процитовано 23 липня 2008.
  15. ↑ The PKK in Numbers. Sabah News Agency. 28 грудня 2015.
  16. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою unal2016 не вказано текст
  17. ↑ International Crisis Group (2018), Turkey's PKK Conflict Kills: A Visual Explainer, архів оригіналу за 15 серпня 2024, процитовано 15 вересня 2024
  18. ↑ Hüseyin Rahmi Apak, Türk İstiklâl Harbi – İç ayaklanmalar: 1919–1921, 1964, C.VI, Genelkurmay Basımevi, pages 163–165
  19. ↑ İşte Yıllara Göre Etkisiz Hale Getirilen PKK'lı - Foto Galeri - Memurlar.Net.
  20. ↑ 22,374 killed (1984–2015),[2] [Архівовано 11 жовтня 2016 у Wayback Machine.] 9,500 killed (2015–2016), [3] 600 killed (2017),[4], 203,000 arrested (1984–2012),[5], 62,145 captured from 2003 to 2011, total of 31,874 reported killed and 203,000 arrested
  21. ↑ Erdoğan'dan 'milli seferberlik' ilanı. Bbc.com. 15 грудня 2016. Процитовано 17 квітня 2017.
  22. ↑ İçişleri Bakanı Soylu: Son 9 ayda bin 68 terörist etkisiz hale getirildi – Haberler – Son Dakika Haberleri – AKŞAM. Aksam.com.tr. 11 червня 2017. Процитовано 5 січня 2019.
  23. ↑ Nedim Şener, PKK'nın kanlı bilançosu. Hürriyet. 4 вересня 2020.
  24. ↑ а б Şafak, Yeni. Nearly 7,000 civilians killed by PKK in 31 years. Yeni Şafak. Архів оригіналу за 11 жовтня 2016. Процитовано 27 серпня 2018.
  25. ↑ Turkey counts cost of conflict as Kurdish militant battle rages on. Архів оригіналу за 11 січня 2021. Процитовано 27 серпня 2018.
  26. ↑ The Militant Kurds: A Dual Strategy for Freedom, Vera Eccarius-Kelly, page 86, 2010
  27. ↑ (page 104) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 12 жовтня 2017. Процитовано 14 червня 2016.
  28. ↑ Federal Judge Rules Part Of Patriot Act Unconstitutional. Associated Press. 22 січня 2004. Архів оригіналу за 11 вересня 2015. Процитовано 25 грудня 2013.
  29. ↑ Visweswaran, Kamala, ред. (2013). Everyday occupations experiencing militarism in South Asia and the Middle East (вид. 1st). Philadelphia: University of Pennsylvania Press. с. 14. ISBN 978-0812207835.
  30. ↑ Romano, David (2005). The Kurdish nationalist movement : opportunity, mobilization and identity. Cambridge: Cambridge University Press. с. 81. ISBN 0521684269.
  31. ↑ Turkey, US, and the PKK [Архівовано 2016-04-13 у Wayback Machine.], 21 December 2007
  32. ↑ Zurcher, Erik. Turkey: A Modern History. IB Tauris. с. 308.
  33. ↑ Birand, Mehmet Ali (3 січня 2008). How many Kurdish uprisings till today?. Hürriyet Daily News. Архів оригіналу за 24 січня 2024. Процитовано 30 липня 2008. Translated from Turkish by Nuran İnanç.
  34. ↑ 16. Turkey/Kurds (1922–present). uca.edu. Процитовано 27 серпня 2018.
  35. ↑ (Olson, 2000)
  36. ↑ (Olson, 1989)
  37. ↑ Martin van Bruinessen (Січень 1994). Genocide in Kurdistan? The Suppression of the Dersim Rebellion in Turkey (1937–38) and the Chemical War Against the Iraqi Kurds (1988). George J. Andreopoulos (Ed.), Conceptual and Historical Dimensions of Genocide, University of Pennsylvania Press, 1994, Pp. 141–70.
  38. ↑ Kurds. A Country Study: Turkey. U.S. Library of Congress. Січень 1995.
  39. ↑ Turks Charge Kurd With Inciting Hatred. Washington Post. Associated Press. 23 лютого 2007. с. A12. Процитовано 1 серпня 2008.
  40. ↑ Hassan, Mona (2018). Longing for the Lost Caliphate: A Transregional History. Princeton University Press. с. 169.
  41. ↑ Şentürk, Burcu (2010). Invisibility of a Common Sorrow: Families of the Deceased in Turkey's Kurdish Conflict. Cambridge Scholars Publishing. с. 99. ISBN 9781443839549.
  42. ↑ Дібо Кава. Регіонально-міжнародний аспект курдської проблеми
  43. ↑ Kurdish Group to Pull Armed Units from Turkey. The Wall Street Journal. 25 квітня 2013. Процитовано 25 квітня 2013.
  44. ↑ Silahlara veda (тур.). T24. 25 квітня 2013. Архів оригіналу за 28 квітня 2013. Процитовано 25 квітня 2013. [Архівовано 2013-04-28 у Wayback Machine.]
  45. ↑ Deutsche Welle (www.dw.com). Afrin'e "Zeytin Dalı Harekatı" başladı | TÜRKİYE | DW | 20.01.2018 (тур.). DW.COM. Архів оригіналу за 26 лютого 2018. Процитовано 25 лютого 2018.

Література

[ред. | ред. код]
Війна Це незавершена стаття про війну.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Турецько-курдський_конфлікт&oldid=47887596