Тюркізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Тюркі́зм — різновид запозичення: слово, його окреме значення, вислів тощо, запозичені з тюркських мов або через їхнє посередництво з деяких інших мов (переважно з арабської та перської) чи утворені за їхніми зразками. Коротко: тюркізм — це етранжизм, запозичений із тюркських мов.

Тюркізми в українській мові (версія енциклопедії «Українська мова»)[ред. | ред. код]

Тюркізми — результат українсько-тюркських мовних контактів. В українській мові налічується близьк 4 тис. тюркізмів (без урахування власних назв). Понад половина з них — загальновживані: гарбуз, килим, кишмиш, отара, туман, тютюн, штани, карий тощо. Решта — історизми (башлик, бунчук, джура, канчук, опанча, осавул, сагайдак, ясир та ін.), діалектизми (байлик «безплатна примусова робота», бичак «ніж», гарам «худоба», кавук «мішок» та ін.) або вживаються у ролі екзотизмів для опису власне тюркського побуту (бай, гарем, мурза, султан, хан та ін.). Група екзотизмів є практично відкритою і постійно поповнюється.

До найдавнішого шару тюркізмів належать булгаризми: ковер, колчан. Тюркізмам давньокиївської доби булгарського, хозарського, печенізького, кипчацького і татарського походження (іноді як проміжні ланки для монгольських, перських, арабських запозичень) властивий фонетичний перехід звука а в о: богатир (кипчац. багатыр; монг. багатур, багадур), хазяїн (давньорус. хозя; кипчац.-булгар. хузəй; перс, ходжá; араб, haggi), колимага (давньорус. колимогъ, колимагъ; давньотюрк. *калымак; монг. хальмаг), хозари, хазариказар, хазар), Болдині гори (з балда/балта «сокира»), м. Бахмач/Бохмач (давньорус. Бохмитъ «Магомет»), козакказак, пор. грец. фіксацію καζακ — Судак, 1308).

Тюркізмам пізнішого часу це невластиво — вони здебільшого зберігають початкову звукову специфіку: байрак, кабак, кавун, капкан, калим, саман, чабак, ятаган тощо.

Певні проблеми виникають при аналізі паралелізму українських і тюркських власних назв Південної України: річка Молóчна/Сутéнь (тюрк. сÿт — «молоко»), річка Чóрна/Карасý (тюрк. кара — «чорний», су — «вода») тощо.

Тюркізми в українській мові (версія «Енциклопедії українознавства»)[ред. | ред. код]

Тюркізми приходили в українську мову гол. ч. у 10 — 18 ст. унаслідок прямого сусідства, торговельних, політичних та культурних зв'язків або рідше через посередництво інших мов (російсьської, польської та ін.). Деякі тюркізми можуть також бути етранжизмами (іранізмами, арабізмами, грецизмами й ін.) в самій тюркській мові, безпосередньо з якої вони потрапили до української мови. Українська мова була посередником у ширенні тюркізмів до західнослов'янських мов.

Перші українсько-тюркські стосунки сягають ще спільнослов'янських часів, коли у 6 ст. середньо-азійська тюркська держава доходила до Азовського чи Чорного морів, а в 7 — 8 ст. з'являються в степах України тюркські племена, що входили до племінних об'єднань болгар та хозарів; можливо, з тих часів походять тюркізми каган (князь), багатир, сан (високе звання), сабля (шабля — скоріше від угорськ. szabni — «різати»).

З 9 ст. Київська Русь перебувала у постійних зв'язках з Хозарським каганатом, що тоді, мабуть, доходив до Дніпра, а в 9 — 11 ст. з печенігами, що кочували в степах від Дону до Дунаю, торками чи «чорними клобуками», а особливо в 11 — 13 ст. з половцями, і від них, а найпевніше від цих останніх, зайшли засвідчені в «Слові о полку Ігоревім» та літописах тюркізми: булат і харалуг («криця, сталь»), женьчуг («перло»), курган («фортеця»), шатро, япончица (пізніше «опанча»), клобук (пізніше «ковпак»), товар, кощій («бранець»), чага («бранка»), тлумач, лошадь (пізніше лоша), борсук, яруга, євшан, бур'ян.

Багато тюркізмів прийшло з монголо-татарською навалою 13 — 14 ст.: козак, ватага, сарай (спочатку «палати», «дім»), чардак, базар, харч, башлик, калита, бариш, бугай, карий та ін., але найбільше за козацьких часів, 15-18 ст., від Кримського Ханства та Османської імперії в різних ділянках життя:

Багато тюркізмів є в топономії степової України (Кременчук, Інгул, Ізюм, Самара та ін.).

Тюркізми звичайно характеризуються гармонією голосних (самі передні або самі задні голосні в слові), браком групи приголосних на початку слова і, здебільша, кінцевим наголосом. Не виключена можливість тюркських впливів на фонетичний розвиток української мови, особливо в проявах двоскладової гармонії голосних (найдавніше в т. зв. повноголоссі, наприклад, мороз із *morzъ), пізніше в зміні о > а перед наголошеним а, наприклад, гаразд із горазд-; в уканні — вимова кожух як кужух та ін), але певності щодо цього немає.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]