УАПЦ в Діаспорі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українська Автокефальна

Православна Церква в Діаспорі

Дата заснування 1917
Перший предстоятель Полікарп (Сікорський)
Чинний предстоятель Антоній (Щерба)
Літургічна мова українська
Музична традиція Український наспів
Церковний календар Юліанський
Єпископів 2
Єпархій 3
Офіційний сайт uaoc-diaspora.com

Українська Автокефальна Православна Церква в Діаспорі — українська православна юрисдикція в складі Константинопольского патріархату, яка діє на території Великої Британії, Західній Європі, Австралії і Новій Зеландії.

Історія[ред. | ред. код]

Після революції в Росії 1917 р. та політичного усамостійнення України у листопаді 1917 р., коли Церковна Рада проголосила себе тимчасовим Церковним управлінням України. Після акту проголошення самостійності Української Народної Республіки 22 листопада 1918 р. послідувало відновлення української православної Церкви та проголошення її автокефалії українським урядом законодавчим актом від 1 січня 1919 року.

Ця Церква існувала до того часу, коли перестала існувати самостійна українська державність у наслідок радянської окупації України. Вдруге українська православна Церква сформувалася на Всеукраїнському Православному Соборі в Києві у жовтні 1921 р. вже в Радянській Україні. Тим, що вона себе зареєструвала, ця українська автокефальна православна Церква набула правного статусу.

У період переслідування у 1930 р. її було ліквідовано. Втретє Українська аравославна церква відроджена під час німецької окупації України на тривалій канонічній основі. Після війни ця церква продовжує існувати лише в еміграції.

Відновлення канонічної ієрархії[ред. | ред. код]

Українська Автокефальна Православна Церква в Діаспорі визнає себе частиною Єдиної, Святої, Соборної й Апосьольської Церкви. Вона є тою Церквою, що була відроджена під час німецької окупації України і набула свій канонічний статус у 1941—1944 рр. з благословення Варшавського Митрополита Діонісія, а саме у наслідок того, що Варшавський Митрополит Діонісій, котрий сам був росіянином, поширив свою юрисдикцію на окуповані українські землі. У своєму меморандумі до німецьких цивільних властей від 15 липня 1942 року Митрополит Діонісій висловив погляд, що згідно зі становищем Вселенського Патріарха його Помісна Церква є спадкоємницею давньої Київської Митрополії у її канонічній функції до 1686 р., коли вона була неканонічно підпорядкована Москві. Митрополит Діонісій подбав також про відновлення української канонічної ієрархії для Української Православної Церки, перші висвяти якої були звершені єпископами, що перебували у його юрисдикції.

Професор д-р теол. Фрідріх Гейер, директор семінару конфесійних студій при гайдельберзькому університеті, свідок подій того часу, розповідає:

«Коли німецькі війська 1941 р. зайняли українську столицю Київ, необхідним стало зайняти найважливішу єпископську катедру України, Київську, і тим самим відновити тяглість історії української національної Церкви там, де вона була перервана 1686 року підпорядкуванням цієї Церкви Московському Патріархату. Синод Єпископів української Церкви, нещодавно конституйований з апробатою Варшавського Митрополита Діонісія, на своїй сесії у Пінську 8 лютого 1942 р. спинився на (кандидатурі — прим. перекладача) Архієпископа Ніканора Абрамовича, котрий ще того самого дня прийняв монаший постриг і був піднесений до сану архімандрита. Вже наступного дня новий архімандрит, з благословення Митрополита Діонісія, перебуваючи у його юрисдикції, був висвячений на єпископа трьома єпсикопами Синоду — Полікарпом Луцьким, Александром Пінським та Юрієм Брестським — згідно з канонами православної Церкви.» (Див. «Wandlungen in der ukrainischen autokephalen orthodoxen Kirche»[1]

В еміграції[ред. | ред. код]

Восени 1944 р. до Німеччини прибули дванадцять єпископів українського єпископату і розпочали організовувати церковне життя. Митрополит Полікарп, котрий влітку 1945 р. перебував біля Ганноверу, скликав першу нараду Єпископів, котра відбулася 16 липня 1945 р. у Бад Кіссінґені. На ній було прийнято постанову надалі діяти як ієрархічний орган Української Автокефальної Православної Церкви на еміграції.

Так улітку 1949 р. УАПЦ нараховувала коло 60 парафій, 20.000 вірних, 127 священиків та 20 дияконів. Парафії у повоєнній Німеччині розвивали жваве церковне життя. У Мюнхені існували Богословський Науковий Інститут та Богословсько-педагогічна академія, де викладали видатні українські науковці й богослови. Німеччина була для багатьох втікачів лише переходовою станцією. Гнані сталінським терором, злиднями і нещастями, починаючи з 1948 р. тисячі українських втікачів шукали притулку на Заході: в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південній Америці. У зв'язку з переселенням православних українців з Німеччини у 1946—1951 рр. емігрувала і більша частина єпископів і духовенства. З ієрархії УАПЦ в Європі залишились тільки Митрополит Полікарп у Франції з осідком у Ольней-су-Буа під Парижем (від травня 1950 року, до того перебував у Німеччині в українських таборах Ґронау і Гайденау) і Архієпископ Никанор Абрамович у Карлсруе.

Під безпосередньою духовною опікою Митрополита Полікарпа залишились церковні осередки УАПЦ у Франції, Бельгії, Англії, Австрії, Австралії й інших заокеанських країнах. Архієпископ Ніканор керував усіма парафіями у Німеччині. На церковному Соборі УАПЦ в Парижі 15-16 вересня 1952 р. за його велику працю для УАПЦ Архієпископ Ніканор був піднесений до сану митрополита і обраний на заступника митрополита УАПЦ. Митрополиту Полікарпу за його великі заслуги перед УАПЦ Собор надав титул «Його Блаженство, Блаженніший Митрополит Полікар»

Після смерті Митрополита Полікарпа 22 жовтня 1953 р. Архієпископ Ніканор приступив до керування УАПЦ. 28 жовтня того ж року в Парижі відбувся Надзвичайний Собор УАПЦ, на котрому Митрополит Ніканор був обраний Первоієрархом УАПЦ на еміграції. Це обрання Ніканора на становище Первоієраха УАПЦ було схвалено на Першому Соборі Митрополії УАПЦ, що відбувся 16-18 грудня 1956 р. у Карлсруе. На Соборі був прийнятий Статут УАПЦ. Були обрані кервні органи і на заступника Митрополита був обраний Архієпископ Мстислав (Скрипник).

Після смерті Митрополита Ніканора з 20 на 21 березня 1969 р. відбувся Надзвичайний Собор УАПЦ 12-14 вересня 1969 р. в Оттобунні близу Мюнхенуа, де Владика Мстислав, Архієпископ Нью-Йоркський, колишній Єпископ Переяславський і Вікарій Митрополита Київського, був обраний на становище Митрополита — Первоієрархом УАПЦ в Діаспорі. Владика Мстислав помер 11 червня 1993 року. На Сьомому Соборі УАПЦ в Діаспорі з 8 по10 квітня 1994 р. при Соборі Св. Архистратига Михаїла у Ґенці в Бельгії, Владика Константин (Баган) був обраний Первоієрархом УАПЦ в Діаспорі з наданням йому титула «Блаженніший Митрополит Української Автокефальної Православної Церкви в Діаспорі».

Під омофором Вселенського патріархату[ред. | ред. код]

Українська православна церква закордоном становить тепер самостійну гілку її історично сформованої матірної церкви — Київської митрополії. Єпископат УПЦ закордоном об'єднаний у «Постійній конференції українських православних єпископів поза межами України».

УПЦ в Канаді перебуває вже від квітня 1990 року під омофором Вселенського патріархату. Від почату 1995 року Українська православна церква закордоном у цілому перебуває у канонічній і євхаристичній єдності з Вселенським Константинопольським патріархатом і тим самим з усіма канонічними автокефальними православними помісними церквами.

У Неділю Православ'я, 12 березня 1995 року Патріарх Варфоломій I ствердив прийняття усіх православних українців у Діаспорі під його юрисдикцію. Таким чином був відновлений історично зумовлений зв'язок з Вселенським патріархатом.

Первоієрархи Української Автокефальної Праваславної Церкви в Діаспорі[ред. | ред. код]

Ресурси[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Зміни в українській автокефальній православній Церкві у вид.: KYRIOS, Квартальник для історії Церкви і доховості Східної Європи, Berlin, X/70, Hft. 2, S. 84 ff.)