Ушневич Олег Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ушневич Олег Михайлович
Ушневич Олег Михайлович.jpg
Народився 20 червня 1982(1982-06-20)
Дрогобич, Львівська область, Українська РСР
Помер 20 лютого 2014(2014-02-20) (31 рік)
Київ, Україна Україна
Постріл снайпера
Громадянство Україна Україна
Національність українець
Проживання Львівська область:
Сколівський район, Сколе
Відомий громадський активіст, будівельник
Конфесія християнин
Родичі батько Михайло Ушневич, мати Євгенія (померла в 1985 році, народивши Олегу молодшого брата)
Нагороди
Герой України
Медаль «За жертовність і любов до України»

Ушне́́вич Оле́г Миха́йлович (нар.20 червня 1982, місто Дрогобич, Львівська область, УРСР — пом.20 лютого 2014, Київ, Україна) — громадський активіст. Активний учасник Євромайдану. Герой України.

Біографія[ред.ред. код]

Народився в сім'ї працівників Дрогобицького нафтопереробного заводу (теперішнє ВАТ НПК «Галичина») Михайла та Євгенії Ушневич. Останніми роками виїжджав на заробітки за кордон. На київському Майдані Олег Ушневич був із першого дня.[1] Ймовірно, на певний час Олег Ушневич поїхав з Євромайдану, тому що газета «Факти і коментарі» згадує про прибуття Олега в Київ разом з «Львівською сотнею Майдану» в трагічну ніч протистояння з 18 на 19 лютого 2014 року[2]. Ось як про прибуття «Львівської сотні» згадує майданівець, мешканець Кременчука Андрій Шупик:

Почалося! — Раптом закричав наш друг Вася. — Ідуть! Здається, «Тітушки» … Обернувшись, я побачив, як в нашу сторону рухаються чоловік сто з щитами і битами. Нас же в тому місці на Хрещатику залишалося вже не більше двадцяти … Вони йшли швидко і впевнено. Долаючи біль у коліні, я нахилився, підняв якийсь камінь … Уже готовий був жбурнути, проте метрах в п'ятнадцяти від нас незнайомці чомусь зупинилися. «Хлопці, це ж наші! — Несподівано закричав Вася. — Подивіться на їхні обличчя. Такі обличчя можуть бути тільки у наших!» І дійсно. Начебто з битами, але очі добрі … «Хлопці, ви звідки?» — Крикнув я. Вперед, гримнувши щитами, вибігли четверо чоловіків років п'ятдесяти і … впали перед нами на коліна. «Брати! Пробачте, що так довго Їхали!» Це поспішала на підмогу «львівська сотня».[2]
Оригінальний текст (рос.)

Началось! — вдруг закричал наш друг Вася. — Идут! Кажется, «титушки» ... Обернувшись, я увидел, как в нашу сторону движутся человек сто со щитами и битами. Нас же в том месте на Крещатике оставалось уже не больше двадцати ... Они шли быстро и уверенно. Преодолевая боль в колене, я наклонился, поднял какой-то камень ... Уже готов был швырнуть, однако метрах в пятнадцати от нас незнакомцы почему-то остановились. «Ребята, это же наши! — неожиданно закричал Вася. — Посмотрите на их лица. Такие лица могут быть только у наших!» И действительно. Вроде бы с битами, но глаза добрые… «Хлопцы, вы откуда?» — крикнул я. Вперед, громыхнув щитами, выбежали четверо мужчин лет пятидесяти и ... упали перед нами на колени. укр. «Брати! Пробачте, що так довго їхали!» Это спешила на подмогу «львовская сотня».

Зі спогадів активіста Євромайдану тернопільчанина Олексія:

Під час чергової спроби прорвати барикаду під ноги впала газова граната. Пам'ятаю вибух, а далі — темрява. Знепритомнів. Прийшовши до тями, побачив, що ... горю. На мені палав одяг, а я не міг встати. Зрозумів, що або зараз згорю, або затопчуть наступаючі силовики. Раптом хтось схопив мене за руки і кудись потяг. Я не бачив його обличчя. Помітив тільки, що людина без бронежилета. Він погасив на мені вогонь, затягнув в укриття і, переконавшись, що я в безпеці, побіг назад на барикади.[2]
Оригінальний текст (рос.)

Во время очередной попытки прорвать баррикаду под ноги упала газовая граната. Помню взрыв, а дальше — темнота. Потерял сознание. Очнувшись, увидел, что ... горю. На мне пылала одежда, а я не мог встать. Понял, либо сейчас сгорю, либо затопчут наступающие силовики. Вдруг кто-то схватил меня за руки и куда-то потащил. Я не видел его лица. Заметил только, что человек без бронежилета. Он потушил на мне огонь, затащил в укрытие и, убедившись, что я в безопасности, побежал обратно на баррикады.

Як пізніше дізнався Олексій, цим невідомим був Олег Ушневич. Та подякувати своєму рятівникові він не встиг[2]. 20 лютого 2014 року Олег Ушневич загинув від двох куль снайпера, які влучили в серце. Тіло було перенесено і ідентифіковано в готелі «Україна». Похований у місті Сколе[3]. Згідно інформації на сторінці в соціальній мережі «Вконтакті», Олег не підтримував жодну політичну силу, вважав, що події на Майдані важливі для майбутнього українських дітей. Брат Олега Роман Ушневич — депутат Сколівської міської ради від ВО "Свобода"[4].

Нагороди[ред.ред. код]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

15 лютого 2015 року у місті Сколе встановили меморіальну дошку на честь Олега Ушневича.[7].

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]