Фавст (Косинка)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

"Фавст"новела українського письменника Григорія Косинки, написана в 1923-му році й опублікована в журналі «Український засів». У ній головний герой проведений крізь тюремні випробування: муравйовські застінки і білогвардійську катівню.

Історія написання й публікації[ред. | ред. код]

Григорій Косинка, як і його герой Прокіп Конюшина, брав участь у громадянській війні, три місяці був ув’язненим, саме тюремні спогади відображені в новелі. Письменник не сподівався на опублікування, тому не завершив її, і новела тривалий час залишалася в рукописі. Твір дуже довго не друкували через те, що події, зображені в ньому, відбуваються у в’язниці перших пореволюційних років (1918–1919 рр.).

Першу публікацію новели здійснив журнал «Український засів», що протягом кількох місяців у 1942–1943 pp. виходив в окупованому німцями Харкові. 

 Історична основа твору[ред. | ред. код]

В основі твору лежать такі історичні події:

«Нове життя» за Муравйовим. Звірства більшовиків у пореволюційні часи (1918–1919 рр.)[ред. | ред. код]

3 грудня 1917 р. до  Києва радіотелеграфом надійшов Маніфест Раднаркому до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради. Після відхилення їх, починаючи з 5 грудня 1917 p., Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом  Росії. Діями радянських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та Г. Орджонікідзе. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М.Муравйовим, досить швид­ко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полта­вою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. Непокірних українців, які намагалися було повстати супроти Раднаркому Росії, нещадно знищували, кидали в тюрми[1] .

Рядки з новели: «...Тодi саме Рiздвянi ночi клепав мороз, коли до нашої камери перевели з тюремної «секретки» Конюшину: із обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв»[2], «Офiцер Клєнцов, що любив був залякувати таких новакiв, пильно оглянув Конюшину з усiх бокiв, й суворо, допитливо звернувся до Конюшини:

      – Бандит?..

      – В чём обвиняют тебя?

        Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таємничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в «секретцi», знали ми, не всякий зможе... Вiн спокiйно, навiть занадто вже спокiйно, вiдповiдав запитанням: «За що? Ая? Добре тут у вас, ая... Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне – люди є... Там, де був я...»[2].

4 лютого 1918 р. в Дарниці під Києвом Муравйов видав наказ про «безпощадне знищення всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Муравйовцi винищували представникiв будь-якої нацiї й нове життя уявляли собi  як режим карцерного типу. У зображеному Косинкою карцерi «успiшно» конають разом із українцями також росiяни, поляки, євреї, хтось iз мусульман та iншi народи[1] ( «– ...С-сш. Як вiн менi болить. Проклятий, як вiн менi болить. Пся крев, пся мать, занiмiй.  По камерi бiгав у валянках невiдомий Фавстовi чоловiк, з походження й вимови, видно було, поляк, i все лаяв свої зуби, спльовуючи слину. Коли пан Яцькiвський – так звали його – зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти»[2]).

Ухвалення IV Універсалу[ред. | ред. код]

IV Універсал ухвалений 11 січня 1918 р. Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Проголошена самостійність не мала абсо­лютного характеру. На тлі задекларованих більшовицьким уря­дом гасел – «Землю – селянам!», «Мир – народу!» – посилюється зневіра народу щодо здатності Центральної Ради вирішити нагальні державні проблеми [1] («Батько наче не чують цього – сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова:  «Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде...Та всім убогим дадуть землі ...»[2]).

«Сліпий» селянсько-повстанський рух України в роки громадянської війни (1919–1920 рр.) [ред. | ред. код]

У 1919–1920 рр. окупаційна політика більшовиків спричинила спалах повстанського руху. Соціальний склад повстанців – селянство, робітництво, інтелігенція. Україну поглинув  хаос. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти. Селяни підтримували будь-який уряд, що міг задовольнити їх прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати сподівання, селяни  повставали проти нього й переходили  на бік суперника. Це робило їх важко передбачуваним елементом протягом усієї громадянської війни[1] («Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого? Фавст притулився щокою до холодної стiни й тихо шептав: «У моєї рiдної сестри, чуєте [8, с. 32] ?..»[2], «Фавст плакав... Йому все ще здавалося, що образ слiдчого Однорогова говорив нiби до нього: – Каже менi Однорогов: «Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты – бедняк, ты получил образование, ты, наконец, не Грицько или Омелько какой-то.. Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?»[2]).

Село України справдi «лютувало» у роки громадянської вiйни, але нерiдко залишалось «слiпим», бо не мало чiтких соцiальних орiєнтирiв i ставало на бiй стихiйно. Було створено в багатьох селах так звані «свої» республiки, якi по черзi були потопленi в кровi[1] (« – Коли мене Бейзер, – каже вiн, – кинув був до цiєї ями, цвiллю вкритої, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл... Це була не секретка, нi. Подумай, яка менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера? I добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, – нiби кажу йому, – хай скрiзь – тюрма, хай скрiзь карцер i кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить». I знаєш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя, кров'ю харкаю... Дивно, один поет – цiлком хворий, на мою думку, – написав два рядки у карцерi: «Слiпе село лютує, а Україна кров'ю харка». Слiпе село... »[2]).

Діяльність Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем при Раді Народних Комісарів[ред. | ред. код]

7 (20) грудня 1917 р. Рада народних комісарів утворює Всеросійську надзвичайну комісію з боротьби з контрреволюцією і саботажем при Раді Народних Комісарів (ВЧК при РНК РФСФР)[1] .

У типову тюрму того більшовицького режиму потрапив і Конюшина:« – Чуєте, Сторожук списки читає... – Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку вiн уже не приходив бiльше до свiдомостi, вiн збожеволiв, ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня. Бiгає по камерi, гукає: «– Кiннота, на конi! До бою! Хлопцi, чий кiнь збiжить з Iскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя?»[2], «Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до кровi руки й на здивування усiх почав малювати на стiнi велику лiтеру «У». Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру: « Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайсь»[2], «На порозi камери стояв Сторожук. Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востаннє... Камера занiмiла з жаху »[2].   

Пояснення назви[ред. | ред. код]

Герой-оповідач новели розповідає про Фавста з Поділля, Прокопа Конюшину, який просидів три місяці в секретній камері й мав сіре, спухле обличчя, і нагадував Фауста, і, як і Фауст  Й. В. Гете, шукав правди життя в революційній боротьбі.  

Тема      [ред. | ред. код]

Розповідається про трагічну долю селянина з Поділля Прокопа Конюшини, який, не стерпівши наруги, створив загін і боровся проти нападників. У в’язниці слідчі домагаються від нього зізнання, він гине в муравйовсько-більшовицьких застінках, залишивши незнищенну віру в щасливе майбутнє українського народу та не ставши зрадником.

Головна ідея[ред. | ред. код]

Возвеличення протесту проти насильства з боку влади, прагнення до свободи, волі селян, незалежності України; усвідомлення власної гідності і честі; пошуки сенсу свого існування.  

Проблематика[ред. | ред. код]

  • відірваність українського села від міста;
  • історія та сучасність;
  • особистість та народ;
  • свобода та рабство;
  • добро і зло;
  • правда та брехня.

Сюжет[ред. | ред. код]

Головний герой Прокіп Конюшина проведений крізь горнило тюремних випробувань. Це особистість, яка увібрала в себе й загальнолюдські, і виразно націо­нальні риси. Цілеспрямовано шукаючи шляхи до головних життєвих істин, герой одержимий національ­ною ідеєю, жаданням справжньої волі своєму народові. Напад муравйовських карателів обернувся для нього тюремним ув’язненням і тортурами; останнє слово, яке приходить до Конюшини на межі божевілля, він пише своєю кров’ю з розбитих щико­лоток: "Укра…" [3].

Головні герої[ред. | ред. код]

  • Прокіп Конюшина;
  • Офіцер Клєнцов;
  • пан Яцькiвський;
  • Маламет;
  • Конончук;
  • Бейзер;
  • Сторожук.

Звичаї і традиції українців у творі[ред. | ред. код]

Пасха[ред. | ред. код]

Пасха – найголовніше православне свято України. Це свято Воскресіння Господнього — Великдень по-українськи. У ньому увесь сенс Православ'я – сам Бог став людиною, помер за людей, воскрес із мертвих, позбавивши, таким чином, людей від влади гріха і смерті. Опівночі в православних храмах починається пасхальна служба. Після неї священик освячує страви. Православні християни вітають один одного словами «Христос воскрес»! і спрямовуються додому, щоб «розговітися» – з'їсти пасхальні страви. Святковий хліб – Паска – це символ тіла Господня, а забарвлене яйце завжди символізувало у слов'ян відродження нового життя. У творі автор хотів сказати про те, що Прокіп помирає в муках, як Ісус, заради відродження нового життя (« … уже хотiв був рушати з камери, як раптом уклякнув i читав видряпане: «Прокiп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галю...»[2],         – «Христос Воскресе» – тоже твоє? – запитав з iронiєю Бейзер.         – У мене Вiн не воскресне... Чого тобi треба? – була Фавстова вiдповiдь»[2]).

Вишивка і кольори[ред. | ред. код]

Одним із найбільш характерних символів  української культури є вишивка. Кожен орнамент у ній щось означає й несе в собі певне сакральне значення. Для українців вишитий малюнок є оберегом.

Журавлі були в різних частинах світу одними з найбільш розповсюджених тотемічних птахів. Українці говорили: «Летить журавель із моря – забере в нас горе». Або, побачивши журавлів, які відлітали восени у вирій: «Iз чужої сторононьки повертайтесь додомоньку!»

У християнстві журавель – символ вірності, праведності,воскресіння, доброчинності. Як провісник весни він символізував оновлення («– Где твоя нара? – запитав.  – Третя. Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним...[2] »).

Віночок, сплетений із квіточок, оздоблений яскравими стрічками, – один із найдавніших українських символів. Велике значення мали стрічки у вінку. Їх вимірювали по довжині коси, розрізали нижче коси, щоб її сховати. Найпершою по центру в’язали світло-коричневу – символ землі-годувальниці, пообіч якої жовті – символ сонця; за ними –світло-зелені й темно-зелені – краса та молодість; блакитні й сині – небо й вода, що надають силу і здоров’я. Далі йшли жовтогаряча – символ хліба, фіолетова – мудрість, малинова – душевність і щирість, рожева – достаток.

Подібний оберіг мала й сестра головного героя: «Повз них проходила горда Оксанка. Вона старша була й робiтниця в матерi найперша: в Оксанчинiй косi, пам'ятаю, маком синiла стрiчка... «Чиясь файна молода буде», – подумав[2] »

Святвечір[ред. | ред. код]

Святи́й ве́чір – одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Із Святвечором пов'язаний обряд приготування першої куті, її називали багатою, оскільки крім неї готували одинадцять пісних страв, серед яких обов'язково мали бути борщ, риба, гриби, вареники з квасолею та капустою, картопля, узвар.  Кутю традиційно готували з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити від луски. Власне, кутя з узваром є своєрідним символом смерті Христа, тому при поминках обов'язково готують цю страву і її ще називають «четвертою страшною кутею» . У новелі про це: «– ...Сьогоднi – багата кутя, ая... У мене не було ще тодi Iскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лампадку перед образами засвiчувала: «Святий вечiр, дiти, надходить – не пустуйте!..» I долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю й щастям... Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спiдницю, приказуючи: «Перший пирiжок, мамо, менi». «Добре, Яцю, тобi... А кому ж? Тiльки тобi!» – гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька. Надходила багата кутя, Святий вечiр...» [2], «Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в'яжи червоного пояса Яцевi »[2], «Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв'язав її, пiдходить до Конончука, каже: « У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але вiн вечерi не принесе сюди – приймiть мою: я буду вашим гостем сьогоднi»[2].

Григорій Косинка звертається до образу Христа,  викликає в читача співчуття до головного героя,  який у таке велике свято змушений перебувати в тюрмі. Письменник говорить про те, що відродження нового життя є неминучим: «У сусiднiй камерi, «етапнiй», спiвали студенти – новаки ще нашої тюрми: «Ой, радуйся, земле, Син Божий народився... »[2].

Народний герой[ред. | ред. код]

Захар Іскра, полковник корсуньський у 1684 – 1707 роках, – одна з найпомітніших постатей української військової історії XVII –XVIII століть. Конюшина назвав свого коня на честь цього героя: «Кiнь був у мене – Iскра, а коли виїздила наша сотня з лiсу – у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi, як бiр, зеленi – такi молодi й завзятi... На команду: «Кiннота, на конi!» – вихором злiтали, острогами дзвонили i стременами бряжчали, аж пiдкови цокотiли в коней – мчали так степами українськими; а поруч – бiр, бором – нiч із огнями йде…»[2].    


Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е Бойко О. Д. Історія України (2002). irbis-nbuv.gov.ua. Процитовано 24 грудня 2021. 
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х Фавст — Григорій Косинка, повний текст твору. www.ukrlib.com.ua. Процитовано 24 грудня 2021. 
  3. dovidka.biz.ua https://dovidka.biz.ua/analiz-noveli-favst-kosinki/ Пропущений або порожній |title= (довідка). Процитовано 22 грудня 2021. 

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Бойко О.Д. Історія України: посібн. / О. Бойко. – К.: Академія, 2002. –     656 с.
  2. Косинка Г. Фавст (оповідання) / Г. Косинка // Дивослово. – 2001. – № 6. – С.30 -34.
  3. Новий довідник: Українська мова та література. – К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. – 864 с.
  4. Стахів М. Україна проти більшовиків (Нариси з історії агресії Совєтської Росії). – Кн.2. – Тернопіль, Вид-во "Тернопіль", 1993. – 295 с.