Перейти до вмісту

Угода в готелі «Плаза»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Угода в готелі «Плаза»
Типбагатостороння угодаd Редагувати інформацію у Вікіданих
Підписано22 вересня 1985
ПідписантиФранція, ФРН, Японія, США і Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
Сторони
МоваEnglish

 

Угода в готелі "Плаза", угода Плаза (англ. Plaza Accord) була спільною угодою, підписаною 22 вересня 1985 року в готелі Плаза в Нью-Йорку між Францією, Західною Німеччиною, Японією, Великою Британією та Сполученими Штатами, щодо девальвації долара США відносно французького франка, німецької марки, японської єни та британського фунта стерлінгів шляхом втручання на валютних ринках. Долар США значно знецінився з моменту підписання угоди до її заміни на Луврську угоду в 1987 році. [1][2][3] Деякі коментатори вважають, що угода Плаза сприяла розвитку японської бульбашки цін на активи наприкінці 1980-х років.[4][5][6]

Передумови

[ред. | ред. код]

Жорстка монетарна політика голови Федеральної резервної системи Пола Волкера та експансіоністська фіскальна політика першого терміну президента Рональда Рейгана в 1981–1984 роках призвели до зростання довгострокових процентних ставок та залучення припливу капіталу, що призвело до зростання курсу долара.[7] Французький уряд рішуче підтримував валютне втручання для його зменшення, але посадовці адміністрації США, такі як міністр фінансів Дональд Ріган та заступник міністра з монетарних питань Беріл Спрінкель, виступали проти таких планів, вважаючи сильний долар вотумом довіри до економіки США та підтримуючи концепцію вільного ринку понад усе.[7] На Версальському саміті G7 1982 року США погодилися на прохання інших членів провести дослідження ефективності валютного втручання, що призвело до публікації звіту Юргенсена на саміті G7 у Вільямсбурзі 1983 року, але це не було такою підтримкою втручання, як сподівалися інші лідери. Оскільки зростання курсу долара продовжувалося, а торговельний дефіцит ще більше зріс, друга адміністрація Рейгана розглядала валютне втручання в іншому світлі. У січні 1985 року Джеймс Бейкер став новим міністром фінансів, а помічник Бейкера Річард Дарман — заступником міністра фінансів. Девід Малфорд приєднався до нього як новий помічник міністра з міжнародних справ.[7]

З 1980 по 1985 рік долар зріс приблизно на 50 % відносно японської єни, німецької марки, французького франка та британського фунта – валют чотирьох наступних найбільших економік на той час.[8] У березні 1985 року, безпосередньо перед самітом G7, долар досяг свого найвищого значення відносно британського фунта, значення, яке залишалося незмінним протягом понад 30 років.[9] Це спричинило значні труднощі для американської промисловості, але спочатку уряд здебільшого ігнорував їхнє лобіювання. Фінансовий сектор зміг отримати прибуток від зростання долара, а девальвація суперечила б планам адміністрації Рейгана щодо зниження інфляції. Широкий альянс виробників, постачальників послуг та фермерів відповів проведенням дедалі гучнішої кампанії з вимогою захисту від іноземної конкуренції. Серед основних гравців були експортери зерна, автомобільна промисловість США, американські індустріальні виробники, такі як Caterpillar, а також високотехнологічні компанії, включаючи IBM та Motorola. До 1985 року їхня кампанія набула достатньої популярності, щоб Конгрес почав розглядати питання про прийняття протекціоністських законів. Негативна перспектива торговельних обмежень спонукала Білий дім розпочати переговори, які призвели до укладення Угоди Плаза.[10][11]

Девальвація була виправдана для зменшення дефіциту платіжного балансу США, який досяг 3,5 % ВВП, та для того, щоб допомогти економіці США вийти з серйозної рецесії, що розпочалася на початку 1980-х років. Федеральна резервна система США під керівництвом Пола Волкера зупинила кризу стагфляції 1970-х років, підвищивши процентні ставки. Підвищена процентна ставка достатньо контролювала внутрішню монетарну політику та стримувала інфляцію. До середини 1970-х років Річард Ніксон успішно переконав кілька країн ОПЕК торгувати нафтою лише в доларах США, а США, у свою чергу, надавали їм регіональну військову підтримку. Це раптове збільшення міжнародного попиту на долари дало долару США необхідне вливання в 1970-х роках.[12] Однак сильний долар — це палиця з двома кінцями, що породжує парадокс Тріффіна, яка, з одного боку, давала більшу купівельну спроможність внутрішнім споживачам, компаніям та уряду США, а з іншого боку, гальмувала експорт США, доки вартість долара не зрівнялася. Автомобільна промисловість США не змогла відновитися.

Зустріч у готелі "Плаза"

[ред. | ред. код]

На зустрічі G5 17 січня 1985 року, на якій був присутній Джеймс Бейкер, було погоджено невелику валютну інтервенцію для зниження курсу долара, яка згодом відбулася. Втручання США було незначним у ті місяці, але німецька влада активно втручалася, щоб продати долари на валютних ринках у лютому та березні. У квітні на зустрічі ОЕСР США оголосили про свою потенційну зацікавленість у зустрічі між основними промислово розвиненими країнами з питання міжнародної валютної реформи, і розпочалася підготовка до зустрічі у готелі «Плаза» з підготовчих зустрічей депутатів G5 у липні та серпні. 22 вересня 1985 року міністри фінансів та керівники центральних банків Сполучених Штатів, Франції, Німеччини, Японії та Великої Британії зустрілися в готелі «Плаза» в Нью-Йорку та дійшли згоди щодо оголошення про те, що «бажано подальше впорядковане зростання курсу валют, відмінних від долара», і вони «готові тісніше співпрацювати, щоб заохотити це, якщо це буде корисно». Наступного понеділка, коли зустріч була оприлюднена, долар впав на 4 відсотки порівняно з іншими валютами.[13]

Вплив

[ред. | ред. код]

Дефіцит торговельного балансу США

[ред. | ред. код]

Протягом перших двох років після Угоди дефіцит торговельного балансу США погіршувався, оскільки зростання цін на імпорт переважувало скорочення обсягів імпорту та збільшення обсягів експорту в короткостроковій перспективі. [7] Однак дефіцит зрештою почав знижуватися, оскільки імпорт знизився, а експорт зріс достатньо, щоб кількісний вплив переважив ефект оцінки. [7]

Девальвація зробила експорт США дешевшим для своїх торговельних партнерів, що, своєю чергою, нібито означало, що інші країни купуватимуть більше товарів і послуг американського виробництва. Угода Плаза не допомогла зменшити дефіцит торговельного балансу між США та Японією, але вона зменшила дефіцит США з іншими країнами, зробивши експорт США більш конкурентоспроможним.[4] Як наслідок, Конгрес США утримався від запровадження протекціоністських торговельних бар'єрів, про які закликали до Угоди.[7]

Здобутки та втрати

[ред. | ред. код]

Джозеф Е. Ганьйон описує результат Угоди як радше зумовлений повідомленням, яке було надіслано фінансовим ринкам щодо політичних намірів та неявної загрози подальшого продажу долара, ніж фактичною політикою. Втручання у протилежному напрямку було набагато більш вираженим після Луврської угоди 1987 року, коли було вирішено зупинити девальвацію долара.[14]

Угода Плаза успішно скоротила дефіцит торговельного балансу США із країнами Західної Європи, але значною мірою не виконала своєї основної мети — зменшення дефіциту торговельного балансу з Японією. Цей дефіцит був зумовлений структурними умовами, які не були чутливими до монетарної політики, зокрема до умов торгівлі. Американські промислові товари стали більш конкурентоспроможними на експортному ринку, але все ще значною мірою не могли досягти успіху на внутрішньому ринку Японії через структурні обмеження Японії на імпорт. Луврська угода була підписана в 1987 році, щоб зупинити триваюче падіння долара США.

Після Луврської угоди було здійснено ще кілька втручань у обмінний курс долара, наприклад, першою адміністрацією Клінтона у 1992–1995 роках. Однак з того часу валютні інтервенції серед країн G7 були рідкісними. У 2000 році Європейський центральний банк підтримав надмірно знецінений євро. Банк Японії востаннє втручався у 2011 році за сприяння США та інших країн, щоб пом'якшити сильне зростання курсу єни після землетрусу та цунамі в Тохоку 2011 року . У 2013 році члени G7 домовилися утриматися від валютних інтервенцій. Відтоді адміністрація США вимагає жорсткішої міжнародної політики проти валютних маніпуляцій (яку слід відрізняти від монетарного стимулювання).[7]

Підписання Угоди Плаза було важливим, оскільки воно відобразило появу Японії як реального гравця в управлінні міжнародною валютною системою. Однак зростання єни також могло сприяти рецесійному тиску на економіку Японії, на який японський уряд відреагував масштабною експансіоністською монетарною та фіскальною політикою. Цей стимул, у поєднанні з іншими політичними рішеннями, призвів до появи бульбашки цін на активи в Японії наприкінці 1980-х років.[4] Через це деякі коментатори звинувачують Угоду Плаза у виникненні бульбашки, яка, коли луснула, призвела до тривалого періоду дефляції та низького зростання в Японії, відомого як Втрачене десятиліття, наслідки якого досі сильно відчуваються в сучасній Японії.[15] Джеффрі Франкель не погоджується з часом, зазначаючи, що між роками зростання єни 1985–86 років та рецесією 1990-х років настали роки бульбашки 1987–89 років, коли обмінний курс більше не штовхав єну вгору.[7] Зростання німецької марки також не призвело до економічної бульбашки чи рецесії в Німеччині.[6][5] Економіст Річард Вернер стверджує, що зовнішній тиск, такий як угода та політика Міністерства фінансів щодо зниження офіційної облікової ставки, є недостатнім для пояснення дій, вжитих Банком Японії, які призвели до появи бульбашки.[16]

Див. також

[ред. | ред. код]
  • Валютна війна
  • Міжнародні валютні та економічні конференції
  • Тристороння угода 1936 року
  • Dodge Line, спроби вирівняти курс єни до долара, 7 березня 1949 року
  • Ендака

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Economy: Announcement of [G5] Finance Ministers & Central Bank Governors (the Plaza Agreement). margaretthatcher.org. Margaret Thatcher Foundation. Архів оригіналу за 3 грудня 2018. Процитовано 3 грудня 2018.
  2. ↑ Announcement the Ministers of Finance and Central Bank Governors of France, Germany, Japan, the United Kingdom, and the United States (Plaza Accord). g8.utoronto.ca. University of Toronto. Архів оригіналу за 3 грудня 2018. Процитовано 3 грудня 2018.
  3. ↑ Funabashi, Yōichi (1989). Managing the Dollar: From the Plaza to the Louvre (вид. 2nd). Institute for International Economics. с. 261—271. ISBN 978-0-88132-097-8.
  4. ↑ а б в Hargrave, Marshall (22 серпня 2019). Plaza Accord. Investopedia. Процитовано 8 квітня 2021.
  5. ↑ а б Funabashi, Yoichi (11 вересня 2018). A U.S.-China 'Plaza Accord'?. The Japan Times. Процитовано 29 травня 2021.
  6. ↑ а б Shen, Simon. Did the Plaza Accord 'conspiracy' doom Japan, and is China next?. EJ Insight. Hong Kong Economic Journal. Процитовано 29 травня 2021.
  7. ↑ а б в г д е ж и Frankel, Jeffrey. The Plaza Accord, 30 Years Later (PDF). National Bureau of Economic Research (No. w21813). Процитовано 29 травня 2021.
  8. ↑ Brook, Anne-Marie; Sédillot, Franck; Ollivaud, Patrice (18 травня 2004). Channels for Narrowing the US Current Account Deficit and Implications for Other Economies. OECD Economics Department Working Papers. Paris: OECD Publishing (390): 8, figure 3. doi:10.1787/263550547141.
  9. ↑ Wilkes, Tommy; Chatterjee, Saikat (3 вересня 2019). Plotting sterling's latest lurch - just how low did it go?. Reuters. Архів оригіналу за 3 вересня 2019. Процитовано 8 квітня 2021. The all-time low was $1.0545 touched in March 1985, just before G7 powers acted to rein in the superdollar of the Reagan era in the so-called "Plaza Accord".
  10. ↑ Hiscox, Michael J. (2005). The Domestic Sources of Foreign Economic Policies. У Ravenhill, John (ред.). Global Political Economy (вид. 1st). Oxford; New York: Oxford University Press. с. 65. ISBN 0-19-926584-4. OCLC 60383498.
  11. ↑ Destler, I. M.; Henning, C. Randall (1993). Dollar Politics: Exchange Rate Policymaking in the United States. Institute for International Economics. с. 105—130. ISBN 978-0-88132-079-4.
  12. ↑ Tun, Zaw Thiha (21 квітня 2020). How Petrodollars Affect the U.S. Dollar. Investopedia. Процитовано 8 квітня 2021.
  13. ↑ Frankel, Jeffrey. The Plaza Accord, 30 Years Later (PDF). National Bureau of Economic Research (No. w21813). Процитовано 29 травня 2021.
  14. ↑ Gagnon, Joseph E. (2016). Foreign Exchange Intervention since the Plaza Accord. У Bergsten, C. Fred; Green, Russell A. (ред.). International Monetary Cooperation: Lessons from the Plaza Accord after Thirty Years.
  15. ↑ China seeks to learn from mistakes of 1985 Plaza Accord. The Japan Times. 9 вересня 2006. Процитовано 27 вересня 2011.
  16. ↑ Werner, Richard A. (2002). Monetary Policy Implementation in Japan: What They Say versus What They Do. Asian Economic Journal. 16 (2): 111—151. doi:10.1111/1467-8381.00145.

Зовнішні посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Угода_в_готелі_«Плаза»&oldid=46052721