Українське язичництво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Українське язичництво — етнічна релігія (від гр. etnikos — «родовий, народний, язичницький») предків українців, яка сформувалася в часи Київської Русі, при цьому успадкувавши давні релігійні культи й традиції, що існували на території України в попередні історичні епохи. Українське язичництво в широкому значенні означає сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, включаючи:

1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах;

2) релігію східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії;

3) народно-побутову релігійність, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття;

4) сучасне відроджене українське язичництво в його народно-традиційному автентичному вигляді.[1]

Українське язичництво у вужчому розумінні означає рідну етнічну релігію українців, що тотожне терміну «рідна віра». Цей термін використовують і всі інші слов’янські народи щодо своїх автентичних релігій.

Слово «язичництво» є нейтральним науковим терміном, воно належить до слов’янської лексики, і, крім назви частини тіла (язик), означає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою й звичаєм. Слово «поганство», яке активно впроваджувала християнська церква з метою дискредитації традиційних вірувань народу, для сучасного наукового вжитку непридатне; філологічна наука вважає його вульгаризмом і нині його вживання вважається ознакою безкультур’я або релігійного фанатизму.[2]

До українського язичництва не належать неорелігійні варіанти його відродження та різні форми нью-ейджу, псевдоязичництва, створені окремими авторами. У християнському дискурсі язичництвом позначають усякі вірування, що не є християнськими.

Історія[ред. | ред. код]

Українське язичництво як релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства на 7 тисяч років. Українське язичництво постійно розвивалося та змінювалося.

Перші згадки про язичництво на території України, зокрема про культ Перуна, знаходимо в роботах Прокопія Кесарійського.[3] Докладніше пантеон великого князя Київського Володимира описує наше вітчизняне джерело «Повість врем’яних літ» (Літопис Руський), в якому згадуються Сварог, Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Мокоша, Симарґл, Велес.[4] Мистецьки виготовлені статуї шістьох з них стояли на пагорбі біля княжого палацу, кумир Велеса стояв на Подолі (нині вул. Волоська). У 988 р. князь Володимир після прийняття християнства з Візантії зруйнував цей храм (нині вул. Володимирська, 3) і неподалік цього місця побудував Собор св. Софії.

Формування язичницького світогляду предків слов’ян, у тому числі й українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту. Язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відповідають основним археологічним епохам. Варто враховувати, що перехід від політеїзму до монотеїзму не був закономірним еволюційним явищем, а лише збігом історично-політичних обставин. Монотеїзм, впроваджений політичною волею князя як чуже етнічне явище, загальмував природний розвиток власної етнічноі віри і рідної духовності українців. Проте українське язичництво повністю не було знищене з приходом християнської релігії на українські землі. Воно було синкретизоване з народним християнством, через те зберегло багато реліктових уявлень і звичаїв. Сліди його існування можна простежити навіть у XX столітті. Християнство не мало достатнього впливу на слов’ян, тому його основні елементи були насаджені через призму давніших вірувань. І досі чимало сучасних українців продовжують вірити в язичницьких Богів, у духів природи та виконують обряди поклоніння їм.

Так, у 1934 р. львівський науковець Володимир Шаян став свідком обряду освячення зерна перед посівом, який відбувався на горі Ґрехіт у Карпатах. Вражений архаїчністю ритуалу, він зрозумів, що релігія предків ще жива в глибині народу. Історичні невдачі рідного народу професор В. Шаян зрозумів як своєрідну карму (відплату) за зраду рідних Богів. Своє наукове завдання він вбачав в очищенні духовної скарбниці українців і поверненні язичницької релігії українському народові.[5] Нині Об’єднання рідновірів України (ОРУ), офіційно зареєстрована язичницька конфесія, вважає себе спадкоємцем і правонаступником української язичницької релігії, яку було офіційно заборонено в 988 р.[6] ОРУ відновлює народні традиції богошанування і домагається офіційної реабілітації рідної віри в державному порядку[7]

Крім названих вище Богів, у язичництві слов’ян і, зокрема, українців вшановуються також Триглав, Род, Світовит, Лада, Ладо (Ладобог), Леля, Купайло (Купалбог), Коляда, Ярило, Доля, Дана (Богиня Води), Мати Слава та ін. Кожен з них має свою богословську значимість, відображену в священному імені, календарну дату, молитовну поезію та ін.[8]

Українське язичництво — багата скарбниця духовної культури українців, воно має невичерпний запас народної мудрості, високі морально-етичні закони, шляхетні правила життя, які підвищують рівень національної самосвідомості народу.[9]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Академічне релігієзнавство / За наук. Ред. Професора А. Колодного. — К., 2000. — С.448–452.
  2. Релігієзнавчий словник / За редакцією А. Колодного і Б. Лобовика. — К.:Четверта хвиля, 1996.— С. 387.
  3. Прокопий Кесарийский. Война с готами. — М., 1950.
  4. Літопис Руський / Переклад Л. Махновця. — К.: Дніпро, 1989. — 591 с.
  5. Шаян В. Віра предків наших. Вибрані твори. — К.: ФОП Стебеляк. — 400 с.
  6. Об’єднання рідновірів України. ОРУ (uk-UA). Процитовано 2018-04-27. 
  7. Лозко Г. Боги і народи: етносоціальний вимір / Галина Сергіївна Лозко. — Тернопіль: Мандрівець, 2015. — С. 130–164; 549–560.
  8. Худаш М. Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і спільнослов’янських язичницьких Божеств / Михайло Худаш. — Львів, 2012. — 1064 с.
  9. Кожолянко Г. Язичницькі вірування — основа національної свідомості українців // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології. — Чернівці, 2001. — Т. 1. — С. 256–266.