Українсько-білоруські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українсько-білоруські відносини
Україна і Білорусь
Україна Білорусь

Українсько-Білоруські відносини до XX століття[ред.ред. код]

З найдавніших часів українців і білорусів єднає спільне історичне коріння. Тісні зв'язки протоукраїнських і протобілоруських земель існували і в епоху Київської Русі, і в литовський період історії України.

Білоруси брали активну участь у суспільно-політичному житті України, разом з українцями виступали в народних повстаннях проти своїх і чужоземних завойовників. Чимало білорусів було серед запорізьких козаків, у військах Богдана Хмельницького в період Української Визвольної війни. Після поділу Речі Посполитої між Росією, Австрією та Прусією наприкінці XVIII століття, коли більшість українських і білоруських земель опинилися під владою Російської імперії, Україна та Білорусь спільно виступили проти колонізаторської політики російського царизму, спрямованої на повну асиміляцію українців і білорусів.

Українсько-білоруські дипломатичні контакти в 1917-1920-х роках[ред.ред. код]

Під впливом розгортання конфлікту між київською Центральною Радою і Тимчасовим урядом щодо автономії України, Білоруська соціалістична громада (БСГ), а з нею і Центральна рада білоруських організацій, швидко позбувалися ілюзій щодо здатності офіційного Петрограда піти назустріч національним домаганням неросійських народів і здійснити кроки в напрямі федералізації країни. Тому цілком логічною стала участь білоруської делегації в роботі київського З'їзду народів. Від БСГ до її складу увійшли С.Рак-Михайловський та І.Корбуш, від меншовиків — І.Льосик, безпартійні Л.Галькевич, Павлина Мядзіянко та І.Фарботко. Показово, що сьомим членом білоруської делегації став уродженець Гродненщини юрист, есер Красковський Іван Гнатович Під час переговорів у Бресті з німецьким командуванням, щодо надання військової допомоги вважалося за можливе залучити німецькі війська, які планувалося розмістити в Білорусі, залучаючи їх лише до охорони північного кордону УНР з Білорусією.

Питання визнання[ред.ред. код]

Ще 19 лютого 1918 року на неокуповану територію Білорусі вступили німецькі війська. За цих обставин Виконавчий Комітет І Всебілоруського з'їзду звернувся до народу з Першою Статутною грамотою, в якій проголосив себе тимчасовою владою в Білорусі. Для керівництва краєм створювався уряд — Народний Секретаріат. 9 березня цього ж року Виконавчий Комітет з'їзду прийняв Другу Статутну грамоту, якою проголошена Білоруська Народна Республіка. Рада Всебілоруського з'їзду наділялася законодавчими, а Народний Секретаріат — виконавчими повноваженнями. Третьою Статутною грамотою від 25 березня 1918 року було оформлено Рішення про незалежність. Відтепер Білоруська Народна Республіка оголошувалася вільною і незалежною державою і народи Білорусі в особі свого Установчого з'їзду визначатимуть майбутнє своєї країни[1]. Прийняття Акта про незалежність ставило першочерговим завданням для білоруського керівництва здійснення рішучих кроків щодо визнання нової республіки сусідніми державами і європейським співтовариством.

Центральна Рада[ред.ред. код]

Очевидно, що єдиною реальною для Народного Секретаріату БНР партнерською «зацікавленою стороною» могла бути лише УНР оскільки решта (Німеччина, Росія, варшавська Регентська Рада) за жодних умов не пішли б на переговори з представниками невизнаного уряду БНР. Навіть петроградська і московська організації БСН оголосили його самозваною установою. Протягом жовтня 1917 — лютого 1918 рр. тісних контактів не відбувалось. Значною мірою це зумовлено загальною ситуацією громадянської війни на теренах як Білорусі, так і УНР. Але певну роль у появі невизначеності між двома керівними центрами національно-демократичних революцій відіграла й криза всередині провідної партії «Виконавчого комітету ради Всебілоруського з'їзду» БСГ. Її помірковане крило поставилось з осудом до більшовицького перевороту в Петрограді, однак ліве (народницьке) крило проявило схильність до порозуміння з Раднаркомом. Уряд УНР фактично визнавав право Білорусі на самовизначення, однак юридичного підтвердження не відбулося. Загалом, березень-квітень 1918 року позначались інтенсивністю перемовного процесу між Україною та Білорусією. Представники останньої неодноразово піднімали питання державних кордонів під час спільних засідань. Виходячи вже з того, що український уряд вступив з ними в перемовини, білоруси на основі законів і звичаїв міжнародного права вбачали в цьому прихований акт визнання Білоруської республіки і повноважень їхнього уряду. Можливо, якоюсь мірою, цьому сприяла заява керівника української делегації Ліхнякевича, що український уряд визнав БНР, але опублікування відповідного документа затрималося[1].

Гетьманат Скоропадського[ред.ред. код]
Білоруська Народна Республіка (Територіальні претензії на 1918 рік)

Улітку 1918 року Рада БНР і Народний Секретаріат встановили консульські відносини з Україною. Восени цього ж року до Києва прибуває білоруська надзвичайна делегація з проханням:

  1. офіційного визнання Україною незалежності Білоруської держави як найбільш близької за своїм географічним розташуванням, традиціями, і врешті-решт, керуючись політичними й економічними інтересами (це повинно було стати основою для тісніших українсько-білоруських взаємин на ґрунті спільних митних кордонів, об'єднання автономних армій, скоординованості зовнішньої політики);
  2. надати допомогу у створенні на території Білорусі армії шляхом фінансової підтримки, постачання зброї, військового спорядження та продовольства, направлення до республіки військових спеціалістів. Українське керівництво, в особі гетьмана П.Скоропадського, пообіцяло піти назустріч з вищеокреслених проблем, пообіцявши повернути білоруські повіти.

У вересні-листопаді ситуація стає загрозливою для білоруської державності через тяжке економічне і фінансове становище, відсутність сильної боєздатної армії в умовах окупації білоруських земель радянськими військами. В умовах недостачі підготовлених керівних кадрів, представники БНР наголошували на можливості залучення українців до державного будівництва, задля запобігання посилення ролі поляків в політичному житті Білорусі[1]. Ставлення ж гетьманату до БНР у багатьох відношеннях схоже на партнерство Польської Республіки і УНР за доби директорії: об'єктивно із взаємним зацікавленням у співпраці, але насправді з позицій сили та пріоритетності національно-державних інтересів. Слабкість БНР, через постійні внутрішньополітичні суперечки та кризи, нестабільність геополітичного становища, робила її в очах П.Скоропадського непривабливим партнером на міжнародній арені. Будувати з таким партнером відносини на рівноправній та довгостроковій основі гетьманський уряд не наважувався, чим і пояснюється зволікання Києва у справі офіційного визнання БНР[2].

Директорія УНР[ред.ред. код]

В грудні 1918 року в Україні відбувається чергова зміна уряду. Директорія Української Народної Республіки , що прийшла до влади, декларувала:

« дружні, братерські зносини між Білорусією і УНР, яка вже готова і зараз відповідно прийняти представників Правительства Білоруського народу і натомість послати своїх[1].  »

22 грудня 1918 р. надзвичайним послом в УНР було призначено Аркадія Смолича. Однак, через більшовицький наступ йому не вдалося дістатися до Києва, тому 23 травня 1919 р. Надзвичайним Послом БНР при Уряді УНР уряд А. Луцкевича призначив Олександра Цвікевича. О.Цвікевич звернувся до керуючого МЗС УНР А.Лівицького з проханням «позички на 5 річний термін у сумі 20 млн нештемпельованих корон». Клопотання білоруського посла було задоволено.

Політична й фінансова підтримка українським урядом БНР набувала особливої ваги ще й тому, що саме в той час, у жовтні-листопаді 1919 р., делегація Білоруської Національної Ради на чолі А.Луцкевичем домагалася визнання незалежності БНР у Варшаві.

Непоступливість Варшави в питанні визнання БНР призвела до розколу Білоруської Ради на сесії у Мінську 12-13 грудня 1919 р. Більшість території Білорусі була тоді окупована польськими військами. Соціал-демократи та соціал-федералісти підтримували ідею об'єднання з Польщею. Натомість білоруські есери висунули гасло боротьби на два фронти — проти поляків і більшовиків. Їх уряд на чолі з В.Ластовським емігрував до Каунаса, де у квітні 1920 р. уклали білорусько-литовську угоду про спільну боротьбу проти Польщі й більшовиків. Прибічники польської орієнтації 13 грудня 1919 р. створили «Найвищу Раду БНР» на чолі з С.Раком-Михайловським і власний уряд на чолі якого залишився А.Луцкевич. Обидва уряди підтримували союзницькі стосунки з Радою Народних Міністрів УНР, навіть після підписання Варшавського договору квітні 1920 р. між УНР і Польщею.

Наступ більшовицьких військ в листопаді 1920 р. поклав край ідеї україно-білоруського союзу. А сподівання "Найвищої Ради БНР на проголошення незалежності країни й запровадження над її територією протекторату Ліги Націй чи хоча б на федеративне об'єднання з Польщею розвіялися після укладення 12 жовтня 1920 р. у Ризі попередніх умов польсько-радянського мирного договору[2].

Встановлення міждержавних кордонів[ред.ред. код]

Однією з ключових у міждержавному співробітництві України та Білорусі протягом 1918 року залишалася проблема кордонів. Особливої гостроти вона набула після підписання угоди між представниками Української Народної Республіки (УНР) та Німеччини (лютий 1918 р.), а пізніше − угоди від 3 березня 1918 р. між Радянською Росією і країнами Четвертного союзу. За Брестським договором Білорусь фактично ділилася на три частини. Західна — Гродненська губернія і частина Віленської з Вільно — відійшла до Німеччини і отримала назву Нова Східна Прусія; населення даних територій ставало громадянами Німецької імперії. Центральна частина Білорусі — Мінська губернія, частина Вітебської і Могильовської губерній − вважалася тимчасово окупованою територією. Білоруське Підляшшя — Біла, Яново, Терасполь, Кодень, Константинів, Немирів, Межиріччя; Берестейщина — повіти Берестя, Кобрин, Пружани; Полісся — повіти Драгичин, Косів, Лунінець, Пінськ, Столін, Мозир, Речиця, Гомель − визнавалися Німеччиною за Україною і лише східні райони Білорусі залишались у складі Радянської Росії. Проголошена БНР обіймала всі території, де проживало і переважало білоруське населення: Могильовщину, білоруські частини Мінщини, Гродненщини (з Гродно, Бєлостоком та ін.), Віленщину, Вітебщину, Смоленщину, Чернігівщину і прикордонні частини сусідніх губерній, заселених білорусами. Таким чином, Третя Статутна грамота переглядала на свою користь україно-білоруський кордон, встановлений на переговорах у Брест-Литовську. А це ставило під загрозу дипломатичні перемовини з УНР. Уряд УНР наголошував — питання визначення кордонів між Доном, Кубанню, Білоруссю та Україною має вирішуватись спільними домовленостями, без участі Росії. Дипломати БНР відстоювали етнографічний принцип встановлення кордонів з Україною та Росією.

Протягом березня-квітня 1918 р. відбувався активний переговорний процес між представниками Центральної Ради та Білоруської Народної Республіки. Однак продовження спільних засідань і підписання угоди про кордони було перервано встановленням гетьманату Скоропадського.

Щодо спірних територій, про які йшлося, то це частини Новгород-Сіверського і Городнянського повітів Чернігівської губернії, південні волості Мозирського і Пінського повітів Мінської губернії, частини Пружанського, Кобринського і Брест-Литовського повітів Гродненської губернії[1].

Налагодження торгівельних зв'язків[ред.ред. код]

БРСР на шведській мапі європейської частини СРСР 1926 р.

Чималі труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру чекали обидві країни й у справі налагодження торговельно-економічних зв'язків. На перший погляд, на їх відносини впливали сприятливі геополітичні чинники, спираючись на які можна було швидко організувати взаємовигідний товарообмін. Як слушно зазначав у доповіді міністру закордонних справ український консул у Мінську А.Квасницький:

« природними багатствами Україна і Білорусь доповнюють одна одну: Білорусь надзвичайно багата лісом, надлишок якого завжди йшов в Україну, взамін чого Білорусь отримувала б, зерно і цукор. Способом обміну, крім залізних доріг, слугували й водні шляхи, що перетинають майже всю Білорусь і несуть свою течію в межі України (Березина, Прип'ять, Дніпро)  »

Білоруські економічні кола пропонували А.Квасницькому стати посередником у справі відкриття відділення Українського державного банку, обіцяючи за короткий час забезпечити до 10 млн рублів внесків.

На той час білоруський уряд уже реалізував Україні дров на 3750 тис. карб., 105 ящиків сірників, а також пропонував продаж на 4 млн карб, лісу, дров та скляних виробів, крім того, в необмеженій кількості сірники, гриби, сушені фрукти та сіно. Білоруська торговельна палата з товарообміну на території України 29 травня 1918 p. звернулася до українського міністерства торгу і промисловості з проханням дозволу на експорт сільськогосподарських знарядь праці, цвяхів. заліза, шкіри, соди, солі, мила, свічок, тютюну[2].

З державних запасів України білоруським комерсантам реалізовувалися тютюн, цукор, сіль, цвяхи, сільськогосподарські знаряддя праці. Однак. досить швидко в економіку, не на користь їй, втрутилася політика.

Народний Секретаріат БНР 20 листопада 1918 р. відрядив до Києва Особливу Торговельно-економічну комісію для урегулювання проблеми товарообміну та укладення відвідного договору на засадах взаємності. До її складу було включено професора Митрофана Вікторовича Довнар-Запольського, Олександра Цвікевича і члена Ради українського МЗС Івана Красковського.

Час для візиту білоруської делегацій виявився вкрай несприятливим: в Україні відбувалося антигетьманське повстання. І все ж на початок грудня булу підготовлено та узгоджено текст ґрунтовного «Договору між Українською Державою і Білоруською Народною Республікою», що з об'єктивних обставин залишився непідписаним.

Цей договір вартий на принаймні побіжний огляд, оскільки відбиває бачення керівництвом України і БНР бажаних перспектив розвитку міждержавних відносин на постімперському просторі. Угода мала економічний характер і передбачала, насамперед вільне переміщення через українсько-білоруський кордон людей, товарів і послуг. Як принципове зобов'язання для обох сторін встановлювалося — «не чинити перешкод взаємним торговельним зносинам, а товари, що підлягали державній монополії, мали відпускатися на територію іншої країни за тими ж нормами і цінами, які встановлені для свого населення».

Однак, інтервенція більшовицьких військ на територію БНР та проголошення Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки договір не був підписаний та реалізований[2].

Участь у вирішенні міжнародних проблем[ред.ред. код]

Українська дипломатія разом з іншими новоутвореними республіками намагалися спільно вирішити низку регіональних проблем. Однією з них була ініціатива по створенню Балтійсько-Чорноморської федерації, що ставила своєю метою об'єднання країн, яким загрожувала небезпека як з боку білогвардійської російської реакції, так і більшовицької Росії. Вже 18 лютого 1919 р. ця проблема обговорювалась на українсько-литовсько-білоруській нараді, скликаній в українському посольстві в Берліні за ініціативою М. Порша. Крім нього УНР репрезентував радник посольства і одночасно уповноважений ЗУНР в Німеччині Р. Смаль-Стоцький. Було виявлено спільність багатьох проблем, що стояли перед молодими державами УНР, Білорусією і Литвою і вони були чітко зафіксовані нарадою. Йшлося про 1) небезпеку з боку Польщі; 2) небезпеку з боку більшовиків; 3) небезпеку з боку російської реакції, яка відстоює «єдину і неподільну» Росію; 4) боротьбу за міжнародне визнання; бажання мати спільні кордони; спільність економічних, торговельних інтересів; 7) інтернаціоналізацію залізниці Просткно-Граєво-Берестє-Литовськ та ін. Одночасно М. Порш і посол Литви в Берліні Шауліс обговорили можливість спільних кроків в дипломатичному і військовому напрямках, а також можливе співробітництво на Мировій конференції в Парижі. Нарада викликала зацікавлення в Державному Секретаріаті УНР, який був поінформований радником посольства Р. Смаль-Стоцьким про її проведення і програму[3].

Отже, розбудова української та білоруської державності в 1917-1920-х роках відбувалися в складних соціально-економічних і військово-політичних умовах, що позначилося в майбутньому на історичній долі сусідніх народів. Саме ці чинники в поєднанні з несприятливою зовнішньополітичною кон'юнктурою завадили зберегти, відстояти незалежність і цілісність двох республік. Становлення українсько-білоруських стосунків відбувалося на тлі несприятливої зовнішньополітичної ситуації в Європі і внутрішньополітичної в обох країнах, що не дозволило встановити міцні дипломатичні контакти, вирішити ряд міждержавних проблем, та зберегти державну незалежність.

Сучасний етап українсько-білоруських відносин[ред.ред. код]

Історія містить переконливі приклади взаємопідтримки і взаємодопомоги українців і білорусів у різних сферах суспільного життя, на переломних і визначальних віхах їх національного розвитку. Невипадково одним із перших міждержавних документів ще Радянської України в рамках Союзу РСР був Договір між Українською РСР і Білоруською РСР від 29 грудня 1990 року. Буквально через рік, 27 грудня 1991 року між уже незалежними Україною і Білоруссю були встановлені дипломатичні відносини. 30 червня 1992 року було відкрито Посольство України в Республіці Білорусь, а 12 жовтня 1993 року — Посольство Білорусі в Києві. У 2004 році Консульський пункт українського Посольства, який розміщений у Бресті, було перетворено у Генеральне консульство України.

17 серпня 1995 року під час офіційного візиту в Україну Президента Республіки Білорусь Олександра Лукашенка було укладено Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво між Україною і Білоруссю. Великим договором закріплено розбудову сучасних українсько-білоруських міждержавних відносин на взаємній повазі, довірі та згоді, керуючись при цьому принципами поважання державного суверенітету, рівноправності і невтручання у внутрішні справи одна одної, а також іншими загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Україна і Білорусь визнали непорушність існуючих між ними державних кордонів і підтвердили, що не мають ніяких територіальних претензій одна до одної і не висуватимуть таких претензій й у майбутньому. Ґрунтуючись на цих засадах, 12 травня 1997 року в Києві було укладено Договір між Україною та Республікою Білорусь про державний кордон, який є безстроковим.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д Мартиненко В. В. Проблема кордонів у контексті налагодження українсько-білоруських відносин 1918 р. // Література та культура Полісся. — Ніжин, 2009. — № 56
  2. а б в г Матвієнко В. М. Українська дипломатія 1917–1921: на теренах постімперської Росії. — К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002. — 373 с.
  3. Дипломатичні представництва УНР у країнах західної Європи (1918–1921 pp.)