Унівська лавра

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського уставу
Univ lavra.jpg
49°43′04″ пн. ш. 24°35′37″ сх. д. / 49.71803500° пн. ш. 24.59369500° сх. д. / 49.71803500; 24.59369500Координати: 49°43′04″ пн. ш. 24°35′37″ сх. д. / 49.71803500° пн. ш. 24.59369500° сх. д. / 49.71803500; 24.59369500
Розташування Україна Україна, село Унів
Належність УГКЦ

Commons-logo.svg Унівська лавра у Вікісховищі

Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського уставу — один із найдавніших монастирських комплексів України, центральна обитель Галицької єпархії впродовж XIVXVIII ст.ст., осередок чернечого життя монахів Студійського уставу. Унікальний архітектурний ансамбль-пам'ятка, розташований в селі Унів Перемишлянського району Львівської області.

Монашество Студійського уставу митрополит Андрей Шептицький відновив 1898 року, поклав на нього завдання плекати прадавню Східну традицію чернечого життя. Монахи-студити дотримуються Студійського уставу, який в ХІ ст. принесли в Україну з Константинополя та Афону преподобні отці Антоній і Теодосій Печерські.

Історія лаври[ред.ред. код]

Перша письмова згадка — у привілеї короля Владислава ІІ Яґайла 1395 р.

Заснований наприкінці XIV ст. князем Федором Любартовичем,[1] який також був його «патроном»[2]. У 1401 році король Владислав ІІ Ягайло своїм актом затвердив власність монастиря[1] (раніше монастирю надали Млинів та Якторів[3]), будівництво якого завершили у 1400 році. Дерев'яні храм та монастир пізніше зруйнували татари.

У 1440-х роках щодо права патронату над монастирем мали судові суперечки князь Михайло Гольшанський та Сенько Лопатич, кожен з яких хотів поставити ігуменом свого кандидата.[4] У 1443 році король Владислав III Варненчик надав право опіки над монастирем князю Миколі Пінському. У XV ст. монастир володів двома селами, млинами, ставками та іншими маєтками.[5] Був випадок, коли унівські монахи намагались позбутись влади Галицького єпископа, подали скарги до митрополита, короля, краківського каштеляна. Митрполит повідомив про це Галицького єпископа, який зумів виправдатись перед місцевою шляхтою та міщанами, а краківському каштеляну вислав 20 волів, щоб той уберіг його від можливої неласки короля.[6]

У 1539 році король Сигізмунд I Старий монастир, який досі перебував у підпорядкуванні київського митрополита, передав у розпорядження львівському православному єпископу Макарію Тучапському. Це рішення призвело до нападів на обитель, судових процесів. 30 липня 1542 року Сигізмунд І Старий розглянув суперечку між Львівсько-Галицьким єпископом та архимандритом.

1542 р. монастир став архимандрією. Перший архимандрит Анастасій Радиловський; потім Гедеон та Ісая Балабани (усі нез'єдинені). Архимандритом з 1668 p.був Варлаам Шептицький, який перейшов на унію у 1681 р. За нього було зроблено високий земляний вал з ровом довкола монастиря.

У 1549 р. монастир зруйнували татари під час набігу. Шляхтич (лицар) Олександр Ванько Лагодовський з села Лагодів зцілився водою з місцевого джерела (в сні вказала на місце джерела сама Богородиця), тому з вдячності почав будувати мурований храм Успення Пресвятої Богородиці та сприяв відбудові монастиря.

У монастирі 1606 року Іван Вишенський написав «Посланіє до стариці Домнікії».

16481770 рр. при монастирі діяла Унівська друкарня, звідки походить багато відомих стародруків. Тут працювали українські друкарі Андрій Скольський, Дмитро Кульчицький, Симеон Ставницький, а книжки прикрашали гравюрами Іллі, М. Зубрицького, Є. Завадовського, Мини, М. Фуглевича.

1711 р. в монастирі пройшов Унівський монаший собор.

1790 р. офіційна влада закрила монастир, ченці переїхали до Золочева, Бучача (під час пожежі 29 липня 1865 року згоріли перевезені сюди цінні історичні документи і грамоти[7]). Монастирська церква стала сільською парафіяльною. 1816 р. маєтки колишнього монастиря передали Галицькій греко-католицькій митрополії. З 1818 р. і до своєї смерті тут постійно мешкав митрополит Михайло Левицький; при ньому було знесено оборонні вали і рови, збудовано митрополичий палац.

На території монастиря відбувалися щорічні ярмарки.

Після повернення з ув'язнення в Росії митрополит Андрей Шептицький 30 вересня 1917 р. в Унівській лаврі висвятив Йосифа Сліпого на священика. 1919 р. після пожежі в Студитській Лаврі Святих Антонія і Теодосія Печерських у Скнилові під Львовом митрополит Андрей Шептицький перевів монахів-студитів до Унева, відновивши діяльність монастиря.

З приходом совітів 1944 р. у Свято-Успенській Лаврі в Уневі було влаштовано концентраційний табір для духовенства, яке не визнало російське православіє. Розписи в храмі були забілені, в храмі влаштовували багаття, на яких спалювали церковні та богослужбові книги. Були сплюндровані і знищені:

  • надгробки (зокрема, Олександра Ванька Лагодовського 1574 р.)
  • поховання Михайла Левицького
  • іконостас 1731 р.

Сучасність[ред.ред. код]

Унівська лавра

1991 рік — повернення монахів-студитів до монастиря. Монахи Унівської Лаври опікуються дітьми-сиротами шкільного віку, катехизують дітей у місцевій школі, займаються рослинництвом, тваринництвом, городництвом, бджільництвом. У монастирській майстерні виготовляють предмети церковного вжитку (свічки, офірки та вугілля до кадила).
Ченці, які вчаться у Львівській духовній семінарії, катехизують при церкві св. Михаїла у Львові дітей різних вікових груп. Загалом на катехизації є 150 осіб.

При лаврі є реколекційний будинок на 40 місць. Тут провадять реколекції ченці, черниці, священики, миряни нашої Церкви. Український католицький університет організовує в монастирі літню богословську школу.

У лаврі діє Музей старовинних ікон розташований (його фонди та реставраційний цех — у монастирі св. Михаїла (Львів).

Монастирський храм виконує парохіяльні функції. Унівська лавра також опікується парохією в сусідньому селі Сивороги.

Загалом у Лаврі є 84 членів спільноти, а саме: єромонахів — 23, єродияконів — 4, схимонахів — 22, архаріїв-рясофорів — 20, архаріїв — 5, новиків та послушників — 10.
За кордоном, у місійній станиці (Перемишльсько-Варшавська митрополія, Польща), в Полоцькому монастирі (Білорусь) та на навчанні (у Греції, Німеччині, Римі) перебуває 9 осіб.

Лавра має 7 дочірних монастирів (зокрема, 1 монастир у Білорусі, 1 скит, 1 студійний дім, 1 місійну станицю у Польщі і станицю в м. Києві).
Свято-Успенська Унівська Лавра на сьогодні знову стала одним із найбільших паломницьких центрів Західної України. Починаючи з 1994 р., кожного травня до Унева йде дводенна молодіжна проща, організована студентським товариством «Обнова», Мальтійською службою допомоги і монастирем студитів.

Щороку, двічі на рік, із монастиря св. Обручника Йосифа вирушає піша проща до Унівської Лаври, яка з кожним роком збирає щораз більше паломників, переважно молодь. Проща починається св. Літургією в храмі св. Михаїла, триває 3 дні і закінчується всенічною молитвою та архиєрейською св. літургією в Унівській Лаврі.

Короткий опис[ред.ред. код]

Зведено монастир, ймовірно, в XV ст. Він оточений високими стінами з бійницями й оборонними вежами. Храм на території виглядає з-за стін витонченим та легким, а при огляді його зі середини монастирських стін вражає міцними, справді фортечними мурами, бійницями та оригінальністю архітектури. На його контрфорсі зберігся герб Шептицьких.

Усипальниця[ред.ред. код]

Тут були поховані, зокрема:

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Uniów… — S. 807.
  2. Папа Іванна. «ЖИДАЧІВСЬКІ ГРАМОТИ» князя Федора Любартовича: проблема автентичності. — С. 291.
  3. Вечерський В. Українські монастирі… — С. 350.
  4. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 483.
  5. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 481.
  6. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. V. — С. 464.
  7. Святоуспенська Унівська Лавра / Перемишлянська районна державна адміністрація, офіційний веб-сайт
  8. Boniecki Adam. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. Cz. 1. — t. 15. — 1912. — S. 163. (пол.)
  9. Головата Н. А. Балабан Гедеон // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — С. 170.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]