Українсько-африканські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українсько-африканські відносини
Africa Ukraine Locator.png
Африка
Африка
Україна
Україна

Украї́нсько-африка́нські відно́сини — міжнародні відносини між Україною і державами на континенті Африка. Історія таких відносин має декілька століть і сягає перших подорожей українських паломників модерних часів. Новітня епоха міждержавних відносин між Україною і африканськими державами започаткована здобуттям української незалежності 1991 року[1]. Відносини африканських країн і України лежать як у політичній, економічній і військовій площинах, так і в сфері освіти, охорони здоров'я та культури.

Історія[ред. | ред. код]

Політичні відносини[ред. | ред. код]

Після «параду незалежностей» 1960 року, що ознаменував крах колоніального періоду на континенті, світові держави намагались встановленням дипломатичних стосунків залучити молоді країни до сфер власного впливу. Так США і СРСР встановлювали дипломатичні відносини майже з усіма країнами континенту. Серед радянських дипломатів, що представляли СРСР були українці[2][1]. Серед них: Василь Таратута (Алжир, 1980-ті), Дмитро Білоколос (Ботсвана, 1970—1976; Замбія, 1970—1976), Михайло Ситенко (Гана, 1959—1962), Василь Сафрончук (Гана, 1967—1971), Данило Солод (Єгипет, 1953—1956; Гвінея, 1959—1962), Дмитро Дігтяр (Гвінея, 1962—1964), Микола Білоус (Екваторіальна Гвінея, 1977—1980), Костянтин Фомиченко (Ефіопія, 1958—1962), Сергій Сліпченко (Замбія, 1965—1970; Танзанія, 1977—1980), Іван Мельник (Малі, 1962—1965; Камерун, 1968—1972), Борис Мірошниченко (Кенія, 1973—1983), Євген Афанасенко (Руанда, 1966—1972; Республіка Конго, 1972—1978; Сан-Томе і Принсіпі, 1972—1978), Микола Бандура (Маврикій, 1973—1976), Лука Паламарчук (Марокко, 1965—1972), Федір Доля (Нігерія, 1961—1964), Євген Мусійко (Уганда, 1976—1979; Судан, 1980-ті), Петро Слюсаренко (Того, 1970—1978), Всеволод Кізиченко (Туніс, 1980-ті). Були етнічні українці і серед представників американських посольств 1970–1980-х років: Євген Скоцко (Алжир), Ігор Нестерчук (Буркіна-Фасо)[1].

Зі здобуттям Україною незалежності 1991 року розпочалась нова ера двосторонніх відносин з африканськими державами. Першою африканською країною, що визнала незалежність України 12 грудня 1991 року була Сьєрра-Леоне. Того ж року це зробили Лівія, Туніс, Алжир, Марокко, Замбія і Намібія. Наступного 1992 року Україну визнала більшість держав континенту: Ефіопія, Єгипет, Малі, Бурунді, Джибуті, Бенін, Габон, Гвінея, Судан, Буркіна-Фасо, Кабо-Верде, Екваторіальна Гвінея, Лесото, Руанда, Ботсвана, Уганда, ПАР, Мадагаскар, Зімбабве, Нігерія, Мозамбік, Республіка Конго, Гана, Сенегал, Маврикій, Танзанія, Камерун, Мавританія, Кот-д'Івуар, Чад. 1993 року Україна отримала визнання від Кенії, Коморських Островів, Еритреї і Того, 1994 — Анголи і Сейшельських Островів; 1995 — Центральноафриканської Республіки; 1998 — Сан-Томе і Принсіпі, Свазіленду, Малаві та Ліберії; 1999 — Демократичної Республіки Конго, Гамбії і Нігеру. 2003 року останньою з африканських держав Україну визнала Гвінея-Бісау.

У грудні 1992 року перший президент України Леонід Кравчук здійснив офіційний візит до Єгипту[3]. 6-8 грудня 1993 року він відвідав Туніс[4]. Найбільшої інтенсифікації африкансько-українські відносини зазнали в період 1998—2002 років, відкривались нові посольства, континент активно відвідували урядові делегації[5]. Українські прем'єр-міністри відвідували Єгипет у березні 1997 і у листопаді 2011 року. У квітні 2008 року президент України Віктор Ющенко здійснив офіційний візит до Єгипту[3]. З офіційним візитом Київ відвідував глава Лівії Муаммар Каддафі у листопаді 2008 року. 2016 року Україна набула статусу спостерігача в Африканському Союзі[5].

Дипломатичні стосунки[ред. | ред. код]

З 1991 року розпочалось відкриття дипломатичних місій України[1], переважно регіональних, де посли працюють за сумісництвом відразу в декількох країнах: в Алжирі (1999), Анголі (2004), Габоні (2007—2011), Гвінеї (1993—2012), Ефіопії (2005), Єгипті (1993), Кенії (2003), Лівії (1999), Марокко (2000), Нігерії (1999), ПАР (1994), Сенегалі (2012), Тунісі (1996).

У Києві відкрили свої посольства Алжир (1993), Єгипет (1993), Лівія (1993), Марокко (2000) і Південно-Африканська Республіка (1992). Більшість африканських країн мають послів за сумісництвом з місцеперебуванням у Росії[5].

Акредитовані посли за сумісництвом африканських країн в Україні:

  • з місцеперебуванням у Москві (Росія): Ангола, Бенін, Чад, Республіка Конго, Кот-д'Івуар, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія, Габон, Гана, Гвінея, Кенія, Мадагаскар, Малі, Мозамбік, Намібія, Сьєрра-Леоне, Судан, Танзанія, Туніс, Уганда, Замбія, Зімбабве.
  • з місцеперебуванням у Берліні (Німеччина): Буркіна-Фасо, Маврикій.
  • з місцеперебуванням у Стокгольмі (Швеція): Ботсвана.

Економічні відносини[ред. | ред. код]

2019 року 77 % обсягу українсько-африканської торгівлі припадало на північні середземноморські країни (Єгипет — 45 %, Алжир, Марокко), на Тропічну Африку лише 23 % (Ефіопія, Нігерія, Сенегал)[5]. Торгівля з африканськими країнами для України має значне додатне сальдо (лише з Гани, Кот-д'Івуару і ПАР Україна імпортує більше ніж продає)[5].

Український експорт до Африки 2019 року склав 4,97 млрд доларів США (10 % від загального) і перевищив експорт до Росії[6][5]. Африканський напрямок став другим, після австралійського, за темпами зростання, додавши 20,5 % обсягу за рік. Головними країнами-партнерами в торгівлі з Україною є Єгипет (5-те місце і 4,5 % українського експорту, 2,25 млрд доларів США) і Алжир (14-те місце, 1,2 %, 0,58 млрд, відповідно)[6]. До 15 країн з найбільшими показниками росту експорту товарів 2019 року увійшли Єгипет (2-ге місце), Алжир (7-ме), Ефіопія (10-те), Нігерія (12-те). Того ж року відчутно скоротився експорт до Ліберії, Марокко, Сенегалу. Це пояснюється значною сировинною спрямованістю української зовнішньої торгівлі, суттєву залежність від зовнішніх ринків збуту із сильною волатильністю кон'юнктури[6]. До Африки вивозиться переважно металургійна сировина (чорні метали, руди, шлаки, зола) та аграрна продукція (зерно, олія, насіння)[5]. Українські вантажівки КрАЗ поставляються до ряду африканських країн. Трамваї виробництва Татра-Юг їздять лініями портового єгипетського міста Александрія. Надлегкі одномоторні літаки компанії Аеропракт і великі транспортні машини КБ Антонова користуються попитом в цивільній та військовій авіації.

Імпорт до України товарів з Африки 2019 року склав 0,82 млрд доларів США (1,3 % від загального)[7][5]. Африканський напрямок став третім, після тихоокеанійського та азійського, за темпами зростання, додавши 8,1 % обсягу за рік. Головними країнами-партнерами в торгівлі з Україною є Єгипет (15-те місце і 0,4 % українського експорту, 301 млн доларів США) і Алжир (14-те місце, 1,2 %, 0,58 млрд, відповідно)[6]. До 15 країн з найбільшими показниками росту імпорту товарів 2019 року увійшли Марокко (7-ме місце), Гана (11-те), Кот-д'Івуар (14-те)[6]. Того ж року відчутно скоротився імпорт з Південно-Африканської Республіки і Зімбабве[6]. З Африки везуть боксити (Гвінея) для Миколаївського глиноземного заводу, марганцеві (Гана) та інші руди, какао-боби (Кот-д'Івуар), добрива, тютюн, горіхи та тропічні фрукти[5].

Єгипет, поряд з Туреччиною, є одним з основних туристичних напрямків для України, щорічно його червономорські курорти відвідує до 1,5 млн українців[5]. Набуває популярності відпочинок в Танзанії (на сафарі до національних парків, на морських курортах Занзібару). Традиційно до нішевих напрямків відносяться курорти Канарських і Сейшельських островів. Головною перепоною на шляху африканського напрямку відпочинку є логістична складність і дорожнеча пасажироперевезень. Подолати ці труднощі допомагає політика Турецьких авіаліній, на початку XXI століття Стамбул став одним з головних хабів африканських пасажирських авіаперевезень.

Перспективними напрямками розвитку економічних стосунків є:

  • машинобудування, особливо транспортне (великовузлове збирання тракторів, створення сервісного техобслуговування, рибальське суднобудування на африканських підприємствах із залученням українських технологій, фахівців, обладнання та продукції);
  • фармацевтика (виготовлення українськими підприємствами замовлень для африканських країн як безпосередньо, так і в рамах міжнародних програм допомоги);
  • інформаційні технології (найбільшого успіху тут досягла українська компанія Genesis);
  • відновлювана енергетика (будівництво СЕС різного масштабу, ГЕС середньої та малої потужності);
  • військово-технічне співробітництво (продаж військової і транспортної авіації, бронетехніки, вантажівок та артилерії, ремонт та модернізація радіоелектроніки, стрілецької та протитанкової зброї, систем захисту бронетехніки)[5].

Культурно-гуманітарні відносини[ред. | ред. код]

Освіта[ред. | ред. код]

Упродовж 2019/2020 навчального року в Україні навчалось 23 тис. студентів з Африки (30 % від загального числа іноземних студентів), переважно з Марокко, Нігерії, Єгипту, Гани, Алжиру[5].

Науково-технічне співробітництво[ред. | ред. код]

Українські спеціалісти, конкуруючи з Росією, Китаєм та Європою, допомагали опановувати космічний простір африканським країнам. Так КБ «Південне» виготовило перший космічний супутник Єгипту EgyptSat-1, який працював впродовж 2007—2010 років; 2011 року Нігерія за допомогою ракети «Дніпро» запустила власні телекомунікаційні космічні апарати[5].

Єгипет є головним економічним партнером України в Африці, на нього припадає майже половина українсько-африканської торгівлі. Для ВПС Єгипту Харківський авіаційний завод обладнав 3 транспортні літаки Ан-74, НАК «Нафтогаз України» реалізує проєкт на родовищі Алам-Ель-Шавіш на 500 млн доларів США[5]. Компанія «Нібулон» планує інвестувати в нові елеватори та зерновий термінал[5].

Охорона здоров'я[ред. | ред. код]

Мистецтво[ред. | ред. код]

Військова сфера[ред. | ред. код]

2003 року при Національній академії внутрішніх справ створено Спеціальний миротворчий центр для підготовки сил поліції та військовослужбовців у задіянні в миротворчих місіях України. Українські миротворці активно залучаються до миротворчих операцій під егідою ООН на африканському континенті:

З 12 жовтня 2013 року по 3 січня 2014 року фрегат «Гетьман Сагайдачний» брав участь у військово-морській операції НАТО «Океанський щит» з протидії піратству в районі Африканського рогу, Аденської затоки та узбережжя Сомалі. З 3 січня по 5 березня 2014 року фрегат продовжив участь у військово-морській операції проти піратів Європейського Союзу «Аталанта» у тому самому районі.

Україна свого часу була одним з провідних постачальників радянської військової техніки для африканських країн. Так, за даними Держслужби експортного контролю, впродовж 2007—2018 років до Африки поставлено такі обсяги військової техніки.

Бронетехніка:

Артилерія:

Авіація:

Перспективи[ред. | ред. код]

Головні завдання розвитку африкансько-українських відносин[5]:

  • Запровадження посади спецуповноваженого президента України з Африки, який би консолідував зусилля урядових органів на просування регіону в Україні.
  • Насичення складу посольств регіональними фахівцями — економістами, перекладачами з місцевих мов (передусім місцевої регіональної — суахілі).
  • Призначення місцевих почесних консулів.
  • Створення Експортно-кредитного агентства при Міністерстві економічного розвитку і торгівлі, що надає пільгові кредити експортерам — національний аналог канадійського державного агентства Export Development Canada (EDC).
  • Організація торгових хабів української продукції в Сенегалі, Нігерії (на західному узбережжі), Джибуті, Танзанії (на східному).
  • Проведення форумів «Україна—Африка» в Аддис-Абебі під час асамблей Африканського Союзу.
  • Надання стипендій африканським студентам для навчання в українських вишах. Отримуючи освіту в Україні, вони не тільки становляться елітою своїх країн, але й одночасно її найкращими промоутерами.

За словами колишнього заступник міністра закордонних справ, посла в низці африканських країн Андрія Веселовського[5]:

« Українська присутність в Африці — спосіб реалізації національного потенціалу, підвищення конкурентоспроможності. «

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  1. а б в г ЕСУ, 2001, с. 811-813
  2. ЕУД, 1995, с. 36—38
  3. а б Політичні відносини між Україною та Єгиптом : [укр.] : [арх. 24 лютого 2021 року] // egypt.mfa.gov.ua : вебсайт. — Посольство України в Арабській Республіці Єгипет, 2021. — 2 лютого. — Дата звернення: 24 лютого 2021 року.
  4. Політичні відносини між Україною і Тунісом : [укр.] : [арх. 24 лютого 2021 року] // tunis.mfa.gov.ua : вебсайт. — Посольство України в Туніській Республіці, 2012. — 26 серпня. — Дата звернення: 24 лютого 2021 року.
  5. а б в г д е ж и к л м н п р с т у Ерман Г., 2020
  6. а б в г д е Інфографіка щодо загальних підсумків експорту товарів і послуг України у 2019 році : [укр.] // me.gov.ua : вебсайт. — Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, 2020. — 30 липня. — Дата звернення: 23 лютого 2021 року.
  7. Інфографіка щодо загальних підсумків імпорту товарів і послуг України у 2019 році : [укр.] // me.gov.ua : вебсайт. — Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, 2020. — 30 липня. — Дата звернення: 23 лютого 2021 року.

Література[ред. | ред. код]

Українською
  • Божок Г. Українці в Єгипті. — Реґенсбурґ, 1946.
Російською
  • (рос.) Кобищанов Ю. Украинцы в Африке // Африка: встречи цивилизаций. — М., 1970.

Посилання[ред. | ред. код]