Українська Народна Республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Українська Народна Республіка
1917 – 1921
Прапор Герб
Прапор Герб
України: історичні кордони на карті
України: історичні кордони на карті
Кордони, на які претендувала УНР, та які були представлені та частково визнані на Паризькій мирній конференції 1919 року
Столиця Київ
Кам'янець-Подільський (де-факто)
Вінниця (де-факто)
Жмеринка (де-факто)
Проскурів (де-факто)
Рівне (де-факто)
Мови Українська
Форма правління Унітарна тимчасова парламентська республіка (1917—1918)
Унітарна тимчасова директоріальна[1] парламентська республіка (1918—1920)
Голова УЦР
 - 1917—1918 Михайло Грушевський
Голова Директорії УНР
 - 1918—1919 Володимир Винниченко
 - 1919—1921 Симон Петлюра
Історичний період Перша світова війна
Українська революція
 - Заснування 20 листопада 1917[2]
 - Незалежність 22 січня 1918[2]
 - Переворот квітень 1918
 - Директорія листопад 1918
 - Акт Злуки 22 січня 1919
 - Більшовицька окупація лютий 1921
Площа
 - 1918 850 100[3] км2
Населення
 - 1918 (не враховуючи ЗУНР)
40 000 000[4]
(враховуючи ЗУНР та КНР)
50 230 600[3] л.
Валюта карбованець, гривня, шаг
Попередник
Наступник
Російська республіка
ЗУНР
Українська держава
Автономна Україна (1917—1918)
Польська Республіка
Чехословацька Республіка
Румунське королівство
УСРР
РСФРР
РСРБ
Сьогодні є частиною Україна України
Росія Росії
Молдова Молдови
Румунія Румунії
Польща Польщі
Словаччина Словаччини
Білорусь Білорусі
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Українська Народна Республіка
Зовнішні відеофайли
Історія Української державності 1917—1921
Українська революція. Втрачена держава (2007) Частина І

Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (в тодішній ортографії Українська Народня Республіка; УНР) — українська держава зі столицею в Києві, яка в 1917—1921 роках контролювала території центральної, східної та південної України. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, населених переважно українцями[5]. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою УНР на чолі з Михайлом Грушевським, після грудня 1918 року — Директорією УНР, яка усунула від влади Павла Скоропадського — гетьмана Української Держави.

Проголошена 7 (20) листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після початку українсько-радянської війни, проголошена незалежною державою.

Встановила дипломатичні відносини більш як з 20 країнами світу. До березня 1918 року мала міжнародну підтримку Німецької та Австро-Угорської імперій. Після поразки останніх в Першій світовій війні залишилась без їхньої допомоги.

У квітні 1918 року серед керівників Німецької імперії здобуває популярність Павло Скоропадський. 29 квітня 1918 року було здійснено державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Скоропадський та було встановлено Українську Державу замість УНР.

14 грудня 1918 року внаслідок антигетьманського повстання Директорією було відновлено УНР.

22 січня 1919 року УНР об'єдналася із Західноукраїнською Народною Республікою, яка постала в жовтні 1918 року внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії після Першої світової війни.

1921 року територія республіки була розділена за результатами Ризького договору 1921 року між Польщею, з одного боку, та Радянською Росією й Українською СРР з другого.

Протягом 12 листопада 1920 — 22 серпня 1992 року уряд республіки перебував у вигнанні, а потім передав свої повноваження владі незалежної України[6].

«Українська Народна Республіка» — Франкомовна карта, датується 1918 роком

Назва[ред. | ред. код]

За тогочасним правописом назва держави писалась як «Українська Народня Республіка»[7][8][9].

Історія[ред. | ред. код]

Події Першої світової війни послабили вплив режимів імперій на етнічних українців і в 1917—1920 роках повстало державне життя України зі столицею в Києві.

Автономія[ред. | ред. код]

Карта Української автономії (1918.VIII.17):
   Територія України на яку згідно з «Тимчасової інструкції» поширювалися повноваження Генерального секретаріату
Претензії Генерального Секретаріату  Претензії Генерального Секретаріату
   Межі проживання українців
   Російська Імперія
   Австро-Угорська Імперія
   Румунське королівство
   Сербія

Початок революції[ред. | ред. код]

Плакат 1917 року: «Своїй хаті своя правда і сила, і воля»
Плакат 1917 року: «Згинуть наші воріженьки як роса на сонці, запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!..»
Поштова марка

23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, спалахнула Лютнева революція. 2 (15) березня 1917 року Микола II зрікся престолу, а на місці імперії виникла Російська республіка. У країні встановилося двовладдя. З одного боку замість старого центрального уряду постав Тимчасовий уряд. Він виступав за продовження Першої світової війни, примат приватної власності і демократизацію Росії за західним зразком. З іншого боку у регіонах сформувалися Ради робітничих і солдатських депутатів. Вони вимагали припинення війни, ліквідацію приватної власності, передачі землі селянам, встановлення соціалістичного ладу.

Російська революція стала імпульсом для розвитку українського національного руху. 4 (17) березня 1917 року в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР) — представницький орган політичних і громадських організацій міста. 7 (20) березня 1917 року було обрано її керівний склад на чолі з істориком Михайлом Грушевським. 19 березня (1 квітня) 1917 року в Києві пройшла 100-тисячна українська маніфестація, на якій було висунуто вимогу національно-територіальної автономії для України. Цю ідею підтримали з'їзди українських партій — Товариства українських поступовців (25 (12)  — 26 березня (13 квітня); майбутньої Української партії соціалістів-федералістів), Української партії соціалістів-революціонерів (4 (17)  — 5 (18) квітня), Української соціал-демократичної робітничої партії (4 (17)  — 5 (18) квітня). Паралельно з цим, протягом березня — квітня, в регіонах України йшов процес формування Рад.

6 (19) квітня — 8 (21) квітня 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, на якому Центральна рада була перетворена на головний представницький орган політичних і громадських організацій України. Конгрес постановив добиватися національно-територіальної автономії українців у складі федеративної та демократичної Росії. Центральна Рада була поповнена депутатами від різних регіонів і суспільних класів, і стала виконувати функції тимчасового українського парламенту.

У травні 1917 року була заснована Українська демократично-хліборобська партія, що стояла на позиціях негайного проголошення незалежності України.

І Універсал[ред. | ред. код]

У травні Центральна Рада розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про визнання автономії України та визначення її кордонів. Проте українські вимоги були проігноровані. Через це 10 (23) червня 1917 року Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії:

...Не відділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори...[10]

Універсал був оприлюднений на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді й здобув популярність Центральній раді. Остання сформувала 15 (28) червня 1917 року тимчасовий український уряд — Генеральний секретаріат, очолюваний Володимиром Винниченком. Він розпочав нові переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо визнання самопроголошеної автономії.

ІІ Універсал[ред. | ред. код]

3 (16) липня 1917 року, в результаті складних переговорів з російською владою, Українська Центральна Рада прийняла ІІ Універсал, який скасовував автономію України, відкладаючи її проголошення до скликання Всеросійських установчих зборів:

Ми, Центральна рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її... Вважаючи, що утворення краєвого органу Временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреб місцевої людності в можливих до Учредительного зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання...[11]

Домовленості Центральної Ради з Тимчасовим урядом були розцінені частиною українського суспільства як зрада. 4 (17) липня 1917 року, з метою проголошення незалежності України відбувся збройний виступ українізованих військових частин — 2-го українського полку імені Павла Полуботка. Акція була придушена російськими військовиками на прохання керівництва Центральної Ради.

4 (17) серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в Україні. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії, а також частина Чернігівської губернії без Стародубщини.

8 (21) вересня 1917 — 15 (28) вересня 1917 року за ініціативи Центральної Ради в Києві пройшов З'їзд народів Росії, який схвалив курс Центральної Ради на створення національно-територіальної автономії для українців та інших національностей у складі федеративної Росії. Одночасно з цим в українських регіонах йшов процес формування червоної гвардії і більшовизації Рад. Під впливом більшовиків вони прийняли резолюції щодо негайної передачі влади Радам.

ІІІ Універсал[ред. | ред. код]

25 жовтня (7 листопада) 1917 року в Петрограді стався переворот. Тимчасовий уряд Росії було повалено більшовиками на чолі з Володимиром Леніним. Вони сформували Раду народних комісарів Росії, що стала новим господарем країни. 26 жовтня (8 листопада) більшовики спробували захопити владу в Києві. В ході боїв між ними та прихильниками Тимчасового уряду, Українська Центральна Рада встановила свій контроль над містом. 7 (20) листопада 1917 року вона з власної ініціативи прийняла ІІІ Універсал, який проголошував заснування Української Народної Республіки як автономії в складі Російської держави:

…Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України...[12]

До Української Народної Республіки входили території, населені переважно українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія без Криму[12]. Приєднання Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших територій з українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів[12]. Універсал проголошував широку програму соціальних реформ і містив обіцянку розпочати мирні переговори про вихід України з Першої світової війни.

12 (25) листопада 1917 року по всій Росії, включаючи Україну, пройшли вибори до Всеросійських установчих зборів. На загальних виборах перемогли есери і більшовики. В українських губерніях до 70 % голосів отримали українські есери та національні партії.

Незалежність[ред. | ред. код]

Перша українсько-радянська війна[ред. | ред. код]

Плакат УНР: «Чужого не хочу, а свого не віддам!»

Проголошення Української Народної Республіки викликало невдоволення більшовицького уряду Росії в Петрограді — Ради народних комісарів. В ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) 1917 року більшовики спробували підняти повстання у Києві проти Центральної Ради, але зазнали поразки. Українізовані частини роззброїли їхні загони й вислали з України. У відповідь 4 (14) грудня 1917 року офіційний Петроград висунув українському уряду ультиматум, вимагаючи припинити роззброєння і, фактично, здати владу. Одночасно з цим більшовики відкрили в Києві Всеукраїнський з'їзд рад, на якому планували заволодіти Центральною Радою шляхом переобрання її складу і керівництва. Попри тиск, 6 (19) грудня делегати з'їзду висловили підтримку чинній Центральній Раді і її курсу, проголошений ІІІ Універсалом, а 7 (20) грудня сама Центральна Рада відхилила ультиматум. Плани більшовицького керівництва були зруйновані й воно розпочало відкриту агресію проти УНР.

9 (22) грудня 1917 року червоногвардійські загони під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, надіслані російським урядом, окупували український Харків. 11 (24) грудня року більшовики відкрили у завойованому місті альтернативний Всеукраїнський з'їзд рад, що проголосив утворення Радянської Української Народної Республіки зі столицею у Харкові як автономії радянської Росії. 17 (30) грудня 1917 року керівний орган цього утворення — Центральний виконавчий комітет на чолі з Юхимом Медведєвим — видав маніфест про скинення влади Центральної Ради, скасував заборону на вивіз українського хліба до Росії, встановлену українським урядом, і офіційно закликав Раду народних комісарів на допомогу. 25 грудня 1917 (7 січня 1918) року 30-тисячна російська більшовицька армія розпочала загальний наступ на Київ.

IV Універсал[ред. | ред. код]

Докладніше: IV Універсал

Після окупації більшовиками Харкова, 11 (24) грудня 1917 року, український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії. 28 грудня 1917 (10 січня 1918) року Українська делегація, очолювана Всеволодом Голубовичем, а згодом Олександром Севрюком, приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнами Четверного союзу та більшовиками. Українці домагалися закінчення Першої світової війни на українській ділянці фронту. Також обговорювалося питання про входження Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини й Підляшшя до складу Української Народної Республіки, або утворення з цих земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.

Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня 1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками:

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української[13].

Берестейський мир[ред. | ред. код]

Докладніше: Берестейський мир
Україна станом на 1918 рік
Україна станом на 1918 рік

27 січня 1918 (9 лютого 1918) року УНР з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір, Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окресленими ІІІ Універсалом. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання до неї Холмщини і Підляшшя, а також утворення в Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині: 60 млн пудів хліба, 2,75 млн пудів м'яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції.

УНР за Брест-Литовським договором (лютий 1918):
   Межі УНР за договором
Спірні території  Спірні території
   Межі проживання українців
   Межі просування німців восени 1917
≡≡≡≡≡  Підляшшя, передане УНР

Реставрація[ред. | ред. код]

Межі України, заявлені делегацією УНР на Паризькій мирній конференції в 1919—1920 років
  • 14.12.1918 — Антигетьманське повстання 1918. За Директорії відновлено назву УНР Трохи до цього німецько-австрійська окупація скінчилася внаслідок поразки цих держав у Першій світовій війні. Після цього розгорнулася друга україно-російська війна між урядами Радянської Росії та Директорією УНР
  • 18.01.1919—21.01.1920 — Делегація УНР бере участь у Паризькій мирній конференції Антанти, яка вирішує майбутнє спірних земель європейських держав, що програли у Першій світовій війні. УНР намагалась отримати міжнародне визнання, але це суперечило позиції Великої Британії, що підтримувала ідею «єдиної та неподільної Росії», та Франції, що намагалася посилити Польщу за рахунок західноукраїнських земель для того, щоб припинити просування на Захід більшовизму. Певні побоювання західних держав були пов'язані з неспроможністю УНР організувати велику регулярну армію та поширенням соціалістичних ідей у стані керівництва. УНР не було офіційно визнано, натомість Польща отримала масштабну військову допомогу, яка частково була задіяна проти Української галицької армії.
  • 22.01.1919 — внаслідок договору між керівництвом УНР та ЗУНР, юрисдикція УНР поширена також на західні українські землі колишньої Австро-Угорщини (Акт Злуки), хоча уряд ЗУНР (ЗОУНР) продовжував автономно існувати. Через декілька місяців потому внаслідок постійних конфліктів з Польщею, РРФСР, Румунією, а також білогвардійцями та махновцями, територія, що контролювалася УНР, становила невеликий район навколо Кам'янця-Подільського (трикутник смерті).
  • 23.01.1919 — розпочав роботу Трудовий конгрес України — вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР
  • 23.01.1919 — Трудовий конгрес України затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу.
  • 28.01.1919 — делегати ТКУ схвалили текст резолюції про владу, внесеної Сергієм Бачинським (узгоджений з делегацією ЗО УНР, більшістю фракції УПСР та Селянської спілки) як проєкт тимчасової конституції України. У цьому документі оголошувалось про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу через наступ російських військ на Київ. До наступної сесії Конгресу верховна влада і оборона держави доручались Директорії УНР, доповненої представником від Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Закарпаття; до складу Директорії увійшов Президент УНРади ЗУНР Є. Петрушевич). Закони, видані Директорією УНР, мали затверджуватись найближчою сесією Трудового конгресу. Виконавча влада мала належати Раді народних міністрів, яка призначалася Директорією і була підзвітна Трудовому конгресу (на час перерви засідань Директорії УНР). Окремо в універсалі підкреслено потребу негайної всенародної боротьби за самостійну УНР проти інтервенції радянської Росії. ТКУ затвердив Універсал «До українського народу», ноту «До народів світу», в якій заявлено право українського народу бути представленим на Паризькій мирній конференції 1919—1921, та протест проти російського більшовицького наступу на Україну, відозву до армії УНР.
  • 01.02.1919 — Літківський бій.
  • 05.02.1919 — Взяття Києва Червоною Армією 1919.
  • 30.08.1919 — українська армія визволила Київ, водночас зі сходу до якого просувається Добровольча армія генерала Денікіна. Спроба домовитись щодо спільних узгоджених дій УНР та Білої Росії проти більшовиків не вдалася через великодержавницьку шовіністичну позицію білого генералітету та офіцерства[14]. Армія УНР була змушена обороняти підконтрольну їй територію України від наступу військ білих росіян і врешті-решт зазнала поразки, а Добровольча армія розгорнула невдалий наступ на Москву, який завершився повною поразкою білого руху та подальшим відступом Добровольчої армії до Криму.

Взимку 1919 війська Червоної армії взяли під контроль переважну частину території Наддніпрянської України.

  • Під тиском обставин, для того, щоб мати союзника в боротьбі з більшовиками, прагнучи встановити відносини з Річчю Посполитою, 2 грудня 1919 року через дипмісію у Варшаві уряд УНР на чолі з Андрієм Лівицьким підписав декларацію щодо західних кордонів країни з польським урядом, за яким Східна Галичина тимчасово входила до складу Польщі, остаточне вирішення питання кордону на Волині покладалось на Мирову конференцію в Парижі[15].
  • Денонсація Акту Злуки[16].

На підконтрольній території відновлено УСРР, що стала формально незалежною державою.

  • 12—31 травня 1920 року провадилася мобілізація в Могилівському, Ямпільському та частині Ново-Ушицького повіту — до Дієвої армії УНР На 1 червня вона нараховувала 955 старшин та 8180 козаків[17].

Окупація, еміграція керівників[ред. | ред. код]

Нині представники Росії відверто визнають, що проголошена 22 січня 1918 року незалежна Українська Народна Республіка була завойована Червоною армією у 1920 році[18].

  • 25.04.1920 — УНР укладає військовий союз з Польщею, за умови поновлення самостійної української держави (без Галичини, яка повинна була увійти до Польщі на правах автономії), після чого починається спільний широкий наступ проти Червоної Армії. У квітні було взято Київ, але вже до серпня наступ повністю відбито і війська Червоної Армії відкинули польські війська під Варшаву. Фактичне існування УНР на українських землях було припинено. Директорія й уряд УНР виїхали у еміграцію до Польщі, яка надавала їм фінансову підтримку (див. Екзильний уряд УНР).
  • 18.03.1921 — Після «дива на Віслі» і катастрофи Червоної Армії РРФСР, УСРР й Польща підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений до переговорів. Незабаром уряд ЗУНР також було формально розпущено.
  • Другий зимовий похід.
  • Холодноярська Республіка.

Відновлення структур УНР під час Другої світової війни[ред. | ред. код]

Докладніше: УПА Поліська Січ

На території Польщі в Західній Україні лишалося багато колишніх вояків УНР, що активно займалися вихованням молоді в патріотичному руслі. Одним з таких молодих прихильників був Тарас Бульба-Боровець, що заснував підпільну молодіжну організацію Українське національне відродження. За свою діяльність був направлений у польський концентраційний табір «Береза Картузька». Після початку другої світової війни — він заручається підтримкою президента УНР в екзилі Лівицького Андрія переходить німецько-радянський кордон і починає організацію військових загонів УПА на базі своїх контактів в Україні. Після нападу Рейху на СРСР — разом з білоруськими партизанами захоплює Олевськ та проголошує Олевську Республіку, підпорядковану уряду УНР Через вимогу німців виконувати їхні накази, розформовують цивільну адміністрацію в Олевську та переходять до партизанської війни.

Бульба-Боровець виступав різко проти намагань Бандери проголостити свою державу у 1941, оскільки вважав, що «починаючи від 22.01.1918 року ніхто не має потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльности, як екзильний уряд окупованої ворогом країни. Може бути мова тільки про відновлення тієї держави.». Також він не сприймав однопартійності та вождизму ОУН[19].

УПА в документах, які видавав Бульба-Боровець, називалася збройними силами УНР[20].

Уряд в еміграції[ред. | ред. код]

  • 1939—1940 — уряд УНР переїхав до Франції.
  • 1947—1992 — створена і діяла Українська Національна Рада як передпарламент екзильного Державного Центру УНР, що продовжив традиції самостійного республіканського уряду України.
  • 22.08.1992 — Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки (УНР).

Адміністративний поділ[ред. | ред. код]

Населення та найбільші міста[ред. | ред. код]

На німецькій інфографіці від 1918 року, без територій ЗУНР, населення УНР оцінювалося у 40 мільйонів.[4]

У інфографіці від Юрія Гасенка та Степана Рудницького 1920 року Українська Народна Республіка (включаючи Західну, Кримську, Кубанську республіки) складала близько 50,32 мільйона осіб. Серед країн Європи, за площею вона поступалася тільки Росії, а за населенням — Росії та Німеччині.[3]

Економіка[ред. | ред. код]

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Стаття у «Нью-Йорк таймс» у лютому 1918 показує території колишньої Російської Імперії, що на них заявила права Українська Народна Республіка.

УНР — сторона у підписанні мирного договору у Брест-Литовську, попереднього перемовного процесу тощо. В зазначеному договорі визнавалась де-юре Українська Народна Республіка, встановлювались її державні кордони, було закріплене рішення про початок проведення в повному обсязі дипломатичних, торговельних, політичних відносин між УНР й Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Болгарським царством та Османською імперією. Важливим було й те, що не тільки зміст, але й сама форма договору (підкреслення в преамбулі миролюбної ініціативи уряду УНР, визнання автентичності українського тексту договору та інше) виводили Українську державу на міжнародну арену як повноцінного суб'єкта міжнародного права.

В результаті міжнародного визнання, Україна в 1917—1920 роках постала як реально чинний суб'єкт міжнародного права. Її міжнародна правосуб'єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дипломатичних та консульських відносин.

Щоправда, існували певні складності в реалізації України як повноправного міжнародного суб'єкта. В першу чергу, це пояснюється внутрішніми проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовнішньою інтервенцією, що врешті-решт призвело до руйнації України. Проте підвалини, закладені міжнародною діяльністю Української держави в 1917—1920 роках, сприяли розвитку міжнародно-правового статусу сучасної України, яка з проголошенням незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародного права.

Антанта[ред. | ред. код]

Центральні держави[ред. | ред. код]

  • Австро-Угорщина Австро-Угорщина: Визнання й встановлення дипломатичних зносин з моменту підписання Брест-Литовського договору 9 лютого 1918 року. Слабка підтримка України через протегування полякам для протидії Росії та Німеччині.

Росія[ред. | ред. код]

  • Більшовики: 12 червня 1918 був підписаний прелімінарний мирний договір між Українською Державою й Російською Радянською Республікою згідно зі статтею VI договору Росії з Центральними Державами[23]. У преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами[24]. У статті 4 договору говорилося про обмін консулами для захисту інтересів громадян. На цій підставі Українською Державою було засновано генеральні консульства в Москві й Петрограді та ще у 18 російських містах, де проживала значна кількість українців. Були засновані російські консульські установи в 7 містах в Україні. Встановлена так звана «нейтральна зона», що розмежовувала сторони до встановлення державного кордону. Україна приєднала окремі території Мінської, Могилівської, Курської та Воронезької губерній. Велике значення мала боротьба з більшовицькою підривною агітацією і шпигунством. 24 грудня 1918 вийшла постанова Народного Комісаріату закордонних справ РСФРР, в якій говорилося, що після анулювання Брестського мирного договору уряд Російської Республіки не визнає Україну за самостійну державу
  • Білий рух: Визнання керівництвом Добровольчої армії гетьманської влади за умови союзництва України з «білим рухом». Організація по Україні численних загонів Добровольчої армії.

Польща[ред. | ред. код]

Інші[ред. | ред. код]

  • Аргентина Аргентина: 5 лютого 1921 року уряд Аргентини ухвалив рішення про визнання Української Народної Республіки.

Грошові одиниці[ред. | ред. код]

Шаги[ред. | ред. код]

Спочатку марки були задумані як грошові мініатюри. Але через нестачу дрібної монети стали вживати їх одночасно як марки та гроші на підставі закону УНР від 18 квітня 1918 року Випускали 10, 20, 30, 40, 50 шагів. Але ці марки-шаги з'явились в обігу вже після падіння Центральної Ради. В обігу шаги знаходилися до березня 1919 року, коли були скасовані радянською владою.

Відомо багато фальшивих купюр цього номіналу. Розмінні марки-шаги було фальшовано у різних містах України, зокрема, в Бердичеві, Білій Церкві, Житомирі тощо. Фальшувалися здебільшого дві найвищі вартості, а саме у 40 та 50 шагів.

Карбованці[ред. | ред. код]

30 березня 1918 року Українська Центральна Рада оголосила про випуск знаків державної скарбниці номіналом у 5, 10, 25, 50 карбованців зі строком дії до 1 березня 1924 року. 6 квітня населення Києва вперше побачило 25 карбованців, дещо пізніше з'явилась купюра у 50 карбованців, а 5 та 10 карбованців не було випущено.

Спочатку купюри виходили без позначення серії та номера. На пізніших випусках, у залежності від місця виготовлення, вказувалася серія «АК» (Київ), або «АО» (Одеса).

Після зайняття Одеси частинами денікінської армії весною 1919 року одеська друкарня продовжувала випуск купюр у 50 карбованців. Обурений уряд України оголосив надруковані денікінцями гроші (серія «АО», номера «210» і вище) фальшивими.

Слід згадати ще одну обставину випуску 50 карбованців. В 1920 році радянським урядом України було виготовлено декілька десятків мільйонів купюр для тимчасового використання Галревкомом (Західна Україна). Цей випуск серії «200 АО» мав номери від «236» до «250».

Гривні[ред. | ред. код]

Проголосивши у 1917 році Третім універсалом утворення Української Народної Республіки, Центральна Рада запровадила в Україні нову національну валюту. Первісно такою валютою було визначено український карбованець, вартість якого за золотим стандартом дорівнювала 17,424 долі чистого золота (1 доля = 0,044 г золота). Виготовлення державних грошових знаків та цінних паперів у той час здійснювала Експедиція заготовок державних паперів.

Ухвалою Центральної Ради від 19 грудня 1917 року було видрукувано перший грошовий знак Української Народної Республіки — купюру вартістю у 100 карбованців. Автором оформлення грошового знака був український художник-графік Георгій Іванович Нарбут. Оформлюючи свою купюру, Нарбут застосував вишукані орнаменти в дусі українського бароко XVII—XVIII століть, декоративні шрифти, зображення тризуба (родового знаку князя Володимира Великого) та самостріла (герба Київського магістрату XVI—XVIII століть). Напис «100 карбованців» подавався на купюрі мовами чотирьох найчисленніших націй, що жили на території України, — українською, російською, польською та єврейською (їдишем).

Влада[ред. | ред. код]

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський
Голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко
Голова Ради Народних Міністрів Всеволод Голубович

1917 — 1918[ред. | ред. код]

1918 — 1920[ред. | ред. код]

Форма правління[ред. | ред. код]

Від самого початку існування УНР була парламентською республікою, що сповідувала принцип децентралізації влади та стояла на демократичних засадах розбудови держави. Через постійну боротьбу, що точилася між представниками різних партій та політичних сил, простежити фактичні функції того чи іншого владного органу не завжди є можливим. Доказом того, що системою правління УНР періоду з березня 1917 по 29 квітня 1918 року. була саме парламентська поліархія є те, що саме Центральна Рада визнавалась головним владним органом, а Генеральний Секретаріат був їй підзвітний.

Більш-менш чітко форму правління та владні інститути було окреслено у Конституції 1918 року. У конструюванні державних структур Конституція чітко проводить принцип розподілу влади. Всенародні збори було визнано носієм верховної влади в УНР Їм мала належати вища законодавча влада в країні, право формувати органи виконавчої та судової влади. Збори мали обирати загальним, рівним, прямим, таємним, пропорційним голосуванням у розрахунку: один депутат на 100 тисяч осіб. Згідно зі ст. 24 Конституції, вища виконавча влада в країні належала Раді Народних Міністрів, що формувалася головою парламенту. Уся Рада в цілому та кожен міністр окремо несли політичну відповідальність перед Всенародними Зборами. Отож, Конституція передбачала формування парламентом підзвітної виконавчої влади та достатньо чіткого розподілу повноважень між гілками влади. Усі ці риси характерні саме для парламентської республіки (за винятком суміщення головою парламенту посад голови уряду і глави держави — це було зроблено спеціально для вшанування ролі М. Грушевського[27].

Найвищим судовим органом призначили Генеральний суд УНР, який був також найвищою касаційною інстанцією для всіх судів держави.

Місцевими органами влади стали виборні ради й управи громад, волостей і земель.

Законодавча та виконавча влада (УНР УЦР 3.03.1917 — 29.04.1918)[ред. | ред. код]

3 березня 1917 року на зборах представників українських організацій і угруповань було засновано Центральну Раду. Початковим оформленням органу займався організаційний комітет у складі В. Науменка, Д. Дорошенка, В. Антоновича, І. Стешенка, О. Степаненка, М. Міхновського та В. Павленка. До проводу (президії) Центральної Ради увійшли М. Грушевський (голова), М. Науменко, Д. Антонович, С. Веселовський та П. Коваль, а також голови новостворених дев'яти комісій, які були засновані на зразок окремих міністерств[28]. Було сформовано деякі комісії: фінансову, правничу, шкільну, агітаційну, редакційну, друкарських справ, маніфестаційну, інформаційне бюро та прес-бюро. На етапі створення, справами Центральної Ради керувала Управа, про склад і обв'язки якої точних відомостей не залишилося. Центральну Раду було закладено за зразком російських «комітетів об'єднаних громадських організацій», але, на відміну від російського аналога, УЦР мала стати всеукраїнським центром державної влади.

Першим підсумковим документом, що мав на меті регламентацію діяльності Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 року, що юридично закріплював чинний на той час порядок. «Наказ» визначав повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів

Керівництво поточною роботою в міжсесійний період було покладено на Комітет (Виконавчий комітет) Української Центральної Ради. Його було утворено 8 квітня 1917 року на перших загальних зборах центральної Ради. Комітетом обиралися голови різних комісій Центральної Ради, її секретарі, формувався порядок денний сесій УЦР, складалися проєкти найважливіших рішень, він керував фінансами та листувався із провінцією. Для вирішення окремих справ і підготовки питань на розгляд сесії були створені постійні і тимчасові комісії. Спочатку Комітет складався з 20 осіб (президія — голова і два його заступники та 17 членів). На кінець квітня 1917 року його склад збільшився до 33 осіб. Після створення Генерального секретаріату Комітет не було ліквідовано.

Членство Комітету ті його повноваження визначала Постанова УЦР від 28 червня 1917 року «Про компетенцію й склад Комітету Української Центральної Ради»[29]. Постанова визначала Комітет постійно діючим виконавчим органом із законодавчими функціями. Чергові збори органу відбувалися раз на тиждень. Склад Комітету визначався у 40 осіб (22 — від фракцій Центральної Ради, 9 — від президії Центральної Ради, 9 — від пленуму; по 3 — від кожної з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів).

Після прийняття 10 червня 1917 року І Універсалу, який проголосив автономію України, Комітет Центральної Ради 15 червня ухвалив «організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними й іншими в межах України й виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються». 26 червня 1917 року V сесія Центральної Ради ухвалила резолюцію, де Генеральний секретаріат названо «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою».

Зі створенням Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком, як виконавчого органу Української Центральної Ради, для здійснення діловодних операцій в апараті управління на перших порах було сформовано 8 підрозділів (генеральних секретарств. Восьмим підрозділом став секретаріат (згодом — генеральне писарство) на чолі з П. Христюком. 15 липня 1917 року Комітет Центральної Ради своєю постановою затвердив оновлений склад Кабінету В. Винниченка. 16 липня 1917 року, відповідно до домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада затвердила «Статут Вищого Управління Україною».

3 листопада 1917 року уряд Центральної Ради у своїй декларації під титулом «Від Генерального Секретаріату України» ультимативно підпорядкував собі всі державні та адміністративні служби і фактично оголосив себе єдиною і вищою виконавчою владою на теренах колишньої підросійської України: «Всім установам, інституціям, урядовим особам наказується всі накази та доручення Генерального Секретаріату виконувати точно і швидко».

Після проголошення УНР для підвищення ефективності власної діяльності Генеральний секретаріат пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому Секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо). В УНР була створена система центральних органів виконавчої влади (генеральні секретарства, а після проголошення державного суверенітету — народні міністерства).

У період 7 листопада 1917 — 11 січня 1918 року секретарства отримали статус центральних органів виконавчої влади УНР і процес їх організації значно прискорився. Головною ланкою в їх структурі стали департаменти, які поділялись на відділи та столи. Проблему матеріально-технічного забезпечення секретарств уряд вирішував за допомогою централізації цього процесу, а також шляхом реквізицій. У період з 11 січня до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року було здійснено ряд спроб пристосувати систему центральних органів виконавчої влади до потреб суверенної держави. У міністерствах були створені нові департаменти, деякі — передані до інших відомств. Планувалося створити нове міністерство постачання і торгу, скасувати Генеральне писарство, уточнити структуру міністерств, уніфікувати штатні розклади, встановити єдині оклади співробітників[30].

Управління на місцях (3.03.1917 — 29.04.1918)[ред. | ред. код]

У березні 1917 року розпочалася масова ліквідація колишніх місцевих управ. Замість старих волосних управ утворювалися волосні та сільські виконавчі громадські комітети — органи Тимчасового уряду.

У період між укладенням І та ІІ Універсалів, УЦР та Генеральний Секретаріат окреслили загальні принципи політики щодо органів місцевого управління. В І Універсалі зазначалось «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію». Установи передбачалось реформувати шляхом демократизації й українізації та підпорядкувати їх Генеральному секретаріатові. При цьому, де-факто, органи місцевого самоврядування лишились сам на сам зі своїми проблемами[31]. Лише 1 листопада в усі губернії України, місцеві Ради, армійські комітети було розіслано телеграми голови Генерального секретаріату В. Винниченка про перехід усієї влади до Центральної Ради із зобов'язанням їх виконувати накази тільки Генерального секретаріату. Фактично створення системи українських органів місцевої влади розпочалося з укладення ІІ Універсалу ЦР, що зобов'язав «правительство додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, вибраних з місцевих людей». Генеральне секретарство внутрішніх справ на місцях представляли губернські та повітові комісари, місцеве самоврядування — земства та міські думи. Продовжували своє існування також інші установи, створені ще за часів царату та Тимчасового уряду.

Період від 11 січня 1918 року до гетьманського перевороту 29 квітня характеризувало те, що Рада Народних Міністрів відмовилася від залучення до місцевого управління громадських організацій і затвердила політику «твердої влади»: віднині опорою центру на місцях були установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам, а повноваження регіональним представницьким органам не делегувались.

Судова влада[ред. | ред. код]

Із самого початку свого існування Центральна Рада здійснила спробу на законодавчому рівні закріпити засади судоустрою в Україні. Зокрема, 10 листопада 1917 року її робочий орган Мала Рада ухвалила Закон про формулу судочинства, відповідно до якої «суд твориться іменем Українського народу»[32].

15 грудня 1917 року Центральна Рада ухвалила Закон «Про утворення Генерального суду УНР»[32]. Цей найвищий орган судової влади складався з трьох департаментів: цивільного, карного (кримінального) і адміністративного. Створення адміністративного департаменту знаменувало собою, за прикладом Російської республіки після Лютневої революції створити адміністративну юстицію. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження щодо затвердження Генерального Суду на основі Конституції регулювалися Упорядженням судових установ Російської імперії. При Генеральному Суді утворювалася прокураторія. Передбачалося, що організаційне керівництво судами мало здійснюватися Секретаріатом судових справ (тодішній аналог Міністерства юстиції).

Правовий статус Генерального Суду УНР було закріплено Конституцією УНР, прийнятою мало не в останній день функціювання Центральної Ради — 29 квітня 1918 року[32].

Таким чином, формування судової системи незалежної Української Народної Республіки розпочалося з найвищого органу — Генерального Суду і ним і скінчилося, оскільки задля формування регіональних і місцевих органів не вистачило часу і можливостей. У короткий період існування Гетьманату в Україні діяла змішана судова система, що складалася із судів, утворених у попередні часи, і реорганізованого Гетьманом Генерального Суду. Існування цього Суду було передбачено статтею 42 Закону «Про гетьманську владу»[32]. Генеральний Суд визнавався охоронцем і захисником народу як вищий суд України у справах судових і адміністративних. Судячи з назви тут ішлося не про адміністративні справи, що розглядались у судовому порядку, а про діяльність органів виконавчої влади[33].

Влада на місцях[ред. | ред. код]

Губернські комісари Генерального секретаріату

Збройні сили[ред. | ред. код]

5 (18)  — 8 (21) квітня 1917 року в Києві пройшов І Всеукраїнський військовий з'їзд. Він обрав Військовий Генеральний комітет як найвищий керівний орган для організації української армії. Головою комітету було обрану цивільну особу — публіциста Симона Петлюру. 18 квітня (1 травня) 1917 року була сформована перша українська військова частина — 1-й український полк імені Богдана Хмельницького.

3 (16)  — 7 (20) жовтня 1917 року в Києві пройшов Всеукраїнський з'їзд представників Вільного козацтва. Головним отаманом козаків було обрано генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.

Армія[ред. | ред. код]

Синьожупанники
Січові Стрільці

Флот[ред. | ред. код]

Релігія[ред. | ред. код]

Мапи[ред. | ред. код]

Доба УНР в кіно та мистецтві[ред. | ред. код]

Художнє кіно[ред. | ред. код]

Документальні стрічки[ред. | ред. код]

  • Непрощені — Симон Петлюра — виробництво телеканалу «1+1», 2007 р.
  • Операція «Тютюн» — виробництво телеканалу «1-й національний».
  • Генерал Армії УНР Олександр Греков.
  • Україна: забута історія — Крути — Молода Кров — в-тво телеканалу «Мега».
  • Боги призначали інакше (2004) — про битву під Крутами, в-тво «НТКУ».
  • 20 кроків до мрії. Крок 6 — Універсали Центральної Ради — в-тво «1-го національного».
  • 20 кроків до мрії. Крок 10 — Проголошення Акту Злуки. (2011) — в-тво «1-го національного».
  • Отаман Зелений — в-тво ДТРК «Культура».
  • Українські Державники — Андрій Долуд (2008) — в-тво ЛОДТРК.
  • Повернення правди. Юрій Горліс-Горський (2010) — в-тво ДТРК «Культура».
  • І повіє вогонь новий з Холодного Яру (2007).
  • Герої Базару (2010) — в-тво Житомирська ОДТРК.
  • Пам'яті Героїв Крут присвячується (2011) — в-тво Львівська державна телекомпанія.
  • Акт злуки: відтворення історичної правди (2011) — в-тво Львівська державна телекомпанія.
  • Тризуб Нептуна (2010) — про становлення флоту, автор І. Канівець.
  • Георгій Нарбут (1993) — в-тво «Укртелефільм».
  • Крути. Народний контроль (2009) — в-тво «5 канал».
  • Отамани холодного яру (2010) — в-тво телеканал «Культура».
  • З полону — за волю. Цикл «Золоте стремено» (1993).
  • Українська Революція. Втрачена держава (2007) — в-тво телеканалу «Тоніс».
  • Хроніки української революції (2008) — режисер С. Братішко.
  • Апельсинова долька (2004) — 3-и серії, в-тво студії «Телекон».
  • Вільне Козацтво (2009) — в-тво «НТУ».
  • Українська революція — автор І. Канівець.
  • Постаті УНР в Проскурові — Медіа-корпорація «Є».

Музика[ред. | ред. код]

  • Щорс (опера).
  • Сокира Перуна — 29 січня — Бій під Крутами.
  • Тінь сонця — Ніколи не плач.
  • Веремій, Ярослав Джусь та Шпилясті Кобзарі — Сповідь розстріляних душ.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Directory (Ukrainian ruling body) в онлайн-версії «Encyclopædia Britannica». (англ.)
  2. а б За новим стилем Григоріанського календаря
  3. а б в Gassenko, Georges de Auteur du texte (1919). L'Ukraine dans ses frontières suivant le principe ethnographique / par Georges de Gassenko. Gallica (FR). Процитовано 16 липня 2023. 
  4. а б Шурхало, Дмитро (22 липня 2018). Україна очима німців 100 років тому: незрозуміла і малопередбачувана. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 16 липня 2023. 
  5. Чирков О. Втрачені землі: (Порівняння національної території України, визначеної Степаном Рудницьким на початку 1920-х років, з сучасними державною та етнічною українськими територіями) // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Монографія. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2003. — С. 131—141.
  6. Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею УНР
  7. IV Універсал Української Центральної Ради. Архів оригіналу за 25 листопада 2016. Процитовано 23 березня 2015. 
  8. Зозуля Я. Велика українська революція. Ст. 73-77
  9. Тарас Гунчак. Україна. Перша половина 20-го століття, Ст. 265—267
  10. Перший Універсал Української Центральної Ради. Архів оригіналу за 26 серпня 2021. Процитовано 5 грудня 2021. 
  11. Другий Універсал Української Центральної Ради. Архів оригіналу за 10 травня 2021. Процитовано 5 грудня 2021. 
  12. а б в Третій Універсал Української Центральної Ради. Архів оригіналу за 10 травня 2021. Процитовано 5 грудня 2021. 
  13. Четвертий Універсал Української Центральної Ради. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 5 грудня 2021. 
  14. Євген Наконечний «Украдене ім'я: Чому русини стали українцями». — — Україна-Львів-2001. Архів оригіналу за 14 липня 2015. Процитовано 4 січня 2009. 
  15. В. Сергійчук. Симон Петлюра. — К.: Україна, 2004. 448 с. ISBN 966—524—149—4 с. 253—255
  16. Володимир Сергійчук. Громадське Радіо. 
  17. громадське. Інститут історії України (12 травня). Архів оригіналу за 29 червня 2016. Процитовано 3 грудня 2013. 
  18. Краткий энциклопедический словарь — М «ООО Издательство АСТ» ООО «Издательство Астрель», 2002. — 1136 с. (рос.)
  19. Бульба-Боровець Т. Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади.— Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1981.— С. 113—115.
  20. Бульба-Боровець Т. Армія без держави: слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади.— Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь», 1981. — С.220
  21. Зінченко, Олександр (26 січня 2015). Незалежність № 1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти. Історична правда. Архів оригіналу за 25 серпня 2017. Процитовано 25 серпня 2017. 
  22. Коли Франція, Англія, Центральні держави і російські комісари визнали УНР?. Архів оригіналу за 25 серпня 2017. Процитовано 25 серпня 2017. 
  23. Після поразки Німецькою і Австро-Угорської імперій у війні втратив силу де-факто (листопад, 1918). Юридично втратив свою силу згідно з Версальським мирним договором (1919).
  24. Ні Радянська Росія, ні Українська держава на момент підписання договору не були визнані світовими державами, окрім Німецької імперії та її сателітів. Але й це визнання було анульоване Версальським мирним договором.
  25. Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. Том 1. С. 386 ISBN 5-85700-074-2
  26. КОНСУЛЬСТВА БНР У АДЭСЕ [Архівовано 27 липня 2018 у Wayback Machine.] (біл.)
  27. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики. — Монографія. — Запоріжжя: Юридичний інститут, 2005. — 540 с.
  28. Історія держави і права України. Підручник. — У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, І А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. — Том 1. — К.: Концерн «Видавничий Дім „Ін Юре“», 2003. — 656 с.
  29. Гай-Нижник П. П. Формування центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні за доби Центральної Ради (1917—1918 рр.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — К., Українське агентство інформації та друку «Рада», 2009. — Вип. XXIV. — С.229-270.
  30. Гай-Нижник П. П. Формування центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні за доби Центральної Ради (1917—1918 рр.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — К., Українське агентство інформації та друку «Рада», 2009. — Вип. XXIV. — С.229-270.
  31. Бойко О. Д. Історія України: посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 656 с
  32. а б в г Копиленко О. Л. Держава і право України. 1917—1920 рр.: навч. посіб. / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. — К., 1997. — С. 178.
  33. Судоустрій України: підручник / С. В. Ківалов, Ю. Є. Полянський, М. В. Косюта, В. В. Долежан. — К.: Юрінком Інтер, 2011. — 384 с.
  34. Народна воля № 04.11.1917 Ст.2
  35. https://www.dnu.dp.ua/docs/zbirniki/fistor/program_56cdb96d58a10.pdf
  36. Нова Рада, 238, 21.12.1918 Стр. 3
  37. Архівована копія. Архів оригіналу за 2 квітня 2022. Процитовано 3 квітня 2022. 
  38. Народна Воля № 21, 02.01.1918 Ст. 3

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • В. Солдатенко. Українська Народна Республіка // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.730 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред. | ред. код]