Українсько-більшовицьке протистояння на Донбасі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українсько-донбаське протистояння
Перша українсько-радянська війна
Дата: 14 листопад 1917- 28 квітень 1918
Місце:
Результат: Перемога Українська Народна Республіка
Сторони
Red flag.svg Донбас Харечко Тарас Іванович
Red flag.svg РСФРР Антонов-Овсієнко Володимир Олександрович,
Flag of Ukraine.svg Українська Народна Республіка Грушевський Михайло Сергійович
Командувачі
Red flag.svg Пономарьов Дем'ян Іванович Жлоба Дмитро Петрович Flag of the Ukranian State.svg Малашко Михайло Васильович
Flag of the Ukranian State.svg Меркулов Микола Кузьмич
Військові сили
Red flag.svg Червона гвардія Донбасу
Red flag.svg Червона гвардія
Flag of the Ukranian State.svg 24-й полк

Flag of the Ukranian State.svg 25-й полк
Flag of the Ukranian State.svg 26-й полк
Flag of the Ukranian State.svg 5-й полк
Flag of the Ukranian State.svg Вільне козацтво

Українсько-більшовицьке протистояння на Донбасі, «Збройна боротьба донецьких робітників проти Центральної Ради»[1] (назва в радянській історіографії) — військове і політичне протистояння частин Армії УНР Бойових дружин соціалістів, Вільних козаків і Красногвардійський загонів на чолі яких стояли більшовики ліві есери, безпартійні, і бандити. Початком протистояння став Жовтневий переворот 7 листопада 1917 року, після якого червоногвардыйські загони отримавши зброю з Росії і військових інструкторів почали наступальні дії проти частин Армії УНР які перебували в Донецькому басейні боротьба тривала до квітня 1918 року коли донбас був звільнений Армією УНР.

Історія[ред. | ред. код]

Перший етап[ред. | ред. код]

Протистояння ділитися на два періоди яких об'єднує метод ведення бойових дій так звана «Ешелонна війна» коли основні бої йшли вздовж залізничних магістралей метою яких було заняття і закріпленіе залізничної станції за собою.

14 листопада 1917 року в Військовому колі Всевеликого Війська Донського було прийнято пропозицію Української Центральної Ради Української Народної Республіки про спільну боротьбу з більшовиками, і було проголошено створення «Союзу південно-східних областей і України».[2]

Перший період почався з організації нечисленних Червоногвардійська загонів в Горлівсько-Щербинівському районі Луганську Краматорську. 16 листопада 1917 року в Нікітовці в зв'язку з приїздом емісара Раднаркому Г. І. Петровського пройшло нараді на якому були присутні Г. І. Петровський, Грузман, Харченко, Казимирчук, Острогорский, Дубовой, Стіжок та ін. На зборах обговорювалася підготовка збройних повстання в Донбасі метою якого було захоплення влади в регіоні і відправки вугілля і хліба в Росію що заборонила УНР.[3]

Виступаючи на мітингах в центральному Донбасі Петровський говорив:

 «на виступ Центральної Ради в Києві необхідно відповісти збройним опором».[4]

Після зборів в Нікітовці не зустрічаючи серйозного супротиву з боку частин Армії УНР більшовики зміцнили зв'язок з Юзовкой, Єнакієвим, Гришиним, Луганськом. На всіх телеграфних і телефонних станціях були поставлені контролери і червоногвардійці. На залізничних станціях посилили комендатури. Була посилена робота по ліквідації української та донськї розвідки.[5]

Після проголошення Третій Універсал Української Центральної Ради 20 листопада над будівлею Бахмутськой повітової управи був піднят український прапор.

На копальні Бахмутського повіту була надіслана офіційна постанова про підпорядкування тільки УЦР і виконання всіх її вимог, з розпуском на місцях рад і обрання на їх місцях «Радянських Спілок».

У відповідь на цю постанову райони підконтрольні більшовикам повідомили що в разі збройного виступу України проти робочих козаки будуть ліквідовані.[6]

В коаліції з українцями виступили російські партіїї РСДРП ПСР вони висловлювалися

«Самостійна Україна, звільнена від більшовиків, зуміє створити у себе тверду владу, оселити внутрішній порядок, а там, звичайно, приборкати більшовиків і в Росії.»

17 грудня 1917 року в Нікітовці пройшла конференція представників від 10 районних ревкомів всі прибулі були більшовиками не дивлячись на те що ревкоми були коаліційними, на зборах було створено ЦВРКД який кординував бойові операції більшовиків із захоплення влади в Донбасі. Главою ЦВРК був обраний українець Харечко Тарас командувач Червоногвардійська загонами Поновмарев Дем'ян.[7]

Після конференції більшовики зайняли станції Волноваха, Ясинувата, Микитівка, Горлівка, Краматорськ в українські частини були послані агітатори для їх розкладання. В кінці грудня шляхом агітації та збройним тиском були розпущені і роззброєні 24 Маріуполь, Бахмут 25, Луганськ 26 частина Слов'янськ 5, українських полків і 3-тя кавалерійська дивізія в Гришиному.

При підтримки прибулим з Росії червоногвардійських частин місцеві нечисленні рудничні червоногвардійці зайняли всі важливі залізничні станції і на населені пункти. Посли ліквідації військової загрози з боку України, місцеві більшовики почали бойові дії проти численних анархістких загонів. Не дивлячись на те що комунікації контролювали більшовики в більшості населених пунктів влада належала проукраїнським силам і загонам Вільного козацтва.

Розуміючи стратегічне положення Донбасу Антонов-Овсієнко направив головний удар саме в цей регіон бажаючи розірвати зв'язок між Доном і Укріаїною в своїй книзі «Записки про громадянську війну» він писав:

"Головний удар міг виходити тільки з боку Донбасу, так як лиш звідси можна було його належним чином підготувати ".

[8]

Причину поразки українських сил в Донбасі глава ЦВРКД пояснював так:

«Буржуазні прихвосні - есери і меншовики російські і українські - на цьому етапі виявилися затятими пацифістами і" вегетаріанцями ". Вони учиняли в ревкому перманентні мовні "повстання" проти громадянської війни, сприяючи тим самим організації контрреволюційних сил. »[9]

Другий етап[ред. | ред. код]

Після розгрому Каледіна Донбас сформувався як губернська одиниця в яку увійшли частини Бахмутського, Слов'яносербського, Маріупольського, Таганрозького повітів[10] на підконтрольних територіях за допомогою агітації і зброї почали витісняти проукраїнські сили які були у владі. Одним з небагатьох демокротіческіх центрів яких не вдалося знищити більшовики не зброєю не агітацією це Юзівка в якій міська дума не було ліквідовано а місто контролювала соціалістична міліція до приходу Армії УНР в квітні 1918.[11]

В січні і після підписання Бресткой миру і оголошення мобілізації населення ДКР, з безроботних більшовиків, бандитів формувалися красногвардейские загони які відправлялися в Україну для підтримки окупаційних російських військ котрі наступали на центральну Україну.

З 23 до 26 січня 1918 року спільно із загонами Марайова і Коцюбинського в штурмі Києва брали участь шахтарський загін на чолі з Дмитром Жлоби.

До самого кінця березня 1918 Донбас був тиловою базою більшовиків які вели бої проти України, в регіоні формувалися червоногвардійські загони і були створені бази постачання. Після розгрому Каледіна повсюдно в Донбасі почали леквідіроваться ревкоми і штаби червоної гвардії і ради переходили до мирного будівництва. Незважаючи на активну вербовочну програму центрштаба по вступу до Червоної гвардії більщість робітників і селян не стали червоноармійцями а зайняли вичікувальну позицію. Добровольцями в армію записувалися свідомі робітники які дотримувалися лівих поглядів, і безробітні які складали велику частину новобранців.[12]

У 1918 році населення Донбасу налічувала приблизно 5-6 мільйонів осіб більшовикам вдалася набрати лише 50 000 бійців.

У першій половині березня в Донбас прибутку залишки 8-ї армії і її штаб, який був розформований а майно і частково особовий склад перейшов до складу Червоної армії. Центроштаб поповнився першими офіцерами Геккер, Баранов, Круссер, Малаховський, Панін та ін.[13]

Наближення фронту посилив приплив робітників в армію. В цей же час повсюдно есери і меншовики вели агітацію, переконуючи робітників не вступати в загони Червоної гвардії. Вони говорили що за австро-німецькими військами йде УЦР яка принесе процвітання робітникам і знищить диктатуру більшовиків.[14] Центроштаб проводив мобілізацію в Бахмутському, Маріупольському повіті в Таганрозькій і Донецьком окрузі, в Луганському районі Слов'яносербський і Старобільський повіт був свій штаб червоної гвардії і свій Раднарком.[15]

У зв'язку з погіршенням економічного становища і грабежами більшовиків в Донбасі почалися численні повстання місцевого населення проти їхньої влади найбільші були в Слов'янську, Костянтинівці, Юзівці, Маріуполі, Луганську. Активізувалися анархісти які громили більшовицькі ревкоми і ради.

Казимирчук про протистояння в Донбасі висказивалс так:

«Нам мати збройну сутичку з Центральною Радою не довелося, але довелося відкрити військові дії проти Донських козаків»[16]

А робочі центрального донбасу які в більшості були росіянами або русифікованими на мітингах заявляли:

 «потрібно тільки, щоб на Півночі перемогли наших кадетів, а тут з Каледіним і Радою ми впораємося самі»[17]

Загони які сформували в Донбасі відправляли на Україну де йшли запеклі бої між більшовиками і українською армією і її союзниками. В районі Одеси бився Маріупольський загін на чолі з Н. І. Клюєвим, сам командир загинув.[18] Загін сформований в Слов'янську який очолював В. С. Марапульцем брав участь в боях під Києвом.[19]

Три загони з Макіївки з Брестово-Богодухівського рудника чисельністю 600 бійців протягом 10 днів вели бої на підступах до Конотопа з 27 німецьким резервним корпусом у розв'язки Дубовязка.[20]

В районі Катеринослава з німцями бився 1-й Маріупоьскій загін під командуванням В. А. Варганова, озброєний 60 кулеметами і 8 гарматами. Маріупольці захопили ворожий броньовик, вибили противника з Брянського заводу. Не витримавши натиску противника Варганов відступив до Маріуполя в якому почалося антібольшевісткое повстання.[21] Також в Донбасі були створені численні інтернаціональні загони найманців.

У квітні 1918 року почалися бої за визволення Донбасу від більшовиків.

Сили сторін[ред. | ред. код]

Перший етап

Проукраїнські сили

  • 26-й українізований полк — Маріуполь, Дружинін Микола. до 30 грудня 1917
  • 25-й українізований полк — Бахмут, Меркулов Микола до кінця грудня 1917
  • 24-й українізований полк — Луганськ, Малашко В. до кінця грудня 1917
  • 5-й українізований полк — Ізюмський повіт до січня 1918
  • 3-тя кавалерісйська дивізія — Гришинський, Горлівсько-Щербинівський район, В. В. Біскупський, 16000 до січня 1918
  • Вільне козацтво — Бахмут підосавул Дубовик, Малашко Микола Васильович, Малашко Михайло Васильович, Костенко Валентин. до квітня 1918
  • Бойові дружини — до квітня 1918 Бартагов Іван Васильович, Шуба, Мишкін, Галузін, Нестеров Антон Якович
  • Міліція — до квітня 1918
  • Бойові дружини анархістів — до квітня.

Прорадянські сили:

Другий етап

Проукраїнські сили:

  • Вільне козацтво
  • Бойові дружини
  • Міліція
  • Бойові дружини анархістів

Прорадянські сили

Джерела[ред. | ред. код]

  • «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Історичний журнал. До 1929 був друкованим органом Істпарту ЦК КП(б)У, потім — друкованим органом Інституту історії партії і Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У. 1922—1933
  • Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Историко-краеведческий очерк о периоде гражданской войны в Донбассе (1917—1920 гг.) Донецк: Донбас, 1978. 160 с.
  • Модестов В. В. Рабочие Донбасса в трех русских революциях — М.: Мысль, 1974. — 268 с.

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Модестов В. В. Рабочие Донбасса в трех русских революциях Стр 243
  2. Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Стр 14
  3. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 132
  4. «Летопись революции» 1923_N3 Стр 62
  5. «Летопись революции» 1923_N3 Стр 66
  6. «Летопись революции» 1923_N3 Стр 64
  7. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 133
  8. Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Стр 21
  9. «Летопись революции» 1927. №5-6 (26-27) Стр 132
  10. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 146
  11. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 144—145
  12. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 149
  13. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 151
  14. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 152
  15. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 154
  16. «Летопись революции» 1923_N3 Стр 68
  17. «Летопись революции»
  18. Грушевский Д. Н. Жданов. Историко-экономический очерк . Донецк, 1871 Стр 57
  19. Українська РСР в період громадянської війни 1917—1920. К 1967, Т 1 сТР 279
  20. Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Стр 36
  21. Прокофьева Л. Т. Не смолкнет слава . Стр 37
  22. «Летопись революции» 1927. № 5-6 (26-27) Стр 154