Османські війни в Європі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Османські війни в Європі — війни, що велись від 1352 року до Першої світової війни поміж зростаючою Османською імперією і християнськими державами Європи.

Історія[ред.ред. код]

Візантійсько-турецькі війни[ред.ред. код]

Облога Константинополя Мехмедом ІІ. 1453

Користуючись занепадом Візантійської імперії турки-сельджуки розбили 1071 візантійське військо біля Манцикерта і впродовж десятиліття зайняли Малу Азію. В ході Венеціано-генуезької війни (1350–1355), у якій союзником Венеції була Візантійська імперія, Генуї — османи. Як наслідок 1354 османи захопили Галліпольський півострів і прилеглу частину побережжя Мармурового моря, контролюючи протоку Дарданелли. Це стало їхнім першим володінням на європейському континенті. У Візантії йшла війна претендентів на імператорський трон, які втягували у війну османів, які захопили Дідимотіхо (1361), Філіппополь, Адріанополь (1369). Імператор Іоанн V Палеолог визнав себе 1373 васалом султана[1]. Перша облога Константинополя відбулась 1394, але місто мимохідь врятував Тимур, розбивши османів при Ангорі (1402). Візантійцям вдалось повернути частину втрачених володінь і допомогти Мехмеду I стати султаном (1413). Мурад II розпочав 1422 другу облогу Константинополя. Візантія знову визнала себе васалом, сплачуючи данину. Третя облога 4 квітня −23 травня 1453 султана Мехмеда II завершилась захопленням Константинополя. Рештки імперії проіснували на Пелопоннесі до падіння Місри 1460 і у Малій Азії Трабзону 1461.

Болгаро-турецькі війни[ред.ред. код]

В час просування османів велись війни поміж Візантією, Болгарським царством, сербським царством, що вели до їхнього послаблення, роздріблення на малі володіння. В ході війни у Візантії поміж претендентами на трон залучали османів і болгар. Зокрема воєвода Момчил[2] з Родопів напав на османів, які у відповідь вперше увійшли на терени Болгарії у травні 1345, розбивши Момчила 7 липня біля Ксанті[3]. Вже 1349 османи пробують захопити Софію, знову атакують 1355, здобувши перемогу під Іхтіманом над болгарським військом, але через понесені втрати не йдуть на Софію. Спроба союзу з Візантією не вдалась і османи заволодівають Фракією (1354-1364), а Візантія і Болгарія розпочинають останню міжусобну війну 1364 за чорноморські порти, залучаючи османів. На Болгарію нападає 1365 угорський король Людовик І, захопивши Видин (до 1369). Це зрештою прискорює розпад Болгарії на декілька володінь. Після битви на Мариці[4] 26 вересня 1371 Мурад I захоплює значну частину Болгарії, укріплені замки в Родопах і 1373 цар Іван Шишман визнає себе васалом султана. Після недовгого миру 1382 османи захопили Софію. Скориставшись цим на Болгарію напали волохи (13841386). Після поразки при Плочнику[5] султан вирішив покінчити з Болгарією задля подальшої війни з Сербією. Османи 1388 пішли у наступ, захопивши значну частину земель і Сілістру на Дунаї. Перемир'я тривало до 1393, коли Іван Шишман став шукати підтримки у Сигізмунда I Люксембурга. 17 липня здається столиця Тирново, незабаром падає Нікопол. Османи захоплюють 1395 Добруджанське князівство, 1396 Відінське царство і після перемоги 25 вересня під Нікополем окуповують решки Болгарського царства, яке припиняє існування.

Сербсько-турецькі війни[ред.ред. код]

Битва на Косовому полі. Худ. А. Стефанович. 1870

Користуючись війною з османи Візантії, Болгарського царства, серби захопили значну частину міст Македонії, розбили 1330 Михайла I Шишмана. З Македонії 1371 вирушили брати Вукашин і Углеша мали намір захопити Едірне, та османи їх розбили при Мариці. Лазар Хребелянович розбив османів до грудня 1381 при Дубравиці, але 15 червня 1389 його військо було розбите османами на Косовому полі. Після битви Стефан Лазаревич визнав себе османським васалом, беречи участь у битві під Нікополем. Після розгрому османів Тамерланом 1402 була утворена Сербська деспотовина. Деспот присягнув Сигізмунду І Люксембургу, який за це передав Белград. Та Стефан програв в ході війни з племінником, якого підтримували османи, визнавши 1409 їхній сюзеренітет. Мурад II 1438 захопив столицю Смедереве, Нове Брдо 1441. Янош Гуняді до серпня 1444 звільнив значну частину Сербії, але після падіння Візантії османи знову захопили значну частин Сербії, чий деспот прийняв усі їхні вимоги. Мехмед II Фатіх 20 червня 1459 остаточно захопив Сербію, дозволивши деспоту Стефану Томашевичу виїхати до Боснії.

Боснійсько-турецькі війни[ред.ред. код]

Королівство Боснія 1388 вперше зазнала нападу османів, які пограбували Герцеговину. 27 серпня під мурами Білеча воєвода Влатко Вукович розбив османів, чий Шахін-паша втік з поля бою[6]. У битві на Косовому полі 1389 брали участь боснійські загони під командуванням воєводи Влатко Вуковича[7]. Король Стефан Дабіша[8] успішно відбив 1392 османські напади, але програв Сигізмунду І. Він активно втручався у внутрішні справи Боснії, прогнавши 1408 Твртко II, який 1421 повернув собі трон за допомоги османів, сплачуючи їм данину. Відносний спокій панував до 1461, коли королем став вигнаний з Сербії Стефан Томашевич. Він попросив допомоги проти османів у Пія ІІ, чий легат в листопаді 1461 привіз корону. Це обурило короля Угорщини Матвія Корвіна, але за посередництвом папи вони замирились і Стефан визнав себе васалом Матвія, обіцяючи боротись проти імператора Фрідріха III Габсбурга. Він перестав платити данину османам і Мехмед II особисто захопив Боснію. Після його відходу Матвій Корвін восени 1463 захопив частину Боснії, більшу частину якої відбив 1464 султан. Зрештою згідно миру 1465 вони поділили Боснію. Османи 1482 зайняли всі боснійські землі, утворивши санджаки Боснійський і Герсек (Герцоговина).

Албано-турецькі війни[ред.ред. код]

18 вересня 1385 на Саврасовому полі біля Люшні османи паші Румелії розбили місцевих князів і князя Зети Балши ІІ[9]. Він прогнав з Албанського князівства свого родича по племінниці Карла Топія[10] і з 1382 намагався захопити столичне місто Дуррес, через що Карл зрештою звернувся за захистом до османів. Побоюючись османів, Карл Топій визнав 1386 сюзеренітет Венеціанської республіки. Його син Георг Топія 1392 продав місто Венеції. Місто витримало 1466 облогу Мехмеда II, але було захоплене 1501 Баязидом II. Валонське князівство[11] було приданим вдови Балши ІІ, яка безуспішно намагалась передати його під владу Венеції, але та відмовлялась через неможливість захистити володіння з суходолу. Зрештою 1417 османи захопили князівство. Лежська ліга під проводом Скандербега відбила 1444 значну частину теренів Албанії. Вже 1450 з ліги вийшло декілька учасників, а османи безуспішно облягали травні 1450, червні 1466 столичне місто Круя Скандербега, після смерті якого 1468 османи захопили Албанію. Після укладення 1479 миру Османської імперії з Венецією остання віддала останнє місто Шкодер.

Хорватсько-турецькі війни[ред.ред. код]

Битва при Крбаві. Худ. Л. Бек

На середину XV ст. османи захопили більшу частину земель, що відділяли від них Хорватію. На 1463 вони здійснювали напади з Боснії, 1482 захопили Герцоговину і вийшли на ріку Неретва. Османи атакували належну Габсбургам Крайну 1478, пройшовши через Хорватію. Через Хорватське Загір'я бей Боснії Хадим Якуп-паша вирушив на Крайну, на зворотній дорозі його чекало військо бана Мирко Деренчина. 9 вересня 1493 відбулась битва при Крбаві регіону Ліка, де загинула значна частина хорватської шляхти. Це дозволило османам майже безкарно нападати на хорватські землі. Османи захопили Осієк і відновили активні наступальні дії під проводом Селіма І (після 1512), захопивши Сребреницьку бановину, Шабацьку бановину, Срем. Хорватія перебувала в унії з Угорським королівством і після битви при Могачі 1526 було обрано бана і Фердинанда Габсбурга 1 січня 1527 на хорватського короля. Османи захопили Яйце (1528), Кліський замок[12] (1537), значну частину Славонії, де Пожега стала центром саджаку. Їхнє просування призупинилось 1550. Між обома імперіями було укладено 1568 мирний договір, який продовжували 1574, 1583 роках.

У Сігетварі 2300 воїнів бана Міклоша Зріньї[13] стримували 100-тисячне вйсько Сулеймана I з 6 серпня по 8 вересня 1566, затримавши похід на Відень. Для захисту внутрішніх територій 1578 вздовж кордону з Османською імперією створили Військову границю, що складалась з Хорватської Кра́їни та Славонської Кра́їни. Боснійський бейлербей Хасан-паша Предоєвич 1591 захопив декілька фортів цієї лінії, що будувалась, але австрійці вирішили не реагувати. Хасан-паша 1593 взяв в облогу замок Сісак, що контролював дорогу на Загреб, Австрію. 22 червня 1593 австро-хорвато-словенське військо розгромило вдвічі переважаючі сили осман. Паша загинув, значна частина осман втопилась в ріці Купа. Битва стала причиною оголошення Османською імперією війни імперії Габсбургів, що тривала 30 років.

Італо-турецька війна[ред.ред. код]

28 липня 1480 18.000 османів капудан паші Гедик Ахмеда[14] висадились з 128 кораблів у Неаполітанському королівстві неподалік Отранто. 11 серпня османи захопили Отранто, закатувавши архієпископа та стративши 14 серпня 800 християн, що відмовились прийняти іслам. Вони не просувались далі, розширюючи плацдарм, а стали посилювати захист міста. Флот османів атакував сусудні міста. Сікст IV закликав до хрестового походу, на що відгукнулись в Угорщині, приславши 1600 воїнів, Неаполі, де зібрали ополчення, Арагоні і Кастилії, надавши 3000 воїнів. Вірогідно, через нестачу харчів у жовтні флот з військом відплив до Албанії. На зиму в Отранто залишили 1300 османів, а Гедик Ахмед-паша мав намір повернутись з поповненням. Військо християн 1 травня 1481 взяло в облогу Отранто. Султан Мехмед II помер 3 травня 1481 і Гедик Ахмед-паша узяв участь у міжусобній війні його синів. Після невдалого приступу 23 серпня розпочались перемовини. Османам дозволили покинути місто, але 10 вересня у місті було захоплено кілька сотень османів, яких відправили рабами на галери. Одночасно з Хорватії османи робили набіги до регіону Фріулі.

Угорсько-турецькі війни[ред.ред. код]

Битва при Нікополі. 1398
Битва під Варною. Худ. Ян Матейко. 1879
Битва при Могачі. Худ. Б. Секей. 1866

З середини XIV ст. королівство Угорщини вело війни з сусідніми Сербським царством, Валахією, Відінським царством. Через значне просування османів на Балканах антипапа Бенедикт XIII оголосив хрестовий похід, який очолив король Угорщини Сигізмунд I Люксембург. Султан Баязід I зняв облогу Константинополя і розбив хрестоносців 25 вересня 1396 під Нікополем. Та після поразки османів 1402 від Тамерлана Угорщина отримала певен час спокою. Османи облягали 1440 Белград, 1442 Сібіу. Янош Гуняді розпочав боротьбу з османами, захопивши 1443 Ниш, разом з Скандербегом змусив зняти облогу Круя.1 січня 1443 було оголошено хрестовий похід заради допомоги Візантії, який очолив Владислав III. Після захоплення хрестоносцями Софії, значної частини Болгарії на прохання Мурад II біля Сегеду у серпні 1444 уклали перемир'я на 10 років, встановивши кордон на Дунаї, визнавши незалежнеість сербських князівств. Та Євгеній IV звільнив Владислава ІІІ від клятви і вмовив порушити перемир'я, продовжити похід без значної частини війська, що вже подалась додому. 10 листопада 1444 Битва під Варною, де хрестоносці зазнали нищівної поразки. Янош Гуняді з угорсько-валахським військом перейшов Дунай, бажаючи допомогти Скандербергу, але був розбитий 17-20 жовтня 1448 військом Мурада II Косовому полі. Надалі Гуняді зняв 1454 османську облогу столиці Смедереве, зупинив османів під Белградом 4-22 липня 1456, де Мехмед II був поранений. Матвій Корвін на заклик Пія II захопив з осені 1463 значну частину Сербії, Боснії, яку Матвій І і Мехмед ІІ поділили згідно договору 1465. Надалі Матвій І вів війни з Чехією, Австрією, втручався у внутрішні справи Валахії, Молдавського князівства. У 1480-х роках османи робили набіги у комітати Ваш[15], Зала[16]. Угорщина уклала 1484 з Баязидом II перемир'я на 10 років. Владислав II укладав перемир'я 1503, поновлюване 1510, 1513 роках, визнавши право султана брати данину з Валахії і Молдавії. Селім I розпочав 1512 регулярні напади на Угорщину, Хорватію, у відповідь на що Лев X 1413 проголосив хрестовий похід. 9 квітня 1414 було оголошено буллу папи, але через побоювання втрати контролю над зібраними тисячами куруців 23 травня оголосили відміну походу, внаслідок чого зібрані повстали проти влади. Повстання тривало до осені, значно ослабивши Угорщину.

Новий султан Сулейман I Пишний майже відразу 1520 вимагає платити данину і через погану зустріч посла розпочинає 1521 війну, захопивши Шабац[17], Земун[18] , після тривалої облоги Белград зчервня по 28/29 серпня. Нова вимога сплати данини пролунала на початку 1526 і після відмови у квітні 80-ти тисячне військо при 300 гарматах вирушило до Угорщини. Їх зустріло 25-ти тисячне військо, розгромлене у битві під Могачем 29 серпня, де загинув Людвік II. Проосманський з'їзд обрав 16 жовтня королем 1526 Яноша І Заполья[19]. Інший з'їзд 16 грудня обрав Фердинанда I Габсбурга, військо якого розбило впродовж 15271528 років прихильників Заполья. 10 травня 1529 Сулейман І вирушив з військом до Угорщини, де у захопленій 8 вересня Буді коронували Яноша І. Османи атакували Угорщину 1532, після чого 22 червня 1533 Сулеман визнав права Фердинанда І рівними Яноша І Заполья, який у липні став його ленником. 24 лютого 1538 у Гроссвардайні Фердинанд І визнав Яноша І пожиттєвим королем, після смерті якого титул переходив до Габсбургів. Приналежна Габсбургам частина звалась Королівською Угорщиною, приналежна Запольї Східно-Угорським королівством. В порушення договору після смерті Яноша І у Буді королем проголосили двотижневого Яна ІІ Запольї. Османи атакували володіння Габсбургів 1541, 1543, 1566, захопивши Буду і центральну частину Угорщини. Угорщина була фактично розділена на три частини, належні Габсбургам, османам, Запольї. Зрештою 17 лютого 1568 за Селіма ІІ було підписано перемир'я з Максиміліаном II. Ян ІІ відрікся 1570 від титулу короля на користь Габсбургів, які визнавали його імперським князем Трансильванії і частини Угорщини (лат. princeps Transsylvaniae et partium regni Hungariae dominus).

Венеціано-турецькі війни[ред.ред. код]

Володіння Венеційської республіки
Перша битва при Лепанто

Перша зустріч венеціанців з османами настала в ході Венеціано-генуезької війни (1350–1355), коли Венеція виступила союзником Візантії, а Генуя залучила османів Орхана I. Венеційці завбачливо згодились захищати Візантію від усіх ворогів, окрім османів Мурада І. Осмаснький флот 1415 спробував захопити Синьйорію Негропонте (італ. Signoria di Negroponte)), що з 1209 перебувала під владою Венеціанської республіки. У відповідь 10 венеціанських галер під командуванням П'етро Лоредана атакували 27 травня 1416 османський флот в протоці Дарданелли біля Геліболу.

  • Візантія продала 1423 Венеції обложені османами Салоніки, що стало причиною Першої Венеційсько-турецької війни. Цим вирішив скористатись Міланське герцогство, розпочавши війну з Венецією. 29 березня 1430 після двомісячної облоги Салоніки захопили османи Мурада II. Наступного року в Адріанополі був підписаний мирний договір і Венеція отримала право вільної торгівлі на османських теренах.
  • Перша Венеційсько-турецька війна розпочалась 28 липня 1463 після захоплення за три роки до того османами Мореї. Після тривалої облоги 12 липня 1460 османи захопили на острові Евбея Негропонте. Замок Кастор біля Лепанто 1477 витримав чотиримісячну облогу. 25 січня 1479 було підписано мирний договір, за яким Венеція втрачала Негропонте, Лемнос, колонії в Мореї, Епірі. зобов'язувалась сплатити 100.000 дукатів компенсації і по 10.000 щорічно за право торгівлі на османських теренах.
  • Друга Венеційсько-турецька війна була розпочата 22 липня 1499 Баязидом II для контролю над Середземним та Іонічним морями. З Константинополя вийшов флот, а війська пішли суходолом на Лепанто. У Першій битві при Лепанто[20] 12-25 серпня було розбито венеціанський флот у затоці Патраїкос і захоплено порт Лепанто. У жовтні венеціанці безуспішно намагались укласти перемир'я. Наступного 1500 після перемог над венеційським флотом було захоплено Модон[21], Корон, Наварин. 13 травня 1501 було укладено договір Угорщиною, Олександром VI, захопивши Санта Маура, франко-іспанський флот атакував Мітіліні, що зірвало османські плани висадки на Кіпр, куплений 1489 Венецією. 20 травня 1503було підписано мирний договір, за яким Венеція визнала територіальні втрати в обмін на право торгівлі на Сході.
Битва при Превезе
Битво при Лепанто
  • Четверта Венеційсько-турецька війна стосувалась війни за Кіпр. Селім II уклав 8-річне перемир'я з Максиміліаном II і у січні 1570 було оголошено про історичну приналежність Кіпру Османській імперії, 28 березня направлено ультиматум дожу. На заклик Венеції володарі Європи довго і неохоче збирали свої сили. 1 липня османи захопили Лімасол, згодом Ларнаку. 22 липня прибуло підкріплення і 24 липня розпочали облогу Нікосії, що тривала до 9 вересня. 17 вересня розпочалась облога Фамагусти, а християнський флот розвернувся назад, отримавши звістку про падіння Нікосії. 1 серпня 1571 знесилений гарнізон Фамагусти сдався на почесних умовах, але 5 серпня було вбито 350 оборонців. Бездарна здача Кіпру стала ганьбою для Європи і Пій V 25 травня 1571 організував «Священну Лігу» і у другій битві при Лепанто 7 жовтня флот ліги з 206 галер, 6 галеасів під командуванням Хуана Австрійського розбили османський флот з 222 галер, 56 галіотів під командою Алі Паші. Зимою османи збудували 150 галер, відновивши свй флот. Григорія XIII мало цікавила війна, Філіп II більше цікавився подіями в Нідерландах. Зрештою флот християн блокував османів у гавані Модона[23], але у жовтні 1572 іспанський флот відплив. 3 березня 1573 був підписаний мирний договір, за яким Венеція виплачувала три рази по 300.000 дукатів, зрікалась прав на Кіпр.
  • П'ята Венеційсько-турецька війна (16451669) розпочалась під приводом того, що 6 кораблів Мальтійського ордену із захопленим османським кораблем у жовтні 1644 поповнили запаси на Криті. Ібрагім I спочатку наказав вбити усіх християн в імперії, а згодом розпочав війну за Крит. зо квітня 1645 у Середземне море вийшов османський флот з 400 кораблів з 50.000 солдат, який 25 червня розпочав висадку на Криті. Облога Ханья тривала до 2 серпня. Командуючий Юсуф Паша (Юсуф Машкович) за втрату 40.000 воїнів і відмову повертатись зимою на Крит був страчений. У середині вересня дві спроби атакувати Ханью зірвали шторми, а османи 13 листопада захопили Ретимно. У 1646 османи атакували володіння у Далмації — Крк, Паг, Црес, маючи значні проблеми з постачанням На Криті розпочали облогу Кандії. Венеційці блокували 1648 Дарданелли, перервавши постачання Криту. Османи у квітні 1649 прорвали блокаду і відновили постачання Криту, повністю захопленого яничарами. У вересні 1656 османи повторно захопили Тенедос, Лемнос. Через війну з Австрією 1663 військові дії проти Венеції ослабли. Венеція відкинула 1666 османські умови миру, а значна частина військ потонула по дорозі до Криту. 1668 французи посилали підмогу до Кандії, яка швидко поверталась назад. 21 серпня Крит покинула частина союзних військ і 6 вересня 1669 Кандія здалась. Згідно мирної угоди Венеція зберігала на Криті фортеці Суда, Спіналонга, Кліс в Далмації, за острів Закінф
Венеціанці під Акрополем. Вересень 1687
  • Шоста Венеційсько-турецька війна (Морейська війна). Венеційська рееспубліка 19 січня 1684 приєдналась до Священної ліги. У липні союзний флот з 68 кораблів захопили Санта Маура, який здався 6 серпня після 16-денної облоги, згодом Превезу. З весни до серпня тривала облога Корони[24], а у наступні місяці було захоплено більшу частину Мореї. У 1687 було відбито в османів Лепанто, Патри, Коринф, до зими Афіни. Влітку 1688 розпочали облогу Негропонте, перервану через епідемію. Було захоплено Авлон, але через епідемії померли командуючі флоту, сухопутніх військ, що призупинило наступ. Цим скористалист османи, посиливши захист Негропонте, Канеї, але втратили Саламін, Ідру, Спеце. У вересні 1694 здався гарізон на Хіосі, але у лютому 1695 османський флот розбив венеціанців, які покинули острів. Через втому сторін, очікування смерті бездітного хворобливого Карл II, через що було підписано 1698 трактат у Гаазі про поділ володінь Іспанії. 13 листопада розпочали перемовини у Карловицях, де 26 січня 1699 підписали мирну угоду. Венеція була проти повернення Османській імперії Афін, Аттики, через що підписали його лише 7 лютого.
Монемвасія. 1680
  • Сьома Венеційсько-турецька війна (Друга Морейська війна) була оголошена 9 грудня 1714 Османською імперією, звинувачуючи Венецію у підтримці повстання 1713 в Чорногорії. Весною 1715 Ахмед III повів 22.800 кавалерії і 72.500 піхоти з Константинополя на Салоніки, а 6 квітня вийшов в море флот з 60 кораблів. Йому 5 червня здався без бою Тінос, згодом Егіна, Істм. Після п'ятиденної облоги захопили фортецю Коринфу, стративши весь гарнізон. Потім взяли Аргос, завдяки зраді греків Нафпліон, де було вбито чи продано у рабство 25.000 міщан, 1000 солдат гарнізону стратили. Після цього гарнізон Короні відмовився оборонятись. Солдат з нього і Наварину перевели до Модону. Османи перервали перемовини і захопили місто, вбивши значну кількість міщан, гарнізону. 7 вересня без бою здалась остання фортеця на Пелепонесі — Монемвасія[25]. До листопаду османи захопили весь Пелепонес. Венеційці підірвали фортифікації на Санта Мавра. У Далмації вдалось відбити наступ османів, через загрозу яких 13 квітня 1716 до війни приєдналась Австрія за гарантії папи про ненапад іспанців в Італії. 25 травня 1716 Євгеній Савойський розгромив османівв під Петервардейном. 5 липня 1716 османи висадились і 25 липня розпочали облогу Корфу. 18 серпня гарнізон контратакував османів, відігнавши їх до табору, який наступного дня розметала буря. 20 серпня при появі іспанської ескадри османи терміново покинули табір, кинувши озброєння. Завдяки іспанцям захопили Бутрінті і Лефкаду. 16 червня 1917 венеційці розбили флот осман біля Імброс, а битва 19 липня при Кітери не виявила переможця. 22 жовтня венеційці зайняли Превезу, Войницю, у Далмації Мостар, Імотскі, Лівно. Через напад іспанців в Італії Австрія вирішили завершити війну, розпочавши у травні 1718 перемовини. За договором від 21 липня Венеція зберігала захоплені в Далмації, Албанії міста, Перевезу, Бутрино, Воницю, острів Цериго. Кордон зберігався до 1799 року.

Госпітальєро-турецькі війни[ред.ред. код]

Штурм Родосу яничарами

Османський флот розпочав з 1470-х років атаки островів Кос, Халкі[26], мешканці яких перебрались на прилеглий Родос. У грудні 1479 османи зробили невдалу спробу висадки на Родосі, відбиту Мальтійськими лицарями. Мехмед II вислав 160 кораблів на Родос під командуванням греків Гедик Ахмед-паші та Месих-паша[27], які прибули 23 травня 1480. Проти 25.000-70.000 османів виступило до 6,7 тисяч оборонців. Облога тривала до генерального штурму 28 липня, коли османам вдалось вірватись до міста, але через значні втрати довелось відступити. Надалі їм не вдалось організувати новий штурм і 17 серпня османи покинули острів.

Сулейман I Пишний відправив нв Родос авангард з 10.000 солдат, який прибув 26 червня 1522, розпочавши облогу і готуючи земляні укріплення. 28 липня висадився султан з основними силами з близько 90.000 солдат. Їм протистояло 6-7 тисяч оборонців. З серпня розпочався артилерійський обстріл фортифікацій. 13, 17, 24 вересня відбулись три невдалі штурми. Завдяки підкопу 22 листопада було підірвано мури, але штурм було відбито. Міщани-греки стали вимагати у лицарів капітуляції. Перемовини 11-13 грудня були безрезультатними, як і штурм 17 грудня. 20 грудня Ахмед-паша прийняв капітуляцію і 1 січня 1523 оборонці з прапорами, зброєю, реліквіями покинули Родос на 3 галерах і 30 менших кораблях.

Перемога на Мальті

Імператор Карл V подарував лицарям 1530 Гоцо, Триполі, Мальту, де після втрати 1551 Триполі стали терміново посилювати фортифікації у Біргу, фортів, звівши їх за 6 місяців. У травні 1560 османський флот розбив союзний християнських держав біля Джерба[28] Мальтійські лицарі стали найбільшою перепоною для османських піратів. 18 травня 1565 до Мальти підійшло 200 кораблів Піяле-паші з 40.000 воїнами Лала Мустафи-паші[29]/ Проти них було до 8,5 тисяч захисників. 23 травня розпочався артилерійський обстріл форту святого Ельма, захопленого 23 червня ціною втрати 8.000 османів і 500 мальтійців. Лицарі отримали невелику підмогу і 7 серпня відбили генеральний штурм. Після прибуття 7 вересня нової підмоги османи зняли облогу, коли лише 600 мальтійців було здатних носити зброю. У османів повернулась назад лише чверть війська. Смерть Сулеймана I Пишного зірвала його намір повторити штурм наступного року.

Валахо-турецькі війни[ред.ред. код]

Битва при Келугерені

З занепадом Болгарського королівства кордони османських володінь пересунулись до Валахії, яка з 1389 визнала себе османським васалом, продовжуючи бути залежною від угорського королівства і шукаючи союзників проти османів. Мірча I Старий у битві при Ровині 1394 вдалось зупинити навалу війська Баязіда I. Мірча І виступив проти османів 1396 під Нікополем та успішно відбив їхні напади 1397, 1400 роках. Влад I Узурпатор став першим господарем, що 1395 попросив османської допомоги. Михайло І Басараб загинув 1420 в час османського нападу. Його брат Раду ІІ визнав зверхність османів. Після нападу османів 1432 Олександр I Алдя змушений був згодитись платити данину, дати заложників. Його вбив 1436 Влад ІІ Дракул, прогнавши османів, та вже 1437 він заприсягнув султану, 1438 разом з османами атакував Угорщину. Басараб ІІ підтримав Яноша Гуняді, розбивши 1442 османів над рікою Яломниця. Мурад II посадив 1448 господарем Влада III Дракула, який щороку виплачував їм 10.000 дукатів до 1459. Османського посла, Гамза-пашу 1461 Влад ІІІ посадив на палю і в османському одязі з прапорами Гамза-паші захопив на Дунаї укріплення від Видина до Чорного моря. Весною 1462 османське військо увійшло до Валахії, де Влад ІІІ розпочав партизанську війну, змусивши відступити. Надалі декілька господарів через співпрацю з османами було усунуто за допомогою господаря молдавського Стефана ІІІ. Після битви під Могачем 1526 і падіння королівства Угорщини господарі могли орієнтуватись лише на Османську імперію. З середини XVI ст. вони з османами провадили походи до Семигороддя проти прихильників Габсбургів, Молдавії. Михайло Хоробрий розпочав боротьбу з османами, розбивши їх біля Келугерені 23 серпня 1595. Зимою він витіснив османів з Валахії, заключивши 1598 союз з Австрією. Захоплення Семигороддя, Молдавії додало йому ворогів серед недавніх союзників. 20 жовтня 1600 під Буково[30] його розбив Ян Замойський, а після допомоги у придушенні антигабсбурзького повстання у Семигородді 9 серпня 1601 його стратили австрійці, звинувачуючи у зради на користь Османської імперії. Лише 1659 проти османів виступив Міхня III. Георге Дука брав участь 1683 на стороні османів у Віденській битві. Провінція Олтенія 1718 відійшла до австрійських володінь (до 1739). Надалі за терени Валахії йшла боротьба Османської і Російської імперій.

Молдавсько-турецькі війни[ред.ред. код]

Османи з Валахії вперше напали 1420 на Кілію, Аккерман, але їх відбив Олександр Добрий. Петро Арон від 5 липня 1456 згодився платити османам 2000 золотих щорічно. Стефан ІІІ 1470 відмовився сплачувати данину, збільшену у 1,5 рази і 1473 скинув проосманського володаря Валахії. 10 січня 1475 його 47.000 військо розбило під Віслуєм[31] 120.000 військо Хадим Сулейман Паші[32]. Через відсутність допомоги європейських країн 1476 військо османів розбило його у битві у Білій Долині[33], але Стефан ІІІ перейшов до партизанської війни. Облога Сучави була знята через епідемію у османському війську. Османи захопили 1484 Кілію і Аккерман. Богдан III 1514 відновив сплату данини. Після розпаду угорського королівства 1526 Петру IV Рареш змушений був сплачувати збільшену данину, але уклав таємну антиосманську угоду з Фердинандом I. Через це 1538 Молдавію захопило військо Сулеймана I. Надалі господарі сплачували збільшену данину, направляли до Константинополя заручників. Олександр IV Лопушанин в інтересах османів воював з Волощиною, за їхньою вказівкою зруйнував укріплення замків, крім Хотинського, переніс столицю до незахищених Ясс. Іван Воде відмовився 1574 платити подвійну данину і за допомоги запорізьких козаків розбив під Жиліштею османсько-валахське військо, але програв під Кагулом. Для тиску на Молдавію Османська імперія широко використовувала підвладних їй кримських татар. Наприкінці XVII ст. через невизначену ситуацію господарі переважно таємно підтримували стосунки з Габсбургами, Річчю Посполитою. Господарі стали призначатись з греків -фанаріотів.

Польсько-турецькі війни[ред.ред. код]

Битва під Сучавою. Худ. Ю. Коссак. 1890
Хотинська битва. 1624
Облога Хотина 1673
  • Війна 1633–1634 Після підписання миру продовжувались напади татар на Поділля, Галичину. Після смерті у квітні 1632 Сигізмунда ІІІ Васа настав тривалий час безкоролів'я. боротьби ворогуючих прихильників кандидатів на трон. Цим вирішило скористатись Московське царство, розпочавши Смоленську війну. Паша Сілістра Мехмед Абаза понадіявся на присутність вйськ Речі Посполитої під Смоленськом. Він вирішив захопити Кам'янець-Подільський. У червні 1633 чамбул з тисячі буджацьких татар, що дійшли під Жванець. Гетьман Станіслав Конецпольський наздогнав їх 4 липня у Молдавії біля Штефенешть під Сасовим Рогом, де звільнив ясир і полоним татар, зокрема сина мурзи Кан-Темира. Конецьпольський заклав укріплений табір під Кам'янець-Подільським, до якого прибули загони козаків, кварцяного війська, приватних військ. Наприкінці вересня Абаз-Паша появився з османсько-молдавсько-волоським військом і буджацькими татарами. 20 жовтня вони перейшли Дністер і 22 жовтня безуспішно атакували табір та відійшли на звістку про підхід козаків. Мурад IV у випадку успіху міг розпочати військуові дії. Абаз-Пашу звинуватили у самовільних діях і стратили. У серпні 1635 підписали договір, що повторював умови від 1621.
Облога Теребовлі
GierymskiMaksymilian.PotyczkaZTatarami.1867.ws.jpg

Козацько-турецькі війни[ред.ред. код]

Захоплення козаками Кафи 1616
Бій козаків з османськими галерами

Козацькі підрозділи стали формуватись у 2-й половині XV ст. для захисту від нападів підлеглих Османській імперії Кримських татар. Князь Богдан Глинський здійснив перший похід на чайках 1 серпня 1492, штурмував 1493, 1494 Очаків. У наступні десятиліття козаки ходили на Очаків (1545, 1552, 1556, 1559, 1562, 1563, 1567-69, 1584, 1598; Азов 1559, 1560, Аслан-Кармен 1556, 1558, Кафу 1559-61, 1575, 1586, 1589, 1593; 1598 Аккерман, 1567-69, 1598, Кілію, Ізмаїл 1567-69, Керч 1586. Самійло Кішка 1573 вперше атакував гирло Дунаю, 1599 Синоп (1595), Трапезунд, полковник Нечай 1576 атакував Очаків, Інкерман, Судак, Керч, Сухумі, Поті, Батумі, Трапезунд, Константинополь, Варну. З початку XVII ст. відомі походи здійснив Петро Сагайдачний — 1606 на Очаків і Козлов (Євпаторія), 1607 на Болгарію, 1609-10 Очаків, Кафу, Кілію, Ізмаїл, 1612-13 до Криму, 1614 на Синоп, Трапезунд, 1615 Константинополь, 1616 Кафу, Трапезунд, Синоп, Константинополь. Походи на Константинополь стали майже регулярними — 1617, 1620, 1621, 1622, 1623, 1624 (три походи за рік), 1629; як і на Варну 1620, 1621, 1629; Синоп 1624, 1626, 1630; Трапезунд 1625, 1626 (2 походи). На цьому тлі походи до Криму, Ізмаїл, Азов, Аккерман стали звичний явищем. Флотилії козаків очолювали Дмитро Вишневецький, Григорій Лобода, Яків Бородавка-Нерода, Оліфера Голуба, Михайла Дорошенка, Олексій Шафран, Тарас Федорович, Іван Сулима, Кіндрат Бурляй, Іван Самойленко. У цей період відбулись перші битви козаків з османським флотом. У середині XVII ст. найбільш значні походи очолював кошовий отаман Іван Сірко — Азов 1644/45/56, Керч 1645, Крим 1654, 1657, Тамань 1655/57, Очаків 1656/60/70, Аккерман 1659, Тавань, Аслан-Кермен, Кизи-Кермен 1680. У 16901696 роках походи зосереджувались навколо Криму, Азовського моря. У 17361739 роках походи на Очаків, битви з османським флотом очолював Іван Малашевич. Походи Чорноморської козачої флотилії очолювали кошові Сидір Білий, Антін Головатий, який брав участь у штурмах Очакова 1788, Хаджибея, Аккермана, Бендер 1789, Ізмаїлу 1790, боях з османським флотом. У серпні 1792 козацька флотилія перейшла на Кубань. Османсько-татарське військо невдало атакувало 1675 Запорозьку Січ[34]. Впродовж 1672–1676 років у війнах козаки виступали як союзниками османів, так і їхніми противниками.

Австро-турецькі війни[ред.ред. код]

Облога Відня 1529.Худ. П. Снаєрс
  • Перша Австро-турецька війна 1526–1555 Після розгрому угорського війська під Могачем 1526 османи вийшл и безпосередньо до володінь Габсбурзької монархії. Через претензії Фердинанда I Габсбурга на угорську корону і успішну боротьбу з Яношем І Заполья султан Сулейман І розпочав війну і османсько-сербсько-молдавське військо 8 вересня захопило Буду, тримало в облозі Відень 27 вересня — 14 жовтня 1529[35]. Завдяки участі османів у інших конфліктах австрійцям вдалось відбити декілька фортець на Дунаї і Сулейман І 1532 знову вирушив на Відень, але при облозі Гюнса[36] 700 оборонців стримували 120.000 османське військо 5-30 серпня і через близьку зиму османи відступили. Було укладено 1533 перемир'я, яке визнавало володіння Яноша І і Фердинанда І в Угорщині. Після смерті Яноша І в порушення договору його сина Яноша ІІ обрали королем, а мир з Венецією звільним сили осман, які захопили на Дунаї декілька замків, після чого уклали перемир'я. 1552 османи невдало облягали Еґер, після чого 1555 за мирною угодою Угорщина була поділена на три частни.
  • Друга Австро-турецька війна 1566–1568 6 серпня — 8 вересня 1566 османи облягали Сігетварі, де помер Сулейман І і де вони зазнали значних втрат. Похід на Відень був відкладений. Максиміліан II і Селім II 17 лютого 1568 підписали мирну угоду[37], що закріплювала завоювання двох сторін, а Австрія сплачувала щорічно 30.000 флоринів. Угода продовжувалась 1574, 1583.
Захоплення фортеці Рааб. 1598
  • Третя Австро-турецька війна 1593–1606 Хасан-Паша з Боснії 1593 взяв в облогу Сісак, де був розбитий австрійцями. Це стало приводом оголошення османами війни. У липні османи атакували три замку, після чого відійшли на зиму. Після тривалих бойових дій 29 вересня 1594 османи захопили Еґер. Мурад III помер у січні 1595. Союз Рудольфа II, Сигізмунд Баторі, Михайло Хоробрий, Арон Тиран уклали антиосманський союз, звільнивши Валахію, Естерґом, ще пару міст. 13 жовтня 1596 османи знову захопили Еґер і 25 жовтня розбили австро-трансильванське військо[38]. 15971598 проходили у боях за фортеці, що переходили з рук в руки. Перемовини 1599 перервали через взаємне незадоволення станом речей. Османи захопили 1600 Надьканіжа, який австрійці не змогли 1601 відбити, але захопили Секешфегервар, відбитий османами 1602. Два наступні роки йшла боротьба за Буду і Пешт. У Семигородді розпочалось повстання протестантів, у Османській імперії після смерті Мехмеда ІІІ розпочалась війна з Персією. Дві сторони були зацікавленні у припиненні війни і 11 листопада 1606 підписали мирну угоду, що визнавав існуючий кордон і після одноразової виплати Австрія припиняла виплату щорічної данини. За війну османи здобули Еґер і Надьканіжа.
Битва під Сентготтхардом
Віденська битва. Худ. Ю. Брандт
Облога Белграду. Худ. Й. Ауербах

Турецько-перські війни на Кавказі[ред.ред. код]

Московсько-турецькі війни[ред.ред. код]

Війни ХІХ ст.[ред.ред. код]

У 1804-1813 роках проходило Перше сербське повстання, підтримане Російською імперією і розпочалась війни з (1806-1812). Через загрозу війни з Францією Російська імперія відмовилась від захоплення Молдавії, Валахії і було укладено Бухарестський мирний договір, за кордон проходив по ріці Прут, а Сербія мала отримати автономію, ліквідовану османами 1813. Внаслідок Другого сербського повстання 1815-1817 виникло автономне Князівство Сербія.

У 1821 вибухнули повстання у Валахії та Греції, що призвело до укладення 1827 Лондонської конвенції, Наваринської битва, початку Російсько-турецької війни. Адріанопольський мирний договір (1829) затвердив автономію Молдавії, Валахії, Сербії, Греції, де на Лондонській конференції обрали королем Оттона I, приєднання до Російської імперії декількох регіонів Грузії, Єреванського і Нахічеванського ханств.

У лютому 1853 суперечка про контроль над церквою у Вифлеємі, право протектора Російської імперії над усім православним населенням Османської імперії призвела до окупації у червні нею Молдавії і Валахії. Імператор Микола І мав надію встановити контроль над Босфором, Дарданеллами. У жовтні 1853 розпочалась османсько-російська війна, що дозволила звільнити 1854 окуповані землі до Дунаю за участі загонів австро-угорців, французів, британців на стороні османів. Синопська битва спричинилась до вступу до війни Велика Британія, Французька республіка, Кримської війни. Війна завершилась підписанням у березні 1856 Паризького миру.

Війни ХХ ст.[ред.ред. код]

Італійсько-турецька війна тривала з 29 вересня 1911 року по 18 жовтня 1912 року. Війна велась за територію сучасної Лівії — Триполітанію і Киренаїку, острів Родос і за греко-мовний архіпелаг Додеканес біля Малої Азії. У ході війни вперше в історії 23 жовтня 1911 літак виконав повітряну розвідку, а 1 листопада 1911 відбулось бомбардування з повітря. Згідно мирної угоди Триполітанія і Киренаїка отримали автономію, а Італія так і не виконала відведення військ з Лівії і Додеканеських островів, які не передала Греції.

Програна Османською імперією війна спровокувала початок Балканських війн. Королівство Сербія, Королівство Чорногорія, Королівство Греція, Болгарське царство утворили військово-політичний союз Балканська Ліга, спрямований проти Османської імперії. Перша Балканська війна тривала з 9 жовтня 1912 по 30 травня 1913 року. Згідно Лондонського договору 17 травня 1913 Османська імперія поступилась територіями на захід від лінії Енос — Медея. Албанія була проголошена незалежною державою, звідки Сербія і Греція мали вивести свої війська.

Невирішене питання з розподілом теренів Македонії спричинило початок Другої Балканської війни 29 червня — 29 липня 1913 року. Королівство Сербія і Королівство Греція уклали союз проти Болгарського царства, яка розпочала превентивні військові дії. До 2 липня її наступ зупинився і болгарська армія стала відступати. 12 липня до війни долучилась османська армія, наступаючи у Східній Фракії, а 14 липня румунська армія атакувала Болгарське уарство у Південній Добруджі. Через безвихідну ситуацію з війною на двох фронтах 29 липня Болгарія припинила бойові дії та розпочала мирні перемовини. Згідно Бухарестського мирного договору Болгарія втратила більшу частину Македонії, території біля Добруджі, а згідно Константинопольського мирного договору від 29 вересня Османська імперія повернула значну частину Східної Фракії і місто Едірне.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Jonathan Harris: The End of Byzantium. Yale University Press, 2010. ISBN 978-0-300-11786-8 (англ.)
  2. РОДОПСКИЯТ ЮНАК МОМЧИЛ И ЦАР ИВАН АЛЕКСАНДЪР (болг.)
  3. John Van Antwerp. The Late Medieval Balkans: A Critical Survey from the Late Twelfth Century to the Ottoman Conquest. University of Michigan Press, 1994, ISBN 978-0-472-08260-5. (англ.) стор. 303–305
  4. Battle of the Maritsa River (англ.)
  5. Battle of Pločnik (англ.)
  6. Battle of Bileća (англ.)
  7. U susret jubileju: Bitka kod Bileće (1388) — Zaboravljeni grob Vlatka Vukovića (сербо-хорв.)
  8. Kralj Stefan Tvrtko (1377–1391) (сербо-хорв.)
  9. The Balsici (англ.)
  10. The Thopia (англ.)
  11. Principality of Valona (англ.)
  12. Fortress of Klis (англ.)
  13. 1911 Encyclopædia Britannica/Zrinyi, Miklós, Count (elder) (англ.)
  14. Gedik Ahmed Pasha (англ.)
  15. Vas County (former) (англ.)
  16. Zala County (former) (англ.)
  17. Šabac (англ.)
  18. Земун (англ.)
  19. Zápolya, I. János (угор.)
  20. Battle of Zonchio (англ.)
  21. Methoni, Messenia (англ.)
  22. Battle of Preveza (англ.)
  23. Methoni, Messenia (англ.)
  24. Koroni (англ.)
  25. Monemvasia (нім.)
  26. Halki (Greece) (англ.)
  27. Mesih Pasha (англ.)
  28. Battle of Djerba (англ.)
  29. Lala Mustafa Pasha (тур.)
  30. Bitwa pod Bukowem (пол.)
  31. Васлуйская битва (рос.)
  32. Hadım Suleiman Pasha (англ.)
  33. Battle of Valea Albă (англ.)
  34. Самійло ВЕЛИЧКО ЛІТОПИС
  35. Die erste Türkenbelagerung Wien 1529 (нім.)
  36. Kőszeg (нім.)
  37. Frieden von Adrianopel (1568) (нім.)
  38. Schlacht bei Mezőkeresztes (нім.)
  39. Novi Zrin (англ.)
  40. Schlacht von Peterwardein (нім.)
  41. Grocka (нім.)
  42. Battle of Chaldiran (англ.)
  43. Ottoman–Safavid War (1532–55) (англ.)
  44. Ottoman–Persian War (1722–27) (англ.)
  45. Ottoman–Persian War (1730–35) (англ.)
  46. Ottoman–Persian War (1743–46) (англ.)
  47. Ottoman–Persian War (1821–23) (англ.)

Джерела[ред.ред. код]

  • Klaus-Peter Matschke: Die Schlacht bei Ankara und das Schicksal von Byzanz. Studien zur spätbyzantinischen Geschichte zwischen 1402 und 1422 (Forschungen zur mittelalterlichen Geschichte 29, ISSN 0071-7673). Böhlau, Weimar 1981. (нім.)
  • Emmert, Thomas Allan (1990). Serbian Golgotha: Kosovo, 1389. East European Monographs. ISBN 978-0-88033-175-3. (англ.)
  • Albanian Academy of Science. History of Albanian People. ISBN 99927-1-623-1 (англ.)
  • Anđelko Mijatović, Bitka na Krbavskom polju 1493. godine, Zagreb : Školska knjiga , 2005 (сербо-хорв.)
  • Walter Berger: Baut dem Reich einen Wall. Das Buch vom Entstehen der Militärgrenze wider die Türken. Stocker, Graz 1979, ISBN 3-7020-0342-8. (нім.)
  • John B. Wolf: The Barbary Coast. Algeria under the Turks. W. W. Norton, New York 1979, ISBN 0-393-01205-0. (англ.)
  • Comte de Voinovitch L. Histoire de Dalmatie… Des origines au marché infâme 1409. Des griffes du Lion ailé à la libération 1409–1918. Textor Verlag, 2008 (фр.)
  • Kollias, Ēlias (1991), The Knights of Rhodes: the palace and the city, Travel guides (Ekdotikē Athēnōn), Ekdotike Athenon, ISBN 978-960-213-251-7 (англ.)
  • J. Demel: Historia Rumunii. Wrocław — Warszawa — Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich — Wydawnictwo, 1970 (пол.)
  • Buchmann B. M. Österreich und das Osmanische Reich. Eine bilaterale Geschichte. — Wien: WUV-Universitätsverlag, 1999. — ISBN 978-3851144796 (нім.)
  • Сас П. М., Кіркене Г. Хотинська битва 1621 — битва за Центральну Європу. — Київ: Балтія-Друк, 2011. — С. 216. — ISBN 978-966-8137-83-9.
  • Claudia Reichl-Ham: Der Türkenkrieg Josephs II. und seine museale Aufarbeitung, in: Viribus Unitis. Jahresbericht 2004 des Heeresgeschichtlichen Museums, Wien 2005, стор. 51-80. (нім.)

Посилання[ред.ред. код]