Українсько-японські відносини

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українсько-японські відносини
Japan Ukraine Locator.png
Japan Ukraine Locator.png
Тип двосторонні відносини[d]
Країна Flag of Japan.svg Японія і Flag of Ukraine.svg Україна

CMNS: Українсько-японські відносини у Вікісховищі
Flag of Japan (bordered).svg   Flag of Ukraine.svg
Japan Ukraine Locator.png
UKR&JPN.jpg
Японські дівчата в українських костюмах
(під час відвідин Японії Януковичем в 2011)
Політичні зв'язки
Визнання 28 грудня 1991[1]
Відносини 26 січня 1992[1]
Посольства Японія Японія 1993
Україна Україна 1995
Економічні зв'язки
Яп. експорт 362 млд єн[1]
Яп. Імпорт 196 млд єн[1]

Украї́нсько-япо́нські відно́сини (яп. 日宇関係, にちうかんけい) були офіційно започатковані 1992 року. Перші ж контакти між українцями і японцями мали місце на теренах Сибіру та Примор'я починаючи з 18 століття. Через тривалу залежність України від Росії, до кінця 20 століття, відносини між обома народами визначалися ступенем розвитку японсько-російських міждержавних відносини. З одного боку, українці брали активну участь в російсько-японській (19041905) та радянсько-японській (1945) війнах, колонізації японського Сахаліну та Курил. З другого боку, вони співпрацювали з японським урядом з метою унезалежнення Зеленого Клину від Росії. 1991 року Японія визнала незалежність України і встановила міждержавні відносини. Однак відносини між обома країнами перебувають у зародковому стані. Японія не інвестує в українську економіку, а її підприємства практично не представлені на українському ринку. Україна, зі свого боку, не створює умови для належного інвестування, що гальмує розвитком двосторонніх відносин. Станом на 2009 рік розмір фінансової допомоги Україні з боку Японії, включно з позиками, становив 85,11 млн доларів США[2]. Культурно-наукові зв'язки між обома країнами перебувають на рівні ознайомчих виставок, короткотермінових стажувань, мовних курсів для початківців. Порівняно з іноземцями з країн Америки, Європи чи Азії, японці практично не відвідують Україну. Зростання японського інтересу до України мало місце в період Помаранчевої революції 2004 року. Токіо сподівався на появу демократичної і реформованої України, вбачаючи в ній силу, що могла стримувати Росію на заході. Проте цей інтерес поступово згас через неефективність роботи урядів Віктора Ющенка та приходу до влади Віктора Януковича, що в японських офіційних колах мав репутацію проросійського політика[3].

У розпал Кримської кризи 2014 Японія підтримала Україну, японський уряд ввів санкції щодо Росії.[4] Токіо критикував Росію, заявивши, що вона порушує територіальну цілісність і суверенітет України. Крім того, японський уряд заявив, що вони готові надати Україні 1,5 млрд доларів США фінансової допомоги, коли Київ прийме та введе в дію різні реформи МВФ.[5]

Історія[ред. | ред. код]

Перші згадки про Україну[ред. | ред. код]

Козаки гуляють в Маньчжурії (1904).

Одна із перших згадок про Україну в японських джерелах датується кінцем 19 століття. Українці згадуються під назвою «козаків» у японській енциклопедії «Кодзіруйен» у Розділі «Дипломатія», в статті «Росія»:

« Здавна ця країна (Росія) розширяє свої землі і є дуже широкою. На заході вона захопила провінції Полонії і Швеції; на півдні розбила Туреччину, здобула провінції малих татар, знищила козаків та відібрала околиці Персії; на сході (Росія) спустошила разом декілька держав великих татар; на півночі, в районі льодових морів, їй належать усі території аж до Камчатки, що на північному сході від едзо, і морських островів у тих околицях[6]. «

Перші контакти[ред. | ред. код]

Зв'язки України з Японією датуються початком 20 століття. Вони мали місце переважно в окупованих японцями країнах Східної АзіїМанчжурії і Північному Китаї) та російському Далекому Сході.

Перші японсько-українські контакти пов'язані з російсько-японською війною 19041905 років. В ній українці були представлені 10-м армійським корпусом, що був перекинутий в Маньчжурію з Київського військового округу навесні 1904 року. Цей корпус складався з 9-ї (полтавці) та 31-ї (харків'яни) піхотних дивізій. У боях він зазнав великих втрат. Навесні 1905 року з Одеського військового округу було перекинуто 15-у піхотну дивізію та 4-у стрілецьку бригаду, але вони прибули по завершенню бойових дій.

У війні брало участь багато офіцерів українського походження. Так, на початку й наприкінці війни командувачем російської Маньчжурської армії був чернігівський дворянин, генерал-українець Микола Ліневич. Найкрупнішими кінними з'єднаннями кубанських і донських козаків керував генерал-лейтенант Павло Міщенко. Начальником 2-го Сибірського корпусу був генерал-лейтенант Михайло Засулич, а 10-го армійського корпусу — генерал-лейтенант Капітон Случевський. Інженерами Маньчжурської армії командував генерал-майор Костянтин Величко, нащадок козацького літописця Самійла Величка. Начальником загону кораблів порт-артурської ескадри був контр-адмірал Йосип Матусевич, командиром сибірської козачої дивізії — генерал-майор Володимир Косоговський, а генерал-квартирмейстером штабу Маньчжурської армії — генерал-майор Володимир Харкевич. Майбутній гетьман Української Держави Павло Скоропадський командував забайкальськими козаками. Проте найбільшим героєм війни з російського боку досі вважається генерал-українець Роман Кондратенко, один із організаторів піврічної оборони Порт-Артура.

Kondratenko.jpg Nikolai linevitch.jpg Mishchenko kozak.jpg Skoropadsky - after 1905.jpg

У 1904 році колишній студент медичного факультету Київського Університету М. Судзіловський, дістався через США до Японії і організував допомогу військовополоненим російської армії та видавав для них часопис.

Українці в Азії[ред. | ред. код]

Докладніше: Українці та Зелений Клин
Відсоток носіїв української мови в Російській імперії за губерніями і областями (1897).

На початку 20 століття російське Примор'я називали «другою Україною»[7]. Перепис населення краю, здійснений 1909 Загальноземською організацією засвідчив, що в Амурській області українці становили 40,6 % населення, а в Приморській області — 75 % населення[7]. Протягом 18581914 років в Примор'я переселилися 22 122 селянські родини, 70 % яких були вихідцями з України. В Південно-Усурійському краю вони становили 81,26 % усіх селян-переселенців[8][9]. Регіон компактного проживання українців у Східній Азії називали «Зеленим Клином» або «Зеленою Україною», за аналогією із «Зеленоросією» — Сибіром.

Серед службовців Східно-китайської залізниці було, за переписом 1920, понад 20 тисяч українських родин. До українських поселенців на Далекому Сході приїздила театральна трупа К. Кармелюка-Каменського, яка у 1916 відвідала Японію і виступала на японській сцені у Токіо, Кобе, Йокогамі, Камакурі.

Завдяки заходам російського консула у Японії Й. Гашкевича (походив з України) у 1899 році у Владивостоці було засновано Східний Інститут, в якому викладали японську і китайську мови. Серед студентів цього інституту було чимало українців: Кость Андрущенко, Борис Воблий, Федір Даниленко, Трохим фон Віккен (українізований німець). Вони організували український студентський гурток і згодом жили в Японії. У 1918 році Т. фон Віккен склав «Грамматику японского языка».

З 1872 року у Токіо працювала російська православна місія, членом якої був Незнайко (родом з Приморщини).

Бандурист В. Ярошенко публікував поезії, оповідання, казки і п'єси японською мовою.

Перша світова війна і революція[ред. | ред. код]

Центральна Україна[ред. | ред. код]

Ашіда Хітоші у 1931 році

Під час Першої світової війни 1914-1918 років Японія разом із Росією входила до союзу держав Антанти і вела війну проти союзу Центральних держав. На українських землях японці мали генеральне консульство в Одесі, що підпорядковувалося посольству Японії в Росії. Воно продовжувало виконвувати свої функції і у період Української Народної Республіки[10].

З початком лютневої революції в Російській імперії та активізацією сепаратистських рухів японці, разом з іншими державами Антанти, звернули увагу на ситуацію в Україні. У 1917 році Посольство Японії у Петрограді направило дипломатичну та військоу місії до Києва[11]. За даними українських істориків, у липні 1917 року воєнний аташе посольства Японії в Росії Ашіда першим з дипломатів Антанти відвідав Центральну Раду в Києві та зустрівся із Генеральним секретарем міжнаціональних справ Олександром Шульгинім з метою отримання інформації про становище в Україні та намірів Ради щодо продовження війни[12][13][14]. За даними японських дослідників, цим Ашідою був майбутній прем'єр-міністр Японії Ашіда Хітоші. Згідно з його щоденником, дипломат перебував в гостях у єврейських цукровиробників Гальперіних та їхніх друзів Бернінсонів, з якими познайомився ще у Петрограді. Він сприймав Україну як невід'ємну частину Росії й, можливо під впливом свого проросійськи налаштованого оточення[15], негативно оцінював український визвольний рух:

« Пройшов день і дві ночі відтоді як паротяг полишив російську столицю і зараз, посеред зволоженого росою степу, прямував до Києва. О, Україна – трав’яна Південна Росія!... Дніпровська Рівнина, що простирається від Чернігова до Одеси одразу кидається в очі подорожнього, відрізняючись від Північної Росії. Земля, трава, люди... тут кожна річ без винятку промовляє про Південний край – зелені хвилі, що тягнуться до хмар чорнозему, листя чорнявих тополь, радісні й запальні погляди малоросів... Сто-двісті років тому, степи часів Тараси Бульби, оспівані Гоголем, обігріті променями спекотного сонця, збудили в синах Рівнини кров завойовників. Тоді у тих краях з'явилися козаки, верхівки чорних хутряних яких то виринали, то знову тонули у високих степових травах.[16] «
« Сьогодні український рух виглядає потужним, але це лише антивоєнні настрої під виглядом національної незалежності, що збуджують дурний народ. Просто в Північній Росії пронімецька партія представлена антиреволюційно-консервативними колами, а в Південній — націоналістами, що може свідчити про проникнення тут німецько-австрійських сил.[15] «
Колишня будівля Японської військової місії в Україні. Київ, вул. Льва Толстого, 9
Відповідь Японської військової місії у Польщі на лист Української військової місії у Польщі від 25 вересня 1920 року

Після захоплення більшовиками Ставки Верховного головнокомандувача у листопаді 1917 року до Києва переїхала японська військова місія, яка до цього функцонувала при Ставці у Могильові. Очолювавший її генерал Такаячі[14] разом з іншими представниками Антанти висловив готовність допомогти Українській Народній Республіці людьми, зброєю та фінансами для утримання Східного фронту, що, однак, не було реалізовано[13]. Уряд Японії був проінформований своєю місією про проголошення незалежності УНР у січні 1918 року, також ця подія була висвітлена японськими журналістами, які перебували на той момент в Україні[10].

У 1918 році Рада народних міністрів УНР призначила Бориса Воблого уповноваженим представником у Японії[11].

У 1920 році між представниками УНР та японськими дипломатами в Європі велося листування[11]. В кінці 1920-х — на початку 1930-х років Уряд Української Народної Республіки в екзилі підтримував зв'язки з японськими військовими колами[17].

Зелена Україна[ред. | ред. код]

В серпні 1918 року держави Антанти розпочали інтервенцію на Далекому Сході Росії, куди було відряджено 6.000-тисячний японський контингент. Японці захопили Уссурійську, Амурську й Забайкальську залізниці. Під їхнім контролем була територія, на якій проживало українське населення у Владивостоку, Микольсько-Уссурійську, Хабаровську, Благовіщенську, Чіті.

У 19201922 роках на цих землях була створена демократична Далекосхідна республіка під протекцією японських експедиційних військ. В уряді цієї республіки українці мали свого міністра П. Марчишина, родом з Галичини, що опинився в російському полоні. Все українське життя на Далекому Сході координував український Далекосхідний Секретаріат з ценром у Владивостоці, який ставився із застереженням до співпраці з японцями, вважаючи їх тимчасовими окупантами. У листопаді 1922 японці відвели свої війська з Далеко-Східної Республіки, під натиском більшовиків. Комуністи ліквідували всі українські організації. Близько 200 українських діячів було арештовано (з них 24 суджено) за сепаратизм, шпигунство і зв'язки з чужоземними державами.

Іміграція в Маньчжурії[ред. | ред. код]

Маньчжурська держава

Частина українських діячів врятувалися у Маньчжурії і разом з тамтешніми українцями, які тут проживали з кінця 19 століття, створили у Харбіні український центр. З 1931 року за втручання Японії на території Маньчжурії постала Маньчжурська держава. Відтоді контакти між японською місією і українськими колоністами у Харбіні стали частішими. У 1933 японці передали українцям колишній будинок Українського клубу у Харбіні, який був перейменований на Український Національний Дім. У 19331935 референтом в українському питанні японської військової місії у Харбіні був К. Хоріє.

З дозволу японців впродовж 19321937 у Харбіні друкувався українською мовою тижневик «Маньджурський вістник» за ред. І. Світа, у якому розміщувалося чимало статей про те, що «віковічні прагненя українського народу до власної державності будуть реалізовані за допомоги імператорської Японії».

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років уряд УНР в екзилі підтримував зв'язки з певними японськими військовими колами. У Варшаві генерал В. Сальський встановив контакти з японським військовим аташе полковником Янаґітою, який цікавився ситуацією українців на Далекому Сході й у Сибіру. Згодом Янаґіта, перебуваючи у Сінкінґу, столиці Маньчжурії, сприяв діяльності місцевим українцям у їхній громадській і політичній діяльності.

У Харбіні українці співпрацювали з відділом управління Південно-Маньчжурської залізниці, який підлягав японцям. Серед японських керівників відділу з українцями працювали К. Фукуї, Т. Такахата, Н. Ґундзі. І. Михайлів був українським посередником до місцевих японських установ.

ОУН[ред. | ред. код]

У 1930-х роках ОУН підтримувала політичні зв'язки з японцями з метою посилення антирадянської діяльності у Східній Азії. Починаючи з 1934, ОУН висилала через Токіо в Манчьжурію своїх представників з декількома завданнями: наладнати зв'язки з українським населенням на Зеленому Клині в СРСР, ширити інформацію серед вояків Червоної армії про ОУН та здобути вплив серед української еміграції в Маньчжурії. Діячі ОУН — Б. Марків, Р. Корда-Федорів, М. Митлюк — заснували у Харбіні «Українську Далекосхідну Січ» і видавали журнал «Далекий Схід»[18] .

Похолодання у відносинах[ред. | ред. код]

Наприкінці 1930-х років японці почали підтримувати російські націоналістичні організації, що знаменувало замороження японсько-української співпраці у Маньчжурії. Була спроба відновити її під час другої світової війни, але без особливого успіху. Після того, як 9 серпня 1945 року СРСР оголосив війну Японії, Маньчжурія була окупована радянськими військами. Більшість українців виїхала до Шанхаю, а деякі — до США і Канади через Японію.

Політичні і дипломатичні зв'язки[ред. | ред. код]

1990-ті[ред. | ред. код]

Японія визнала незалежність України 28 грудня 1991 року та встановила дипломатичні відносини з нею 26 січня 1992 року[19]. У відповідь жовтні 1992 року Японію відвідав віце-прем'єр-міністр України Олег Слєпічев.

20 січня 1993 року в Україні відкрилося посольство Японії. Протягом 12 червня 1992 — 19 січня 1993 року послом Японії в Україні за сумісництвом був призначений Посол Японії в Російській Федерації Едамура Суміо.

В квітні 1994 року Японію відвідав перший заступник міністра закордонних справ України Микола Макаревич, а в травні — депутат Верховної Ради України Шульга. У вересні 1994 року відбулася реєстрація посольства України в Японії, офіційне відкриття якого відбулося 23 березня 1995 року.

В січні 1995 року Україну відвідав заступник міністра закордонних справ Японії з політичних питань Янаґісава Хакуо. За його підготовки, протягом 22 — 25 березня 1995 року, відбувся офіційний візит до Японії президента України Леоніда Кучми.

В червні 1996 року, Україну відвідав міністр закордонних справ Японії Ікеда Юкіхіко. У відповідь, протягом 18 — 20 травня 1997 року в Японії побував міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко.

В липні 1997 року до України прибув депутат Палати Представників Парламенту Японії, голови Комітету у закордонних справах Айсава Хідеюкі. 26 — 30 серпня її відвідав голови Палати Радників Японії Сайто Дзюро, у вересні — голови Асоціації дружби Японія-Україна, депутат Палати Представників Хаясі Йосімаса. У відповідь в грудні Японію відвідав начальник Управління міжнародної політики Адміністрації Президента України Володимир Огризко.

В січні 1998 року Україну відвідав заступник голови Управління національної оборони Японії Акіяма Масахіро. 10-12 березня 1998 року в Японії побував міністр закордонних справ України Генадій Удовенко.

В квітні 1999 року відбувся візит до Японії міністра економіки України Василя Рогового та Голови митної служби України Миколи Азарова.

2000-ні[ред. | ред. код]

В червні 2000 року до Японії прибув міністр закордонних справ України Тарасюк та його заступник Майданник. В жовтні 2001 року в країні побували дружина президента Кучми та віце-прем'єр-міністра України Семиноженко. Через місяць Японію відвідав начальник Управління міжнародної політики Адміністрації Президента України А. Фіалко і віце-спікер Верховної Ради України Гавриша.

В серпні 2002 року до України прибув заступник Міністра закордонних справ Японії з політичних питань Мацунамі. 26-29 травня 2003 р. — візит до Японії спікера Верховної Ради України Литвина. В серпні того ж року Україну відвідав генеральний секретар Асоціації дружби Японія-Україна Янаґісава Хакуо, а 31 серпня — міністр закордонних справ Японії Каваґуті Йоріко.

Kuchma&Kawaguchi.jpg Yushchenko&Koizumi.jpg Yushchenko&HiroshimaPMP.jpg
Зустріч президента Леоніда Кучми з міністром закордонних справ Каваґуті Йоріко.
Передача японського військового прапора на зустрічі президента Віктора Ющенка з прем'єром Коїдзумі Дзюнітіро.
Президент Віктор Ющенко покладає квіти в Хіросімському парку миру.

В лютому 2004 року Японію відвідав перший заступник міністра закордонних справ України Єльченко, 8 — 11 червня — міністр закордонних справ України Грищенко і голова Асоціації дружби Україна-Японія Жеваго.

В січні 2005 року, у зв'язку з Помаранчевою революцією, відбувся візит до України спеціального представника японського уряду Янаґісави Хакуо. У відповідь в березні Японію відвідав віце-прем'єр-міністр України Томенко.

6 — 8 липня 2005 року в Україні побував перший віце-міністр закордонних справ Японії Айсава Хідеюкі. За його підготовки 20 — 23 липня 2005 року відбувся візит до Японії президента України Віктора Ющенка. Президент зустрівся з Імператором Японії, Його Величністю Акіхіто, прем'єр-міністром Коїдзумі Дзюнітіро, відвідав Токіо, Кіото та Хіросіму. Ющенко повернув японській стороні військовий японський прапор, захоплений радянськими військами під час Другої світової війни[20]. У відповідь на візит президента, в листопаді 2005 року, в Україні побував депутат Палати Представників Парламенту Японії, голова Комітету у закордонних справах пана Харада.

24 — 30 квітня 2006 року відбувася візит до Японії міністра освіти і науки України Ніколаєнко.

16 — 18 травня 2006 року в Україні побував заступник міністра закордонних справ Японії Яті, а 30 червня — 1 липня — Асо Таро, міністр закордонних справ.

Після цього офіційні і напівофіційні візити стали односторонніми. Зокрема, 7 — 9 жовтня 2006 року Японію відвідав міністр культури і туризму України Ліховий, 18 — 20 березня 2007 року — заступник міністра закордонних справ України Костенко, 8 — 12 липня 2007 року — міністр транспорту та зв'язку України Рудьковський, 24-29 липня 2007 року — міністр охорони здоров'я України Гайдаєв, 24 — 26 березня 2008 року — міністр закордонних справ України Володимир Огризко, 8 — 11 березня 2009 року — міністр економіки України Данилишин, 25 — 26 березня 2009 року — прем'єр-міністр України Тимошенко, 24 — 25 вересня 2010 року — віце-прем'єр-міністр України Колесніков та міністр культури і туризму Кулиняк, в січні 2011 року — президент України Віктор Янукович, у лютому 2012 — міністр фінансів Федір Ярошенко.

2011 року, після Великого східнояпонського землетрусу й аварії на Фукусімській АЕС, офіційний Токіо відновив відвідини України. Метою візитів стало запозичення українського досвіду у сфері подолання наслідків ядерної катастрофи на Чорнобильській АЕС. Зокрема, в квітні Київ відвідав заступник міністерства закордонних справ Такахаші Чіакі та заступник міністра сільського господарства Шінохара Такаші. У вересні в Україні побували голова Палати представників Йокомічі Такахіро та заступник міністра довкілля Такаяма Сатоші. В жовтні у Києві перебувала група депутатів Палати представників з Комітету управління палати та Особливого комітету подолання наслідків природних лих, а також заступник міністра культури Морі Юко.

У березні 2012 — голова Верховної Ради Володимир Литвин.

3 червня 2015 року Верховна Рада ратифікувала Угоду між Україною та Японією про сприяння та захист інвестицій.

5 червня 2015 року Абе Сіндзо відвідав із офіційним візитом Київ. В історії японсько-українських відносин це був перший візит японського посадовця рангу прем'єр-міністра до України[21]. Одним із ключових питань цієї зустрічі стало питання поглиблення взаємодії України та Японії у міжнародних безпекових питаннях, передусім у контексті розгортання в Україні миротворчої місії та співпраці і координації дій щодо реформування Ради Безпеки ООН. Крім того, було предметно розглянуто шляхи спрощення візового режиму для поїздок українських громадян до Японії.[22].

Tymoshenko&Aso.jpg Tymoshenko&pochet.jpg Janykovych&Kan.jpg Yoho Velychnist Akihito&Janykovych.jpg
Зустріч прем'єр-міністрів Юлії Тимошенко і Асо Таро.
Тимошенко з японським почтом.
Зустріч президента Віктора Януковича з прем'єром Каном Наото.
Янукович на аудієнції Його Величності Акіхіто.

Двосторонні договори[ред. | ред. код]

Основні:

Економічні зв'язки[ред. | ред. код]

Економічні відносини між Україною і Японією є нерозвиненими. Станом на 2009 рік на українському ринку працювало лише 11 представництв японських підприємств. Японська сторона не інвестувала в українську економіку.[23]. Японський експорт щодо України становив &&&&&&&&&&036154.048000036 154,48 млн єн, а імпорт — &&&&&&&&&&019597.049000019 597,49 млн єн. Торговельний баланс був негативним і становив -&&&&&&&&&&016555.099000016 555,99 млн єн[23].

Протягом 20052009 року, в рамках Офіційної допомоги для розвитку (ODA), з метою реформування української економіки та демократизації суспільства, японський уряд і Японське агентство міжнародної співпрації передали Україні фінансову позику на суму 61,89 млн доларів США (190,92 трильйони єн). Так само було надано безкоштовну допомогу в розмірі 13,76 млн доларів (27,90 трильйонів єн), та технічну фінансову допомогу на суму 9,46 млн доларів (10,29 трильйонів єн)[2]. Загальний розмір фінансової допомоги Україні з боку Японії становив 85,11 млн доларів США[2].

15 червня 2015 року Україна та Японія уклали угоду про кредит на суму близько 108 млн єн (майже $870 млн), який буде витрачено на реконструкцію Бортницької станції аерації біля Києва. Від українського уряду договір підписала міністр фінансів Наталія Яресько, від імені Японії кредит погодив віце-президент Японського агентства міжнародного співробітництва (JICA) Масаказу Ічікава.[24]

Культурні зв'язки[ред. | ред. код]

Тайхо Кокі (Іван Боришко) — син українця та японки, найкращий сумоїст другої половини 20 століття.

Мова[ред. | ред. код]

Українська в Японії[ред. | ред. код]

Дослідженням української мови в Японії займаються переважно науковці, основною спеціалізацією яких є російська мова. В університетах українська вивчається через призму російської — після опанування російської граматики і лексики. Українська є факультативною, третьою іноземною мовою після російської. На тлі загального падіння попиту на російську мову в Японії після розвалу СРСР, частка японців, які вивчають українську дуже мала. Інтерес до України і, зокрема, української мови пожвавився після Помаранчевої революції 2004 року. Основні праці японських русистів з української мови, що були видані в Японії після здобуття Україною незалежності, такі:

  • 1944 — Ясуда Сабуро. Українсько-ніппонський словник[25].
  • 1991 — Накай Кадзуо. «Вступ до української мови»[26]. — перший японський підручник з української мови.
  • 1995 — Курода Рюносуке. «1500 українських основних слів»[27] — зошит базової української лексики.
  • 2007 — Абе Сьокіті. «Японсько-український — українсько-японський збірник слів»[28] — зошит базової української лексики.
  • 2009 — Накадзава Хідехіко. «Українська мова»[29] — підручник з розмовної української мови.

Японська в Україні[ред. | ред. код]

У 1920-их pp. викладали японську мову й літературу в Харківському Університеті. Там вийшов 1926 «Теоретично-практичний курс японської мови» Федора Пущенко. 1926 у Харкові створено Всеукраїнську Наукову Асоціацію Сходознавства (ВУНАС) з філіями у Києві й Одесі, в якій японську секцію очолював Пущенко, а історію Дальнього Сходу досліджували Б. Курц й І. Тригубов. ВУНАС організувала курси сходознавства, на яких був і японський відділ. Статті про Японію з'являлися у виданнях Асоціації: «Бюлетень ВУНАС» (1926—1928) і в журналі «Східній Світ» (19271931).

Література[ред. | ред. код]

Юлія Тимошенко приймає благословіння у синтоїстському Святилищі Мейдзі.

українська японською[ред. | ред. код]

Найбільша увага прикута Шевченку. Також перекладено твори І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини.

  • 1907 — японський переклад вірша «Садок вишневий» Тараса Шевченка[хто?]
  • 1926 — Т. Сібуя. «Голос полів» («Нора-ні сакабу»), в якій вміщено вірші про Шевченка.
  • 1959 — С. Комацу. «Антологія світової поезії» (т. 12); вірші Шевченка.
  • 1961 — Т. Сібуя «Сін ніхон бунгаку», 1961. Огляди творчості Т. Шевченка.
  • 1961 — засновано «Товариство для вивчення творчості Шевченка»
  • 1964 — «Як умру» («Ватакусі-ва сіндара») — перша збірка поезій Шевченка. 26 перекладів поезій, зроблених Т. Сібуя, С. Комацу, Т. Мураї, X. Тадзава, Т. Кіносіта.
  • 1962 — С. Комаду. Огляд змісту «Кобзаря» (у «Довіднику найкращих творів світової літератури»)
  • 2005 — переклад збірки сучасної української новели Юрія Винничука, Володимира Даниленка, Богдана Жолдака, Євгенії Кононенко.

японська українською[ред. | ред. код]

  • 1926 — А. Лотоцький. «Японські казки», Львів
  • 1931 — О. Кремена Утворення та розвиток японської лірики феодальної доби // Японська лірика феодальної доби, Харків.
  • 1932 — Н. Такунага. «Вулиця без сонця», Харків.
  • 1932 — В. Хосої «Текстильник Кодзі», Харків.
  • 1934 — Т. Кобаясі «Крабо-консервна факторія», Харків.
  • 1954 — Н. Такунага. «Тихі гори», Харків.
  • 1955 — Т. Такакура «Води Хаконе», Київ.
  • 1961 — А. Ковалівський. «Антологія літератур Сходу», Харків.
  • 1966 — І. Шанковський «Сто поезій—сто пісень»

японська, написана українцями[ред. | ред. код]

  • О. Ольжич. «Тісна клітка», «Глек мудрощів» та ін.
  • Василь Єрошенко «Хмарка персикового кольору»

Поза УРСР японознавцем був С. Левинський, який у 1935 — 46 жив на Дальньому Сході (у Харбіні, Пекіні, Сайґоні) і працював у польському консулаті, написав репортаж «З японського дому» (1932). В Орієнтальному Інституті у Харбіні навчався В. Одинець, який згодом викладав історію Східної Європи в Сінкінґському (Hsinking, столиця Манджоу-Ґо) Університеті. В. Одинець з японологом А. Дібровою і за співпраці з С. Левинським видали у Харбіні «Україно-Ніппонський словник». Головним редактором цього словника був Ясудо Сабуро. Рада Української Національної Колонії у Манджу-Ґо видала 1936 у Харбіні збірник «Далекий Схід», в якому вміщено переклади з японської поезії Кавадзі Рюукоо, Кі-но-Томонорі, Оона Катомі, Іосано Акіко, а також статті «Нариси ніппонського побуту» і «Народня освіта в Ніппоні (Японії)». Після 1945 А. Ковалівський, професор історії середніх віків у Харківському Університеті, згуртував орієнталістів, серед яких був і японолог Я. Побіленький. 1961 А. Ковалівський видав у Харкові «Антологію літератур Сходу», в якій вміщено переклади поезій і оповідань з японської. У Київському Університеті працює знавець японської літератури І. Чирко. Поза межами України відомий історик Я. П. Топеха.

Історія[ред. | ред. код]

України в Японії[ред. | ред. код]

  • 1954 — створено Інститут славістики при Хоккайдському університеті, центр вивчення СРСР.
  • 1998 — Накай Кадзуо. «Історія Польщі, України та Балтійських країн»[30] — перше академічне дослідження, присвячене історії України.
  • 1998 — Накай Кадзуо. «Український націоналізм»[31] — перше академічне дослідження, присвячене історії українського визвольного руху.
  • 2021 — Йошіхіко Окабе. «Історія японсько-українських відносин 1915-1937 рр.»[32]

Японія в Україні[ред. | ред. код]

  • Рубель Вадим Анатолійович — український історик, японознавець, спеціаліст з історії стародавнього світу та середніх віків, викладач Київського університету. Автор першого україномовного нарису з історії Японії — «Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність» (1997)[33].

Населення[ред. | ред. код]

Японці в Україні[ред. | ред. код]

  • 202 особи (станом на 2009)[1]
  • 210 осіб (станом на січень 2012)[1]

Українці в Японії[ред. | ред. код]

  • 907 (2005)[34]
  • 1.590 осіб (2009)[1]
  • 1.507 осіб (грудень 2010)[1]
  • З 2000 по 2005 загальна кількість виросла від 1 004 до 1 784 осіб. Статус перебування: «сфера розваг» — 556/735, «чоловік/дружина громадянина Японії» — 174/531, «проживання в сім'ях» — 79/61, «довгострокове проживання» — 12/135; стать: жінки — 858/1607; вік і стать: жінки 20–24 року — 331/541, жінки 25–29 років — 305/538, жінки 30–34 року — 84/301; місце проживання: Токіо — 173/268, Фукуока — 86/178, Канагава — 80/189.[35]

Українські неурядові організації в Японії[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и Україна. Основні дані // Офіційна сторінка Міністерства закордонних справ Японії
  2. а б в Міністерство закордонних справ Японії (2009). Україна. Профайл. Матеріали японського філіалу Офіційної допомоги для розвитку. Таблиця №4 — 5. — С.1044—1045. Кабінет Міністрів Японії. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2011-6-9. 
  3. (яп.) Президентські вибори в Україні. Екс-прем'єр Янукович і прем'єр Тимошенко в фінальному голосуванні від 7 лютого // Асахі Сімбун. 2010-1-19; (яп.) Янукович переміг на президентських виборах в Україні // Асахі Сімбун. 2010-2-9; (яп.) Аби врятувати Україну від Януковича… // Асахі Сімбун. 2010-8-10
  4. Японія розширила санкції відносно Росії
  5. Японія готова виділити Україні 1,5 мільярда доларів
  6. 「露西亜上」『古事類苑』外交部21.
  7. а б Приамурье. Факты, цыфры, наблюдения. Собраны на Дальнем Востоке сотрудниками Общеземской организации. — Москва, 1909. — С. 717—718
  8. Аргудяева Ю. В. Крестьянская семья украинцев в Приморье (80-е гг. XIX — начало ХХ вв). — Москва, 1993. — С.32.
  9. Герасимов И. Новая имперская история постсоветского пространства. — Казань, 2004. — С. 236—237
  10. а б Світ І.В. Українсько-японські взаємини, 1903—1945: Історичний огляд і спостереження. Нью-Йорк, 1972
  11. а б в Віолетта УДОВІК. КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ ЯК «КОМУНІКАТИВНИЙ МІСТ» МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЯПОНІЄЮ
  12. Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918—1919. — Нью-Йорк: Око, 1966. — 179 с.
  13. а б Головченко В.І. Солдатенко В.Ф. Українське питання в роки Першої світової війни: Монографія. – К.: Парламентське вид-во, 2009. – 448 с.
  14. а б Дацків, Ігор Богданович. Дипломатія українських національних урядів у захисті державності (1917 - 1923 рр.): дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.02 / Дацків Ігор Богданович ; Дип. акад. України при М-ві закордон. справ України. - К., 2010. - 474 с.
  15. а б 黒川祐次著. 物語ウクライナの歴史 : ヨーロッパ最後の大国. — 東京: 中央公論新社, 2002. — p.179.
  16. 黒川祐次著. 物語ウクライナの歴史 : ヨーロッパ最後の大国. — 東京: 中央公論新社, 2002. — p.177-178.
  17. Патлань Ю.В. ЯПОНІЯ. УКРАЇНСЬКО-ЯПОНСЬКІ ЗВ’ЯЗКИ // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2013. - 688 с.: іл..
  18. Українці в Китаї в умовах японської окупації (1931—1945 рр.) — розділ статті з Вісника УВКР. Архів оригіналу за 4 травня 2007. Процитовано 1 грудня 2006. 
  19. Історія двосторонніх відносин // Посольство України в Японії
  20. Зустріч голів держав Японії та України. Відео. Кабінет Міністрів Японії. 2005/07/21. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2011-6-10. 
  21. Шіндзо Абе відвідає Київ // Голос України; Прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк провів зустріч із очільником МЗС Японії Фуміо Кішіда // Урядовий портал; Японія надала найбільшу фінансову допомогу нашій країні… // Голос України
  22. Японія допоможе Україні впроваджувати реформи та стимулювати економіку. 2015-06-06. Процитовано 2015-06-06. 
  23. а б Міністерство закордонних справ Японії (2009). Україна. Профайл. Матеріали японського філіалу Офіційної допомоги для розвитку. Таблиця №2. Відносини Японії з Україною. — С.1042. Кабінет Міністрів Японії. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2011-6-9. 
  24. Україна та Японія підписали угоду на модернізацію Бортничів. 2015-06-15. Процитовано 2015-06-15. 
  25. Діброва А., Одинець В., Українсько-ніппонський словник / За ред. Ясуда Сабуро. — Харбін, 1944.
  26. ウクライナ語入門 / 中井和夫著. — 東京: 大学書林, 1991. ISBN 4-475-01797-1
  27. ウクライナ語基礎1500語 / 黒田竜之助. — 東京: 大学書林, 1995. ISBN 4-475-01113-2
  28. 日本語-ウクライナ語ウクライナ語-日本語単語集 / 阿部昇吉編著. — 東京 : 国際語学社, 2007. — ISBN 978-4-87731-345-6
  29. ウクライナ語 / 中澤英彦著. — 東京: 白水社, 2009. ISBN 978-4-560-06798-7
  30. ポーランド・ウクライナ・バルト史 / 伊東孝之,井内敏夫,中井和夫. — 東京: 山川出版社, 1998. ISBN 4-634-41500-3
  31. ウクライナ・ナショナリズム / 中井和夫. — 東京: 東京大学出版会, 1998. ISBN 4-13-036093-0
  32. 日本・ウクライナ交流史1915-1937年 / 岡部芳彦. — 神戸: 神戸学院大学出版会, 2021. ISBN 4-89-985208-8
  33. Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — Київ: «Аквілон-Прес», 1997.
  34. 113 козаків, 794 баб. Дані перепису населення Японії 2005 року. Таблиці по іноземцях в Японії (2008-6-30).
  35. Кадзі Ітару. Іноземці в Японії у світлі статистики: в'їзд, тимчасове й постійне проживання, натуралізація[недоступне посилання з липня 2019] // Народна творчість та етнографія — 2009 № 1

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]