Українська культура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
АрхітектураКухняКіно
ЛітератураМодаМузика
Народне мистецтво
Образотворче мистецтво
СпортТеатрТанці

Українська діаспора
АвстраліяАвстріяАргентинаБельгія
БолгаріяБоснія і ГерцеговинаБразилія
БілорусьВелика БританіяВірменія
ГреціяГрузіяІспаніяІталіяКазахстан
КанадаКиргизстанКитайЛитва
ЛатвіяМолдоваНімеччинаПарагвай
ПольщаПортугаліяРумуніяРосія
СербіяСловаччинаСШАУгорщина
УругвайФінляндіяФранціяХорватіяЧехія

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ОполяниПінчукиПодоляниПокутяни
ПоліщукиРусиниСіверяни
СлобожаниХарцизи

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзм
Атеїзм

Мови
Українська та її діалекти

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія України
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселення
Етногенез українцівУкраїнські меценати
Українські прізвищаУкраїнський родовід

Українська культура — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених українським народом протягом його історії.

Для української національної культури основоположною базою є народна культура, на основі якої поступово сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

Загальна характеристика[ред.ред. код]

Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства — селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі пізнішого європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису — волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворювали у всіх проявах своєї творчості — у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо.

Історичний нарис[ред.ред. код]

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Coat of Arms of Ukraine
Запит «Історія української культури» перенаправляє сюди; див. також інші значення.

Джерела[ред.ред. код]

На території сучасної України археологами знайдені залишки численних культур, що охоплюють весь історичний період розвитку людства  — періоди палеоліту, мезоліту та неоліту. Залізна доба на території України представлена Черняхівською культурою, а мідна доба  — трипільською та ямною культурами.

Що стосується витоків української культури, то на сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців:

  • теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн років;
  • теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
  • теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;
  • теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Культура Русі[ред.ред. код]

У IX столітті у Східній Європі постала монархічна держава Русь, центром якої став Київ. Основою культури Русі стала самобутня культура східнослов'янських племен. На момент її виникнення у господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство, важливими промислами стали скотарство, полювання, рибальство і бортництво. Досить високого рівня досягло до Х століття і ремесло — виготовлялися вироби з заліза і кольорових металів, розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення на камені й дереві.

Рубіжною подією стало проникнення християнства, що приходило на зміну язичницьким віруванням руських племен і було офіційно прийнято Володимиром Великим 988 року. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності (певний час співіснували кирилиця та глаголиця), а також літератури, давні пам'ятки якої написані церковнослов'янською мовою. Важливими стали впливи Візантійської культури, зокрема поширився візантійський стиль в архітектурі, в духовній музиці поширився знаменний розспів.

XIII—XV століття[ред.ред. код]

Татаро-монгольська навала середини XIII століття стала причиною затяжного економічного занепаду. У ряді виробництв спостерігалося падіння або забуття складної техніки, спрощувалася реміснича промисловість. На тривалий час було припинено будівництво. Центром духовної культури залишалися однак православна церква, яка залишалася володарями Орди недоторканою.

Із занепадом Київського і Чернігівського князівств головним осередком розвитку української культури було Галицько-Волинське князівство, що перебувало у сприятливішому геополітичному становищі. Ситуація стала поступово змінюватися із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського. В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

XVI—XVIII століття[ред.ред. код]

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

XIX століття[ред.ред. код]

ХХ століття[ред.ред. код]

Культура в сучасній Україні[ред.ред. код]

Міністерство культури України

В сучасній Україні культура, як і інші сфери життя, підпадає під опіку держави. Правові засади діяльності у сфері культури «Законом України про культуру», а культура визначається як «сукупність матеріального і духовного надбання певної людської спільноти (етносу, нації), нагромадженого, закріпленого і збагаченого протягом тривалого періоду, що передається від покоління до покоління, включає всі види мистецтва, культурну спадщину, культурні цінності, науку, освіту та відображає рівень розвитку цієї спільноти»[1].

Центральним виконавчим органом влади, що опікується сферою культури є Міністерство культури України, на яке покладене завдання формування державної політики у сфері кінематографії, формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України.

В Україні розвинена базова мережа закладів культури, при цьому частина закладів підпорядковані безпосередньо міністерству культуру і фінансується з державного бюджету — вищі навчальні заклади, філармонії, обласні бібліотеки та інші, частина закладів підпорядкована місцевим органам влади і фінансується з місцевих бюджетів, частина — приватної форми власності.

Після прийняття змін до Закону про культуру на початку 2017 року, працівники культури, на відміну від працівників інших спеціальностей, оформлюють трудові відносини виключно шляхом укладання контрактів[2]. На думку розробників цього Закону, така особливість оформлення трудових відносин сприятиме створенню конкурентного середовища у галузі культури[3]. В той же час у мистецькому середовищі ця особливість Закону про культуру викликала негативне ставлення[4] і спонукала Уповноваженого з прав людини звернутись до Конституційного суду щодо порушення права на працю працівників культури[5][6]

Статистичні показники[ред.ред. код]

За даними Держкомстату, кількісні показники закладів культури та їх відвідуваності є такими[7][8]

Показник Рік
1990 2013 2015[9]
Школи естетичного виховання 1445 1452 1280
театри Кількість театрів 125 133 113
Кількість відвідувань театрів за рік, млн. 17,6 6,9 5,6
Концертні організації Кількість концертних організацій 44 85 73
Кількість слухачів на концертах за рік, млн. 15 4,6 2,5
Музеї Кількість музеїв 214 608 564
Кількість відвідувань музеїв за рік, млн. 31,8 22,3 15,1
Бібліотеки Кількість бібліотек, тис.2 25,6 19,1 17,3
Бібліотечний фонд, млн. примірників 419 311 266
Кінотеатри Кількість демонстраторів фільмів, тис. 27,2 1,6 1,1
Кількість глядачів на сеансах за рік, млн. 552 14 11
Клубні заклади Кількість клубних закладів, тис. 25,1 18,5 17,2
Кількість місць в них, млн. 6,5 4,7 4,3
Випуск книжок та брошур кількість видань, друкованих одиниць 7046 26323 19958
тираж видань, млн. примірників 170 70 36
Випуск періодичних і продовжуваних видань кількість видань, друкованих одиниць 185 3259 2847
річний тираж, млн. прим. 166 468 233
Кількість газет кількість видань, друкованих одиниць 1787 22704 18464
середній разовий тираж, млн. прим. 25 52 40

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Антонович Д. Українське мистецтво.
  2. Арбєніна В. Л. Етносоціологія: Навчальний посібник: 2-ге видання, доповнене і перероблене. — Х., 2007.
  3. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ, 2009. — 130 с..
  4. Історія української культури / Редакція I. П. Крип'якевича. — Київ, 2002 (за виданням 1937 року).
  5. Етнографія України: Навчальний посібник / За редакцією С. А. Макарчика. — Л., 1994.
  6. Культура та побут населення України / За загальною редакцією В. І. Наулко. — К., 1993.
  7. Основи етнодержавознавства / За ред. Ю. Римаренко.— К., 1997.
  8. Пономарьов А. П. Українська етнографія: Курс лекцій. — К., 1995.
  9. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. — Київ: Либідь, 1993. — 390 с.
  10. Українська і зарубіжна культура. — Донецьк: Східний видавничий дім. — 2001. — 372 с.

Література[ред.ред. код]

  • Історія народної культури українців: навч. посіб. / Михайло Глушко. — Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. — 416 с. : іл. — ISBN 978‐617‐10‐0117‐6
  • Історія української культури: європейський контекст: навч. посіб. / П. В. Вербицька, І. Я. Хома; Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2015. — 301 c. — Бібліогр.: с. 292—301.
  • Нариси історії української культури в персоналіях (ХІХ — ХХ ст.): Навч. посіб.-хрестоматія / В. А. Качкан; НАН України. Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника. Н.-д. центр періодики, Прикарп. нац. ун-т ім. В. Стефаника. — Коломия: Вид.-полігр. т-во «Вік», 2005. — 397 c.
  • Українська культура. Ч. 1. Культура передісторичної доби. Культура Київської доби. Культура Галицько-Волинської держави / А. А. Фартушний; Держ. ун-т «Львів. політехніка». Каф. філос. та культурології. — Л., 1999. — 112 c. — (Сер. публ. «Укр. нац. ідея»; Публ. п'ята). — Бібліогр.: 38 назв.
  • Українська культура. Ч. 2. Культура українських земель у складі Великого князівства Литовсько — Руського та Речі Посполитої / А. А. Фартушний; Держ. ун-т «Львів. політехніка». — Л., 2000. — 112 c. — (Укр. нац. ідея; Публ. 6). — Бібліогр.: 72 назви.

Посилання[ред.ред. код]