Устивиця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Устивиця
Країна Україна Україна
Область Полтавська область
Район/міськрада Великобагачанський район
Рада/громада Устивицька сільська рада
Код КОАТУУ 5320285301
Облікова картка Облікова картка 
Locator Dot2.gif
Розташування села Устивиця
Устивиця на карті Великобагачанського району
Основні дані
Засноване 1625 (перша згадка Зигмунтова)
Населення 2150
Площа 5,238 км²
Густота населення 410.46 осіб/км²
Поштовий індекс 38315
Телефонний код +380 5345
Географічні дані
Географічні координати 49°52′03″ пн. ш. 33°48′17″ сх. д. / 49.86750° пн. ш. 33.80472° сх. д. / 49.86750; 33.80472Координати: 49°52′03″ пн. ш. 33°48′17″ сх. д. / 49.86750° пн. ш. 33.80472° сх. д. / 49.86750; 33.80472
Водойми р. Вовнянка та р. Псел
Місцева влада
Адреса ради 38315, Полтавська обл., Великобагачанський р-н, с. Устивиця, тел. 9-71-31
Карта
Устивиця is located in Україна
Устивиця
Устивиця
Устивиця is located in Полтавська область
Устивиця
Устивиця
Містечко Устивиця на мапі 1857 року

Усти́виця — село Великобагачанського району Полтавської області України. Населення становить 2150 осіб. Орган місцевого самоврядування — Устивицька сільська рада.

Географічне розташування[ред.ред. код]

Село Устивиця знаходиться на березі річки Вовнянка, яка через 1 км впадає в річку Псел. Поруч проходить залізниця, станція Матяшівка.

Історія[ред.ред. код]

Устивиця (Уцтивиця) — це поселення, в якому живуть нащадки українських козаків.

Існує багато версій щодо походження назви села. На думку деяких істориків, вона походить від його розміщення біля гирла ріки Вовнянки. На думку інших вчених, воно було засноване козаком Устимом, на честь якого і було назване. Утім, перша офіційна назва містечка була Зигмунтів (напевно, на честь польського короля Сигізмунда (Зигмунта)ІІІ Вази, за королювання якого закладено цей населений пункт). Перша згадка Зигмунтова датована 1625 р. Утім, уже в середині XVII ст. місцева назва (Уцтивиця) містечка витіснила офіційну (Зигмунтів).

У 1648 році козаки місцевої Устивицької (чи Уцтивицької) сотні Миргородського полку одними з перших підхопили заклик Богдана Хмельницького визволити рідну землю від поневолювачів і стали активними учасниками національно-визвольних змагань 1648-1654 років. Мешканці Устивиці козакували навіть після знищення Катериною ІІ Запорозької Січі у 1775 році. Тут діяли три козацькі громади, одна з яких нараховувала понад 750 дворів. До Устивицької козацької громади належали і козацькі хутори Бутів, Гирчин, Гончарі, Марченки, тепер селище Гоголеве, Широка Долина.

Під час своєї другої подорожі до України у 1845—1846 роках, після закінчення Петербурзької Академії мистецтв, Тарас Шевченко на запрошення предводителя дворянства Миргородського повіту О. А. Лук'яновича поїхав до с. Мар'їнське, де мав малювати портрети членів родини поміщика. Літо Шевченко провів у роз'їздах по містечках і селах Полтавщини, виконуючи завдання Київської археографічної комісії. Під час поїздки побував у Решетилівці, Шедієвому на Орелі, Василівці (Хорольського повіту),Старих Санжарах, Устивиці, Ромнах. А на початку липня 1845 він вже був у Полтаві[1].

Мить історії. 1932—1933[ред.ред. код]

Один епізод з історії с. Устивиця, документи про який зберігаються у архіві управління СБУ в Полтавській області (Справа № 10196-с): "Справа № 10196-с з обвинувачення в організації масового виступу у селі Устивиці Великобагачанського району.

Як свідчить обвинувальний вирок, 2 травня 1932 року селяни-одноосібники Наталія Насвіт, Антон Заєць, Семен Скляр та колгоспник Федір Свищ зібрали на базарі 150 своїх односельців і оголосили, що на станцію Гоголеве прибули три вагони зерна для роздачі населенню. Натовп рушив до сільської ради з криками: «Ми голодні! Дайте нам хліба!» Однак цей похід закінчився нічим — селяни погаласували під стінами сільської ради до вечора (на момент сходки голова завбачливо втік зі свого кабінету) і розійшлися по домівках.

Та вже наступного дня, захопивши в заручники голову сільської ради та завідувача пункту «Заготзерно», натовп (переважно жінки) рушив до зерносховищ на станцію Гоголеве (за 7 км від Устивиці). Попереду несли чорний прапор як символ голоду та смерті. І вели голову сільської ради, котрого підганяли погрозливими вигуками: «Веди на станцію, усе одно ми тебе вб'ємо, сукиного сина. Задавить би його на місці! Забрали хліб, тепер віддавайте нам його назад!» Такого жаданого хліба селяни так і не отримали — міліція та залізнична охорона не допустили голодних жінок до клунь із зерном і розігнали натовп. Щоправда, до кровопролиття не дійшло.

А за кілька днів почалися арешти. Слідство дуже швидко знайшло винних, повісивши всі звинувачення на «куркульських недобитків», селян-одноосібників. Хоча насправді головним винуватцем відчайдушного походу по хліб були не люди, а злочинна влада, що організувала штучний голодомор[2][3][4][5][6]

"І наостанок, ще одне свідчення, котре має безпосередній стосунок до Устивиці. Згадує віце-президент Академії наук вищої школи України Петро Масляк: «Мій рідний дядько Масляк Василь Андрійович, командир Червоної Армії, приїхав у 1933 році з Далекого Сходу у відпустку додому. На кордоні з Україною його зустріли „заградительные отряды“. „На Украину нельзя. Давим хохлов“, — засміявся старший, сприйнявши мого кирпатого й вилицюватого дядька за свого. Вищий чин і рішучий характер дозволили дядькові Андрію прорватися в Україну. Те, що побачив там він, людина, яка пройшла всю війну, не міг ніколи пізніше описати словами. У рідній Устивиці Великобагачанського району люди їли людей! Навколо 12-тисячного козацького села Устивиці теж стояв „заградительный отряд“. На запитання дядька-офіцера, коли знімуть військову облогу, угодований командир сказав: „Как сдохнет последний хохол“… Залишилося менше трьох тисяч осіб…»[7]

Економіка[ред.ред. код]

  • Молочно-товарна, птахо-товарна та свино-товарна ферми.
  • «Агроцентр», ВАТ.
  • «Устивицьке», ПП.

Об'єкти соціальної сфери[ред.ред. код]

  • Школа.

Особистості[ред.ред. код]

Також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Полтавська обласна рада. Календар культурно-мистецьких подій області
  2. [1] ЗАКОН УКРАЇНИ № 376–V Про Голодомор 1932—1933 років в Україні
  3. [2] Постанова Апеляційного Суду м. Києва — Сайт Апеляційного Суду м. Києва заблокований у травні 2011 р., щоб закрити доступ до рішення суду
  4. [3] Постанова Апеляційного Суду м. Києва
  5. [4] Набуло чинності рішення суду про винних в організації Голодомору
  6. [5] Про Справу № 10196-с.
  7. [6] 75 років тому мешканці двох полтавських сіл повстали проти радянської влади

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.