Федоров Олексій Федорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Федоров Олексій Федорович
Oleksiy Fedorov.gif
Народження 17 (30) березня 1901
Лоцманська Кам'янка, Соборний район, Катеринослав, Російська імперія
Смерть 9 вересня 1989(1989-09-09) (88 років)
Київ, СРСР
Поховання Байкове кладовище
Країна СРСР СРСР
Рід військ партизанські загони НКВС СРСР
Партія ВКП(б)
Звання CCCP army Rank general-major infobox.svg Генерал-майор НКВС СРСР
Командування Чернігівсько-волинське партизанське з'єднання
Війни / битви Німецько-радянська війна
Нагороди
Герой Радянського СоюзуГерой Радянського Союзу
Орден ЛенінаОрден ЛенінаОрден ЛенінаОрден Леніна
Орден ЛенінаОрден ЛенінаОрден ЛенінаОрден Леніна
Орден Жовтневої РеволюціїОрден Суворова I ступеняОрден Богдана Хмельницкого I ступеняОрден Вітчизняної війни I ступеня
Орден Вітчизняної війни II ступеняОрден Трудового Червоного ПрапораОрден Червоної Зірки
CMNS: Федоров Олексій Федорович у Вікісховищі

Олексі́й Фе́дорович Фе́доров (30 березня 1901 — 9 вересня 1989) — генерал-майор (09.04.1943), двічі Герой Радянського Союзу (18.05.1942, 04.01.1944). радянський партійний і державний діяч, у роки німецько-радянської війни командир Чернігівсько-волинського партизанського з'єднання, перший секретар Чернігівського та Волинського підпільних обкомів КПРС. Член ЦК КПУ в 1938–1989 р. Депутат Верховної Ради УРСР 1–6-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 1–11-го скликань.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 30 березня 1901 року в станиці Лоцманська Кам'янка (нині у складі Дніпра) у родині лоцмана. Українець. У 1916 році закінчив двокласне училище в Катеринославі.

До 1941[ред. | ред. код]

У червні 1916 — серпні 1920 р. — робітник у підрядчиків Чаєва і Лякіна в Катеринославі. У серпні 1920 року добровольцем пішов у Червону армію, брав участь у Громадянській війні на боці російських більшовиків. Воював проти УНР. У серпні 1920 — серпні 1921 р. — червоноармієць 9-ї кавалерійської дивізії 34-го полку РСЧА, а у серпні 1921 — серпні 1924 р. — червоноармієць 3-ї дивізії 7-го Українського полку в Катеринославі.

У серпні 1924 — серпні 1929 р. — будівельник-тесляр (кріпильник тунелю) на Мерефо-Херсонській залізниці в місті Катеринославі. Член ВКП(б) з липня 1927 року.

У серпні 1929 — квітні 1930 р. — старший кріпильник тунелю на будівництві Ріонської гідроелектростанції в місті Кутаїсі. У квітні 1930 — лютому 1931 р. — секретар партійного осередку КП(б)У в селищі Мандриківка у Дніпропетровську. У лютому — листопаді 1931 р. — старший десятник, заступник начальника будівництва Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту. У листопаді 1931 — квітні 1932 р. — курсант шестимісячних курсів техніків навчального комбінату управління залізничного будівництва у місті Чернігові, здобув спеціальність молодшого техніка залізничного будівництва.

У квітні 1932 — липні 1933 р. — голова Корюківської районної ради профспілок Чернігівської області. У липні 1933 — травні 1934 р. — голова Понорницької районної контрольної комісії КП(б)У — заступник секретаря Понорницького районного комітету КП(б)У Чернігівської області. У травні 1934 — січні 1936 р. — інструктор Срібнянського та Варвинського районних комітетів КП(б)У Чернігівської області. У січні 1936 — вересні 1937 р. — 2-й секретар Лосинівського районного комітету КП(б)У Чернігівської області. У вересні 1937 — квітні 1938 р. — 1-й секретар Лосинівського районного комітету КП(б)У Чернігівської області.

У квітні 1938 — вересні 1941 року — виконувач обов'язків 1-го секретаря, 1-й секретар Чернігівського обласного комітету КП(б)У.

1941–1944 під час німецько-радянської війни[ред. | ред. код]

Залишений у підпіллі, організував партизанський загін, який підпорядковувався НКВС СРСР. За даними спецслужб, до березня 1942 очолюваний О. Ф. Федоровим Чернігівський партизанський загін провів 16 боїв, убивши близько тисячі німецьких військовослужбовців, проводилися інші систематичні диверсії на території України — зруйнував 33 шосейних і залізничних мостів, пошкодив 5 ешелонів на залізниці, підірвав 5 складів, 2 заводи.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1942 року «за зразкове виконання бойових завдань» в тилу ворога, і проявлену мужність і героїзм, полковому комісарові Олексію Федоровичу Федорову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 746). Взимку і навесні провів низку нових диверсій. Його угрупування нараховувало 12 загонів. Чисельність — від 3500 до 5400 бійців.

Радянські партизані зі з'єднання О. Федорова вночі 27 лютого 1943 року напали на окупаційний гарнізон містечка Корюківка. Планувалося визволити з в'язниці заручників, серед котрих була родина командира партизанського взводу, колишнього голови колгоспу Ф. Ступака.[1] Відповідальність за дії партизанів і підпільників нацисти поклали на цивільне населення, що призвело до Корюківської трагедії 1-2 березня 1943 року.

1943 — виконуючи завдання Українського штабу партизанського руху, перемістив диверсійні загони на територію правобережної України і далі, на Волинь. Там федоровці проводили терористичні операції в українських населених пунктах. Одним із головних завдань сталінського керівництва було знищення українських повстанців.[2] З наближенням лінії фронту та у зв'язку з провалом військових операцій проти відділів УПА, влиті до складу діючих армій. Частина федорівців кинута на лобові атаки м. Ковель. Наприкінці березня 1944 року партизанське з'єднання, яким керував Федоров, при зустрічі з передовими частинами Червоної армії налічувало 5257 осіб.

У березні 1943 — квітні 1944, зокрема під час Волинської трагедії (липень 1943) — 1-й секретар Волинського підпільного обкому КП(б)У. 9 квітня 1943 О. Федорову присвоєне військове звання генерал-майор. З 7 липня 1943 до 14 березня 1944 його партизани пошкодили 549 ешелонів з боєприпасами, пальним, технікою та продовольчими товарами.[джерело не вказане 128 днів]

Після 1944[ред. | ред. код]

У травні 1944 — січні 1949 року — 1-й секретар Херсонського обласного комітету КП(б)У. У січні 1949 — січні 1950 року навчався на курсах 1-х секретарів обкомів при Академії суспільних наук у Москві.

У січні 1950 — травні 1952 року — 1-й секретар Ізмаїльського обласного комітету КП(б)У. У травні 1952 — травні 1957 року — 1-й секретар Житомирського обласного комітету КПУ. З травня 1957 до квітня 1979 року — міністр соціального забезпечення УРСР. Член президії Радянського комітету ветеранів війни.

З квітня 1979 року був головою комісії у справах колишніх партизанів і підпільників при Президії ВР УРСР, яка виконувала, зокрема, «фільтраційні» функції проти людей, що перебували на окупованій території. Партизанські спогади, документальні і художні твори письменників про партизанів і підпільників, перш ніж бути виданими рецензували довірені люди колишнього партизанського генерала. Такі, як поет Микола Шеремет. Від авторів вимагалося приводити їхні твори у відповідність з точкою зору Федорова.[3]

Могила Олексія Федорова

Помер 9 вересня 1989 року. Похований у Києві, на Байковому кладовищі. Автори пам'ятника: скульптор О. О. Ковальов, архітектор О. К. Стукалов.

Твори[ред. | ред. код]

Автор спогадів:

  • «Подпольный обком действует». [Партизанское движение на Черниговщине и Волыни] / Дважды Герой Сов. Союза А. Федоров. Литературная запись Евг. Босняцкого. - Москва: Воен. изд-во, 1947-1954.
    • Кн. 1: Коммунисты уходят в подполье. - 1947. - 198 с.[4]
    • Кн. 2: Большой отряд. - 1949. - 267 с.
    • Кн. 3: Вперед на запад! - 1954. - 216 с.[5]
    • (Три книги в одном томе). - 1954. - 609 с.
  • Последняя зима. Литературная запись Е. Шатрова. Военное изд-во, 1965. - 382 с. // Сов. писатель, 1981. - 365 с.
  • Підпільний обком діє. Київ, 1986.
  • Остання зима : партизанська бувальщина / літ. запис Є. Шатрова. – Дніпро, Київ, 1965. – 332 с. / Літературний запис Є. Шатрова. Фото Я. Давидзона. Пер. з рос. А. Шияна. Київ. Політвидав України, 1976. 325 с. / літ. запис Є. Шатрова; пер. з рос. А. Шияна. – К. : Політвидав України, 1982. – 328 с.
  • Війна народна — війна священна. Київ, 1984.

На основі спогадів «Остання зима» і «Підпільний обком діє» Анатолій Буковський створив однойменні телефільми (1978 і 1984).

Нагороди[ред. | ред. код]

Двічі Герой Радянського Союзу (18.05.1942, 04.01.1944). Нагороджений вісьмома орденами Леніна (7.02.1939, 18.05.1942, 23.01.1948, 26.02.1958, 24.04.1961, 23.10.1967, 27.03.1981 28.03.1986), орденом Жовтневої Революції (31.03.1971), орденом Суворова 1-го ступеня (2.05.1945), орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня (7.08.1944), орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня (11.03.1985), орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня (1.02.1945), орденом Трудового Червоного Прапора (17.03.1976), орденом Червоної Зірки (6.11.1945), медалями.

Почесні звання[ред. | ред. код]

Почесний громадянин Ковеля (1969), Луцька (1969), Херсона (1988), Чернігова[6].

Пам'ять[ред. | ред. код]

Колишня меморіальна дошка, що була встановлена на фасаді будинку в Києві, де з 1966 по 1989 рік проживав О. Ф. Федоров

Бронзовий бюст двічі Героя Радянського Союза О. Ф. Федорова встановлений на його батьківщині — в місті Дніпрі. Його ім'ям названа вулиця в місті Торез Донецькій області України.

Погруддя Олексія Федорова у Дніпрі

У Києві на будинку № 9 по вулиці Заньковецкої, в якому з 1966-го по 1989 роки проживав О. Ф. Федоров, існувала меморіальна дошка.

У дніпропетровській середній школі № 107 діяла кімната-музей Олексія Федорова. На школі було встановлено меморіальну дошку.
У місті Корюківці Чернігівської області, на подвір'ї ЗОСШ № 1 існувало погруддя О. Ф. Федорова.

Література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Юрій Поташній. Журналіст, магістр державного управління (Київ). Корюківка: забута трагедія. Як нацисти знищили 7-тисячне містечко // Історична правда, 2 березня 2011
  2. Сергій Бутко, представник УІНП у Чернігівській області. Комуністичний функціонер і партизан Олексій Федоров підлягає декомунізації // © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
  3. Василь Устименко. У кожного своя правда. Істина одна : Корюківка : Довічний біль. — Київ : Україна, 2013. — С. 198. — ISBN 978-966-524-414-1.
  4. А. Фёдоров. Подпольный обком действует. Титульный лист. 1947
  5. Подпольный обком действует // Журнал "Коммерсантъ Власть" №48 от 05.12.2005, стр. 72 уничтожение живой силы и техники противника не было самоцелью отрядов НКВД. Главным было вызвать ответные карательные акции немцев против населения, чтобы люди перестали считать солдат вермахта освободителями от большевистского гнета
  6. Косых и Шкурко — почетные граждане Чернигова (рос.) // gorod.cn.ua, 28 серпня 2015

Джерела[ред. | ред. код]

Література про О. Ф. Федорова[ред. | ред. код]

Книги
  • Григорій Балицький. Вибухи гримлять на Волині; літ. запис Євгена Желєзнякова. — К.: Молодь, 1990. — 192 с.
  • Клоков В. И. Ковельский узел. — К.: Политиздат Украины, 1981. — 238 с.
  • Слинько І. І. Підпілля і партизанський рух на Україні на завершальному етапі визволення 1944 р. — К.: Наукова думка, 1970. — 173 с.
Статті
2005—2020
  • Сергій Бутко, представник УІНП у Чернігівській області. Комуністичний функціонер і партизан Олексій Федоров підлягає декомунізації // © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
  • Олександр Гогун. Не менш жорстоко, ніж з дорослими. Поводження з дітьми в радянській партизанській війні 1941—1944 рр. на прикладі України // Сiверянський лiтопис. — 2019. — № 4-5. — С. 157—172. Перша публікація статті: Гогун Олександр Сергійович. Nicht weniger grausam als mit Erwachsenen. Der Umgang mit Kindern im sowjetischen Partisanenkrieg 1941—1944 am Beispiel der Ukraine // Kindheiten im Zweiten Weltkrieg. Hg.: Francesca Weil, André Postert, Alfons Kenkmann[de]. Mitteldeutscher Verlag, 2018. S. 129—148.
    11 березня 1942 р. на українсько-російському прикордонні в ході нападу на село Іванівка підлеглі першого секретаря чернігівського обкому Олексія Федорова відрубували руки дітям поліцаїв
    Зазвичай, діти, народжені в партизанських загонах, довго не живуть, їх душать, як мишей … вражає те, що дитину вбивали або наказували вбити, а не, наприклад, віддавали цивільному населенню. Відомості про такі випадки не зустрічалися
1984—2004
  • Михайло П'єха. Йшли на бій партизани… : до 100-річчя з дня народження О. Ф. Федорова // Житомирщина, 2001. — 26 берез.
1964—1982
  • Уходили в поход партизаны… : страницы партизанской фотолетописи / фотографии Якова Давидзона, текст Игоря Заседы. — К.: Мистецтво, 1980. — С. 15-17: «Генерал Орленко», фот.
  • Владимир Павлов[ru]. Генерал Орленко // Люди бессмертного подвига: очерки о дважды и трижды Героях Советского Союза. Кн. 2. — 4-е изд., испр. и доп. — М. : Политиздат, 1975. — С. 497—507.
  • Народні месники // Історія Української РСР / за ред. К. К. Дубини. — К.: Політвидав України, 1967. — С. 299—303.