Заснування Молдавського князівства

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Утворення Молдови)
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Історія Молдавського князівства почалась з приходом волоського воєводи Драгоша, а згодом і його людей із Марморощини в область річки Молдава. Там він у 1350-их роках заснував державне утворення, васальне до Угорського королівства. Незалежність Молдавського князівства було здобуто, коли інший волоський воєвода з Марморощини Богдан I, посварившись із угорським королем, 1359 року перейшов Карпатські гори і заволодів Молдавським князівством, борючись проти Угорщини. Ці землі залишалися князівством до об'єднання з Волощиною у 1859 році, що започаткувало розвиток сучасної Румунської держави.

У різний час Молдавське князівство включало теж Бессарабію (з Буджаком) та всю Буковину. Нині його західна половина належить до Румунії, східна сторона — входить до Республіки Молдова, а північна і південно-східні райони — є частиною України.[1]

Домолдавський період[ред. | ред. код]

Молдавське князівство виникло на землях між Карпатами і річкою Дністер, де приблизно з 900 року панували кочові тюркські народи: печеніги, огузи і половці. Приблизно з 1150 р. над частиною цієї території почали поширювати свою владу сусідні Галицьке князівство і Угорське королівство, а в 1240-х землями на схід від Карпат оволоділо монгольське, а потім тюркське ханство Золота Орда. Монголи сприяли розвитку міжнародної торгівлі і проклали важливий торговельний шлях уздовж Дністра. Обіг там угорських і чеських монет показує, що на початку XIV сторіччя існували також тісні економічні зв'язки між сточищем Молдави і Центральною Європою.

На додачу до панівного тюркського населення середньовічні літописи і писемні джерела згадують інші народи, які жили між Карпатами та Дністром, в тому числі уличів і тиверців у ІХ столітті та бродників і аланів у ХІІІ сторіччі. Присутність волохів на цій території добре задокументована з 1160-х років. Їхні місцеві державні утвори вперше згадуються у ХІІІ столітті: 1241 року монголи розгромили Кара-Улаг (Чорні волохи), а наприкінці 1270 волохи вдерлися в Галич.

Волохи (предки румунів) та їхні сусіди[ред. | ред. код]

Округлий камінь G134 з ХІ століття з викарбуваними хрестом і рунами зі згадкою про «блакумен» (Blakumen), яких багато істориків ототожнюють з волохами (кладовище Шонгем, Готланд, Швеція)

Молдава (землі між Східними Карпатами та Дністром) виділилась в окрему область у XIV сторіччі.[2] Протягом попереднього тисячоліття область зазнавала навал кочових народів,[3] з подальшим мирним періодом близько 750 за часів Хозарського каганату, який привів до росту населення області.[4] Нова матеріальна культура — Плисковсько-Преславська — поширилася на землі вздовж нижнього Подунав'я (як у сучасній Болгарії, так і Румунії), а також на території на схід від Карпат.[5] Після приходу у 830-х мадяр у понтійські степи на північ від Чорного моря місцеві жителі в ІХ столітті зміцнили свої поселення уздовж Дністра частоколами і глибокими ровами.[6][7] Уличі, тиверці[8] Waladj,[9] та Blaghā[10] — це етнічні групи, пов'язані з волохами або румунами Карпатського регіону.[10]

Віктор Спіней писав, що рунічний камінь, встановлений близько 1050 року, містить найранішу згадку про румунів на схід від Карпат.[11] Він оповідає, що «блакумен» (Blakumen) у нез'ясованому місці вбили варязького купця.[11]

Їхні суперники мадяри перейшли з понтійських степів у Карпатський басейн після того, як їх наприкінці ІХ століття розбили печеніги у союзі з болгарами.[12][13] Печеніги оволоділи цією територією, але більшість поселень Плисковсько-Преславської культури збереглися.[14] Укріплення були зруйновані тільки в Х або на початку ХІ століття.[15] Нові поселення з'являлися вздовж нижньої течії Прута.[15] Похоронні обряди місцевих жителів докорінно змінилися: на зміну поховання в землю прийшла кремація, тому приблизно після 1000 року неможливо виявити поховальний інвентар.[15]

Монгольське вторгнення і загарбання[ред. | ред. код]

За словами перського історика Рашида-ад-Діна Хамадані, монгольське військо під час монгольської навали 1241 року «просувалося шляхом Кара-Улаг, перетинаючи гори... і перемагаючи народ Улаг».[16][17][18] Його оповідь свідчить, що «Кара-Улаг» або Чорні волохи, жили у Східних або Південних Карпатах.[17][18] Папський посланець до Великого хана монголів Джованні ді Плано Карпіні познайомився у 1247 році з «князем Олаха», який «саме вирушав зі»[19] своїм почтом до монголів.[20] Віктор Спіней, Влад Джорджеску та інші історики визначають князя як волоського правителя, бо його ім'я схоже на угорську назву волоха (oláh),[21][20] але це слово може також бути варіантом імені Олег.[22] Францисканець Віллем Рубрук, який у 1250-х відвідав двір великого хана, зазначив Blac[23] або Vlachs серед народів, які платили данину монголам, але територія волохів невизначена.[22][20] Рубрук описував «Блакію» (Blakia) як «територію Ассана»[24] на південь від Нижнього Дунаю, цим самим показуючи, що він її ототожнює з північними районами Другого Болгарського царства.[25]

Археологічні знахідки (гончарні печі для виготовлення керамічних виробів і печі для виплавляння залізної руди) вказують на міста, які були важливими економічними осереддями Золотої Орди.[26] У Старому Орхеї (рум. Orheiul Vechi) було також розкопано руїни мечеті і лазні.[27] Місцеві жителі використовували високоякісну кераміку (амфороподібні посудини, гладущики, кухлі, глечики та горщики), подібні до знайдених в інших частинах Золотої Орди.[28] Монголи підтримували міжнародну торгівлю, що привело до утворення «монгольської дороги» з Кракова понад Дністром.[29] У цій самій області було розкопано майже 5 000 монгольських монет з першої половини XIV сторіччя.[30][31] У гирлі Дністра розвинулося у важливий торговельний центр місто Білгород-Дністровський.[32] Його заснували генуезькі купці наприкінці ХІІІ століття.[32]

Зразки зброї та збруї з ХІІІ і XIV сторіччя, знайдені разом зі сільськогосподарськими знаряддями в комунах Ватра-Молдовіцей, Кошна і Козенешть, показують існування між Карпатами і верхів'ям Серета або місцевих еліт, або озброєних селянських груп.[33][34] На тій самій території протягом першої половини XIV сторіччя були в обігу угорські і чеські монети.[31] Місцеві жителі використовували кераміку нижчої якості, ніж та, що використовувалася в землях, якими безпосередньо правили монголи.[28]

Занепад Золотої Орди[ред. | ред. код]

Частина Молдавського князівства входила до складу Королівства Русі. 1334 р. в грамоті Короля Русі Юрія II згадується «вірний вельможа» Олександр Молдаович, що в той час урядував в Русо-Влахії.

Найраніша сучасна писемна згадка про румунів у Мараморощині міститься в королівській грамоті 1326 року.[35] У цьому році угорський король Карл I наділив «землею Зурдуки» (Zurduky) (нині Стримтура в Румунії) в «окрузі Марамуреш» волоського боярина Станіслава.[36] Згідно з Молдавсько-руським літописом, який зберігся в руському літописному зводі, завершеному в 1505 році, угорський король Владислав відрядив послів запросити «старороманів і румунів» боротися проти монголів, а потім нагородив «старороманів» землями у Мараморощині.[37][38] Історики Йонел Киндя і Думітру Цейку ототожнюють цю подію з битвою при озері Од у 1280 (Hód), де в літописі половецькі противники замінено на татар.[39] Історики Павел Параска і Шербан Папакостя вгадують у «королі Владиславі» Ласла IV, який правив з 1270 по 1290 роки.[40]

З розпадом Золотої Орди після смерті Узбек-хана 1341 року[41][42] і Польща, і Угорщина почали в 1340-х розширюватися у бік степової зони.[43] Вже в 1340 році Казимир III вдерся в Королівство Русі.[44] Дві хроніки XIV століття стверджують, що король Людовик I відправив графа секеїв Лакфі керувати військом секейських воїнів у боротьбі проти монголів, які були вчинили набіги в Трансильванію.[45][46] 2 лютого 1345 Лакфі і його військо завдали нищівної поразки великій монгольській армії.[45][46] 1346 року секеї знову вторглися на «землю татар».[45] Як свідчать обидві хроніки, монголи після своїх поразок відступили аж до Дністра.[45][46] Археологічні дослідження показують, що наприкінці 1340-х у Бая, Сіреті, П'ятра-Нямц і Тиргу-Тротуш було зведено городища.[47]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. ↑ Bolovan та ін., 1997, с. 151-155.
  2. ↑ Treptow та Popa, 1996, с. 135.
  3. ↑ Treptow та Popa, 1996, с. 7.
  4. ↑ Spinei, 2009, с. 48-50.
  5. ↑ Sălăgean, 2005, с. 135.
  6. ↑ Curta, 2006, с. 124, 157, 185.
  7. ↑ Spinei, 2009, с. 85.
  8. ↑ (Cross та Sherbowitz-Wetzor, 1953, с. 56)
  9. ↑ Spinei, 2009, с. 82.
  10. ↑ а б Spinei, 2009, с. 83.
  11. ↑ а б Spinei, 2009, с. 54.
  12. ↑ Sălăgean, 2005, с. 153.
  13. ↑ Djuvara, 2014, с. 52.
  14. ↑ Spinei, 2009, с. 94, 96.
  15. ↑ а б в Curta, 2006, с. 186.
  16. ↑ (Al-Dīn та Boyle, 1971, с. 70)
  17. ↑ а б Andreescu, 1998, с. 78.
  18. ↑ а б Spinei, 1986, с. 113.
  19. ↑ (di Plano Carpini та Hildinger, 1996, с. 119)
  20. ↑ а б в Spinei, 1986, с. 131.
  21. ↑ Georgescu, 1991, с. 17.
  22. ↑ а б Sălăgean, 2005, с. 196.
  23. ↑ (Jackson, 2009, с. 139)
  24. ↑ (Jackson, 2009, с. 30)
  25. ↑ Vásáry, 2005, с. 30.
  26. ↑ Spinei, 1986, с. 148-149.
  27. ↑ Rădvan, 2010, с. 521.
  28. ↑ а б Spinei, 1986, с. 150.
  29. ↑ Rădvan, 2010, с. 328-329.
  30. ↑ Spinei, 1986, с. 152.
  31. ↑ а б Sălăgean, 2005, с. 198.
  32. ↑ а б Rădvan, 2010, с. 476-477.
  33. ↑ Sălăgean, 2005, с. 197.
  34. ↑ Spinei, 1986, с. 162-163, 226.
  35. ↑ Engel, 2001, с. 270.
  36. ↑ Carciumaru, 2012, с. 173-174.
  37. ↑ Spinei, 1986, с. 197.
  38. ↑ Vékony, 2000, с. 11.
  39. ↑ Ţeicu та Cândea, 2008, с. 280.
  40. ↑ Parasca, 2011, с. 7.
  41. ↑ Vásáry, 2005, с. 133.
  42. ↑ Spinei, 1986, с. 127.
  43. ↑ Sedlar, 1994, с. 24.
  44. ↑ Spinei, 1986, с. 175.
  45. ↑ а б в г Spinei, 1986, с. 176.
  46. ↑ а б в Vásáry, 2005, с. 156.
  47. ↑ Rădvan, 2010, с. 334.

Посилання[ред. | ред. код]

Первинні джерела[ред. | ред. код]

  • Al-Dīn, Rashīd; Boyle, John Andrew (Translator) (1971). The Successors of Genghis Khan'. Columbia University Press. ISBN 0-231-03351-6.
  • di Plano Carpini, Giovanni; Hildinger, Erik (Translator) (1996). The Story of the Mongols: Whom We Call the Tartars. Branden Publishing Company. ISBN 978-0-8283-2017-7.
  • Cross, Samuel Hazard (Translator); Sherbowitz-Wetzor, Olgerd P. (Co-translator) (1953). The Russian Primary Chronicle: Laurentian Text. Medieval Academy of America. ISBN. ISBN 978-0-915651-32-0.
  • Jackson, Peter (Translator) (2009). The Mission of Friar William of Rubruck (His journey to the cour to the Great Khan Möngke, 1253–1255. Hackett Publishing Company. ISBN 978-0-87220-981-7.

Вторинні джерела[ред. | ред. код]

Додаткова література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Заснування_Молдавського_князівства&oldid=41891866