Українізація на Кубані
 | Ця стаття потребує істотної переробки. (5 вересня 2025) |
 | Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення.
|
Українізація на Кубані — це комплекс процесів національно-культурного розвитку українського населення на Кубані, які історично пов'язані з політикою «коренізації» в СРСР у 1920-х роках. Ця політика мала на меті зміцнити радянську владу серед українського населення, сприяючи розвитку української мови, освіти та культури. Проте, цей процес був жорстоко згорнутий на початку 1930-х років, що супроводжувалося масовими репресіями, насильницькою русифікацією та стало складовою Голодомору-геноциду 1932–1933 років.
Історія української присутності на Кубані починається з кінця XVIII століття, коли російська імператриця Катерина II переселила на ці землі Чорноморське козацьке військо, яке було утворене з колишніх запорожців. Це сталося після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році.
Переселення відбувалося кількома хвилями, і до середини XIX століття українці становили значну частину населення регіону. Вони принесли з собою свою мову, культуру, традиції та устрій, що став основою для формування самобутньої кубанської ідентичності.
Після приходу до влади більшовиків у 1920-х роках була започаткована політика "коренізації", що на Кубані набула форми українізації. Ця політика мала на меті зміцнити радянську владу серед місцевого українського населення. Процеси українізації охопили освіту, пресу, державне управління та культурне життя.
З 1927 року, коли українці становили 66% від загальної чисельності населення за переписом 1926 року, процеси українізації поглибилися. Тепер українізувалися не лише школи, а й радянський і партійний апарат, газети, видавництва, технікуми та вищі навчальні заклади. Наприклад, у 1932 році Північнокавказький педінститут у Краснодарі перейменували у Північнокавказький український педінститут імені Скрипника. До кінця 1932 року на Північному Кавказі повністю чи частково українізували 1868 шкіл, 12 педагогічних технікумів та короткочасні педагогічні курси. Також діяла мережа масових політосвітніх установ, а масовий випуск української літератури розпочався у 1931 році, коли вийшло 149 українських книг та брошур.
Як розповідалося у книзі Волиняка "Кубань – земля українська, козача…", українізація не була щирою політикою влади на Кубані, а лише виконанням неприємного наказу зверху. Бо в установах ніхто не розмовляв українською, а зовнішні ознаки українізації були відсутні. З’явився «глухий поголос про швидку ліквідацію українізації», що отруював свідомість.
Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років політика українізації була згорнута. Цей процес супроводжувався масовими репресіями, колективізацією та штучним голодом 1932–1933 років, відомим як Голодомор на Кубані. Автор В.К. Чумаченко у своїй статті «Козача літературна Голгофа» підтверджує, що хвиля репресій 1930-х років збіглася в часі з початком «разукраїнізації» України та Північного Кавказу. Постанова від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області» стала ключовим кроком. Вона наказувала негайно перевести на Північному Кавказі все справовиробництво, газети та журнали з української на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців», а також розпочати викладання у школах російською. Наприклад, це призвело до того, що п'ять українських шкіл у станиці Ново-Малоросійській припинили своє існування за наказом партії та уряду, а в деяких станицях українські вивіски зривали та замінювали їх на російські. За Чумаченком, у першу чергу постраждала станиця Полтавська, яка була другим за значенням після Краснодара українським культурним центром. Там працював Всеросійський український педтехнікум, діяла газета і літературний гурток, і саме цю станицю постанова наказувала «виселити в найкоротший термін… як найбільш контрреволюційну».
Постанова від 29 грудня 1932 року продовжила деукраїнізацію, припинивши з 1 січня 1933 року радіомовлення українською. Крім цього, з бібліотек вилучали та замінювали українські книги, а також забороняли українські часописи. Чумаченко свідчить, що навесні та влітку 1933 року на задвірках станичних і міських бібліотек палали вогнища з українських книжок, куди кидали твори Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Також, за його словами, без особливих проблем було закрито близько двадцяти українських газет і журналів.
Наслідки були швидкими та масштабними. Наприклад, один із викладачів українського педтехнікуму в станиці Уманській згадував, що у лютому 1933 року його зобов'язали здати всі українські підручники, а вже наступного дня він отримав російські. Звіт, надісланий до Народного комісаріату освіти РРФСР у квітні 1933 року, свідчив, що до весни 1933 року в усіх школах припинили викладання українською, а 12 українських педагогічних технікумів було переведено на російську. Це супроводжувалося чистками викладацького складу. Ці процеси були безпосередньо пов'язані з опором згуртованого козацького населення колективізації. Щоб зламати цей опір, режим значно збільшив норми хлібозаготівель, що спричинило масовий голод. Згідно з джерелом, процес згортання українізації супроводжувався арештами «українських націоналістів» та «саботажників». Органи безпеки перевіряли тих, хто приїжджав працювати на Кубань, і влаштовували їм допити. Навіть під час «чистки» партії та комсомолу, яка проводилась за наказом Сталіна, перевіряли лояльність та ставлення до українізації. Таким чином, деукраїнізація та насильницька русифікація стали одним з головних компонентів Голодомору-геноциду українців Кубані в 1932–1933 роках. Чумаченко зазначає, що в січні 1933 року була «викрита» україно-кубанська контрреволюційна організація «Союз Кубані та України», що стало приводом для масових арештів та переслідувань.
=== Письменники, поети та прозаїки ===
* Доброскок Гаврило Васильович (1876—1938) — прозаїк, драматург, автор п'єси «Козацькі прадіди» та кількох книг українською та російською мовами. Був одним із перших директорів крайової бібліотеки ім. О. С. Пушкіна. Розстріляний 14 лютого 1938 року як керівник «контрреволюційної українсько-націоналістичної групи».
* Дорожний (Миненко) Іван Дмитрович (1897—?) — український поет, директор українського педтехнікуму в станиці Полтавській. Автор кількох книг. Присуджений до розстрілу 22 жовтня 1935 року, вирок замінено 10 роками ув'язнення. Реабілітований 17 листопада 1959 року.
* Жарко Яків Васильович (1861—1933) — український поет і прозаїк, сатирик. Автор кількох книг, зокрема «На Кубані». Піддавався неодноразовим арештам і обшукам. Помер у слідчому ізоляторі, «зацькований органами ОДПУ».
* Іващенко Тимофій Іларіонович (1899—1933) — український поет. Обвинувачений у проведенні агітації проти колективізації. Помер у слідчому ізоляторі 9 квітня 1933 року.
* Концевич Григорій Митрофанович (1863—1937) — український поет, педагог, збирач і видавець кубанських українських народних пісень. Очолив відроджений Кубанський козачий хор у 1937 році. Розстріляний 26 грудня 1937 року за звинуваченням у підготовці замаху на Сталіна.
* Коржевський (Георгій) Васильович (1900—1941) — український прозаїк, член української секції Краснодарської асоціації пролетарських письменників. Помер у Магадані 26 грудня 1941 року, відбуваючи 5-річне ув'язнення за участь в «антирадянській правотроцькістській організації». Реабілітований у 1957 році.
* Літовченко Юхим (1897—?) — український поет, асистент кафедри української літератури Краснодарського педінституту. Репресований на початку 1930-х років.
* Потапенко В'ячеслав Опанасович (1862—1937) — прозаїк, поет, драматург. Член української секції КАПП. Розстріляний 8 серпня 1937 року в Ростові-на-Дону. Реабілітований посмертно у 1958 році.
* Розумієнко Омелян Дмитрович (1905—1982) — український поет і прозаїк, керівник української секції КАПП. Засуджений 16 серпня 1946 року до 10 років таборів за звинуваченням у «зраді Батьківщини». Реабілітований у 1955 році.
* Сало Михайло Порфирович (1903—1996) — український поет, викладач Уманського педучилища. У 1937 році засуджений до 10 років ув'язнення за «підозрою в намірі приєднати Кубань до України». Реабілітований у 1956 році.
* Строкун Тихін Григорович (1902—?) — український поет, прозаїк, викладач української мови в Краснодарському педінституті. Засуджений до 10 років таборів за участь в «українсько-націоналістичній повстанській контрреволюційній організації».
* Гребинник Петро Васильович (1899—?) — учений-філолог, доцент Краснодарського педінституту. Автор кількох підручників з української мови та літератури. Засуджений до 8 років таборів як учасник «Союзу Кубані та України». Реабілітований у 1960 році.
* Грушевський Сергій Григорович (1888—1937) — учений-історик, доцент Краснодарського педінституту. Проходив у справі «Союзу Кубані та України». Розстріляний 9 жовтня та 2 листопада 1937 року. Реабілітований у 1960 році.
* Дроздовський Василь Вікторович (1900—1938) — літературознавець, дослідник кубанської культури. Заарештований у 1933 році. Розстріляний 4 березня 1938 року в Норильську. Рукопис його книги «Кубанські письменники-українці» був втрачений під час арешту.
* Лещенко Антон Фадійович (1880—?) — історик. Викладав історію в Кубанському педінституті, працював у музейній та архівній сферах. Друкував статті українською мовою. У 1930 році звільнений з посади та висланий за межі краю.
* Підгайний Семен Олександрович (1907—1965) — історик, публіцист. Заарештований у січні 1933 року у справі «Союзу Кубані та України» та засуджений до 8 років таборів. Емігрував до Канади, де написав спогади про сталінські концтабори «Недостріляні».
* Поночовний Михайло Йосипович (1859—1931) — історик, автор віршів українською. Заарештований у 1930 році. Помер у засланні в Архангельській області. Реабілітований у 1989 році.
- Садиленко Михайло Панасович (1882—1973) — літературознавець, завідувач українського відділення Краснодарського педінституту. Засуджений до 3 років заслання у 1930 році. Емігрував до Канади. Реабілітований у 1989 році.
- Шаля Іван Васильович (1893—1937) — філолог, професор Краснодарського педінституту, співавтор підручника «Українська мова». Засуджений до 10 років ув'язнення у 1933 році, а у 1937 році без додаткового розслідування був розстріляний як один із керівників «Союзу Кубані та України». Реабілітований у 1960 році.
- Овчаренко Роман Платонович (1902—1942) — поет і журналіст, завідувач відділу газети «Красное знамя». Помер у таборі 10 лютого 1942 року, відбуваючи 5-річне ув'язнення за участь у «антирадянській організації». Реабілітований у 1957 році.
Після розпаду Радянського Союзу українські культурні та національні рухи на Кубані почали відроджуватися, хоча і з обмеженою підтримкою. Українська мова та ідентичність продовжують зазнавати тиску. Офіційна російська політика спрямована на просування єдиної російської ідентичності, що значно ускладнює збереження української культури в регіоні.
Нині в Краснодарському краї немає шкіл з навчанням українською мовою. Деякі джерела стверджують, що регіональна влада не надає дозволів на викладання "балачки" (місцевого діалекту української мови) у школах, і фактично заборона української мови 1932 року досі не скасована. При цьому, існують окремі наукові дослідження, присвячені кубанським говорам, які проводяться в Кубанському державному університеті.