Українська автономна православна церква

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Украї́нська Автоно́мна Правосла́вна Це́рква  (не плутати з "Українською автокефальною православною церквою" УАПЦ) — церковна організація створена 18 серпня 1941 на Обласному Соборі Єпископів у Почаєві під проводом митрополита Алексія Громадського; діяла під час німецької окупації на Волині й Наддніпрянщині.

Українська Автономна Православна Церква визнавала канонічне підпорядкування Московській Патріархії, посилаючись на рішення Священного Собору Православної Російської Церкви 1917—1918 року, які надавали автономію церкві в Україні[1] і були підтверджені у 1922 році Патріархом Тихоном.[2] Охоплювала переважно тих вірних, які орієнтувалися на традиційну Російську Церкву: серед її ієрархів були москвофіли Пантелеімон (Рудик), Іоан (Лавриненко) та ін.

Історія[ред.ред. код]

Через те, що екзарх Московської Патріархії митрополит Миколай (Ярушевич), за тиждень до початку німецько-радянської війни виїхав до Москви, не давши єпископам ніяких розпоряджень, Українська православна церква залишилася без очолення.[3] Зв'язку через лінію фронту з Вищим Церковним Управлінням Православної Церкви в Москві не було. З цієї причини, 18 серпня 1941 року з ініціативи архієпископа Олексія (Громадського) було скликано єпископську нараду у Почаївській лаврі. Спираючись на постанови Всеросійського Помісного Собору 1917—1918 років про дарування Церкві в Україні автономії[1], підтверджені у 1922 році Патріархом Тихоном[2], а також на Постанову № 362 про самоврядування церковних єпархій,[4] єпископи прийняли рішення про те, що Українська Православна Церква до проведення Всеукраїнського Собору (який повинен остаточно вирішити питання про становище православної Церкви в Україні) залишається в канонічній залежності від Московського Патріархату, переходячи до автономного характеру управління.[5] Головою було обрано найстарішого за хіротонією архієпископа Олексія (Громадського).

Щоб зрозуміти, що дії єпископів були не тільки вимушеними але й законними, потрібно розглянути "Постанову Святійшого Патіарха, Священного Синоду і Вищої Церковної Ради Православної Російської Церкви, від 7/20 листопада 1920 № 362".[4] У другому пункті цієї постанови сказано: "У разі, якщо єпархія, внаслідок пересування фронту, зміни державного кордону і т. ін. виявиться поза всяким спілкування з Вищим Церковним Управлінням або саме Вище Церковне Управління на чолі з найсвятішим Патріархом чомусь припинить свою діяльність, єпархіальний Архієрей негайно входить у контакт з архієреями сусідніх єпархій на предмет організації церковної влади для декількох єпархій, що знаходяться в однакових умовах (у вигляді чи Тимчасового Вищого Церковного Уряду або митрополичого округу або ще інакше)."[4]

Остаточне оформлення Української Автономної Православної Церкви відбулося на чергової єпископському нараді у Почаєві 25 листопада 1941 року, коли архієпископ Олексій (Громадський) був обраний екзархом України і зведений у митрополичий сан. У свою чергу, «автокефалісти» завершили організацію УАПЦ в Пінську 8—10 лютого 1942 р.

Як з боку прихильників автономної Церкви, так і з боку «автокефалістів» спостерігалося прагнення поширити свій вплив на всю територію України. Обидві церкви, всупереч своїм ідеологічним розходженням і відмінностей у канонічному устрії, прагнули об'єднати всі існуючі в Україні православні структури і досягти всеукраїнського церковної єдності. Але якщо для Української Автономної Православної Церкви необхідною умовою діяльності завжди залишалася непорушність церковних канонів, то для УАПЦ на першому місці була незалежність від Москви, нехай навіть на шкоду канонічному церковному устрію.[6]

Автономний статус так і не був визнаний Патріаршим Місцеблюстителем митрополитом Сергієм і екзархом України митрополитом Київським Миколаєм (Ярушевичем). При цьому її члени не вважалися розкольниками і не піддавалися канонічним покаранням. З боку Московської Патріархії з приводу утворення Української Автономної Православної Церкви не послідувало ніяких спеціальних заяв. Таке мовчання означало розуміння того, що новий статус Української Церкви і позиція українського єпископату мають вимушений характер.[6] Також, на думку протоієрея Владислава Ципіна, часткове визнання Московською Патріархією Екзаршіх прав митрополита Алексія побічно виражалося в тому, що митрополит Миколай (Ярушевич) під судовою ухвалою у справі Полікарпа (Сікорського) від 28 березня 1942 р. підписався як «колишній екзарх Патріархії в Західних областях України»[3]

Українська Автономна Православна Церква складалася із 15 єпископів на чолі з митрополитом Волинським і Житомирським та екзархом всієї України Олексієм (Громадським); до неї приєдналися частково монастирі Волині й Наддніпрянщини, включно з Києво-Печерською Лаврою. Значну кількість прихильників Українська Автономна Православна Церква мала на Волині, в Чернігівській, Дніпропетровській, Миколаївській області та в Києві. Їй підпорядковувалася Києво-Печерська та Почаївська лаври, було відновлено діяльність Кременецької духовної семінарії.

Діальність Української Автономної Православної Церкви поряд з автокефальною церквою (остання під проводом митрополита Полікарпа Сікорського) довела до гострої боротьби між двома православними церквами, загостреної через втручання німецької адміністрації, яка протеґувала автономістів. Спільна нарада представників обох церков (митрополит Олексій, архієпископ Никанор Абрамович, єпископ Мстислав Скрипник) у Почаївській Лаврі (8. 10. 1942) не дала позитивних наслідків (дивись «Акт поєднання»). Після вбивства митр. Олексія (7. 5. 1943) партизанами Українську Автономну Православну Церкву очолив архієпископ Дамаскін (Малюта). Після арешту останього органами НКВС, в квітні 1944 був призначений тимчасовий глава Церкви — архієпископ Пантелеімон (Рудик). Загострення між двома православними церквами тривало у 19431944 роках аж до відходу німців, коли частина ієрархії Української Автономної Православної Церкви виїхала на Захід, де влилася до Зарубіжної Російської Церкви, а єпископи і священики, що залишилися під совєтами, приєдналися до Російської Православної Церкви.

У 1999 році митрополитом Петром (Петрусем) була зареєстрована релігійна організація з назвою «Українська Автономна Православна Церква», що налічувала невелику кількість парафій. Задля розрізнення з автономною Церквою 1940-х років ця юрисдикція зветься «Українська автономна православна церква Львова».

Єпископат[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Определение Священного Собора Православной Российской Церкви по проекту Положения о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине 7 (20) Сентября 1918 года. // Собрание определений и постановлений священного собора Православной Российской Церкви 1917—1918 гг. М., 1994. Вып. 4. C. 15-19.>
  2. а б ГРАМОТА ЕГО СВЯТЕЙШЕСТВА, СВЯТЕЙШЕГО ТИХОНА, ПАТРИАРХА МОСКОВСКОГО И ВСЕЯ РОССИИ, ВЫСОКОПРЕОСВЯЩЕННЕЙШЕМУ НИКОЛАЮ, МИТРОПОЛИТУ КЕССАРИЙСКОМУ, МЕСТОБЛЮСТИТЕЛЮ ПРЕСТОЛА ВСЕЛЕНСКОГО ПАТРИАРХА от 12(15) марта 1922 г. №340. //"Церковные Ведомости", №4, 1/14 мая 1922 г. C.1-3.
  3. а б Цыпин В., прот. История Русской Церкви (1917–1997). В 9 т. Т. 9. М., 1997.
  4. а б в Постановление Святейшего Патриарха, Священного Синода и Высшего Церковного Совета Православной Российской Церкви, от 7.20 ноября 1920 года № 362 // "Церковные Ведомости", №1, 15/28 марта 1922 г. - С. 2-3
  5. Деяния № 4 окружного Собора епископов Православной Церкви на Украине в Почаевской Лавре от 5/18 августа 1941 г. // Шкаровский М.В. Политика Третьего Рейха по отношению к Русской Православной Церкви в свете архивных метериалов 1935—1945 гг.: [Сб. докум.]. М.: Крутицкое патриаршее подворье, 2003. С. 299.
  6. а б Вишиванюк А. В. Об отношениях между Украинской Автономной Православной Церковью и «Украинской автокефальной православной церковью» на Западной Украине в годы немецкой оккупации // Вестник церковной истории. 2014. № 3/4(35/36) С. 236-268

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Релігія Це незавершена стаття про релігію.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.