Українсько-кримськотатарські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Flag of the Crimean Tatar people.svg   Flag of Ukraine.svg

Українсько-кримськотатарські відносини завжди були непростими. У історії обох народів були як тривалі війни так і взаємні союзи.

За часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої[ред.ред. код]

Татарська держава у Криму виникла в процесі розпаду Золотої Орди у 1449 році з утвердженням в Криму татарського хана Хаджі-Гірея, за підтримки великого князя литовського Казимира і русько-литовських військ. На перших порах стосунки Кримського ханства з Литовсько-Руською державою та Польщею були союзницькими, Хаджі-Гірей підтримував Казимира у поході на Новгород та воював з ханом Великої Орди, Махмудом, який здійснював похід на Литву.

Його наступник, Менгі-Гірей у перші роки теж проводив дружню щодо Литви політику. Однак у 1475 році він змушений був визнати себе васалом Османської імперії. А з 1480-х років починає орієнтуватись на союз з Москвою проти Литви та Великої Орди. За активної підтримки з боку великого князя Івана ІІІ татарські війська починають регулярні вторгнення у литовські володіння, зокрема в Україну. Особливо жорстоким був рейд 1482 року, в ході якого велика татарська орда захопила і розграбувала Київ, та взяла великий полон, в тому числі воєводу Івана Ходкевича. З того часу набіги кримців на Україну стали регулярними і проводились практично щороку, а інколи і по два рази у рік.

Новий час[ред.ред. код]

У 1648 році гетьман Богдан Хмельницький перед початком повстання уклав союз з Османською імперією і кримським ханом Іслям III Ґераєм; татарське військо відіграло важливу роль у перемогах козаків над Польщею, зокрема під Корсунем (1648) і Зборовом (1648) Однак татарська допомога була непевна й дуже дорого коштувала Україні. У 1651 році під час битви з польським військом під Берестечком татари зрадили Хмельницькоо і захопили в полон, внаслідок чого козацьке військо зазнало тяжкої поразки, і Україна була змушена підписати невигідний для неї Білоцерківський договір.

Під час Північної війни, передусім коли гетьман Іван Мазепа уклав союз зі Станіславом Лещинським і Карлом XII, український уряд сподівався затягти Крим (і Туреччину) до антимосковської коаліції, проте Полтавська поразка 1709 р. перекреслила можливості для українсько-кримського союзу.Після зруйнування Батуринської столиці Запорозьке Військо перебувало фактично під протекторатом Криму аж до 1733 р[1][2].

Новітній період[ред.ред. код]

Крим у ХІХ — ХХ століттях[ред.ред. код]

Коли Кримське ханство увійшло до складу Новоросійської, а з 1802 до Таврійської губернії, кримські татари залишилися лише на Кримському півострові. Не зважаючи на маніфест Єкатєріни II (8 квітня 1783), який запевняв татарам їхні національні і релігійні права, переслідування з боку царського уряду примусили татар емігрувати до Туреччини, особливо в 1785 — 1800 pp. та по Кримській війні. Разом з тим, кількість татар зменшилася з 200 тис. у 1775 до 199 тис. у 1797. У зв'язку з одночасною імміграцією до Криму росіян, українців, німців тощо відсоток татар зменшився з 80 до 35,5%.

Також з соціального погляду татарське населення потерпіло: до 1796 закріпачено селян, а більшість землі віддано російській шляхті. На культурному відтинку російська адміністрація не дбала про збереження або й просто нищила татарські пам'ятки архітектури і мистецтва. Переслідувано мусульманську віру, нищено мечеті або їх перетворювано на православні храми (у 1805 було 1556 мечетей, у 1914–729).

Татарське національне відродження почалося у 1880-х pp.; його основоположником був Ізмаїл Бей Ґаспіралі (1851 — 1914). Це були змагання за створення для всіх турків і татар однієї мови, за реформу освіти, модифікацію магометанського суспільства, свободу для жінок. У 1883–1914 у Бахчисараї виходив часопис «Терджіман», який обслуговував усіх тюрко-татар Російської Імперії і поширював паніслямські й пантюркські ідеї. На початку 20 століття постала нова генерація «молодотатар», які під проводом А.Мегді з центром у Карасубазарі вели революційно-політичну діяльність, подібну до діяльності соціалістів-революціонерів. Вони взяли активну участь у Державній Думі (1907) і співпрацювали з українцями у складі Союзу Автономістів. Студенти Стамбульського Університету (Н.Челебі, Дж. Сейдамет) 1909 заснували таємну організацію «Ватан» («Вітчизна»), яка стала основою політичного відродження 1917.

По березневій революції 1917 кримські татари змагалися за культурну, згодом територіальну автономію, врешті — за самостійність. 7 квітня 1917 з'їзд представників кримських Татар у Симферополі обрав Мусульманський Виконавчий Комітет і В. муфті (духовним керівником) Н. Челебі-Челебієва; у грудні 1917 скликано кримськотатарську конституанту («Курултай», пізніше перетворену на революційний парламент) у Бахчисараї, який затвердив текст татарської конституції, обрав уряд на чолі з Н. Челебі; цей уряд зайшов у конфлікт з Радою нар. представників Криму, в якій більшість становили російські соціал-демократи і соціал-революціонери.

1917 між кримськими татарами й Українською Центральною Радою встановилися добросусідські відносини; делегація татарського Виконавчого Комітету відбула на запрошення Центральної Ради наради з М.Грушевським, В. Винниченком і О. Шульгином для узгіднення спільної дії проти російського централізму; на з'їзді народів у Києві (21—29.09.1917) Україна і Крим дали обіцянку взаємодопомоги. Проголосивши III Універсалом (20 листопада 1917) Українську Народну Республіку, Центральна Рада залишила Крим поза своїм обсягом. Український уряд вислав офіційну делегацію на скликання «курултаю», а на Берестейській мировій нараді О.Севрюк заявив, що російська делегація не має права заступати Крим, бо це не є російська територія.

У січні 1918 владу в Криму захопили більшовики; у квітні 1918 більшовиків витиснули з північного Криму українські війська під командуванням полковника Петра Болбочана, але на вимогу німців мусили покинути Крим. Головою татарського уряду обрано Дж. Сейдамета (18.05—5.06.1918), однак німці передали урядування генералові С.Сулькевичу (литовському татаринові), який вів проросійську, неприхильну до України, політику. Це призвело до митної війни між Україною й Кримом і примусило Крим до переговорів (Київ, вересень 1918) та до прелімінарної умови, на підставі якої Крим мав увійти до складу України, діставши внутрішню автономію, яка однак не була реалізована. За Директорії УНР, відрізана від Криму, не могла займатися татарським питанням. На весні 1919 Крим захопили на короткий час більшовики, потім Денікін і Врангель, які придушували татар прагнення до автономії. У листопаді 1920 більшовики втретє зайняли Крим і 18.10. 1921 проголосили Автономну Кримську Республіку у складі РРФСР.

1923-27 татари мали деяку можливість розвивати свою культуру, але «татаризація» Криму була лише частково можлива, бо татари становили (1926) тільки 25,1% населення Криму. Головою Кримського Центрального Виконавчого Комітету тоді був В.Ібрагімов. Але вже 1928 його самого та його співробітників ліквідовано нібито за змову з Туреччиною, у дійсності за співпрацю з татарською підпільною партією «Міллі Фірка». У 1930-х pp. почалася русифікація (1938 для татарської мови введено кирилицю з російською графікою, замість латинки, яка 1929 замінила арабське письмо), колективізація, масові заслання, релігійні переслідування, ліквідація політичних і культурних татарських кадрів.

На еміграції татари провадили політичну і культурну діяльність у Туреччині (Е. Кірімал). Татарські прагнення підтримував польський уряд через Східний Інститут у Варшаві. Українці співпрацювали з татарами у Прометейському русі у Варшаві (С. Сейдамєт) і в Парижі (журнал «Прометей»).

У листопаді 1941 німці захопили Крим. 1942 татари допомагали німцям поборювати совєцьких партизанів, однак німці, призначивши Крим для своєї колонізації, не дали жадних політичних прав татарам, крім обмежених на культурному відтинку. Більшовики по зайнятті Криму (квітень 1944) обвинувачували татар у співпраці з німцями і постановою від 18 травня 1944 переселили їх на Сибір, до Казахстану й Узбекистану (з гол. осередком у Ташкенті). Постанова Президії Верховної Ради РРФСР від 30 червня 1945 ліквідувала Кримську Автономну РСР і перетворила її на Кримську область. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19. 2. 1954 Крим приєднано до УРСР. Черговим указом від 28 квітня 1956 татарам було заборонено повертатися до Криму; ця заборона діяла надалі, хоч указ 5 травня 1967 зняв з кримських татар обвинувачення у співпраці з німцями. На оборону прав татар виступали й українці: генерал Петро Григоренко, С. Караванський, В'ячеслав Чорновіл та ін.

Українсько-кримськотатарські зв'язки досліджували українські історики: М. Костомаров, М. Грушевський, О. Оглоблин, Д. Дорошенко, Д. Олянчин, В. Дубровський, М. Тищенко та ін. Кримські мотиви є в творчості українських письменників: М. Костомарова, С. Руданського, М. Коцюбинського («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»), Лесі Українки («Крим. спогади», «Крим. відгуки»); Агатангел Кримський подав загальний огляд кримськотатарської літератури, а в 1927 — 1931 чимало матеріалів про кримських татар вміщено в журналі «Східний Світ».

21 століття[ред.ред. код]

Анексія Криму Російською Федерацією у березні 2014 року зблизила український і кримськотатарський народи.

20 березня 2014 року Верховна Рада України прийняла Заяву щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави. Заявою Україна вперше в історії України:

  • гарантувала збереження та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу та всіх національних меншин України;
  • гарантувала захист та реалізацію невід'ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Української Держави;
  • визнала Меджліс кримськотатарського народу, виконавчий орган Курултаю кримськотатарського народу, та Курултай як вищий представницький орган кримськотатарського народу[3].

12 листопада 2015 року Верховна Рада визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу і проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу[4].

Ідуть дискусії щодо конституційного закріплення статусу окупованої АР Крим як кримськотатарської національно-культурної (національно-територіальної) автономії[5][6].

Блокада Криму, організована і розпочата восени 2015 року кримськотатарськими активістами, не зустрічає спротиву зі сторони української влади.

МЗС України регулярно виступає на підтримку кримських татар, проти засудження російської репресивної політики щодо них[7][8][9]. Питання дотримання їх прав підіймалося Президентом України Петром Порошенком навіть з трибуни Генасамблеї ООН[10].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Байцар Андрій. Український Крим: Кримське ханство і Козацька Україна http://plus.lviv.ua/publ/13-1-0-743
  2. Байцар Андрій Любомирович. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. / А. Л. Байцар; Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів. : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. — 224 с.
  3. Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави: Верховна Рада України; Постанова від 20.03.2014 № 1140-VII
  4. Проект Постанови про визнання геноциду кримськотатарського народу
  5. Чубаров звернувся до Конституційної комісії з приводу утворення кримськотатарської автономії / LB.ua, 13 жовтня 2015, 13:35
  6. Порошенко обіцяє кримським татарам національно-територіальну автономію / UkrMedia, 2015-08-01 16:34
  7. До 71-ї роковини депортації кримських татар / МЗС України, 15 травня 2015
  8. Павло Клімкін бере участь у ІІ Всесвітньому конгресі кримських татар, що проходитеме 1-2 серпня 2015 р. у м. Анкара / МЗС України, 1 серпня 2015
  9. МЗС України: російська влада в Криму зухвало ігнорує права кримських татар / Radio Free Europe/Radio Liberty/Радіо Свобода, 09.08.2015
  10. Генасамблея ООН повинна окремо розглянути порушення прав кримських татар на півострові, — Порошенко / Espreso.tv, 29 вересня 2015

Посилання[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.
  • Байцар Андрій. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. / А. Л. Байцар; Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів. : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. — 224 с.
  • Крисаченко В. Україна – Крим: дипломатичні взаємини козацько-гетьманських часів / В. Крисаченко // Українознавство. - 2013. - № 2. - С. 38-44.
  • Олянчин Домет. До історії торговлі України з Кримом (1754–1758 рр.). – С. 135 – 148 // Записки Наукового Товариства імені Шевченка: Т. CLII: Праці історично-філософічної секції / під ред. Івана Крипякевича. – Львів, 1933. – 178 с.