Україна в Першій світовій війні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія України
Малий герб України
 
ХронологіяБитвиІсторія культури
Категорія КатегоріяP history.svg ПорталІнші країни

Україна у Першій світовій війні — у Першій світовій війні назва «Україна» використовувалася лише як загальнонаціональна назва території українського народу. Території, які становлять сучасну Україну, входили до складу Російської імперії (Наддніпрянщина, Слобожанщина, Донбас, Таврія, Крим) та Австро-Угорської імперії (Закарпаття, Галичина, Буковина, Поділля). Але події Першої світової війни послабили вплив режимів імперій на етнічних українців і в 1914—1918 рр.

Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського господарства України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових підприємств, а в 1915-1917 роках - понад 1400. На десятках і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився на 30-5- і навіть 75%. Розвалювався транспорт, що викликало загострення продовольчої кризи. Зросли ціни.

У сільському господарстві не вистачало робітників, реманенту, робочої худоби. Посівна площа у 1916 р. скоротилась на 1 млн. 900 тис. Десятин, валовий збір зерна у порівнянні з 1913 р. впав на 200 млн. пудів.

Територіально — політичні плани ворогуючих держав щодо українських земель[ред. | ред. код]

Першу світову війну розпочали два військово — політичні блоки: Антанта та Троїстий, а тоді вже Четвертний союз. У цій війні Україна стала об'єктом зазіхань держав Європи.

Російська імперія володіючи більшістю українських земель, прагнула захопити ще Галичину, Буковину та Закарпаття . Крім того, прагнула ліквідувати організаційні центри українського визвольного руху. А свої грабіжницькі наміри прикривала прагненням зібрати всі " російські " землі воєдино .

Австро — Угорська імперія мала на меті приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля .

Німецька імперія добивалася розширення своїх володінь, за рахунок приєднання українських Східних і Південних земель . Загарбання українських земель німецькі політики вважали найважливішим кроком до розгрому Російської імперії .

Україна напередодні війни[ред. | ред. код]

Наддніпрянщина[ред. | ред. код]

Розселення українців Російської імперії на 1897 рік

Революція 1905—1907 років вплинула на життя тогочасного суспільства, однак вона не змінила основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Найнегативніші наслідки поразки революції відбилися на політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. Політичні організації пішли у підпілля. Посилилися репресії проти українства Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» та практично всі основні українські періодичні видання були ліквідовані. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб русских националистов», заснований у Києві в 1908 році.

Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований у Києві в 1913 року над євреєм, який звинувачувався у ритуальному вбивстві православної дитини. Преса здійняла антисемітську кампанію. Проте на захист Бейліса виступила демократична громадськість, прогресивна інтелігенція, письменники. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса.

Після поразки Революції 1905—1907 років український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпалася Українська радикально-демократична партія. Разом із тим, частина діячів Української соціал-демократичної робітничої партії, зокрема Симон Петлюра, Валентин Садовський, взяли участь у створенні міжпартійного політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Євген Чикаленко, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найреакційніша за своїм складом третя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 році, коли була скликана четверта Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи знову заблокувала ці питання.

Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 році уряд заборонив святкування дня народження Тараса Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 року вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами.

Активну роботу проводили соціал-демократи по підготовці до відзначення 1 Травня. Вони розповсюдили прокламацію ЦК РСДРП. Київська, Харківська, Катеринославська, Полтавська і Миколаївська партійні організації випустили листівки з закликом відзначити 1 Травня політичним страйком. У день 1 травня 1914 року в Україні відбулося 85 політичних страйків з більш як 30 тис. учасників. Найбільше страйків сталося в Харківській і Київській губерніях.

Таким чином, напередодні Першої світової війни в Україні назрівала революційна ситуація. Протягом першої половини 1914 року Україні сталося понад 300 страйків, в числі яких понад 70 % було політичними. У страйках взяли участь близько 95 тис. чоловік.

Усього за період нового революційного піднесення (1910 — перша половина 1914 року) в Україні відбулося 978 страйків з числом учасників близько 330 тис. чол.[1]

Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес припинився з початком Першої світової війни.

Західна Україна[ред. | ред. код]

Фортифікаційні споруди фронту біля Стрипи

Одним з найхарактерніших проявів національно-визвольних ідей в Галичині було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 році Східна Галичина охопив сільськогосподарський страйк, в якому взяли участь близько 200 тисяч селян. Основними вимогами страйкарів були підвищення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю, й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське.

Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку ХХ століття набрали гострого конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 року, криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом у 1908 році та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка у 1910 році. Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому сеймі. У лютому 1914 року завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці мали отримати третину місць у галицькому сеймі і повноправне представництво у різних сеймових комісіях. Поляки зобов'язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

У березні 1913 року виникло військове товариство «Січові стрільці». До початку першої світової війни таких товариств налічувалось близько ста.

«Січі» вели культурно-освітню роботу. Вони, зокрема, брали участь у шевченківських ювілеях. З їх ініціативи відкриті пам'ятники поету у Вовчинці, Надієві, Микулинцях, Вовчківцях, Косові та в інших містах і селах Галичини. 100-річний ювілей Кобзаря вони використали і в політичних цілях. 28 червня 1914 року спортивні й військові «Січі» провели багатотисячні мітинги під гаслами визволення від іноземного гніту Галичини та Наддніпрянської України та створення на цій основі єдиної самостійної України.[2]

Воєнні дії на території України[ред. | ред. код]

З початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.

Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно.

1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

Національний рух Галичині і Наддніпрянщині в роки Першої світової війни[ред. | ред. код]

Національний рух у Галичині і Наддніпрянській Україні з початком Першої світової війни розколовся. Більшість західноукраїнських політиків підтримало у війні Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і націонал-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок — Головну українську раду (ГУР), очолену Костем Левицьким. ГУР активно включилась у формування українських військових підрозділів. Більшість учасників цих підрозділів були членами військових, громадських, спортивних молодіжних організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт». Був створений «Легіон Українських січових стрільців». Австро-Угорщина використовувала січових стрільців проти російської армії на найтяжчих ділянках фронту (в боях на Ужоцькому перевалі, за гору Маківка, під час брусилівського прориву), внаслідок чого вони зазнавали величезних втрат і кілька разів були розгромлені (після брусилівського прориву в легіоні залишилось лише 150 людей).

За ініціативою емігрантів з Наддніпрянщини Дмитра Донцова, Дмитра Дорошенка, О. Скоропис-Йохтуховського, М. Меленевського була утворена політична організація «Союз визволення України» (СВУ). Його програма передбачала створення незалежної України. Майбутня держава бачилась як конституційна монархія з Демократичним устроєм, повинна була забезпечувати вільний розвиток всіх національностей, мати незалежну українську церкву. Досягти цієї мети передбачалося, спираючись на Німеччину та Австро-Угорщину.

Після відступу російської армії з Галичини 1915 р. ГУР також проголосила метою створення Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії.

Що ж стосується західноукраїнських земель, то вони мали стати автономною областю Австро-Угорщини. У зв'язку з новою розстановкою сил 1916 р. Австро-Угорщина і Німеччина домовились про створення Польської держави, до складу якої мали бути включені і західноукраїнські землі. Це перекреслювало плани українців щодо створення власної держави. За цих умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем взяли курс «орієнтації на власні сили». У травні 1917 р. Є. Петрушевич зробив парламентську заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, отже, не можуть бути частиною Польщі. СВУ розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. З військовополонених були сформовані Сірожупанна і Синєжупанна дивізії.

Що ж стосується Наддніпрянської України, то в її національному русі стався розкол. Насамперед це стосувалось УСДРП, частина представників якої на чолі з Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Інші соціал-демократи на чолі з В. Винниченком засуджували війну, виступали за автономію України, а деякі навіть підтримали противників Росії. На найбільш помірковану позицію стало ТУП, яке пропонувало українцям дотримуватись у війні нейтралітету.

Царський уряд використав початок війни як привід для того, щоб остаточно розправитись з національним рухом у Наддніпрянській Україні. Відновилися заборони «Просвіт», остаточно були закриті українські видання. Професор М. Грушевський та інші українські політики були вислані з України в Росію. Разом із тим царський уряд намагався використати українських діячів у своїх цілях. Вихідці з Галичини москвофільської орієнтації заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав галичан урочисто зустрічати російську армію і допомагати їй.

З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.

До 1917 р. сили воюючих сторін були вичерпані. Виснажлива війна спричиняла повсюди зростання незадоволення: Патріотичний запал згас. І в Західній і в Наддніпрянській Україні дедалі частіше відбувались антивоєнні виступи, причиною чого стало різке падіння життєвого рівня населення. Набирав сили страйковий рух. Таким чином, на початок 1917 р. в Російській імперії, в тому числі й Україні, визрівав революційний вибух.

Українські організації[ред. | ред. код]

2 серпня 1914 р . у Львові засновано Головну Українську Раду, до якої увійшли представники трьох головних українських партій: Націонал-демократичної, Радикальної і Соціал-демократичної. Головою Ради обрано К. Левицького, заступниками М. Павлика, М. Ганкевича і С. Барана. Саме цей орган мав на час війни представляти і захищати інтереси українського народу, який перебував у складі Австро-Угорщини. Першим кроком Головної Української Ради стало звернення 3 серпня з Маніфестом до всіх українців Австро-Угорщини, у якому їх закликали стати одностайно проти царської Росії. Важливим політичним кроком Головної Української Ради було рішення про створення у Львові у складі австро-угорської армії добровільного Легіону Українських січових стрільців (УСС). Січовим Стрільцям довелось пройти складний і героїчний шлях. 27–29 вересня 1914 р. вони вже вели бої у Карпатах. 29 квітня – 2 травня 1915 р. стримували російські підрозділи у районі гори Маківка. 2 вересня1916 р. у боях на г. Лисоня ЛУСС втратив вбитими, пораненими та полоненими майже 700 вояків.

4 серпня1914 р. у Львові з ініціативи Д. Донцова та В. Дорошенка і підтримки Німеччини утворений Союз Визволення України. 5 жовтня 1914 р. СВУ висловила гасло побудови самостійної української держави у вигляді монархії (гетьманату) з конституційним устроєм під егідою Габсбургів, тобто під протекторатом Німеччини. Вони хотіли використати в українських цілях той варіант австро-угорської і німецької політики, згідно з яким у випадку поразки Росії у війні передбачалося утворення української держави. Також організація надавала допомогу військовополоненим українцям, проводила культурно-просвітницьку роботу тощо.

5 травня 1915 р. була створена Загальна українська рада (ЗУР). Її лідером був К. Левицький. Організація виступала за розмежування Галичини на Західну із центром у Кракові та Східну із центром у Львові за національним принципом; об'єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини в єдиний коронний край із правами територіальної  та культурно-національної автономії.

Українське населення під час війни[ред. | ред. код]

Австрійці вішають українок у Галичині

Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. «З одного боку, — зазначає сучасний історик Т. Гунчак, — його мордували росіяни, намагаючись вибити з нього почуття національної свідомості й самопошани; з іншого — над ним знущалися австрійці та мадяри, звинувачуючи у русофільстві». На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії.

Царський уряд уже в перші дні війни розпочав на Наддніпрянщині широкомасштабні антиукраїнські акції з метою придушення національно-визвольного руху, вважаючи його "сепаратизмом" і "мазепинством". З січня 1915 р. поновлювалася дія Емського указу 1876 р.

Саме на виконання цих завдань і були спрямовані основні «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа Георгія Бобринського: закриття «Просвіт», "Рада", "Дзвін", "Україна", "Рідний край", місячників "Літературно-науковий вісник" і "Українська хата", популярного тижневика "Село". Єдиним винятком став "Рідний край", який мусив перейти на російський правопис. Крім того було закриття українських установ, бібліотек, шкіл; насильницька русифікація. Цілковито винищили українську пресу і на території Галичини, де продовжували виходити лише москвофільські "Галичанам" і "Прикарпатська Русь". Багато українських політичних і культурних діячів опинилося на засланні. Репресії проти місцевої інтелігенції; гоніння на греко-католиків; масові депортації населення (з Галичини виселено понад 12 тис. осіб, звинувачених у неблагонадійності). Ще понад 100 тис. які під час війни повернулися до сповідання православ'я, рятуючись від ймовірної помсти з боку австро-угорської адміністрації, полишили край та відбули до губерній Російської імперії добровільно. Додатково, у межах тактики випаленої землі, східніше були переселені сотні тисяч українців Холмщини та Волині[3].

Жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква. Російська адміністрація висилала священнослужителів до Сибіру. 19 вересня 1914 р. заарештували й відправили до Курська, а потім - до монастирської в'язниці в Суздалі митрополита Андрея Шептицького, звідки він був звільнений з початком революції у 1917 р. Одночасно зміцнювалися позиції православ'я. До березня 1915 р. у Галичині відкрито 33 церковнопарафіяльні школи. На греко-католицькі парафії, залишені уніатськими священиками, призначали православних настоятелів, які силою навертали місцеве населення до православ'я.

Разом із російськими військами в окуповану Галичину повернулися москвофіли, які в переддень війни масово виїздили на Наддніпрянщину. Організований ними "Карпато-Русский освободительный комитет" закликав галичан зустрічати російську армію з церковними процесіями як визволительку, а мобілізованих до австрійської армії дезертирувати і переходити на бік росіян. Москвофіли підготували брошуру "Современная Галичина. Этнографическое и политическое состояние её в связи с национально-общественными настроениями", що мала навчити "визволителів" відрізняти "русский элемент" від українофільства, яке зрадило "исконно русские начала". З метою включення західноукраїнських земель до державної структури імперії генерал-губернаторство поділили на чотири губернії - Львівську, Перемишльську, Тернопільську й Чернівецьку. Їх очолили російські чиновники, яким ревно допомагали москвофіли.

З початком воєнних дій в Австро-Угорщині розгорнулися репресії проти українців. Їх переслідували за принципом відданості монархії, за найменшої підозри в русофільстві заарештовували, висилали, а то й розстрілювали. Тисячі людей, яких вважали неблагонадійними, відправляли до спеціальних таборів Австрії, де їх без слідства і суду тримали в жахливих умовах.

Найжорстокішим був режим у таборі Талергоф у Штірії, де лише від тифу померло більше тисячі людей. За неповними даними, понад 30 тис. цивільних українців, у тому числі людей похилого віку і жінок, було розстріляно й повішено. Стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концтаборах.

Повернення австрійської влади в Галичину і Буковину не забезпечило нормального життя місцевому населенню. Українців звинувачували, як і на початку воєнних операцій на цій території, у шпигунстві на користь російської армії, розстрілювали й вішали ні в чому не повинних людей. 100 тис. біженців, що перейшли у православ'я, вимушені були разом з російськими вояками відійти з Галичини і Буковини у Наддніпрянську Україну, де їх чекало нелегке життя біженців.

У травні 1916 р. російські війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала О.Брусилова завдали австрійській армії тяжких ударів і знову зайняли Галичину і Буковину, а в середині серпня того ж року підійшли до карпатських перевалів. На зайнятій території було відновлено Галицько-Волинське генерал-губернаторство на чолі з О.Треповим, яке мало виконувати ті ж функції, що й попередня російська адміністрація. Оцінюючи трагічну обстановку, в якій опинився український народ, С.Єфремов констатував, що "на українство прийшов, здавалося, останній час".

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття зруйновано понад 40 % господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів´я коней та свиней зменшилося на 60 %, овець — на 47 %. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 року тут функціювало 3381 підприємство, то 1915 — лише 2849. На 1917 рік з 4 млн селянських господарств 1,8 млн дворів були без коней.

У цей час в селах залишилося лише 38,7 % працездатних чоловіків. Водночас з деградацією господарства в роки війни зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки впродовж 19161917 років 74 % іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії вкладено в підприємства Донбасу.

Під час Першої світової війни, бездержавний, розчленований український народ волею великих "картярів" - трьох європейських монархів - опинився по обидва боки ворогуючих держав, які мали далекосяжні імперські плани стосовно українських земель, що обернулися новим актом трагедії. Україна стала плацдармом небачених воєнних побоїщ, величезних людських жертв, ареною виснаження потенційних економічних можливостей та масового зубожіння.

Кривава гра політиків розкидала солдатів-українців по окопах ворогуючих армій. Під гуркіт артилерійської канонади вони вбивали один одного, втрачаючи орієнтири, що розділяли братів і ворогів у середовищі однієї нації. В обох імперіях українська політична еліта змушена була заявити про свою відданість монархічним режимам, закликати до цього пересічних громадян, виховувати у них патріотизм австрійський або російський та сподіватися від владних структур проголошення державності, можливості самим розпоряджатися своєю долею. Проте національно орієнтована українська інтелігенція не змогла виробити єдину оптимальну модель післявоєнного розвитку держави. Її зусилля виявилися надто розбіжними: від автономізму до самостійництва.

Обидві імперії, які війна виснажила й поставила на межу розвалу, стояли на порозі нових могутніх революційних потрясінь, яким вони могли б запобігти. Українському народу під проводом своїх політичних лідерів була надана можливість довести, що в нього є сили й натхнення реалізувати своє історичне право мати власну державу…

Людські втрати України[ред. | ред. код]

Демографічні втрати, спричинені Першою світовою війною в Україні не вдається підрахувати навіть приблизно. Але є певна статистика щодо загальних втрат російської армії протягом 1914—1917 рр., коли військові органи її вели.[4] Згідно з нею, російські війська втратили 626440 осіб та померлими від ран 17174 особи. Але це, звичайно, були лише точно встановлені загиблі, бо дуже велика кількість рахувалася такими, що зникли безвісти — 1936278 осіб. Це бути, як полонені, так і дезертири, так і загиблі. Російський емігрантський генерал Головін вивів свою цифру загальних втрат Російської імперії в першій світовій війні — 1,3 млн осіб. Відомо, що чисельність населення Російської імперії в 1914 р. складала близько 170 млн, з них населення українських губерній — близько 32 млн. Отже, на українські землі імперії припадає близько 20 % людських втрат.

Крім цього, великих втрат зазнали українські землі Австро-Угорщини. Їх населення складало бл. 7 млн з 50 млн всієї імперії. Австро-Угорщина, згідно існуючих даних, втратила бл. 2 млн загиблими. Отже, втрати її українського населення — бл. 14 %. Також під час воєнних дій втрат зазнало мирне насeлення Галиччини, Буковини і Волині, через які проходила лінія фронту. Отже, загальні людські втрати населення України (в сучасних кордонах) — близько 0,5 млн осіб.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Рибалко «Історія України (частина друга) (1995)». Архів оригіналу за 1 липень 2011. Процитовано 21 червень 2010. 
  2. Український національний рух напередодні Першої світової війни. Архів оригіналу за 7 травень 2010. Процитовано 23 червень 2010. 
  3. Дорошенко Д. І. Історія України 1917—1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради Ужгород: Друкарня «Свобода», 1932 (с. 10)
  4. Н. Н. Головин. Россия в первой мировой войне. Москва. Вече. 2014. -544с. с.149-207.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]