Українсько-чорногорські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українсько-чорногорські відносини
Чорногорія
Чорногорія
Україна
Україна

Українсько-чорногорські відносини — це двосторонні відносини між Україною та Чорногорією у галузі міжнародної політики, зокрема, економіки, освіти, науки, культури тощо.

Україна визнала незалежність Чорногорії 15 червня 2006, дипломатичні відносини встановлено через більш ніж два місяці, 22 серпня 2006.

Посольство України в Чорногорії працює з 2008 року, Посольство Чорногорії в Україні відсутнє[1].

Відносини у період Першої світової війни та Міжвоєння[ред. | ред. код]

Будинки Ісаковича — будівля, в якій у 1918 функціонувала Канцелярія чорногорського товариства. Україна, Одеса, перехрестя вул. Дерибасівської та Гаванної

В кінці січня 1918 про отримання від Румчороду повноважень на захист інтересів чорногорських громадян, що проживали в Одесі та її околицях, оголосило місцеве чорногорське товариство на чолі з І. П. Ускоковичем. Це було зроблено через відсутність в Одесі консульства Королівства Чорногорія. Товариство повідомило співгромадянам, що вони знаходяться під його захистом, і відзначило рішучість намірів відстоювати їх права, захищати від посягань на життя та житло, аж «до розстрілу тих, хто на це наважиться»[2]. Варто відзначити, що члени даного товариства стояли на позиціях об'єднання всіх сербів, хорватів і словенців на основі федеративного демократичного устрою, а саме товариство ставило собі за мету увійти в стосунки з існуючими в Росії чорногорськими товариствами, а в тих місцевостях, де таких немає, з окремим особами, щоб проводити пропаганду серед чорногорців про необхідність повернення до Чорногорії, де були відсутні або слабкі інтелектуальні сили. Останні дані про діяльність даного товариства зафіксовані в березні 1918 року, коли в Одесі була ліквідована радянська влада[3].

В період Української Держави закон про українське громадянство, прийнятий 2 липня 1918 року, передбачав, що за принципом взаємності Україна повинна вимагати, щоб українські громадяни в Чорногорії не підлягали військовому призову[2].

Після перемоги в Україні Антигетьманського повстання контакти з Директорією Української Народної Республіки налагодив Київський чорногорський комітет з надання допомоги біженцям, очолюваний Радуновичем. На його прохання 2 січня 1919 року Рада народних міністрів УНР асигнувала кошти на субсидії за кількістю біженців для евакуації біженців-чорногорців на батьківщину, а 5 березня його голова направив Директорії звернення «про прийняття Директорією Української Народної Республіки під свій захист чорногорських підданих, які живуть на території України»[2][4].

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Україна та Чорногорія. Політичні відносини. Посольство України в Чорногорії. Архів оригіналу за 10 червня 2016. Процитовано 10 березня 2016. 
  2. а б в Матяш І. Іноземні представництва в Україні (1917–1919 рр.): державна місія та повсякденність / НАН України. Інститут історії України; Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. ‒ Київ: Інститут історії України, 2019. ‒ 556 с.
  3. Ядловська Ольга. Національні меншини Півдня України в контексті політичної діяльності (початок ХХ ст. – 1918 р.): монографія / Ольга Ядловська. – Дніпро. Видавець: Біла К. О., 2020. – 284 с. Архів оригіналу за 31 березня 2022. Процитовано 4 квітня 2022. 
  4. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 — листопад 1920 pp.: Док. і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах. — Том 1 / Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін.— К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2006. Архів оригіналу за 30 грудня 2017. Процитовано 17 липня 2021. 

Посилання[ред. | ред. код]