Українська традиційна культура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Запорізька вишивка Любові Опанасенко на фестивалі «Покрова на Хортиці», 14 жовтня 2010 року.

Традиці́йна украї́нська культу́ра, Українське народне мистецтво  — це пласт української культури, пов’язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії[1].

Історія[ред.ред. код]

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей — ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо.

У XV—XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270, почалося об'єднання ремісників у цехи. Чимдалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними.

На XIX — початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла.

Українські ремісники виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

З другої половини XIX ст. народні ремесла і промисли в Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті їхні види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення[2].

Українці — етнос з давньою високорозвиненою землеробською культурою. Саме це заняття обумовило традиційний побут, матеріальну культуру, систему основних свят і обрядів (по суті календарно-землеробських), світогляд, духовні цінності нашого народу.

Сприятливі кліматичні умови, родючі землі об'єктивно сприяли тому, що в усіх історико-етнографічних зонах України (крім Карпат) орне землеробство стало основною галуззю господарства, воно доповнювалося городництвом і садівництвом. Із землеробством в українців було пов'язане і тваринництво. Крім основного виробного господарства, зберігалися давні допоміжні заняття — рибальство, полювання, бджільництво.

Традиційне українське селянське господарство було переважно натуральним. Сім'я забезпечувала себе всіма основними продуктами споживання. Переважна частина предметів побуту також виготовлялася в домашніх умовах. Складніші ремесла і промисли перетворюються в професійні заняття (хоч і ремісники вели присадибне господарство).

У суспільному житті українського села до кінця XIX століття, як і в інших східнослов'янських народів, незважаючи на розвиток капіталізму, зберігалося багато елементів патріархальних відносин. Значне місце займала сусідська община — громада. Характерною була традиційна колективна форма праці — «толока». Вона, як правило, влаштовувалася у вихідні та святкові дні, на добровільних засадах і без оплати за виконану роботу. Частіше за все учасниками «толоки» були сусіди, родичі, куми. Таким чином, виконували різні польові (орали, сіяли, збирали урожай, заготовляли сіно) і домашні роботи (копали колодязі, будували житло та господарські споруди; заготовляли продукти харчування і т. д.). Після виконаної роботи накривався стіл, влаштовувалося свято.

У процесі розвитку сільської общини виник інститут самоврядування. Це передусім «загальний схід» — загальні збори представників від усіх господарств (аналогічні інститути були у росіян і білорусів, вони зберігалися ще з часів Русі). Загальні збори обирали старосту села («війта»), сотських, десятських. Якщо вони не справлялися зі своїми обов'язками, їх переобирали дочасово. На всіх етапах свого існування сільська громада (община) здійснювала функції охорони і передачі традицій. Вона контролювала всі сторони життя селян, стежила за збереженням морально-етичних і загальноприйнятих правових норм. Хоч, якщо порівнювати сільську общину в українців і росіян, то в останніх вона була міцнішою. В Україні традиційні зв'язки часів Русі були істотно змінені в період формування козаччини, особливо в ході Хмельниччини середини XVII століття.

Поселення і житло[ред.ред. код]

Українське житло. Будівля XIX ст.
Українська розмальована піч. Полісся

В Україні залежно від природно-географічних, соціально-економічних, історичних умов сформувалося три зони сільських поселень:

  • північна,
  • центральна
  • південна.

Для північної (Полісся, Волинь) були характерні багатодвірні поселення вуличного типу.

У центральній зоні (український лісостеп) до XVIII століття були поширені вільні і нерегулярні поселення. З розвитком капіталістичних відносин тут виникають вуличні, радіальні, шнурові та інші види регулярних поселень, створених за проектами. У південній зоні, яка охоплює частину Слобожанщини, Таврію, узбережжя Чорного та Азовського морів, забудова велася переважно за проектами поміщиків або адміністрації і мала квартальну або гніздову форму планування. Крім багатодвірних поселень повсюдно були поширені й однодвірні — хутори (на території Запорозької Січі — так звані зимівники).

Селянське житло — хатина була глинобитною або зрубною, побіленою зсередини та зовні і складалася з двох або трьох приміщень. Бідняцька хатина була однокамерною. Підлогу робили з глини, чотирисхилий дах крили соломою, очеретом або ґонтою. Сам процес будівництва хатини був цілим ритуалом, покликаним забезпечити благополуччя сім'ї. Велика увага приділялася вибору місця для будинку. Його не можна було будувати на перехрестях доріг, на місцях поховань. Існував звичай насипати на передбачуване місце будівництва трохи зерна. Якщо наступного ранку купка була потривожена, вибирали інше місце. Починати будівництво бажано було тільки у вівторок або четвер.

Інтер'єр українського житла, при наявності місцевих особливостей в різних історико-етнографічних районах, був однотипним і далеко не випадковим. Багатовіковий досвід обумовив раціональність і естетичність внутрішнього простору. Кожна зона в будинку мала своє призначення і відповідну обстановку.

При вході в хату, як правило, зліва отвором до фасадної сторони будинку розташовувалася піч — основний елемент планування, «годувальниця, лікувальниця, нагрівальниця і розважальниця». Її звичайно білили і розмальовували узорами (особливо, якщо в домі була донька на виданні). У Східній Україні найчастіше в розписах зустрічався «вазон» — стилізоване дерево життя, або зображення трьох гілок — образ світового дерева. Виконуючи ряд найважливіших практичних функцій, піч при цьому була найпотаємнішим і загадковим місцем у помешканні, язичницьким центром християнського будинку. З нею було пов'язано безліч звичаїв і повір'їв. У образі сімейного вогнища піч фігурувала в обряді сватання, коли засватана дівчина «колупала» пальцем побілку печі, немов би просячи захисту. Йдучи з рідної хати, наречена брала з собою декілька вуглинок з материнської печі. Шматочок пічної обмазки клали в сорочку, якою обертали новонародженого, захищаючи його від нечистої сили. А після похоронів родичі трималися за піч, щоб не сумувати за небіжчиком (або не боятися його). За уявленнями селян, піч була місцем переходу із звичайного світу в таємничий. При входинах в новий будинок господиня на помелі або хлібопічній лопаті «переносила» домовика, який жив під піччю. А щоб він не зник, господарі закривали піч заслінкою, йдучи з хати. Селяни вірили, що через пічну трубу відлітають на свої зборища (шабаші) відьми, в печі ж вони готують чаклунське зілля. Вагітним жінкам, які випікали хліб, особливо паски, заборонялося розмовляти, інакше відьма викраде дитину. Для захисту породіль від нечистої сили рогач ставили неодмінно рогами до печі.

По діагоналі від печі знаходився красний кут (покуття, святий кут) — християнський центр будинку. Тут обов'язково висіли ікони, прикрашені рушниками, запалювалася лампада, зберігалися священні книги, свячена вода і свічки. На Різдво і Великдень сюди ставили ритуальну їжу. Покуття вважалося найпочеснішим місцем у хаті, куди саджали дорогого гостя, виявляючи йому повагу. Під образами сиділи молоді на весіллі. Сюди ж ставили «дідух» — обрядовий сніп, прикрашений стрічками, символ благополуччя і достатку, пам'ять про предків. На покутті сходилися лави, які стояли вздовж стін, і тут же під іконами стояв стіл — символ єдності, сімейної міцності і благополуччя, за яким збиралася вся родина. Звичайно стіл не прикрашали, тільки у святкові дні накривали скатертиною. Не дивно, що ця деталь меблів фігурувала в повір'ях і обрядах. Новонародженого тричі обносили навколо столу, приймаючи його в сім'ю. За столом святкували весілля. І сюди ж, на покуття, ставили труну з небіжчиком, здійснюючи останній обряд прощання. На стіл не можна було класти ключі — це могло привести до сварки, і сідати — загрожувало хворобою.

До печі вздовж тильної стіни прилягав дощатий настил («піл» або «полаті», «лежанка»), що слугував спальним місцем (в заможніших сім'ях тут ставили ліжко). Кут навпроти печі вважався «жіночим» — тут розміщався «мисник» (шафа для посуду) і все необхідне начиння.

Скляні шибки в сільських хатах зустрічалися рідко. Вікна були з риб'ячих міхурів або з прозорого тоненько відшліфованого кварцу.

Селянський двір включав залежно від заможності господаря одну або декілька господарських споруд: хлів, комору, клуню. Двір в Україні обов'язково був обгороджений.

Міщанське українське житло було пишнішим ніж сільське. Арабський церковний діяч, мандрівник і письменник Павло Алепський (16271669), який відвідав Україну в 1654, 1656 рр., так описував Київ: «Будинки величаві, високі, побудовані з балок, виструганих і всередині і зверху», Умань: «Будинки високі і гарні, з численними вікнами з різнокольорового скла».

Будинок української шляхти знаходився, як правило, на високому місці і був схожий на маленький замок, укріплений з усіх сторін валами, частоколом (острогом з дерев'яних паль) і з дерев'яними баштами (одно- або двоповерховими). На башті вночі була варта. Дім робили дерев'яним, вкривали ґонтом (спеціальним покрівельним матеріалом з тонких дощечок). Починався дім ґанком, далі — просторі сіни з ловецькими прикрасами. За сіньми — панські покої та приміщення для челяді. Кімнат було багато — їдальня, світлиця, спальні, різноманітні комірки тощо. Поряд з панським будинком ставили гумно (тік) з господарчими будівлями, влаштовували квітники, садили сад, ставили пасіку, іноді — звіринець. Наприклад, будинок гетьмана Апостола в Глухові описується так. Ґанок з точеними балясами (фігурними стовпами), широкі сіни, кімнати для засідань генеральної канцелярії з великими столами, лавами, вкритими килимами, покої гетьмана з десятьох кімнат. Головна світлиця оббита блакитним сукном мала шість вікон. Вікна оплавлені в олово, ззовні обладнані віконницями. На головній стіні — ікона розп'ятого Ісуса Христа. Посередині — стіл оббитий атласом, лави застелені килимами. Піч покрита кахлями з узорами квітів. Двері розписані, на завісах, з замками. На стінах розвішували ікони святих та портрети осіб з родини власника маєтку, рідше — краєвиди. У маєтку Ханенка згадується «дзиґар стінний з вагами», кабінет з люстерком. В приміщенні палацу була також лазня. У дворі був квітник, далі — вишневий та ін. сад. Господарські будівлі включали пекарню, стайню, конюшню, винницю (гуральню), кузню, льодівню, нужник (туалет), теж критий ґонтом. Поряд часто був млин, пасіка.

Українські народні пісні[ред.ред. код]

Головна стаття: Українські народні пісні

Національний костюм[ред.ред. код]

Український народний одяг — яскраве і самобутнє культурне явище, воно розвивалося й удосконалювалося протягом сторіч. У народному костюмі відбилися спільність походження й історичної долі східних слов'ян, взаємовплив культур сусідніх народів. Зберігаючи ознаки різних епох, костюм є джерелом вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів. Він є досить різноманітним у регіональному відношенні, але містить у собі ознаки, що характеризують загальну історію розвитку української культури. Так, основним елементом одягу завжди була сорочка. Саме сорочки належать до найстарших видів одягу. Наприклад жіночі сорочки козацьких часів дійшли майже незмінними до нас. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого поясного одягу: дерги, запаски, плахти. З XIX століття стали носити зшиті «спідниці». У прохолодну погоду носили безрукавки (корсетки, киптарі тощо). Сорочка була, як правило, прикрашена вишитим або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах — місцях, де максимально відкритий доступ до тіла. Тобто орнамент виконував не тільки естетичну, але й оберегову функцію, захищаючи господарку одягу від злих духів, хвороб та ін. Жіноча сорочка взагалі вважалася найтаємничішим елементом одягу, особливо її поділ. Наприклад, вірили, що вишитим подолом можна зупинити відьму. Повитухи приймали дитину у поділ сорочки. Вишитою верхньою частиною сорочки нареченої після ритуального умивання по черзі витиралися молоді. Основним верхнім одягом жінок була свита або свитка з білого сукна.

Дівчата заплітали волосся у коси, укладали їх навколо голови і прикрашали стрічками, квітами, живими або з вощеного паперу. Жінки обов'язково носили різні очіпки, рушникоподібні головні убори («намітки»), пізніше — хустки. Поява заміжньої жінки на людях без головного убору вважалася непристойною (звідси вираз — «опростоволоситися»).

Українські дівчата і жінки традиційно носили багато прикрас. Звичай прикрашати шию існував з найдавніших часів. Багатий матеріал для намиста давала навколишня природа — використовувалися зерна, кісточки ягід, овочеві коробочки. Дуже цінувалося намисто з різнокольорового скла, бурштину, перлів, найбільшою ж цінністю вважалися корали («добре намисто», «щирі коралі»), особливо червоні. Кількість ниток намиста і розмір намистин були показником достатку сім'ї, а також свідчили про добре ставлення чоловіка до дружини. Найпрестижнішим вважалося мати 24-25 ниток, з великими намистинами, прикрашеними ще й сріблом. Коралам приписувалися магічні властивості (зокрема вони ніби оберігали від застуди), розрив нитки провіщував господині нещастя. Особливе місце серед шийних прикрас належить дукачам — різноманітним ювелірним виробам на основі монет або їх імітацій. Для них, як правило, використовувалися австрійські дукати або російські срібні карбованці. Дукач з металевим бантом, прикрашеним каменями або емаллю, займав центральне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Хрещений батько дарував дукач своїй маленькій хрещениці, коли їй виповнювався 1 рік, і та дбайливо зберігала подарунок, одягаючи його переважно у свята.

Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру, різноманітні сережки і каблучки.

Чоботи носили чорні або червоні. Святковим взуттям в теплу погоду були черевички, а повсякдень носили взуття з сиром'ятної шкіри — постоли і личаки.

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, часто вишитим коміром зі шнурком), заправленої у широкі або вузькі штани, безрукавки (сердаки, лейбики) і пояси. Пояс взагалі був обов'язковим елементом одягу і виконував найрізноманітніші функції (закріплення одягу, захист м'язів живота при важкій роботі). На поясах носили предмети повсякденного вжитку, вони служили яскравою прикрасою одягу і показником достатку. Але пояс сприймався також і як оберіг, талісман. Тільки маленькі діти могли не носити пояса, для дорослої людини вийти на вулицю, не підперезавшись, означало скомпрометувати себе, провіщувало нещастя. Пояс фігурував у багатьох магічних обрядах. Недаремно дівчина повинна була оперезати свого нареченого вишитим поясом — це повинно було збільшувати чоловічу силу. Червоний пояс оберігав людину від біди. Куплену худобу заводили на подвір'я через господарський пояс, щоб вона не йшла з двору.

Чоловіки стригли волосся на голові «під горщик» («під макітру»). Молоді і середніх років чоловіки голилися, залишаючи лише вуса. У XV—XVII ст. голили і голову, залишаючи оселедець. Бороди носили тільки старі. Головним убором улітку служили солом'яні капелюхи («брилі»), в інший час — повстяні або каракулеві шапки циліндричної форми з плоским або сферичним дном. На ноги бідні селяни взували постоли — стягнуті шматки сиром'ятної шкіри або личаки, заможні ж носили чоботи.

Козацький одяг складався з жупана, черкески, яскравих шароварів, шалевого пояса-кушака, кобеняка (плаща), сукняного кунтуша з відкидними рукавами, білого жупана з шовкової тканини і оксамитовим шликом, шовкового пояса з золотими китицями, сап'янових чобіт, шапки-кабардинки з річкового звіра кабарги чи видри, оздобленої навхрест позументом, кожуха з овечої шкури, кудлатої вовняної бурки для негоди. З цього набору обов'язковими були сорочка і шаровари.

Восени та взимку і чоловіки і жінки носили опанчу (довгий дорожній одяг з вилогами, прикрашений кольоровими шнурами), кобеняки (прообраз плаща з щільного грубого сукна, який носився поверх одягу), кожухи. Кожухи часто покривали сукном. Всі ці види одягу відомі ще з часів Київської Русі.

Характерною рисою традиційного українського одягу була його декоративність, яка досягалася багатими вишивками, аплікаціями, різноманітними дорогими прикрасами. У цьому відбивалися особливості регіонів України. За вишивкою на сорочці, за тим, як сорочка була скроєна, за головним убором (особливо це стосується жінок), можна було точно визначити, з якого регіону України людина. За костюмом можна було судити про майнове і соціальне становище. Представники різних соціальних груп (ремісники, землевласники, козацька старшина, рядове козацтво, селяни, міщани, торговці та ін.) відрізнялися особливостями одягу.

06. Shlahetna panna z starshinskogo rodu.jpg 02. Divchyna shlahetnogo rodu.jpg 08. Shlahetna ukr panna.jpg 07. Shlahetna ukr pani.jpg 17. Znatna ukr pani.jpg 13. Ukr mischanka.jpg 11. Ukr divchyna-mischanka.jpg
Шляхтянка
Шляхтянка
Шляхетна панна
Шляхетна пані
Знатна пані
Міщанка
Міщанка
04. Polkovnik ukr polku.jpg 05. Pysar.jpg 09. Sotnyk.jpg 18. Ukr shlachtych.jpg 03. Kozak pidpomichnyk.jpg 12. Ukr kozak.jpg 14. Ukr mischanyn.jpg
Полковник
Писар
Сотник
Шляхтич
Козак-підпомічник
Рядовий козак
Міщанин
15. Ukr selanka.jpg 16. Ukr selanka.jpg 01. Divchyna selanka.jpg 10. Ukr divchyna selanka.jpg 19. Ukr selanyn.jpg 20. Litvin.jpg 21. Litvin.jpg
Селянка
Селянка
Селянка
Селянка
Селянин
Литвин
Литвин

Система харчування[ред.ред. код]

Докладніше: Українська кухня

Система харчування складається з сукупності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способи їх обробки і приготування, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживанням їжі. На систему харчування українців, як і інших народів, впливають кліматичні і природно-географічні умови та напрями господарської діяльності.

Набір продуктів харчування пов'язаний з традиційною господарською діяльністю: орне землеробство, тваринництво, городництво, бджільництво. Основу харчування складала рослинна і борошняна їжа (борщ, каші, галушки, вареники, різноманітні юшки, локшина, тетеря, кисіль та інші). Значне місце в раціоні харчування займала риба (особливо осетрина і тарань), в тому числі солона. З м'ясних страв вживали сало, ковбасу, печеню з курей, гусей, качок тощо. Худобу кололи раз або два на рік, на великі свята: на Різдво і Великдень. З борошна з доданням маку і меду випікали численні маківники, коржі, книші, бублики, кренделі, пиріжки, потапці, млинці, солодощі, стовпці тощо. Крім того, у повазі були молоко, сири, сметана, ряжанка, кисляк, інші молочні продукти, повидло, горіхи, варення, напої. Хліб в Україні мав символічні функції в багатьох обрядах: весільних, родильних та ін. Виготовляли пиво, горілки, медовуху, спотикачі тощо. Повсякденна їжа різних верств населення дуже відрізнялася. У багатих родинах смакували привезені купцями з різних куточків світу: цукор у головках, цукор льодовий, помаранчі, цитрини, мигдаль, родзинки, імбир, гвоздику, чай, каву, кав'яр, сьомгу, вина, чужоземні горілки, наливки та вина (волоське, угорське, кіпрське, мусулес, фронтин'як, рейнське, пунш та ін.). Для українців характерне шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед сніданком, обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За столом не жартували, не лаялися. Треба зазначити, що з усього комплексу матеріальної культури саме харчування є найбільш консервативним. Це стосується і системи, режиму харчування, і найбільш поширених та улюблених страв (скажімо, до сьогодні вихідці з України на Подонні, в Середній Азії, на Далекому Сході залишили в своїй кухні багато традиційно українських страв, перш за все — борщ).

Протягом року віруючі люди зобов'язані були дотримуватися постів — періодів, коли обмежувалося або взагалі заборонялося вживання м'ясних або молочних продуктів, риби, яєць. Це пов'язано з вимогами християнської релігії (постів дотримувалися перед релігійними святами — Різдвом, Великоднем, Спасом та інші), але, безумовно, мало більш глибоке коріння. Не випадково найбільш тривалі і важкі пости збігалися з періодами найменшого фізичного напруження в осінньо-зимовий період. Влітку, під час польових робіт, пости були короткими і не такими канонізованими. Крім того, існували послаблення для дітей, хворих, вагітних жінок. Набір продуктів, дозволених для вживання, був досить різноманітний. З нього можна було готувати велику кількість пісних страв. Враховуючи популярні сьогодні методи лікувального харчування (вегетаріанство, голодування тощо), доводиться визнати, що предки цілком розумілися в раціональному споживанні їжі.

І, звичайно, їжа була тісно пов'язана з духовним життям людей. Практично кожному святу — і релігійному, і тому, яке залишилося з язичницьких часів, — відповідав свій набір страв. На різдвяному столі обов'язковими були дванадцять страв, включаючи узвар (компот з сухофруктів) і кутю (кашу із злакових зерен), млинці або вареники на масницю, яйця і паски на Великдень, мед і яблука на Спас і т. д. Існувало безліч обрядів і повір'їв, пов'язаних з їжею. Наприклад, на хрестини варили пшоняну кашу у горщику. Потім розігрувалася сценка продажу горщика, і той, хто вносив найбільшу кількість грошей на хрестини, мав право розбити горщик. Гості вважали за честь покуштувати обрядову їжу і взяти на спомин черепок. Це робилося для того, щоб дитина росла здоровою і щасливою.

Світоглядні уявлення[ред.ред. код]

Духовна культура українців склалася під впливом двох головних чинників: основних занять населення (передусім землеробства) і релігійних вірувань. Більшість українців були православними християнами. У Західній і Правобережній Україні частина населення належала до греко-католицької конфесії, яка виникла внаслідок Брестської (Берестейської) церковної унії у 1596 р.

На побутовому рівні релігія народних мас являла собою поєднання християнських ідей з язичницькими віруваннями й уявленнями. У свідомості українського селянина віра в єдиного Бога уживалася з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домовиків, русалок та іншу «нечисту силу», євангельські заповіді — з віруваннями у магію, чаклунство, ворожбу тощо. Образи християнських богів ототожнювалися з язичницькими, наприклад, Ілля Пророк — з громовержцем Перуном, святі Георгій і Власій — з заступником худоби Велесом і т. д. До народного побуту увійшли церковні молитовні формули, близькі до магічного заклинання, а в ролі магічних предметів використовувалися деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих.

Зупинимося детальніше на народних уявленнях про русалок і відьом — винятково цікавій темі в українській демонології. Не випадково саме ці образи увійшли до української художньої літератури (досить пригадати хоча б «Лісову пісню» Л. Українки або «Майську ніч» та «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» М. В. Гоголя).

Русалками (або мавками) звичайно стають душі утоплениць, самогубців, дітей, які народилися мертвими або вмерли до хрещення. Існувало три основних різновиди русалок — польові, лісові і водяні, що відрізнялися зовнішнім виглядом і звичками.

Водяні русалки надзвичайно красиві, з довгим розпущеним волоссям. Вони люблять водити хороводи при місяці. Лісові мавки, вважають, полюбляють забавлятися, гойдаючись на верхівках дерев або влаштовуючи бучливі бійки. Вони дуже схожі на людей, але у них відсутня спина. Русалок вважали нечистою силою, яку треба було боятися і задобрювати, бо вони могли наслати град, бурю, потоптати пшеницю тощо. Тих, хто не в добру годину потрапляв їм до рук, русалки могли втопити, залоскотати до смерті, примусити виконувати свої примхи. Найбільш активними русалки були у троїцький тиждень, особливо у четвер. Щоб уберегти себе від них, люди весь тиждень не працювали, вживали різні обереги: носили з собою полин, клали на вікна кропиву тощо.

На відміну від русалок, відьми — представниці земного світу, які вступили у спілкування з потойбічними силами. У народі вірили, що відьми за природою бувають двох видів. Уроджені з'являлися на світ за закляттям. Сьома дочка в сім'ї також могла народитися відьмою. Навчені ж відьми осягали науку відьомства свідомо, за допомогою чаклунських обрядів і випробувань. Зовні вони — дуже ефектні жінки, часто вдовиці (яскравий приклад — гоголівська Солоха). Вважалося, що відьми не їдять м'яса, обожнюють вареники з сиром (тому можуть красти начинку з чужих вареників). Традиційним місцем збору відьом в Україні була Лиса гора під Києвом, куди відьми зліталися сидячи на помелі, кочерзі або пранику (валку для прання). Згідно з традиційними уявленнями відьми могли «поробити», напустити хворобу, причину на худобу і людей, але при цьому здатні були замовити біль, одпоїти травами. Перевернувшись через встромлений в землю ніж і вимовивши потрібне заклинання, відьми перетворювалися у найрізноманітніші істоти або предмети (клубок ниток, шматок полотна, безхвоста сорока тощо). У кожному селі, як правило, були жінки, яких підозрювали у зв'язках з нечистою силою, тому існував величезний арсенал засобів для їх виявлення. Так, щоб виявити, хто краде молоко у корів, треба було на Страсному тижні перед Великоднем виготувати спеціальну осикову табуреточку і взяти її з собою до церкви. Якщо під час служби встати на неї і подивитися навколо, то у відьми над головою буде знаходитися дійниця.

Певним відображенням цих вірувань, перенесенням їх у повсякденне життя було переконання в існуванні так званих «характерників» — козаків-чарівників, котрих не брали ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля (крім срібної). Їм приписувалася здатність відмикати замки без ключів, переправлятися через ріки на повстині, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верств навколо себе, жити на дні ріки, «перекидатися» на котів, собак тощо, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів тощо.

Свята та обряди[ред.ред. код]

Найважливіші складові духовного життя народу — свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це — найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина — виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета — відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність.

У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна — у літню тощо. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка — весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року.

Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, «коли вводилося літо у зиму». Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим.

Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками — Різдвом, Новим роком і Хрещенням.

Різдво — зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення.

Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп («Дідух» або «Рай-Дідух») і «кубельце» — гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти носили «вечерю» своїм близьким — хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися — приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним «проломом часу», «кінцем світу», за яким наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці — лили їх у воду і за застиглими фігурками судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна — бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка — хвальком, до води — п'яницею.

7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили селом. Часто це було справжнє дійство — з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять — вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами.

Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці — молодіжне гуляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених.

Новорічні свята (1314 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не збігалися з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками — календарними величальними піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози — своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд «посипання», коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст «Сію, вію, посіваю, з Новим роком вас вітаю». Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт.

Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти.

На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо.

Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи).

Великодню передувала Вербна неділя — період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, якими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту примовки, за Брокгаузом і Єфроном, 1892).

Це мало забезпечити здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі готували писанки — яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, — символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого.

Процес розписування яєць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже відрізняючись за регіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва.

Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби — паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання.

Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі — від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, — від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, «щоб там усе лихо зосталося». Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів.

Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим — урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки.

У різних регіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими яйцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, «щоб бути завжди гарною». Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням — биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш.

Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця небом), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору — магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки.

Великодні свята завершувалися поминальними днями — Радуницею («поминками», «гробками»). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар «христосуватися з померлими» — обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили «могилку» — миску з пророщеним вівсом, в яку клали стільки крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня.

Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На «Зелені свята» (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд «завивання берези» або «водіння куща». Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами, зеленню і водили селом. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай.

Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння — Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т. д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят. Він об'єднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь «очиститися вогнем» — тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова — накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття — обов'язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки — для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч — в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно — не судилося бути разом.

У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, які, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники «нечистої сили»: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста сила.

Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю — «обжинки», багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень — виготовлення «спасової бороди», яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.

Народна культура відіграла особливу роль в українській історії. Саме завдяки їй в умовах тривалої відсутності національної державності (особливо у XVIII столітті) була збережена спадкоємність української культурної традиції. Багато згаданих звичаїв і обрядів українці зберегли до сьогодні. Індустріальне суспільство, урбанізація нівелюють традиційні національні і регіональні особливості культури. І в цих умовах дуже важливо ретельно зберігати, вивчати і популяризувати накопичені багатьма поколіннями знання, традиції. Адже без минулого немає майбутнього.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Воропай П. Звичаї українського народу. — К.: Оберіг, 1993.— 590 с.
  • Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. — М.: Юрайт, 1998.— 669 с.
  • Грушевський М. С. Нарис історії українського народу. — К.: Либідь, 1991.— 398 с.
  • Історія світової культури. — Либідь, 1994. — 320 с.
  • Історія української літератури ХХ ст. — У двох книгах. /за ред. В. Г. Кичика.- К.:Либідь, 1994.
  • Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. — К.:Либідь, 1994.— 656 с.
  • Ковальчук О. В. Українське народознавство. — К.:Освіта, 1992.
  • Обычаи, поверия, кухня и напитки Малороссиян, Київ: «ЦЗАС», 1992, с. 192

Посилання[ред.ред. код]


Тарас Шевченко Це незавершена стаття про українську культуру.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
  1. Українські культурні дослідження
  2. Народне мистецтво, ремесла: РЕМЕСЛА Й ПРОМИСЛИ