Фемінізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Енні Кінні[en]та Крістабель Панкгерст[en] з плакатом «Право голосу жінкам»

Феміні́зм (англ. Feminism, від лат. femina «жінка») — низка політичних, суспільних рухів та ідеологій, які поділяють спільну мету: визначити, встановити і досягти політичної, економічної, культурної, особистої та соціальної рівності жінок із чоловіками[1][2]. Це включає прагнення встановити можливості для жінок у сфері освіти та праці, рівні з такими для чоловіків. Феміністкою/профеміністом є людина, яка обстоює або підтримує права та рівність жінок.[3]

Феміністські рухи виступали та продовжують виступати за права жінок, включно з виборчими правами, правом займати державні посади, працювати та отримувати за працю справедливу[en] (рівну з чоловіками)[en] платню (а також іншими трудовими правами[en]), володіти власністю[en], отримувати освіту, укладати договори, рівними правами у шлюбі, репродуктивними правами[en] (зокрема, правом планувати сім'ю та контролювати народжуваність) та декретною відпусткою. Фемінізм також займається сприянням фізичній недоторканості і цілісності жінок (наприклад, свободі від насильницького калічення геніталій) та захистом жінок і дівчат від зґвалтувань, сексуальних домагань, насильства в сім'ї та інших форм насильства проти жінок.[4]

Феміністські кампанії зазвичай вважаються головною рушійною силою великих історичних соціальних змін для захисту прав жінок та подолання гендерної нерівності і дискримінації за статтю, особливо в західній цивілізації, де на їх рахунок майже повсюдно відносять досягнення виборчого права для жінок, гендерної нейтральності в англійській мові[en], репродуктивних прав[en] для жінок (включаючи доступ до протизаплідних засобів і абортів[en]), і право укладати контракти і володіти майном[5]

Феміністська теорія[en], що виникла з феміністського руху, прагне зрозуміти природу гендерної нерівності шляхом вивчення соціальних ролей жінок і чоловіків та пережитого жінками досвіду; її відгалуження у різних галузях знань, від феміністської філософії[en] до теорії права покликані вплинути на соціальне конструювання гендеру.[6][7]

Упродовж років розвинулись численні феміністичні рухи та ідеології, що репрезентують різні точки зору та цілі. Деякі форми фемінізму, наприклад, критикувались за те, що розглядали тільки білих представниць середнього класу, котрі закінчили коледж. Це призвело до появи етнічно специфічних або мультикультурних форм фемінізму, включаючи чорний[en] та інтерсекційний[en] фемінізм[8].

Хоча феміністська правозахисна діяльність була і є здебільшого зосереджена на жіночих правах, деякі феміністки, зокрема белл гукс[en], ратують за включення чоловічого звільнення до кола її цілей, вважаючи, що чоловіки також страждають від традиційних соціальних чи гендерних ролей та стереотипів[9].

Зміст

Етимологія[ред. | ред. код]

Створення слова «féminisme» приписують Шарлю Фур'є в 1837 році.[10] Слова «féminisme» та «féminist» вперше з'явилися у Франції та Нідерландах у1872 році,[11] у Великій Британії в 1890-х роках, і в Сполучених Штатах у 1910 році.[12][13] Залежно від історичного моменту, культури та країни, послідовниці фемінізму у всьому світі мали різні причини та цілі. Більшість західних дослідниць феміністської історїї стверджують, що всі рухи, які борються за визнання прав жінок, слід вважати феміністськими, навіть якщо вони самі не вживали (чи не вживають) цей термін щодо себе.[14][15][16][17][18][19] Інші дослідниці фемінізму стверджують, що термін повинен обмежуватися сучасним жіночим рухом та його послідовницями і послідовниками. Вони, говорячи про ранні рухи, використовують термін «протофеміністський[en]».[20]

Українська специфіка[ред. | ред. код]

Попри лінгвістично коректний переклад прикметника feminist як феміністський (-а, -е), у вітчизняному слововживанні частіше зустрічається варіант феміністичний[21][22].

Історія[ред. | ред. код]

Парад суфражисток у Нью-Йорку, 6 травня 1912 року.
Докладніше: Історія фемінізму
Див. також: Протофемінізм

Історія сучасних західних феміністських рухів поділяється на три (іноді чотири) «хвилі».[23][24] Кожна хвиля мала справу з різними аспектами одних і тих же питань феміністського порядку денного. Перша хвиля включає суфражистські рухи 19-го і початку 20-го століть, які домагались виборчого права для жінок. Друга хвиля почалася у 1960-х і була пов'язана з ідеями та виступами жіночого визвольного руху[en]. Друга хвиля агітувала за правову і соціальну рівність для жінок. Третя хвиля, починаючи з 1990-х років, є продовженням і переглядом помилок другої хвилі фемінізму.[25]

Дев'ятнадцяте і початок двадцятого століття[ред. | ред. код]

Після продажу свого будинку Еммелін Панкгерст, зображена у Нью-Йорку в 1913 році, постійно подорожувала, виступаючи з промовами по всій Великій Британії і США.
У Нідерландах Вільгельміна Друкер[en] (1847—1925) успішно боролася за голосування і рівні права для жінок за допомогою заснованих нею політичних і феміністських організацій.
Симона Вейль (1927—2017), колишня французька міністерка охорони здоров'я (1974-79), полегшила доступ до контрацептивів та легалізувала аборти (1974-75), що було її найбільшим і найважчим досягненням.
Луїза Вайс[en] разом з іншими паризькими суфражистками в 1935 році. Газетний заголовок: «Француженка повинна голосувати».

Першою хвилею фемінізму був період активності упродовж 19-го і початку 20-го століття. У Великій Британії і зрештою США вона зосереджувалась на впровадження рівних договорних, шлюбних, батьківських (материнських) та майнових прав для жінок. До кінця 19-го століття було зроблено цілу низку важливих кроків, з прийняттям таких законів, як британський Акт про опіку над дітьми 1839 року[en], який представив Доктрину перших років життя[en] для організації опіки над дітьми і вперше дав жінкам право опіки над своїми дітьми[26][27][28]. Інші закони, такі як Акт власності заміжніх жінок 1870 року[en] у Великій Британії і розширений закон 1882 року[en][29], стали зразками для аналогічних актів на інших британських територіях. Наприклад, Вікторія прийняла закон 1884 року, Новий Південний Уельс у 1889 році, а інші австралійські колонії прийняли аналогічні закони між 1890 і 1897 роками. Таким чином, від кінця 19 століття активність феміністок фокусувалась передусім довкола зобуття політичної влади для жінок, зокрема права голосу, хоча деякі феміністки вели активну агітацію і за сексуальні[en], репродуктивні[en] та економічні права для жінок[30].

Жіноче виборче право у Великій Британії вперше надано в австралійських колоніях наприкінці 19-го століття, із яких самоврядні колонії в Новій Зеландії[en] надали жінкам право голосу в 1893 році, а в Південній Австралії право обирати і бути обраними на парламентські посади в 1895 році. Наступною була Австралія, де право голосу надане жінкам у 1902 році[31][32].

В Англії суфражетки і суфражистки[en] агітували за право голосу для жінок, а 1918 року прийнято Акт про народне представництво[en], що надавав право голосу жінкам віком від 30 років, котрі володіли нерухомістю. У 1928 році це поширилося на всіх жінок віком від 21 року[33]. Еммелін Панкгерст була найпомітнішою активісткою в Англії, а журнал Тайм назвав її однією зі 100 найважливіших людей 20-го століття[en], заявивши: «вона сформувала уявлення про сучасних жінок, розхитала суспільство до нової моделі, від якої не може бути ніякого повернення»[34]. У США серед визначних лідерок руху були Лукреція Мотт, Елізабет Кеді Стентон[en] і Сьюзен Ентоні, кожна з яких боролася за скасування рабства[en] перед тим, як відстоювати право голосу для жінок. Ці жінки перебували під впливом ідей квакерського богослов'я про духовну рівність, де стверджується, що чоловіки і жінки рівні перед Богом[35]. Вважається, що в США перша хвиля фемінізму закінчилася з прийняттям Дев'ятнадцятої поправки до Конституції (1919), яка надала жінкам право голосу в усіх Штатах. Термін «перша хвиля» впроваджено постфактум, щоб класифікувати ці західні рухи після того, як термін друга хвиля фемінізму стали вживати для опису нового феміністського руху, спрямованого на боротьбу проти соціальної та культурної, а також політичної нерівності[30][36][37][38][39].

У Франції[en] жінки отримали право голосувати тільки після приходу Тимчасового уряду від 21 квітня 1944 року. Консультативна асамблея Алжиру 1944 року 24 березня запропонувала надати жінкам право бути обраними, але після внесення поправки від Фернана Греньє[en] жінки отримали повне громадянство, включаючи право голосу. Пропозицію Греньє прийняли 51 голосом проти 16. У травні 1947 року, після листопадових виборів 1946 року[en], соціолог Роберт Вердьє мінімізував «гендерний розрив[en]», заявивши в Le Populaire, що жінки не голосували узгоджено, розділившись, подібно до чоловіків, за соціальними класами.

В період пізньої династії Цін в рамках реформістських рухів, таких, як Сто днів реформ, китайські феміністки[en] закликали до звільнення жінок від традиційних ролей і неоконфуціанської гендерної сегрегації[en][40][41][42]. Пізніше Комуністична партія Китаю створила проекти, спрямовані на інтеграцію жінок до складу робочої сили, і стверджувала, що революція успішно досягла звільнення жінок[43].

За даними Навара Аль-Гасана Голлі, арабський фемінізм був тісно пов'язаний з арабським націоналізмом[en]. 1899 року Касім Амін[en], проголошений «батьком» арабського фемінізму, написав Звільнення жінки, де закликав до правових і соціальних реформ для жінок[44]. Він показав зв'язки між положенням жінок у єгипетському суспільстві і націоналізмом, що вело до розвитку Каїрського університету та національного руху[45]. 1923 року Хода Шаараві[en] заснував Єгипетський феміністський союз[en], став його президентом і символом арабського жіночого правозахисного руху[45].

Перська конституційна революція 1905 року ініціювала іранський жіночий рух[en], спрямований на забезпечення рівності жінок в галузі освіти[en], шлюбу, кар'єри та юридичних прав[en][46]. Однак, під час Ісламської революції 1979 року багато прав, які жінки[en] отримали від руху, були систематично ліквідовані (наприклад, Закон про захист сім'ї[en])[47].

Під час бебі-буму[en] фемінізм впав у важливості. Під час обох світових воєн відбувалася тимчасова емансипація деяких жінок, але післявоєнний період ознаменував повернення до консервативних ролей[48].

Середина двадцятого століття[ред. | ред. код]

До середини 20 століття в низці європейських країн жінки, як і раніше, залишались позбавленими деяких істотних прав. Друга хвиля фемінізму — це феміністський рух, який розпочався на початку 1960-х[49] і триває дотепер; він співіснує з третьою хвилею фемінізму. Друга хвиля фемінізму значною мірою пов'язана з питаннями рівності за межами виборчого права, такими як ліквідація дискримінації за статтю[30].

1963 року Бетті Фрідан[en] опублікувала книгу Загадка жіночності[en], котра допомогла озвучити фрустрацію, котру переживали американки в умовах нав'язування стандартів «щасливої дружини-домогосподарки» та дефіциту можливостей для професійної та суспільної самореалізації. Цій книзі приписують роль іскри, що запалила другу хвилю фемінізму[en] в США[50]. Успіх книги також дав Фрідан можливість читати лекції про свої погляди під час гастролей 1970 року. Через десять років після успішного виходу книги Фрідан жінки становили понад половину від загальної частки в робочій силі першого світу[51].

Феміністки другої хвилі бачать культурну та політичну нерівність жінок нерозривно пов'язаними між собою і заохочують жінок розуміти аспекти власного життя як глибоко політизовані й такі, що віддзеркалюють сексистські владні структури та наслідки інституціалізованого гноблення. Феміністська активістка і авторка Керол Ганіш[en] придумала гасло «особисте є політичне», які стали синонімами під час другої хвилі[52][53].

Феміністки в цих країнах продовжували боротися за право голосу. У Швейцарії[en] жінки отримали право голосу[en] на федеральних виборах[en] 1971 року[54], а в кантоні Аппенцелль — Іннерроден жінки отримали право голосувати з питань місцевого значення лише 1991 року, коли кантон змушений був зробити це під тиском Федерального суду Швейцарії[55]. У Ліхтенштейні жінкам було надано право голосу референдумом про виборче право для жінок 1984[en]. Три попередні референдуми, проведені у 1968[en], 1971[en] і 1973[en] роках, не змогли забезпечити жінкам це право.

Американські жінки заміняють чоловіків, що воюють у Європі, 1945.

Феміністки продовжували кампанію за реформу сімейного права, яке на той час надавало чоловікам контроль над дружинами. Хоча до 20-го століття ковертюра[en] була скасована у Великій Британії і США, але в багатьох континентальних європейських країнах одружені жінки досі мали дуже мало прав. Наприклад, у Франції жінка у шлюбі не могла отримати право на роботу без дозволу чоловіка до 1965 року[56][57]. Феміністки намагалися скасувати законодавче "сімейне виключення" покарань за зґвалтування[en], яке унеможливвлювало судове переслідування чоловіків за зґвалтування своїх дружин[58]. Попередні зусилля феміністок першої хвилі, таких як Вольтерін де Клейр[en], Вікторія Вудгалл[en] і Елізабет Кларк Волстенголм Елмі[en], щоб зробити підсудним зґвалтування у шлюбі наприкінці 19 століття, зазнали невдачі[59][60]; цього вдалося досягнути в більшості західних країн лише через століття, але досі не досягнуто в багатьох інших частинах світу[61].

Французька філософиня Симона де Бовуар представила марксистське вирішення і екзистенціалістський погляд на численні питання фемінізму, опублікувавши працю Друга стать (Le Deuxième Sexe) у 1949 році[62]. Ця монографія виражала феміністське почуття несправедливості і часто описується як провісниця фемінізму другої хвилі.

Для другої і третьої хвилі фемінізму в Китаї була характерна переоцінка ролі жінок під час комуністичної революції та інших реформаторських рухів, а також нові дискусії про те, чи рівність жінок вже справді вповні досягнуто[43].

1956 року президент Ґамаль Абдель Насер у Єгипті[en] ініціював «державний фемінізм[en]», який заборонив дискримінацію за статтю[en] і надав жінкам виборче право, але водночас заблокував політичний активізм феміністських лідерок[63]. Під час президентства Анвара Садата його дружина, Джехан Садат[en], публічно висловилася за необхідність розширення жіночих прав, хоча єгипетська політика і суспільство почали відходити від рівності жінок разом з новим ісламістським рухом і зростанням консерватизму[64]. Втім, деякі активісти запропонували новий феміністський рух, ісламський фемінізм[en], який виступає за рівність жінок в рамках ісламу[65].

У Латинській Америці[en] революції привнесли зміни в положенні жінок у таких країнах, як Нікарагуа[en], де феміністська ідеологія в ході Сандиністської революції[en] допомогла підвищити рівень життя жінок, але не змогла досягти соціальних та ідеологічних змін[66].

Кінець двадцятого і початок двадцять першого століття[ред. | ред. код]

Третя хвиля фемінізму[ред. | ред. код]

Феміністка, письменниця і громадська діячка белл гукс[en] (нар. 1952).
Фем-графіті у Санкт-Петербурзі, 2005.

Зародження третьої хвилі фемінізму[en] можна прослідкувати до появи Riot grrrl — феміністської панк-субкультури в Олімпії (штат Вашингтон), на початку 1990-х років[67][68], а також до показаного по телебаченню свідчення Аніти Гілл[en] 1991 року перед Юридичним комітетом Сенату[en], який складався лише з білих чоловіків, що Кларенс Томас, висунутий кандидатом[en] до Верховного суду США, сексуально домагався її. Термін третя хвиля приписують Ребецці Вокер[en], яка відгукнулася на призначення Томаса до Верховного Суду статтею в журналі Ms. «Настання третьої хвилі» (1992)[69][70].Вона написала[69]:

« Тому я пишу це, благаючи всіх жінок, особливо жінок мого покоління: нехай призначення Томаса нагадує вам, як воно нагадує мені, що боротьба ще далеко не закінчена. Нехай це заперечення досвіду жінки розгніває вас. Перетворіть це обурення на політичну владу. Не голосувати за них, якщо вони не працюють для нас. Не займайтеся сексом з ними, не діліть з ними хліб, не турбуйтеся про них, якщо вони не ставлять на перше місце нашу свободу контролювати свої тіла та своє життя. Я не феміністка постфемінізму. Я третя хвиля.
Оригінальний текст(англ.)
So I write this as a plea to all women, especially women of my generation: Let Thomas’ confirmation serve to remind you, as it did me, that the fight is far from over. Let this dismissal of a woman's experience move you to anger. Turn that outrage into political power. Do not vote for them unless they work for us. Do not have sex with them, do not break bread with them, do not nurture them if they don't prioritize our freedom to control our bodies and our lives. I am not a post-feminism feminist. I am the Third Wave.
»

Третя хвиля також намагалася оскаржити або уникнути того, що вона називала есенціалістськими визначеннями жіночності, притаманними другій хвилі, які, за твердженням феміністок третьої, перебільшували досвід білих жінок верхньо-середнього класу. Феміністки третьої хвилі часто орієнтувались на «мікро-політику» і кидали виклик парадигмі другої хвилі щодо того, що є добре чи погано для жінок, і схилялись до постструктуралістської інтерпретації гендеру та сексуальності[30][71][72][73]. Феміністські лідерки, закорінені в другій хвилі, такі як Глорія Анзалдуа[en], белл гукс[en], Чела Сандоваль[en], Черрі Морага[en], Одрі Лорд[en], Максін Гонг Кінгстон[en] та багато інших небілих феміністок, намагалися в рамках феміністської думки розглянути питання расових суб'єктивностей[72][74][75]. Всередині третьої хвилі фемінізму також присутні дискусії між фемінізмом різниці[en], котрий стверджує, що між статями існують значні психологічні відмінності, і рештою феміністок, котрі вважають, що між статями немає жодних невід'ємних психологічних відмінностей, і відстоюють загальну максиму гендерних досліджень, що гендерні ролі є створеними соціально[en][76].

Теорія точки зору[ред. | ред. код]

Теорія точки зору — феміністський теоретичний концепт, згідно з яким соціальне положення людей впливає на їхні знання. Ця позиція стверджує, що дослідницька практиа і теоретична наука в усіх областях знання подають жінок з їх проблемами і досвідами та феміністський рух як щось незначуще і відмовляються бачити традиційну науку як гендерно упереджену[77]. Починаючи з 1980-х років фемінізм точки зору[en] стверджує, що феміністський рух має вирішувати глобальні проблеми[en] (такі, як зґвалтування, інцест і проституція) та культурно специфічні питання (такі як калічення жіночих геніталій у деяких частинах Африки[en] та Близького Сходу[en] чи практики «скляної стелі» та сексизм, які перешкоджають поліпшенню становища жінок в розвинених країнах) для того, щоб зрозуміти, як гендерна нерівність взаємодіє з расизмом, гомофобією, класизмом і колонізацією в «матриці панування[en]»[78][79].

Четверта хвиля фемінізму[ред. | ред. код]

Під четвертою хвилею фемінізму[en] розуміють відродження інтересу до фемінізму, яке розпочалося близько 2012 року і пов'язане з використанням соціальних медіа[80]. За словами феміністської науковиці Пруденс Чемберлен, у центрі уваги четвертої хвилі перебуває справедливість для жінок та протидія сексуальним домаганням і насильству проти жінок. За визначенням Чемберлен, сутністю четвертої хвилі є «невіра в те, що певні ставлення все ще можуть існувати»[81].

Четверта хвиля фемінізму, за даними Кіри Кокрейн[en] «визначається технологією», і характеризується, зокрема, використанням Facebook, твіттеру, Instagram, YouTube, Tumblr, а також блогів, таких як Feministing[en], для протистояння мізогінії та досягнення гендерної рівності[80][82][83][80].

Феміністки четвертої хвилі зосередилися на питаннях домагань на вулиці[en] і робочому місці[en], сексуального насильства в кампусах[en] і культури зґвалтування. Скандали навколо сексуальних домагань, насилля та вбивств жінок і дівчаток стимулювали рух. Серед цих скандалів: групове зґвалтування в Делі[en] та скандал з сексуальним насиллям Джиммі Севіла[en] 2012 року, звинувачення Білла Косбі[en], вбивства в Айла Вісті[en] (2014), суд над Джіаном Гомеші[en] (2016), звинувачення Гарві Вайнштейна[en] (2017) і подальший ефект Вайнштейна[en], а також вестмінстерські сексуальні скандали[en] (2017)[84].

Серед прикладів феміністських кампаній четвертої хвилі: Проект Щоденний сексизм[en], No More Page 3, Stop Bild Sexism, Mattress Performance (Carry That Weight), 10 годин прогулянки по Нью-Йорку як жінка[en], #YesAllWomen, Звільни сосок[en], One Billion Rising, Жіночий березень 2017, Жіночий марш 2018[en], і рух #Me Too. У грудні 2017 року журнал Тайм обрав кількох відомих активісток, які взяли участь у русі #MeToo, що дістав назву «порушниці мовчання», Людьми року[85][86]. Вітчизняною ініціативою на кшталт #MeToo, що дістала міжнародний розголос, був флешмоб #ЯНеБоюсьСказати у 2016 році.

Пост-фемінізм[ред. | ред. код]

Термін пост-фемінізм вживають для опису різних точок зору, які реагують на фемінізм починаючи з 1980-х. Не будучи «анти-феміністками», пост-феміністки вважають, що жінки домоглися цілей другої хвилі, водночас критикуючи цілі третьої хвилі фемінізму. Цей термін спершу застосували для опису реакції проти другої хвилі фемінізму, але тепер ним позначають широкий спектр теорій, які стоять на критичних позиціях щодо попереднього феміністського дискурсу, зокрема ідей другої хвилі[87]. Інші пост-феміністки наполягають, що фемінізм уже не актуальний у сучасному суспільстві[88]. За словами Амелії Джонс[en], пост-феміністські тексти, які з'явилися в 1980-х і 1990-х роках, зображували другу хвилю фемінізму як монолітну єдність[89]. Дороті Чанн зазначає, що в назві пост-фемінізм закладене «звинувачувальне посилання», яке підриває феміністок, що продовжують висувати вимоги щодо забезпечення гендерної рівності в «пост-феміністському» суспільстві, де «гендерну рівність (вже) досягнуто». За словами Чанн, «багато феміністок висловили занепокоєння щодо того, яким чином дискурси про права і рівність тепер використовують проти них»[90].

Теорія[ред. | ред. код]

Феміністська теорія є розширенням фемінізму в теоретичну та філософську царини. Вона включає в себе роботу в цілій низці дисциплін, таких, наприклад, як антропологія[en], соціологія[en], економіка[en], жіночі дослідження[en], літературна критика[en][91][92], мистецтвознавство[93], Феміністська теорія#Психоаналіз[en][94] та філософія[en][95][96].

Сучасна феміністська теорія ґрунтується на теорії соціального конструктивізму і розглядає «стать» (а також «расу») не як природні сутності, а як політичні конструкти — продукти усталених способів мислення, що підтримують відносини влади між соціальними групами. Критикуючи повсякденні уявлення про стать і расу як об'єктивну даність, що існують поза історією і політикою, феміністські дослідження документують і простежують, як у період з XVII по XIX століття біологія використовувалася в політичних цілях для виправдання расових і гендерних ієрархій та нерівного розподілу влади і ресурсів між соціальними групами[97]. Таким чином, ключовим для феміністської теорії є розуміння «статі» та інших соціальних відмінностей не як природних даностей, а як векторів влади.


Один з ключових елементів сучасної феміністської теорії — теорія інтерсекціональності, згідно з якою різні форми гноблення (сексизм і патріархат, расизм, капіталізм, гетеросексизм та інші) носять системний характер, пронизують все суспільство, всі соціальні інститути і рівні соціальної взаємодії, зміцнюють і підтримують один одного[97].

До найважливіших відмінних рис феміністської теорії також відноситься послідовна критика традиційного наукового знання. Феміністська теорія критикує традиційну філософію, науку, літературу та інші «авторитетні» способи опису світу, що створюються з точки зору соціально-привілейованих чоловіків[97]; численні феміністські дослідження показують, що традиційна філософія і наука відображають украй обмежений погляд на світ та інтереси цієї соціальної групи (що маскує свою упередженість і обмеженість за рахунок конструктів «наукової неупередженості»). З точки зору феміністської теорії, знання завжди залежить від соціальної позиції тих, хто його виробляють, та відображає їх погляд на світ, а значить, і їх інтереси; таким чином, знання в принципі не може бути неупередженим, нейтральним і аполітичним. Досягнення справжньої об'єктивності можливо за рахунок створення можливостей для співіснування і діалогу різних видів і форм знання, вироблених людьми з різних соціальних позицій[97][98].

Феміністська теорія прагне зрозуміти гендерну нерівність й основну увагу приділяє гендерній політиці, владним відносинам та сексуальності. Забезпечуючи критичний аналіз цих соціально-політичних відносин, значна частина феміністської теорії також зосереджена на просуванні жіночих прав та інтересів. Серед тем, які досліджує теорія фемінізму, дискримінація, стереотипізація, об'єктивація (особливо сексуальна), пригнічення і патріархат[99][100].

У галузі літературної критики Елейн Шоволтер[en] описує розвиток феміністської теорії як такої, що має три фази. Першу вона називає «феміністською критикою», в якій феміністська читачка вивчає ідеології, приховані за літературними явищами. Другу Шоволтер називає «гінокритицизмом[en]», у якій «жінка є виробницею текстуального сенсу». Останню фазу вона називає «гендерною теорією», в якій «розглядаються ідеологічні написи і літературний вплив статі/гендерної системи»[101].

Паралельними до цього були французькі структуралістські феміністки[en] 1970-х років, які розробили концепцію Écriture féminine (що перекладається як 'жіночне письмо')[87]. Елен Сіксу стверджує, що письмо і філософія є фалоцентричними, і разом з іншими французькими феміністками, такими як Люс Ірігаре, підкреслює «письмо від тіла» як підривну вправу[87]. Робота Юлії Кристевої, феміністської психоаналітикині і філософині, і Брахи Еттінгер[en][102], художниці і психоаналітикині, вплинула на феміністську теорію загалом і зокрема на феміністську літературну критику[en]. Однак, як вказує науковиця Елізабет Райт, «жодна з цих французьких феміністок не вважає себе частиною феміністського руху, як це видається в англомовному світі»[87][103]. Пізніші теорії фемінізму, наприклад, за авторством Лізи Люсіль Овенс[104], зосередилися на характеристиці фемінізму як універсального руху за емансипацію.

Течії та різновиди феміністичного руху[ред. | ред. код]

Символ фемінізму — модифіковане дзеркало Венери

Термін «фемінізм» не має єдиної ідеології, і всередині руху існує безліч течій і груп. Це пов'язано з різними історичними прецедентами, відмінностями в положенні і суспільному статусі жінок у різних країнах, а також з іншими факторами. Нижче наводиться список деяких течій фемінізму. Багато течій дублюють одна одну; феміністки і про-феміністи можуть включатися в декілька течій водночас.

Політичні[ред. | ред. код]

Деякі відгалуження фемінізму йдуть у фарватері політичних уподобань суспільства загалом, таких як лібералізм і консерватизм, або зосереджуються на навколишньому середовищі.

Радикальний фемінізм[ред. | ред. код]

Детальніше — Радикальний фемінізм

Радикальний фемінізм, набільш послідовний йз феміністських напрямків, розглядає контрольовану чоловіками капіталістичну ієрархію як визначальну рису жіночого пригнічення, а загальне викорінення та реконструкцію суспільства як необхідність[52]. Залежно від ступеня радикальності поглядів феміністки цього напрямку пропонують деякі шляхи виходу з поточної ситуації системного гноблення:

  • феміністська революція з метою кардинальної зміни моделі стосунків між чоловіками та жінками і переходу від патріархату до матріархату (захоплення влади);
  • феміністський сепаратизм, заснований на самоізоляції жінок від чоловіків;
  • заміна чоловічої культури на жіночу;
  • створення типу культури, що об'єднує обидві моделі культури.

Ліберальний фемінізм[ред. | ред. код]

Ліберальний фемінізм домагається рівності жінок та чоловіків через політичні і правові реформи без зміни структури суспільства. Це індивідуалістичний напрямок в фемінізмі, що фокусується на здатності жінок досягати рівних прав з чоловіками на основі власних дій і рішень. Ліберальний фемінізм використовує особисту взаємодію між чоловіками і жінками як відправну точку, від якої йде перетворення суспільства. На думку ліберальних феміністок, всі жінки повинні мати право бути рівними з чоловіками.

Багато в чому така позиція виходить з класичної концепції Просвітництва про побудову суспільства на принципах розуму і рівність можливостей. Застосування цих принципів до жінок поклало основу ліберального фемінізму, що розвивався в XIX столітті такими вченими, як Джон Стюарт Мілль, Елізабет Кейді Стентон. Тому особливо важливим для них було питання про право власності для жінки як одне з основних прав, що гарантують незалежність жінки від чоловіка.

Виходячи з цього, зміни становища жінок можуть здійснюватися без радикальної зміни суспільних структур, як це припускають інші напрямки фемінізму. Для ліберальних феміністок важливі такі питання, як: право на аборт, питання про сексуальні домагання, можливість рівноправного голосування, рівність в освіті, «рівна оплата за рівну працю» («Equal pay for equal work»), доступність догляду за дітьми, медичного обслуговування, залучення уваги до проблеми сексуального та побутового насильства по відношенню до жінок.

Критика ліберального фемінізму фокусується на його відмови від протистояння агресору та неамбіційних цілях. Кетрін Роттенберг стверджувала, що неоліберальна сорочка в ліберальному фемінізмі призвела до того, що це індивідуальна форма фемінізму, а не колективна, і до відмови від соціальної нерівності[107]. Через це вона стверджує, що ліберальний фемінізм не може запропонувати будь-якого стійкого аналізу структури чоловічого домінування, влади чи привілеїв[107].

Матеріалістичні[ред. | ред. код]

За словами Розмарі Геннессі[en] і Кріса Інгрема, матеріалістичні форми фемінізму виросли із Західної марксистської думки і надихали різні (але такі, що перетинаються) рухи, які беруть участь у критиці капіталізму і орієнтовані на ставлення ідеології до жінок[108].

Кольорові та постколоніальні[ред. | ред. код]

Sara Ahmed стверджує, що чорний тп пост-колоніальний фемінізми пропонують піддати сумніву «декотрі з організуючих постулатівзахідної феміністської думки». Протягом більшості своєї історії фем-рухи та теоретичні розробки очолювались переважно білими жінками з середнього класу зі Східної Європи та Північної Америки. Тому жінки інших рас пропонують інші фемінізми. Цей тренд розвинувся у 1960х з правозахисного руху в США та колапсу європейського кколоніалізму в Африці, на Карибах, частинах Латинської Америки та Південної Азії. Відтоді жінки країн, що розвиваються, постколоніальних та кольорові-багатонаціональні чи живуть у бідності, запропонували доповнення до фемінізму.

Соціально-конструктивістські[ред. | ред. код]

Наприкінці ХХ століття різні феміністки почали доводити, що гендерні ролі соціально сконструйовані[en][112][113] і що не можна узагальнювати досвід жінок в різних культурах та історії[114].

Гендерні[ред. | ред. код]

Феміністські погляди на трансгендерність різняться між собою.

  • Деякі (наприклад, радикальні) феміністки не розглядають транс-жінок[en] як жінок[117], вважаючи, що вони мають чоловічий привілей[en] через свою статеву належність[en] при народженні[118], і не мали досвіду гендерної соціалізації як жінка (тобто досвіду гноблення). Крім того, деякі феміністки відкидають «трансгендерність» через думку, що всі поведінкові відмінності між чоловіками і жінками є результатом соціалізації[119]. Врешті, транс-жінки, що не здійснили повного переходу (і мають чоловічі геніталії), не мають допускатися в питомо жіночі простори, такі як вбиральні, спальні дівчаток тощо.

Культурні[ред. | ред. код]

Демографія[ред. | ред. код]

За даними опитування 2015 року, 18 % американок вважають себе феміністками, тоді як 85 % повідомили, що вірять у «рівність для жінок». Попри популярну віру в рівні права, 52 % не ідентифікують себе як феміністок, 26 % невпевнені і 4 % не дали відповіді[130].

За даними опитування Іпсос[en] 2014 року, що охопило 15 розвинених країн, 53 % опитаних визначили себе як феміністки і 87 % погодилися, що «до жінок потрібно ставитися як до чоловіків в усіх галузях, виходячи з їхніх професійних якостей, а не їхньої статі». Проте лише 55 % жінок погодилися, що вони мають «повну рівність з чоловіками і свободу повною мірою реалізовувати свої мрії та сподівання»[131].

Серед жінок одну з найсильніших підтримок фемінізму визначено в Швеції, де третина (36 %) цілком згодні визначити себе як феміністки. За ними йдуть жінки Італії (31 %) та Аргентини (29 %). У середині рейтингу були Велика Британія (22 %), Іспанія (22 %), США (20 %), Австралія (18 %), Бельгія (18 %), Франція (18 %), Канада (17 %), Польща (17 %), Угорщина (15 %). Найменш схильні погоджуватися жінки в Японії (8 %), Німеччині (7 %) та Південній Кореї (7 %)[131].

Чверть чоловіків в Італії (25 %) та Аргентині (25 %), і двоє з десяти в Польщі (21 %) і Франції (19 %), погодилися, що вони позиціюють себе як про-феміністи. За ними йшли Швеція (17 %), Іспанія (16 %), США (16 %), Канада (15 %), Велика Британія (14 %), Угорщина (12 %), Бельгія (11 %) і Австралія (10 %). Найменш схильні ідентифікувати себе з фемінізмом чоловіки були в Південній Кореї (7 %), Німеччині (3 %) та Японії (3 %)[131].

Жінки були більш схильні, ніж чоловіки, ідентифікувати себе як феміністки у всіх країнах, окрім Польщі. У Південній Кореї за цим показником між чоловіками і жінками не було різниці[131].

Сексуальність[ред. | ред. код]

Феміністські погляди на сексуальність[en] різняться і були різноманітними в різних історичних періодах та культурних контекстах. Феміністське ставлення до жіночої сексуальності розвивалося в кількох різних напрямках. Такі питання, як проституція, секс-індустрія, порнографія, сексуалізація в ЗМІ та медів, згода на секс в умовах чоловічого домінування, були найбільш спірними. Ця дискусія досягла найвищої точки наприкінці 1970-х і в 1980-х роках у процесі так званих феміністських секс-воєн[en], які розв'язав анти-порнографічний фемінізм[en] проти секс-позитивного фемінізму[en], і ці дебати глибоко розкололи феміністський рух[132][133][134][135][136]. Феміністки зайняли різні позиції щодо різних аспектів сексуальної революції 1960-х і 1970-х років. Протягом 1970-х років велика кількість впливових жінок прийняли лесбійок і бісексуалок як частину фемінізму[137].

Секс-індустрія[ред. | ред. код]

Думки феміністок про секс-індустрію мало не полярні. Більшість течій фемінізму на чолі з радикальним та антипорнографічним критикують секс-індустрію, вважаючи її експлуатаційним наслідком патріархальних соціальних структур, які посилюють сексуальні та культурні стереотипи, замішані у зґвалтуванні й сексуальних домаганнях. З іншого боку, феміністки, які підтримують хоча б частину секс-індустрії, стверджують, що вона може бути середовищем феміністичного вираження і способом для жінок взяти під контроль свою сексуальність.

Таким чином, феміністські погляди на порнографію з якісної точки зору перебувають в діапазоні від її засудження як форми насильства проти жінок до використання деяких її форм як засобу для феміністичного вираження, тоді як кількісно більшість феміністок різко засуджує секс-індустрію[132][133][134][135][136]. Аналогічно розподілені погляди на проституцію[138].

Підтвердження жіночої сексуальної автономії[ред. | ред. код]

Для фемінізму право жінки контролювати власну сексуальність[en] є ключовим питанням. Такі феміністки, як Кетрін Маккіннон[en], стверджують, що жінки мають дуже мало контролю над власним тілом, а жіночу сексуальність у патріархальних суспільствах значною мірою контролюють і визначають чоловіки. Феміністки стверджують, що сексуальне насильство з боку чоловіків часто корениться в ідеології чоловічого статевого права, і що ці системи надають жінкам дуже мало законних варіантів відмовити сексуальним домаганням[139][140]. У багатьох[141] культурах чоловіки не вважають, що жінка має право відхилити сексуальні домагання чоловіка або прийняти самостійне рішення про участь у сексі. Феміністки стверджують, що у всіх культурах так або інакше переважають ідеології, які значною мірою позбавляють жінок права вирішувати, як висловити свою сексуальність, тому що чоловіки при патріархаті вважають себе вправі визначати секс на своїх умовах. Це право, залежно від культури, може набувати різних форм. У багатьох частинах світу, особливо в консервативних та релігійних культурах, шлюб розглядають як інститут, який вимагає від дружини бути сексуально доступною будь-коли, практично без обмежень; таким чином, насильницький або примусовий секс із дружиною[en] не вважають злочином або навіть неправомірною поведінкою[142][143]. В більш ліберальних культурах це право набуває форми загальної сексуалізації[en] всієї культури. Це проявляється в сексуальній об'єктивації жінок, де порнографія та інші форми сексуального ринку створюють ілюзію, ніби всі жінки існують виключно для чоловічого сексуального задоволення, і що жінки легко доступні й бажають зайнятися сексом у будь-який час, з будь-яким чоловіком, на його умовах[144].

Наука[ред. | ред. код]

За словами Сандри Гардінг[en] «моральні і політичні висновки з жіночого руху надихнули соціологів і біологів піднімати гострі питання про шляхи, якими традиційні дослідники пояснювали стать, секс і стосунки всередині і між соціальним та природним світами»[145]. Деякі феміністки, такі як Рут Габбард[en] і Евелін Фокс Келлер[en], критикувати традиційну риторику науки[en] як історично упереджену на користь чоловічої точки зору[146]. Частиною порядку денного феміністських досліджень є вивчення способів, якими всередині наукових і академічних інституцій створюються або зміцнюються нерівності[147]. Фізикиня Ліза Рендалл, яку призначив до складу цільової групи в Гарварді тодішній президент Лоуренс Саммерс після свого спірного диспуту про те, чому жінки можливо недостатньо представлені в науці і техніці, сказала: «Я просто хочу бачити, як ціла купа нових жінок розпочали роботу в цій галузі, щоб ці питання більше не підіймались»[148].

Лінн Ганкінсон Нелсон зазначає, що феміністські емпірики знаходять фундаментальні відмінності між досвідом чоловіків та жінок. Таким чином, вони прагнуть отримати знання на основі вивчення досвіду жінок, і «розкрити наслідки упускання, неправильного опису, або знецінення їх», щоб відзвітувати про діапазон людського досвіду[149]. Інша частина порядку денного феміністських досліджень полягає у виявленні шляхів, якими нерівності створюються або зміцнюються в суспільстві та в наукових і академічних установах[147]. Крім того, попри заклики приділяти більше уваги структурам гендерної нерівності в науковій літературі, структурний аналіз гендерних забобонів рідко з'являється у часто цитованих психологічних журналах, особливо в зазвичай досліджуваних галузях психології та особистості[150].

Однією з речей, за яку критикують феміністську епістемологію, є те, що вона дозволяє соціальним та політичним цінностям впливати на свої висновки[151]. Сьюзен Гаак[en] також вказує на те, що феміністська епістемологія зміцнює традиційні стереотипи про жіноче мислення (інтуїтивне, емоційне і т. д.); Меера Нанда[en] застерігає, що це може насправді загнати жінок в рамки «традиційних гендерних ролей і допомогти виправдати патріархат»[152].

Біологія та гендер[ред. | ред. код]

Сучасний фемінізм кидає виклик есенціалістському погляду на ґендер як на обмежений рамками біології[153][154]. Так, наприклад, у книзі Міфи гендеру Енн Фаусто-Стерлінг[en] досліджує припущення, які втілилися в наукові дослідження, що підтримують біологічно есенціалістський погляд на гендер[155]. У роботі Омани гендеру[en] Корделія Файн[en] ставить під сумнів науковий доказ, який свідчить про те, що існує вроджена біологічна відмінність між чоловічим і жіночим розумом, стверджуючи, натомість, що культурні і соціальні переконання є причиною відмінностей між людьми, які зазвичай сприймаються як статеві відмінності[156].

Феміністська психологія[ред. | ред. код]

Фемінізм у психології виник як критика домінантного чоловічого погляду на психологічні дослідження, де вивчалися тільки чоловічі перспективи і всі досліджувані були чоловіками. Коли жінки почали отримувати докторські ступені в галузі психології, тоді жінки та їхні проблеми увійшли в тематику психологічних досліджень. Феміністська психологія[en] психологія підкреслює важливість соціального контексту, життєвого досвіду, а також якісного аналізу[157]. Такі проекти, як Феміністські голоси психології[en] з'явилися в каталозі впливом феміністських психологіинь з дисципліни[158].

Культура[ред. | ред. код]

Архітектура[ред. | ред. код]

Гендерні дослідження та концептуалізації архітектури призвели до феміністичної критики сучасної архітектури[en]. Піюш Матур ввів термін «архігендерний». Стверджуючи, що «архітектурне планування має нерозривний зв'язок з визначенням і регулюванням ґендерних ролей, обов'язків, прав і обмежень», Матур запропонував цей термін для вивчення значення 'архітектури' в термінах  гендеру" і щоб «дослідити значення 'гендеру' з точки зору архітектури»[159].

Бізнеси[ред. | ред. код]

Феміністські активістки заснували цілу низку феміністських бізнесів[en], зокрема жіночих книжкових магазинів, феміністських кредитних спілок, феміністської преси, феміністських поштових каталогів і феміністських ресторанів. Ці підприємства розцвіли в рамках другої[en] і третьої хвилі фемінізму[en] в 1970-х, 1980-х і 1990-х роках[160][161].

Образотворче мистецтво[ред. | ред. код]

Відповідно до загальних процесів у рамках фемінізму, і часто включаючи такі тактики з самоорганізації, як групи підвищення самосвідомості, феміністський мистецький рух почався в 1960-х роках і процвітав упродовж 1970-х[162]. Джеремі Стрік, директор Музею сучасного мистецтва в Лос-Анджелесі[en], назвав феміністський мистецький рух «найвпливовішим міжнародним рухом узагалі в післявоєнний період», а за словами Пеггі Фелан[en] він «призвів до найбільш далекосяжних змін у виробництві творів мистецтва і написанні про них за останні чотири десятиліття»[162]. Феміністська художниця Джуді Чикаго, яка в 1970-х роках створила Звану вечерю[en], набір вульво-тематичних[en] керамічних пластин, та Поверх спадщини, сказала у 2009 році журналу ARTnews: «Все ще існує інституціональне відставання і наполягання на чоловічій європоцентристській оповіді. Ми намагаємося змінити майбутнє: щоб дівчатка і хлопчики зрозуміли, що жіноче мистецтво не виняток — це нормальна частина історії мистецтва»[163]. Феміністський підхід до образотворчого мистецтва останнім часом розроблявся через поворот до кіберфемінізму[en] і постлюдства, даючи голос шляхам, якими «сучасні художниці займаються гендером, соціальними медіа і поняттям тілесності»[164].

Література[ред. | ред. код]

Докладніше — Список феміністської літератури, екофеміністський авторок, поеток

Феміністський рух породив зразки як феміністської наукової фантастики, так і нон-фікшн, і збудив новий інтерес до жіночого письма. Він також спонукав до загальної переоцінки жіночого історичного і наукового внеску у відповідь на переконання, що життя жінок і їхній доробок були недопредставлені як галузі наукового інтересу[165]. Значна частина раннього періоду феміністської літературної наукової діяльності була присвячена перевідкриттю та відновленню текстів, написаних жінками. Такі дослідження, як Матері роману (1986) Дейл Спендер[en] і Постання письменниць (1986) Джейн Спенсер, стали новаторськими у своєму бажанні довести, що жінки писали завжди. Відповідно до цього зростання наукового інтересу, різні видавництва взялися до перепублікації давно недрукованих текстів. 1975 року Virago Press почало публікацію великого списку романів 19-го і початку 20-го століть і стало одним з перших комерційних видавництв, які приєдналися до участі у проекті відновлення. У 1980-х роках Пандора прес, відповідальне за публікацію досліджень Спендер, опублікувало додаткову серію романів 18-го століття, написаних жінками[166]. Останнім часом Broadview Press продовжує випуск романів 18-го і 19-го століть, багато з яких також давно не публікувались, а Університет Кентуккі здійснює перевидання серії ранніх жіночих романів. На захист прав жінок[en] (1792), що належить перу Мері Волстонкрафт, є однією з найперших робіт у галузі феміністської філософії. Власна кімната[en] (1929) Вірджинії Вулф вирізняється аргументацією необхідності буквального фізичного простору для успішної діяльності жінок-письменниць у літературній традиції, де панує патріархат.

Широкий інтерес до жіночого письма пов'язаний з загальною переоцінкою та розширенням літературного канону. Інтерес до постколоніальної літератури[en], ЛГБТ-літератури[en], письма небілих людей, людей робочого класу, а також до творів культури інших історично маргіналізованих груп, призвів до розширення в широких масштабах того, що вважають «літературою», і жанри, які досі не розцінювалися як «літературні», такі як дитяче письмо, щоденники, листи, подорожні нотатки і багато інших тем, стали предметом наукового інтересу[165][167][168]. Подібний аналіз пройшли більшість жанрів і піджанрів, внаслідок чого з'явились роботи, присвячені, наприклад, «Готична фантастика#Жіноча готика і пояснення надприродного[en]»[169] або жіночій фантастиці[en].

За словами Еліс Рае Гелфорд, «Наукова фантастика і фентезі є важливими засобами для передачі феміністської думки, особливо як мости між теорією і практикою»[170]. Феміністську наукову фантастику іноді вивчають на університетському рівні, щоб дослідити роль соціальних конструктів у розумінні гендеру[171]. Видатними текстами даного жанру є Ліва рука темряви (1969) Урсули Ле Ґуїн, Жінкоподібний чоловік[en] (1970) Джоанни Расс, Родичі[en] (1979) Октавії Батлер та Оповідь служниці (1985) Маргарет Етвуд.

Музика[ред. | ред. код]

Американська джазова співачка і авторка пісень Біллі Голідей у Нью-Йорку в 1947 році

Жіноча музика[en] — це музика, яку пишуть жінки[en], музика, призначена для жінок, або музика про жінок[172]. Жанр виник як музичний вираз другої хвилі фемінізму[173], а також боротьби за права робітників, громадянські права та руху за мир[en][174]. Рух розпочали лесбійки, такі як Кріс Вільямсон[en], Мег Крістіан[en] і Марджі Адам[en], афро-американські активістки, такі як Берніс Джонсон Рігон[en] та її гурт Sweet Honey in the Rock, і активістка боротьби за мир Голлі Нір[en][174]. Власне жіноча музика також належить до ширшої індустрії, що виходить за рамки лише виконання і включає студійну музику[en], продюсерство, звукорежисуру, технічне забезпечення[en], дизайн обкладинок, дистриб'юцію, промоутинг та організацію фестивалів, що виконуються жінками[172].

Riot grrrl — це андерграундний[en] феміністський хардкор-панк рух, описаний у розділі культурні рухи цієї статті.

Фемінізм став основним зацікавленням музикознавців у 1980-х роках[175] в рамках нового музикознавства[en]. До цього, в 1970-х роках, музикознавці почали відкривати жінок-композиторок і виконавиць, і підступилися до розгляду поняття канону[en], геніальності, жанру і періодизації з точки зору фемінізму. Іншими словами, постало питання про те, як жінки-музикантки вписуються в традиційну музичну історію[175]. Протягом 1980-х і 1990-х років ця тенденція зберігалася, коли музикознавиці, такі як Сьюзен Макклері[en], Марсія Сітрон[en] і Рут Солі, почали розглядати культурні причини маргіналізації жінок від отриманої роботи. Такі поняття, як музика як гендерний дискурс; професіоналізм; сприйняття жіночої музики; дослідження місць музичного виробництва; відносне багатство та жіноча освіта[en]; дослідження популярної музики з точки зору жіночої ідентичності; патріархальні ідеї в музичному аналізі і поняття гендеру та відмінностей належать до тем, які розглядалися протягом цього часу[175].

Хоча музична індустрія вже давно відкрита для жінок як виконавиць або в розважальному сенсі, але жінки набагато рідше мають керівні посади, такі як диригування оркестром[en][176]. Хоча в популярній музиці багато співачок, але дуже мало жінок працюють за мікшером як музичні продюсери, люди, які керують звукозаписом і спрямовують його[177].

Кіно[ред. | ред. код]

Феміністське кіно, займаючись пропагандою або ілюструючи феміністський погляд на життя, багато в чому пов'язане з розвитком феміністської теорії кіно[en] наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років. Жінки, які були радикалізовані в 1960-х роках політичними дебатами та сексуальним розкріпаченням, внаслідок незмоги радикалізму досягнути суттєвих змін у становищі жінок, почали формувати групи підвищення свідомості та аналізувати з різних точок зору домінантний для кіно образ жінок[178]. Відмінності були особливо помітні між феміністками по різні боки Атлантики[en]. 1972 року відбулись перші феміністські кінофестивалі в США і Великій Британії, а також перший феміністський журнал про кіно, Жінка і кіно[en]. Серед першопрохідців цього періоду Клер Джонстон[en] і Лора Малві[en], які також організували Жіноче свято на Единбурзькому кінофестивалі[en][179]. Серед інших теоретикинь, які справили потужний вплив на феміністське кіно, Тереза де Лауретіс[en], Аннеке Смелік і Кая Сілверман. Підходи у філософії та психоаналізі дали поживу феміністській критиці, феміністському незалежному кіно і феміністській дистрибуції.

Стверджувалося, що існують два різних підходи до самостійного, підкріпленого теорією феміністського кіно. 'Деконструкція' займається аналізом і ламає коди мейнстримного кіно, прагнучи створити інші стосунки між глядачем чи глядачкою і домінантним кіно. Другий, підхід феміністської контркультури, наділяє фемінне письмо здатністю досліджувати саме жіночу кіномову[180]. Деякий нещодавній критицизм[181] «феміністського кіно» зосередився навколо шведської рейтингової системи під назвою тест Бекдел.

У 1930-1950-х роках, часи розквіту великих голлівудських студій, становище жінки в кінопромисловості було жалюгідним[182]. Відтоді жінки-режисерки, такі як Саллі Поттер[en], Катрін Брейя, Клер Дені і Джейн Кемпіон, знімали містецькі фільми, а режисерки Кетрін Біґелоу і Петті Дженкінс досягли мейнстримного успіху. Цей прогрес призупинився в 1990-х роках і кількість чоловіків у роботі позаду камери перевищувала кількість жінок уп'ятеро[183][184].

Політика[ред. | ред. код]

Народжена у Великій Британії суфражистка Роуз Коен[en] стала жертвою сталінського Великого терору. Розстріляна в листопаді 1937 року, через два місяці після страти її радянського чоловіка.

Фемінізм мав складні взаємодії з основними політичними рухами ХХ століття.

Соціалізм[ред. | ред. код]

Від кінця XIX століття деякі феміністки перебували в союзі з соціалізмом, тоді як інші критикували соціалістичну ідеологію за недостатньо турботу про права жінок. Август Бебель, ранній активіст Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), опублікував працю Die Frau und der Sozialismus, у якій зіставляв боротьбу за рівні права між чоловіками і жінками з соціальною рівністю в цілому. 1907 року відбулась Міжнародна соціалістична жіноча конференція[en] у Штутгарті, яка охарактеризувала виборче право як інструмент класової боротьби. Клара Цеткін з СДПН закликала впровадити виборче право для жінок, щоб побудувати «соціалістичний лад, єдиний, який дозволяє домогтися радикального вирішення жіночого питання».

У Великій Британії жіночий рух був у союзі з Лейбористською партією. У США Бетті Фрідан[en] з'явилась із радикального підґрунтя, щоб взяти на себе лідерство. Радикальні жінки[en] є найстарішою соціалістичною феміністською організацію в США і досі активні. Під час громадянської війни в Іспанії Долорес Ібаррурі (La Pasionaria) очолила комуністичну партію. Хоча вона підтримувала рівні права для жінок, але була проти того, щоб жінки воювали на фронті, і конфліктувала з анархо-феміністкою Мухерес Лібрес[en].

Серед феміністок в Ірландії на початку 20-го століття була революційна ірландська республіканка[en], суфражистка і соціалістка Констанс Маркевич, яка 1918 року стала першою жінкою, обраною до Палати громад Великої Британії. Однак, у відповідності з політикою абстенціонізму[en] Шинн Фейн вона не зайняла свого місця в палаті громад. Її переобрали в Другу палату представників[en] на ірландських виборах 1921 року[en]. Крім того, була командиром Ірландської громадянської армії, яку очолював соціаліст і, за власними словами, «фемініст», ірландський лідер Джеймс Коннолі, під час Великоднього повстання 1916 року.

Фашизм[ред. | ред. код]

Чилійські феміністки протестують проти режиму Августо Піночета

Погляди фашизму на фемінізм були неоднозначними. Серед інших вимог щодо соціальних реформ, наявних у Маніфест фашизму[en] 1919 року, було розширення виборчого права для всіх громадян Італії віком від 18 років, зокрема жінок (виконано лише 1946 року, після поразки фашизму), та можливість висувати свою кандидатуру для всіх громадян віком від 25 років. Цю вимогу особливо відстоювали спеціальні фашистські допоміжні жіночі групи, такі як fasci femminilli, але лише частково її вдалося запровадити 1925 року, під тиском більш консервативних партнерів по коаліції прем'єр-міністра Беніто Муссоліні[185][186].

Феміністки були серед тих, хто виступали проти приходу до влади Адольфа Гітлера. Хоча нацисти й підносили традиційні уявлення про патріархальне суспільство та роль жінок у ньому, але водночас і заявляли, що визнають рівність жінок у галузі зайнятості[187]. Проте, і Гітлер і Муссоліні заявляли, що виступають проти фемінізму[187], і, після приходу до влади нацизму в Німеччині в 1933 році відбулося стрімке відкидання політичних прав і економічних можливостей, що їх феміністкам вдалося вибороти в період до Першої світової війни і деякою мірою впродовж 1920-х років[188]. Жорже Дюбі зі співавторами зазначають, що на практиці фашистське суспільство було ієрархічним і підкреслювало чоловічу мужність, а жінки зберігали багато в чому підлегле становище[188]. Бламірес також зазначає, що неофашизм, починаючи з 1960-х років був вороже налаштований до фемінізму і наголошував на тому, що жінки повинні прийняти «свої традиційні ролі»[187].

Рух за громадянські права і антирасизм[ред. | ред. код]

Рух за громадянські права афроамериканців у США і фемінізм взаємно вплинули один на одного. Багато західних феміністок адаптували мову та теорії активістів боротьби за рівність небілих людей і провели паралелі між правами жінок і небілих[189]. Попри зв'язок між жіночим та правозахисним рухами, наприкінці 1960-х — на початку 1970-х між ними виникла деяка напруженість, коли небілі жінки стверджували, що фемінізм переважно представляв білих жінок середнього класу, не розуміючи расові проблеми і не турбуючись про них[190]. У відповідь деякі феміністки стверджували, що рух за громадянські права мав сексистські елементи і не реагував адекватно на проблеми жіночої частини меншин[189]. Ці закиди створили нові феміністські соціальні теорії про взаємозв'язок расизму, класизму, і сексизму, а також нові різновиди фемінізму, такі як чорний фемінізм[en] і чікана-фемінізм[en][191][192].

Неолібералізм[ред. | ред. код]

Феміністська теорія критикувала неолібералізм за те, що той негативно позначається на жіночій робочій силі населення по всьому світі, особливо на глобальному півдні. Маскулістські припущення і цілі продовжують домінувати в економічній та геополітичній думці[193]. Досвід жінок у промислово нерозвинених країнах показує часто згубні наслідки політики модернізації і підриває традиційне твердження, що розвиток йде на користь усім[193].

Прихильники неолібералізму вважають, що розширення участі жінок у робочій силі прискорить економічний прогрес, але критикині з боку фемінізму відзначають, що сама по собі участь не посилить рівності в гендерних відносинах[193]. Неолібералізм виявився не в змозі вирішити серйозні проблеми, такі як знецінення фемінізованої праці, структурне панування чоловіків і маскулінності, а також політизація жіночого підпорядкування в сім'ї та на роботі[193]. Під «фемінізацією зайнятості» розуміють концептуальні характеристики погіршених і знецінених умов праці, які є менш бажаними, значущими, надійними і безпечними[193]. Роботодавці півдня мають своє сприйняття жіночої праці і шукають робітників, яких вважають невибагливими, слухняними і готовими погоджуватися на низьку заробітну платню (тобто робітниць)[193]. Соціальні конструкти щодо фемінізованої праці відіграли в цьому велику роль, наприклад, роботодавці часто закріплюють уявлення про жінок як вторинних годувальниць, щоб виправдати їхні низькі ставки заробітної платні, а також відсутність підготовки або заохочення[194].

Фемінізм в Україні[ред. | ред. код]

Докладніше: Фемінізм в Україні

Вплив на суспільство[ред. | ред. код]

Феміністський рух спричинив різні зміни в суспільстві, зокрема:

Громадянські права[ред. | ред. код]

З 1960-х років жіночий рух вів кампанію за наступні жіночі права: рівну з чоловіками оплату праці, рівні законодавчі права і свободу в плануванні власної сім'ї. Їх спроби привели до неоднозначних результатів[195].

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок:
   Повноцінна участь (підписали та ратифікували)
   Участь (accession or succession)
   Стан невідомий, виконання договірне
   Тільки підписали
   Не підписали

Інтеграція в суспільство[ред. | ред. код]

Деякі з виключно радикально-феміністичних поглядів тепер прийняті повсюдно, як очевидна, традиційна частина політичної думки. Переважна більшість населення західних країн не бачить нічого протиприродного в праві жінок голосувати, самостійно вибирати чоловіка (або не вибирати нікого), володіти землею — всього того, що здалося б неймовірним ще сто років тому.

Вплив на мову[ред. | ред. код]

Детальніше — Феміністська мовна реформа

Феміністки, що говорять англійською, часто є прихильницями гендерно-нейтральної мови; наприклад, використовуючи звернення «Ms.» (читається як / mɪz /, на відміну від «Miss» / mɪs /)до жінок, незалежно від того, чи перебувають вони в шлюбі.


Англійська мова надає більш глобальні приклади: слова «humanity» і «mankind» використовуються для позначення всього людства, але друге («mankind») походить від слова «man», в сучасній англійській має значення «чоловік», і тому використання слова «humanity» краще: воно походить від нейтральнішого слова «human»: «людина».


У багатьох інших мовах (особливо у мовах з граматичними родами, до котрих наллежить і українська) прийнято використовувати граматичне «він», якщо стать людини, про яку йде мова в реченні, невідома; більш коректним з точки зору фемінізму буде використання в таких випадках «він або вона», «він/вона», «його/її», «його або її» тощо.

Зміни в мовних вимогах також пояснюються прагненням виправити елементи сексизму в мові, аде феміністські дослідженння довели, що мова безпосередньо впливає на людське сприйняття світу і розуміння свого місця в ньому (див. Гіпотезу Сепіра — Уорфа).

Вплив на мораль в освіті[ред. | ред. код]

Опоненти фемінізму заявляють, що жіноча боротьба за зовнішню владу (як протилежність «внутрішньої влади», яка ніби-то допомагає впливати на формування та підтримку таких цінностей, як етика і мораль) залишила «вакуум», так як роль ранньої моральної виховательки традиційно відводилася жінці. Деякі феміністки відповідають на цей докір тим, що сфера освіти ніколи не була і не повинна була бути виключно «жіночою».

Вплив на гетеросексуальні стосунки[ред. | ред. код]

Феміністський рух вплинув на гетеросексуальні відносини (як в західному суспільстві, так і в інших країнах, які зазнали впливу фемінізму).

У традиційних стосунках відбувається зміна полюсів влади. І чоловікам, і жінкам доводиться адаптуватися до порівняно нових ситуацій, що іноді викликає сум'яття і кидає виклики в звиканні до нових гендерних ролей.

Жінки сучасності вільніші у виборі можливостей, але досі відчувають значний дискомфорт від подвійного робочого навантаження (через балансування між кар'єрою і обслуговуванням домівки та сім'ї) у відповідь на те, що в новому суспільстві все важче бути «хорошою матір'ю». У той же час, завдяки фемінізму батьки стали активніше включатися в долгяд та виховання власних дітей (визнаючи, що це і їх відповідальність теж).

Починаючи з другої хвилі фемінізму, мають місце і зміни у ставленні до сексу і моралі (жінки в сексуальних стосунках почуваються впевненіше).

І попри все, результати сексуальної революції розцінюються як суттєво сприятливіші для чоловіків. Дискусія на тему «чи є шлюб інститутом утиску жінок» продовжує бути актуальною; ті, хто розглядають шлюб як інструмент пригноблення, роблять вибір на користь «гостьового» шлюбу, «відносин без зобов'язань», незареєстрованої поліаморії, відкритих союзів, негетеросексуальних та інших розмаїтих альтернатив гетеросексуальній шлюбній моногамії.

Вплив на релігію[ред. | ред. код]

Фемінізм вплинув на багато аспектів релігії.

У ліберальних відгалуженнях протестантизму жінки можуть бути членкинями духовенства. Всередині груп християнського реформізму жінки поступово стали більш-менш рівні чоловікам через доступ до високих посад; їх перспектива тепер полягає в дослідженні та новому витлумаченні відповідних вірувань.

Ці тенденції, однак, не підтримуються в ісламі, католицтві та православ'ї. У православному і католицькому богослужінні жінки беруть участь як співачки в хорі, проте жіноче священство відсутнє. Набирають силу деномінації ісламу, мусульманкам забороняють заняття теологією. Ліберальні рухи всередині ісламу все ж не залишають спроб провести деякі реформи феміністського характеру в мусульманському суспільстві.

1990—2018 — в Саудівській Аравії існувала заборона для жінок керувати автомобілем. Жителі неодноразово збирали петиції із закликами до короля скасувати заборону, порушники отримували штрафи або потрапляли під варту. До 2018 року ця країна була єдиною, де існував подібний закон. 2017 року король Салман ібн Абдул-Азіз ас-Сауд підписав наказ, згідно з яким з 2018 року жінка має право отримувати водійське посвідчення та керувати авто.

Контроверсія[ред. | ред. код]

Фемінізм приніс істотні зміни в західні суспільства. Більшість принципів фемінізму загальноприйняті, проти деякі з них продовжують критикуватися прихильниками антифемінізму, маскулізму, правих політичних сил.

Деякі з критиків вважають, що вимоги рівних прав людини сіють ворожнечу між статями і пропагують ідею чоловічої неповноцінності. Праві радикали виступають проти фемінізму, вважаючи його причиною руйнування традиційного устрою життя і знищення звичних ролей, традиційно вказаних чоловікам і жінкам залежно від їхньої статі. У зв'язку з цим постулюється, що між чоловіками і жінками існує ціла низка природних відмінностей, і що суспільство лише виграє від їхнього визнання.

Критики заявляють, що у країнах Заходу через феміністський рух чоловіки піддаються дискримінації. Її прикладом є служба в армії за призовом. В Ізраїлі військова повинність поширюється на всіх громадян, незалежно від статі. Або, опікунство дітей найчастіше віддається матері. У зв'язку з цим виник рух за права чоловіків[196]. Інколи лунають голоси критиків, які вважають, що соціальні зміни і законодавчі реформи зайшли дуже далеко, і відкидають потрібність фемінізму в сучасному суспільстві.

В 2016 році американська режисерка, акторка, феміністка Кессі Джей зафільмувала документальну стрічку «Червона пігулка», де показала раніше приховувані (через непопулярність та замовчування в ЗМІ по причині односторонності висвітлення активності фемінізму) для масового глядача інтерв'ю з активістами і просуває ідеї маскулізму в сучасному світі[197].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Hawkesworth, M.E. (2006). Globalization and Feminist Activism (Англійська). Rowman & Littlefield. с. 25–27. ISBN 9780742537835. 
  2. Beasley, Chris (1999). What is Feminism? (Англійська). New York: Sage. с. 3–11. ISBN 9780761963356. 
  3. hooks, bell (2000). Feminism Is for Everybody: Passionate politics (Англійська). Cambridge, Mass: South End Press. ISBN 0-89608-629-1. 
  4. Echols, Alice (1989). Daring to Be Bad: Radical Feminism in America, 1967–1975 (Англійська). Minneapolis: University of Minnesota Press. ISBN 0-8166-1787-2. 
  5. Messer-Davidow, Ellen (2002). Disciplining Feminism: From Social Activism to Academic Discourse. Durham, NC: Duke University Press. ISBN 0-8223-2843-7. 
  6. Gilligan, Carol (1977). In a Different Voice: Women's Conceptions of Self and Morality (Англійська). 47 (4). Harvard Educational Review. с. 481–517. 
  7. Chodorow, Nancy (1989). Feminism and Psychoanalytic Theory (Англійська). New Haven, Conn.: Yale University Press. ISBN 978-0-300-05116-2. 
  8. Weedon, Chris (2002). Key Issues in Postcolonial Feminism: A Western Perspective. Gender Forum (1). Архів оригіналу за 3 December 2013. 
  9. а б hooks, bell (2000). Feminism Is for Everybody: Passionate Politics. Cambridge, Massachusetts: South End Press. ISBN 0-89608-629-1. 
  10. Goldstein 1982, p.92.Goldstein, L (1982). "Early Feminist Themes in French Utopian Socialism: The St.-Simonians and Fourier", Journal of the History of Ideas, vol.43, No. 1.
  11. Голландська феміністка Міна Круземан у листі до Александра Дюма — у: Maria Grever, Strijd tegen de stilte. Johanna Naber (1859—1941) en de vrouwenstem in geschiedenis (Hilversum 1994) ISBN 90-6550-395-1, ст. 31
  12. Cott, Nancy F. (1987). The Grounding of Modern Feminism. New Haven: Yale University Press. 13-5. 
  13. Offen, Karen. «Les origines des mots 'feminisme' et 'feministe'». ''Revue d'histoire moderne et contemporaine''. July–September 1987 34: 492—496
  14. Walters, Margaret (2005). Feminism: A very short introduction (Англійська). Oxford University. с. 1–176. ISBN 0-19-280510-X. 
  15. Spender, Dale (1983). There's Always Been a Women's Movement this Century (Англійська). London: Pandora Press. с. 1–200. 
  16. Lerner, Gerda (1993). The Creation of Feminist Consciousness From the Middle Ages to Eighteen-seventy (Англійська). Oxford University Press. с. 1–20. 
  17. Kinnaird, Joan; Astell, Mary (1983). Inspired by ideas (1668–1731). У Spender, Dale. There's always been a women's movement. London: Pandora Press. с. 29–. 
  18. Witt, Charlotte (2006). Feminist History of Philosophy [Феміністська історія філософії] (Англійська). Stanford Encyclopedia of Philosophy. Процитовано 23 Січня 2012. 
  19. Allen, Ann Taylor (1999). Feminism, Social Science, and the Meanings of Modernity: The Debate on the Origin of the Family in Europe and the United States, 1860–1914 104 (4):. The American Historical Review 104 (4). с. 1085–113. JSTOR 2649562. PMID 19291893. doi:10.1086/ahr/104.4.1085. 
  20. Botting, Eileen Hunt; Houser, Sarah L. (2006). 'Drawing the Line of Equality': Hannah Mather Crocker on Women's Rights. The American Political Science Review 100 (2). 265–78. JSTOR 27644349. doi:10.1017/S0003055406062150. 
  21. Феміністичний. Публічний онлайн-словник української мови.
  22. Феміністичний. Академічний тлумачний словник.
  23. Humm, Maggie (1995). The Dictionary of Feminist Theory. Columbus: Ohio State University Press. с. 251. 
  24. Walker, Rebecca (January–February 1992). Becoming the Third Wave. Ms.: 39–41. 
  25. Krolokke, Charlotte; Sorensen, Anne Scott (2005). Three Waves of Feminism: From Suffragettes to Grrls. Gender Communication Theories and Analyses: From Silence to Performance. Sage. с. 24. ISBN 0-7619-2918-5. 
  26. Wroath, John (1998). Until They Are Seven, The Origins of Women's Legal Rights. Waterside Press. ISBN 1 872 870 57 0. 
  27. Mitchell, L. G. (1997). Lord Melbourne, 1779–1848. Oxford University Press. 
  28. Perkins, Jane Gray (1909). The Life of the Honourable Mrs. Norton. John Murray. 
  29. Married Women's Property Act 1882. legislation.gov.uk. UK Government. 1882. Процитовано 17 April 2017. 
  30. а б в г Freedman, Estelle B. (2003). No Turning Back : The History of Feminism and the Future of Women. Ballantine Books. с. 464. ISBN 0-345-45053-1. 
  31. Votes for Women Electoral Commission. Elections New Zealand. 13 April 2005. Процитовано 31 March 2013. 
  32. Women and the right to vote in Australia. Australian Electoral Commission. 28 January 2011. Процитовано 26 April 2013. 
  33. Phillips, Melanie (2004). The Ascent of Woman: A History of the Suffragette Movement and the Ideas Behind it. London: Abacus. с. 1–370. ISBN 978-0-349-11660-0. 
  34. Warner, Marina (14 June 1999). Emmeline Pankhurst – Time 100 People of the Century. Time Magazine. 
  35. Ruether, Rosemary Radford (2012). Women and Redemption: A Theological History (вид. 2nd). Minneapolis: Fortress Press. с. 112–18, 136–39. ISBN 0-8006-9816-9. 
  36. DuBois, Ellen Carol (1997). Harriot Stanton Blatch and the Winning of Woman Suffrage. New Haven, Conn.: Yale University Press. ISBN 0-300-06562-0. 
  37. Flexner, Eleanor (1996). Century of Struggle: The Woman's Rights Movement in the United States. The Belknap Press. с. xxviii–xxx. ISBN 978-0-674-10653-6. 
  38. Wheeler, Marjorie W. (1995). One Woman, One Vote: Rediscovering the Woman Suffrage Movement. Troutdale, OR: NewSage Press. с. 127. ISBN 0-939165-26-0. 
  39. Stevens, Doris; O'Hare, Carol (1995). Jailed for Freedom: American Women Win the Vote. Troutdale, OR: NewSage Press. с. 1–388. ISBN 0-939165-25-2. 
  40. Ko, Dorothy; Haboush, JaHyun Kim; Piggott, Joan R. (2003). Women and Confucian cultures in premodern China, Korea, and Japan. University of California Press. ISBN 0-520-23138-4. [сторінка?]
  41. Ma, Yuxin (2010). Women journalists and feminism in China, 1898–1937. Cambria Press. ISBN 1-60497-660-8. [сторінка?]
  42. Farris, Catherine S.; Lee, Anru; Rubinstein, Murray A. (2004). Women in the new Taiwan: gender roles and gender consciousness in a changing society. M.E. Sharpe. ISBN 0-7656-0814-6. [сторінка?]
  43. а б Dooling, Amy D. (2005). Women's literary feminism in 20th-century China. Macmillan. ISBN 1-4039-6733-4. [сторінка?]
  44. Stange, Mary Zeiss; Oyster, Carol K.; Sloan, Jane E. (2011). Encyclopedia of Women in Today's World. SAGE. с. 79–81. ISBN 1-4129-7685-5. 
  45. а б Golley, Nawar Al-Hassan (2003). Reading Arab women's autobiographies: Shahrazad tells her story. University of Texas Press. с. 30–50. ISBN 0-292-70545-X. 
  46. Ettehadieh, Mansoureh (2004). The Origins and Development of the Women's Movement in Iran, 1906–41. У Beck, Lois; Nashat, Guity. Women in Iran from 1800 to the Islamic Republic. University of Illinois Press. с. 85–106. ISBN 978-0-252-07189-8. 
  47. Gheytanchi, Elham (2000). Chronology of Events Regarding Women in Iran since the Revolution of 1979. У Mack, Arien. Iran since the Revolution. Social Research, Volume 67, No. 2. 
  48. Bard, Christine (May–June 2007). Les premières femmes au Gouvernement (France, 1936–1981) [First Women in Government (France, 1936–1981)]. Histoire@Politique (fr) (1). 
  49. Whelehan, Imelda (1995). Modern Feminist Thought: From the Second Wave to 'Post-Feminism'. Edinburgh: Edinburgh University Press. с. 25–43. ISBN 978-0-7486-0621-4. 
  50. Margalit Fox (5 February 2006). Betty Friedan, Who Ignited Cause in 'Feminine Mystique,' Dies at 85. The New York Times. Процитовано 19 February 2017. 
  51. Hunt, Michael (2016). The World Transformed. New York: Oxford University Press. с. 220–223. ISBN 978-0-19-937102-0. 
  52. а б Echols, Alice (1989). Daring to Be Bad: Radical Feminism in America, 1967–1975. Minneapolis: University of Minnesota Press. ISBN 978-0-8166-1787-6. 
  53. Hanisch, Carol (1 January 2006). Hanisch, New Intro to 'The Personal is Political' – Second Wave and Beyond. The Personal Is Political. Архів оригіналу за 15 May 2008. Процитовано 8 June 2008. 
  54. The Long Way to Women's Right to Vote in Switzerland: a Chronology. History-switzerland.geschichte-schweiz.ch. Процитовано 2011-01-08. 
  55. United Nations press release of a meeting of the Committee on the Elimination of Discrimination against Women (CEDAW), issued on 14 January 2003. Un.org. Процитовано 2011-09-02. 
  56. Guillaumin, Colette (1994). Racism, Sexism, Power, and Ideology. с. 193–95. 
  57. Meltzer, Françoise (1995). Hot Property: The Stakes and Claims of Literary Originality. с. 88. 
  58. Allison, Julie A. (1995). Rape: The Misunderstood Crime. с. 89. 
  59. Bland, Lucy (2002). Banishing the Beast: Feminism, Sex and Morality. с. 135–49. ISBN 9781860646812. Процитовано August 25, 2013. 
  60. Palczewski, Catherine Helen (1995-10-01). Voltairine de Cleyre: Sexual Slavery and Sexual Pleasure in the Nineteenth Century. NWSA Journal 7 (3): 54–68 [60]. ISSN 1040-0656. JSTOR 4316402. 
  61. Crowell, Nancy A.; Burgess, Ann W. (1997). Understanding Violence Against Women. с. 127. 
  62. Bergoffen, Debra (16 August 2010) [17 August 2004]. Simone de Beauvoir. Metaphysics Research Lab, CSLI, Stanford University. Процитовано 4 December 2011. 
  63. Badran, Margot (1996). Feminists, Islam, and nation: gender and the making of modern Egypt. Princeton University Press. ISBN 0-691-02605-X. [сторінка?]
  64. Smith, Bonnie G. (2000). Global feminisms since 1945. Psychology Press. ISBN 0-415-18491-6. 
  65. 'Islamic feminism means justice to women'. The Mili Gazette. Процитовано 31 March 2013. 
  66. Parpart, Jane L.; Connelly, M. Patricia; Connelly, Patricia; Barriteau, V. Eudine; Barriteau, Eudine (2000). Theoretical Perspectives on Gender and Development. Ottawa, Canada: International Development Research Centre. с. 215. ISBN 0-88936-910-0. 
  67. Steve Feliciano (New York Public Library, 2013): «The emergence of the Riot Grrrl movement began in the early 1990s, when a group of women in Olympia, Washington, held a meeting to discuss how to address sexism in the punk scene. The women decided they wanted to start a 'girl riot' against a society they felt offered no validation of women's experiences. And thus the Riot Grrrl movement was born.»
  68. Feliciano, Steve (19 June 2013). The Riot Grrrl Movement. New York Public Library. 
  69. а б Walker, Rebecca (January 1992). Becoming the Third Wave (pdf). Ms.: 39–41. ISSN 0047-8318. OCLC 194419734. 
  70. Baumgardner, Jennifer; Richards, Amy (2000). Manifesta: Young Women, Feminism, and the Future. New York: Farrar, Straus and Giroux. с. 77. ISBN 978-0-374-52622-1. 
  71. Henry, Astrid (2004). Not my mother's sister: generational conflict and third-wave feminism. Bloomington: Indiana University Press. с. 1–288. ISBN 978-0-253-21713-4. 
  72. а б Gillis, Stacy; Howie, Gillian; Munford, Rebecca (2007). Third wave feminism: a critical exploration. Basingstoke: Palgrave Macmillan. с. xxviii, 275–76. ISBN 978-0-230-52174-2. 
  73. Faludi, Susan (1992). Backlash: the undeclared war against women. London: Vintage. ISBN 978-0-09-922271-2. [сторінка?]
  74. Walker, Alice (1983). In Search of Our Mothers' Gardens: Womanist Prose. San Diego: Harcourt Brace Jovanovich. с. 397. ISBN 978-0-15-144525-7.  Проігноровано невідомий параметр |title-link= (довідка)
  75. Leslie, Heywood; Drake, Jennifer (1997). Third Wave Agenda: Being Feminist, Doing Feminism. Minneapolis: University of Minnesota Press. ISBN 0-8166-3005-4. [сторінка?]
  76. Gilligan, Carol (1993). In a different voice: psychological theory and women's development. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press. с. 184. ISBN 0-674-44544-9. 
  77. standpoint theory | feminism. Encyclopædia Britannica. Процитовано 2016-02-10. 
  78. Hill Collins, P. (2000). Black Feminist Thought: Knowledge, Consciousness, and the Politics of Empowerment. New York: Routledge. с. 1–335. 
  79. Harding, Sandra (2003). The Feminist Standpoint Theory Reader: Intellectual and Political Controversies. London: Routledge. с. 1–16, 67–80. ISBN 978-0-415-94501-1. 
  80. а б в Cochrane, Kira (10 December 2013). The Fourth Wave of Feminism: Meet the Rebel Women. The Guardian. 
  81. Chamberlain, Prudence (2017). The Feminist Fourth Wave: Affective Temporality. Cham: Springer. с. 115. ISBN 978-3-319-53682-8. 
  82. Solomon, Deborah (13 November 2009). The Blogger and Author on the Life of Women Online. The New York Times. Процитовано 16 March 2016. 
  83. Zerbisias, Antonia (16 September 2015). Feminism's Fourth Wave is the Shitlist. NOW Toronto. Процитовано 21 April 2016. 
  84. For Cosby, Ghomeshi, #MeToo, and fourth wave, see Matheson, Kelsey (17 October 2017). «You Said #MeToo. Now What Are We Going To Do About It?», The Huffington Post.Шаблон:Pb For Savile and fourth wave, see Chamberlain, 2017, с. 114–115Шаблон:Pb For page three, Thorpe, Vanessa (27 July 2013). «What now for Britain's new-wave feminists — after page 3 and £10 notes?», The Guardian.Шаблон:Pb For Isla Vista killings, see Bennett, Jessica (10 September 2014). Behold the Power of #Hashtag Feminism. Time. 
  85. Zacharek, Stephanie; Dockterman Eliana; and Sweetland Edwards, Haley (6 December 2017). «The Silence Breakers», Time magazine.
  86. Redden, Molly, and agencies (6 December 2017). «#MeToo movement named Time magazine's Person of the Year», The Guardian.
  87. а б в г Wright, Elizabeth (2000). Lacan and Postfeminism (Postmodern Encounters). Totem Books. ISBN 1-84046-182-9. 
  88. Modleski, Tania (1991). Feminism without women: culture and criticism in a 'postfeminist' age. New York: Routledge. с. 188. ISBN 0-415-90416-1. 
  89. Jones, Amelia (1994). Postfeminism, Feminist Pleasures, and Embodied Theories of Art. У Frueh, Joana; Langer, Cassandra L.; Raven, Arlene. New Feminist Criticism: Art, Identity, Action. New York: HarperCollins. с. 16–41, 20. 
  90. Chunn, D. (2007). «Take it easy girls»: Feminism, equality, and social change in the media. In D. Chunn, S. Boyd, & H. Lessard (Eds.), Reaction and resistance: Feminism, law, and social change (pp. 31). Vancouver, BC: UBC Press.
  91. Zajko, Vanda; Leonard, Miriam (2006). Laughing with Medusa: classical myth and feminist thought. Oxford: Oxford University Press. с. 445. ISBN 0-19-927438-X. 
  92. Howe, Mica; Aguiar, Sarah Appleton (2001). He said, she says: an RSVP to the male text. Madison, NJ: Fairleigh Dickinson University Press. с. 292. ISBN 0-8386-3915-1. 
  93. Pollock, Griselda (2007). Encounters in the Virtual Feminist Museum: Time, Space and the Archive. Routledge. с. 1–262. 
  94. Ettinger, Bracha; Judith Butler; Brian Massumi; Griselda Pollock (2006). The matrixial borderspace. Minneapolis: University of Minnesota Press. с. 245. ISBN 0-8166-3587-0. 
  95. Brabeck, M. and Brown, L. (With Christian, L., Espin, O., Hare-Mustin, R., Kaplan, A., Kaschak, E., Miller, D., Phillips, E., Ferns, T., and Van Ormer, A.). (1997). Feminist theory and psychological practice. In J. Worell and N. Johnson (Eds.) Shaping the future of feminist psychology: Education, research, and practice (pp.15–35). Washington, D.C.: American Psychological Association.
  96. Florence, Penny; Foster, Nicola (2001). Differential aesthetics: art practices, philosophy and feminist understandings. Aldershot, Hants, England: Ashgate. с. 360. ISBN 0-7546-1493-X. 
  97. а б в г Disch, Lisa Jane; Hawkesworth, M. E. (2016). The Oxford Handbook of Feminist Theory (en). Oxford University Press. ISBN 9780199328581. 
  98. pw. Portal UAM - Strona główna Uniwersytetu Adama Mickiewicza w Poznaniu. www.staff.amu.edu.pl. Процитовано 2018-07-01. 
  99. Chodorow, Nancy (1989). Feminism and Psychoanalytic Theory. New Haven, Conn.: Yale University Press. ISBN 978-0-300-05116-2. 
  100. Gilligan, Carol (1977). In a Different Voice: Women's Conceptions of Self and of Morality. Harvard Educational Review 47 (4): 481–517. doi:10.17763/haer.47.4.g6167429416hg5l0. Процитовано 8 June 2008. 
  101. Showalter, Elaine (1979). Towards a Feminist Poetics. У Jacobus, M. Women Writing about Women. Croom Helm. с. 25–36. ISBN 978-0-85664-745-1. 
  102. Ettinger, Bracha, 'The Matrixial Borderspace'. (Essays from 1994–99), University of Minnesota Press 2006. ISBN 0-8166-3587-0.
  103. Kristeva, Julia; Moi, Toril (1986). The Kristeva reader. New York: Columbia University Press. с. 328. ISBN 0-231-06325-3. 
  104. E.g., Owens, Lisa Lucile (2003). Coerced Parenthood as Family Policy: Feminism, the Moral Agency of Women, and Men's 'Right to Choose'. Alabama Civil Rights & Civil Liberties Law Review 5: 1. SSRN 2439294. 
  105. Liberal Feminism. Stanford Encyclopedia of Philosophy. 
  106. Biehl, Janet (1991). Rethinking eco-feminist politics. Cambridge, Massachusetts: South End Press. ISBN 978-0-89608-392-9. 
  107. а б Catherine Rottenberg, «The Rise of Neoliberal Feminism», Cultural Studies. (2014) Vol. 28 (3), pgs. 424
  108. Hennessy, Rosemary; Ingraham, Chrys (1997). Materialist feminism: a reader in class, difference, and women's lives. London: Routledge. с. 1–13. ISBN 978-0-415-91634-9. 
  109. Bottomore, T.B. (1991). A Dictionary of Marxist thought. Wiley-Blackwell. с. 215. ISBN 978-0-631-18082-1. 
  110. Barbara Ehrenreich. What is Socialist Feminism?. feministezine.com. Процитовано 3 December 2011. 
  111. Dunbar-Ortiz, Roxanne (2002). Quiet Rumours. AK Press. с. 11–13. ISBN 978-1-902593-40-1. 
  112. а б Butler, Judith (1999) [1990]. Gender trouble: feminism and the subversion of identity. New York: Routledge. ISBN 9780415924993. 
  113. West, Candace; Zimmerman, Don H. (June 1987). Doing gender. Gender & Society (Sage) 1 (2): 125–151. JSTOR 189945. doi:10.1177/0891243287001002002.  Pdf.
  114. Benhabib, Seyla (1995). From identity politics to social feminism: a plea for the Nineties. Philosophy of Education 1 (2): 14. 
    Reproduced in:
  115. Randall, Vicky (2010). Feminism. У Marsh, David; Stoker, Gerry. Theory and methods in political science (вид. 3rd). Basingstoke: Palgrave Macmillan. с. 116. ISBN 9780230576278. 
  116. Abbott, Pamela; Wallace, Claire; Tyler, Melissa (2005). Feminist knowledge. An introduction to sociology: feminist perspectives (вид. 3rd). London New York: Routledge. с. 380. ISBN 9780415312592. 
    Citing:
  117. Reilly, Peter J (June 15, 2013). Cathy Brennan On Radfem 2013. Forbes. Процитовано April 18, 2014. 
  118. Goldberg, Michelle (August 4, 2014). What Is a Woman?. The New Yorker. Процитовано November 20, 2015. 
  119. Keith, Lierre (21–23 June 2013). The Emperor's New Penis. CounterPunch. Процитовано 27 August 2014. «Female socialization is a process of psychologically constraining and breaking girls—otherwise known as "grooming"—to create a class of compliant victims. Femininity is a set of behaviors that are, in essence, ritualized submission.» 
  120. Koyama, Emi. The Transfeminist Manifesto. eminism.org. Процитовано June 10, 2014. 
  121. Hines, Sally (2007). TransForming Gender: Transgender Practices of Identity, Intimacy and Care. Bristol: Policy Press. с. 85–101. ISBN 1861349165. 
  122. Jeffreys, Sheila (2014) Gender Hurts, Routledge, ISBN 978-0-415-53939-5, page 8.
  123. Jeanne Carstensen (22 June 2017). Julia Serano, Transfeminist Thinker, Talks Trans-Misogyny. The New York Times. 
  124. Julia Serano. Trans-misogyny primer. Процитовано 29 June 2018. 
  125. Rowe-Finkbeiner, Kristin (2004). The F-Word: Feminism In Jeopardy – Women, Politics and the Future. Seal Press. ISBN 1-58005-114-6. 
  126. Rosenberg, Jessica; Gitana Garofalo (Spring 1998). Riot Grrrl: Revolutions from within – Feminisms and Youth Cultures. Signs 23 (3): 809. JSTOR 3175311. doi:10.1086/495289. 
  127. Code, Lorraine (2004). Encyclopedia of Feminist Theories. London: Routledge. с. 560. ISBN 0-415-30885-2. 
  128. Scanlon, Jennifer (2009). Bad girls go everywhere: the life of Helen Gurley Brown. Oxford University Press. с. 94–111. ISBN 0-19-534205-4. 
  129. Hollows, Joanne; Moseley, Rachel (2006). Feminism in popular culture. Berg Publishers. с. 84. ISBN 978-1-84520-223-1. 
  130. Allum, Cynthia (9 April 2015). 82 percent of Americans don't consider themselves feminists, poll shows. The New York Times. Процитовано 26 August 2016. 
  131. а б в г Clark, Julia (2014). Can Men Be Feminists Too? Half (48%) of Men in 15 Country Survey Seem to Think So. Процитовано 26 August 2016. 
  132. а б Duggan, Lisa; Hunter, Nan D. (1995). Sex wars: sexual dissent and political culture. New York: Routledge. с. 1–14. ISBN 0-415-91036-6. 
  133. а б Hansen, Karen Tranberg; Philipson, Ilene J. (1990). Women, class, and the feminist imagination: a socialist-feminist reader. Philadelphia: Temple University Press. ISBN 0-87722-630-X. 
  134. а б Gerhard, Jane F. (2001). Desiring revolution: second-wave feminism and the rewriting of American sexual thought, 1920 to 1982. New York: Columbia University Press. ISBN 0-231-11204-1. 
  135. а б Leidholdt, Dorchen; Raymond, Janice G. (1990). The Sexual liberals and the attack on feminism. New York: Pergamon Press. ISBN 0-08-037457-3. 
  136. а б Vance, Carole S. Pleasure and Danger: Exploring Female Sexuality. Thorsons Publishers. ISBN 0-04-440593-6. 
  137. McBride, Andrew. Lesbian History. 
  138. O'Neill, Maggie (2001). Prostitution and Feminism. Cambridge: Polity Press. с. 14–16. 
  139. Rohana Ariffin; Women's Crisis Centre (Pinang, Malaysia) (1997). Shame, secrecy, and silence: study on rape in Penang. Women's Crisis Centre. ISBN 978-983-99348-0-9. Процитовано 1 October 2011. 
  140. Bennett L, Manderson L, Astbury J. Mapping a global pandemic: review of current literature on rape, sexual assault and sexual harassment of women. University of Melbourne, 2000.
  141. Rohana Ariffin; Women's Crisis Centre (Pinang, Malaysia) (1997). Shame, secrecy, and silence: study on rape in Penang. Women's Crisis Centre. ISBN 978-983-99348-0-9. Процитовано 1 October 2011. 
  142. The epidemiology of rape and sexual coercion in South Africa: an overview. Social Science & Medicine 55 (7): 1231–44. 2002. PMID 12365533. doi:10.1016/s0277-9536(01)00242-8.  Проігноровано невідомий параметр |vauthors= (довідка)
  143. Sen P. Ending the presumption of consent: nonconsensual sex in marriage. London, Centre for Health and Gender Equity, 1999
  144. Jeffries, Stuart (2006-04-12). Stuart Jeffries talks to leading feminist Catharine MacKinnon. The Guardian (London). 
  145. Harding, Sandra (1989). Is There a Feminist Method. У Nancy Tuana. Feminism & Science. Indiana University Press. с. 17. ISBN 978-0-253-20525-4. 
  146. Hubbard, Ruth (1990). The Politics of Women's Biology. Rutgers University Press. с. 16. ISBN 0-8135-1490-8. 
  147. а б Lindlof, Thomas R.; Taylor, Bryan C. (2002). Qualitative Communication Research Methods. Thousand Oaks, Calif: Sage Publications. с. 357. ISBN 978-0-7619-2493-7. 
  148. Holloway, Marguerite (26 September 2005). The Beauty of Branes. Scientific American (Nature America). с. 2. Процитовано 12 December 2011. 
  149. Hankinson Nelson, Lynn (1990). Who Knows: from Quine To a Feminist Empiricism. Temple University Press. с. 30. ISBN 978-0-87722-647-5. 
  150. Cortina, L. M.; Curtin, N.; Stewart, A. J. (2012). Where Is Social Structure in Personality Research? A Feminist Analysis of Publication Trends. Psychology of Women Quarterly 36 (3): 259–73. doi:10.1177/0361684312448056. 
  151. Hankinson Nelson, Lynn (1997). Feminism, Science, and the Philosophy of Science. Springer. с. 61. ISBN 978-0-7923-4611-1. 
  152. Anderson, Elizabeth (2011). Feminist Epistemology and Philosophy of Science. У Edward N. Zalta. Stanford Encyclopedia of Philosophy (Stanford Encyclopedia of Philosophy) (Spring 2011). Процитовано 6 December 2011. 
  153. Code, Lorraine (2000). Encyclopedia of feminist theories. Taylor & Francis. с. 89. ISBN 0-415-13274-6. 
  154. Bern, Sandra L., The lenses of gender: transforming the debate on sexual inequality, Yale University Press, 1993, ISBN 0-300-05676-1, p. 6.
  155. Fausto-Sterling, Anne (1992). Myths of Gender: Biological Theories About Women and Men. New York, New York: BasicBooks. ISBN 0-465-04792-0. 
  156. Fine, Cordelia (2010). Delusions of Gender: How Our Minds, Society, and Neurosexism Create Difference. W. W. Norton & Company. [сторінка?]
  157. Worell, Judith (September 2000). Feminism in Psychology: Revolution or Evolution?. The Annals of the American Academy of Political and Social Science 571: 183–96. JSTOR 1049142. doi:10.1177/0002716200571001013. Процитовано 12 July 2014. 
  158. Psychology's Feminist Voices. Psychology's Feminist Voices. Процитовано 12 July 2014. 
  159. Mathur, Piyush (1998). The archigenderic territories: Mansfield park and a handful of dust. Women's Writing 5 (1): 71–81. doi:10.1080/09699089800200034. 
  160. Echols, (1989), pp. 269–278.
  161. Hogan, Kristen (2016). The Feminist Bookstore Movement: Lesbian Antiracism and Feminist Accountability. Durham, North Carolina: Duke University Press. 
  162. а б Blake Gopnik (22 April 2007). What Is Feminist Art?. The Washington Post. Процитовано 3 December 2011. 
  163. Hoban, Phoebe (December 2009). The Feminist Evolution. ARTnews. Процитовано 4 December 2011. 
  164. Ferrando, Francesca (2016). A feminist genealogy of posthuman aesthetics in the visual arts. Palgrave Communications 2 (16011): 16011. doi:10.1057/palcomms.2016.11. Процитовано 6 July 2016. 
  165. а б Blain, Virginia; Clements, Patricia; Grundy, Isobel (1990). The feminist companion to literature in English: women writers from the Middle Ages to the present. New Haven: Yale University Press. с. vii–x. ISBN 0-300-04854-8. 
  166. Gilbert, Sandra M. (4 May 1986). Paperbacks: From Our Mothers' Libraries: women who created the novel. The New York Times. 
  167. Buck, Claire, ред. (1992). The Bloomsbury Guide to Women's Literature. Prentice Hall. с. vix. 
  168. Salzman, Paul (2000). Introduction. Early Modern Women's Writing. Oxford UP. с. ix–x. 
  169. Term coined by Ellen Moers in Literary Women: The Great Writers (New York: Doubleday, 1976). See also Juliann E. Fleenor, ed., The Female Gothic (Montreal: Eden Press, 1983) and Gary Kelly, ed., Varieties of Female Gothic 6 Vols. (London: Pickering & Chatto, 2002).
  170. Helford, Elyce Rae (2005). Feminist Science Fiction. У Westfahl, Gary. The Greenwood Encyclopedia of Science Fiction and Fantasy. Greenwood Press. с. 289–291. ISBN 0-300-04854-8. 
  171. Lips, Hilary M. (1990). Using Science Fiction to Teach the Psychology of Sex and Gender. Teaching of Psychology 17 (3): 197–98. doi:10.1207/s15328023top1703_17. 
  172. а б Lont, Cynthia (1992). Women's Music: No Longer a Small Private Party. У Garofalo, Reebee. Rockin' the Boat: Mass Music & Mass Movements. Cambridge, Massachusetts: South End Press. с. 242. ISBN 0-89608-427-2. 
  173. Peraino, Judith A. (2001). Girls with guitars and other strange stories. Journal of the American Musicological Society 54 (3): 692–709. doi:10.1525/jams.2001.54.3.692. 
  174. а б (2002). Radical Harmonies – A Woman Vision Film.
  175. а б в Beard, David; Gload, Kenneth. 2005. Musicology: The Key Concepts. London and New York: Routledge.
  176. Duchen, Jessica (28 February 2015). Why the male domination of classical music might be coming to an end. The Guardian. 
  177. Ncube, Rosina (September 2013). Sounding Off: Why So Few Women in Audio?. Sound on Sound. 
  178. Hayward S, Cinema Studies — The Key Concepts 3rd ed. Routledge 2006;134–5.
  179. Erens P, Issues in Feminist Film Criticism. Wiley & Sons 1991;270.
  180. Kuhn, A.; Radstone, S., ред. (1990). Women's Companion to International Film. Virago. с. 153. 
  181. Derr, Holly L. (13 November 2013). What really makes a feminist film?. The Atlantic. 
  182. Giannetti L, Understanding Movies, 7th ed. Prentice-Hall 1996;416.
  183. Derek Thompson (11 January 2018). The Brutal Math of Gender Inequality in Hollywood. The Atlantic. 
  184. Assessing the Gender Gap in the Film Industry. 
  185. Hägg, Göran (2008). Mussolini: En studie i makt [A study in power] (sv). Stockholm: Norstedt. ISBN 978-91-1-301949-9. 
  186. Passmore, Kevin (2003). Women, Gender and Fascism in Europe, 1919–45. Piscataway, N.J.: Rutgers Univ. Press. ISBN 978-0-8135-3308-7. 
  187. а б в Blamires, Cyprian. World Fascism: A Historical Encyclopedia 1. ABC-CLIO. с. 232–33. ISBN 978-1-57607-940-9. 
  188. а б Duby, Georges; Perrot, Michelle; Schmitt Pantel, Pauline (1994). A history of women in the West. Cambridge, Massachusetts: Belknap Press of Harvard University Press. с. 600. ISBN 0-674-40369-X. 
  189. а б Levy, Peter (1998). The Civil Rights Movement. Westport, Conn.: Greenwood Press. ISBN 0-313-29854-8. 
  190. Code, Lorraine (2000). Civil rights. Encyclopedia of Feminist Theories. Taylor & Francis. ISBN 0-415-13274-6. 
  191. Roth, Benita (2004). Separate Roads to Feminism: Black, Chicana, and White feminist movements in America's second wave. Cambridge University Press. ISBN 0-521-52972-7. 
  192. Winddance Twine, France; Blee, Kathleen M. (2001). Feminism and Antiracism: International struggles for justice. NYU Press. ISBN 0-8147-9855-1. [сторінка?]
  193. а б в г д е Peterson, V. Spike (2014). International/Global Political Economy. У Shepherd, Laura J. Gender Matters in Global Politics (вид. 2). Routledge. ISBN 9781134752591. 
  194. Elias, Juanita; Ferguson, Lucy (2014). Production, Employment, and Consumption. У Shepherd, Laura J. Gender Matters in Global Politics. Routledge. ISBN 9781134752591. 
  195. Waves of Feminism. www.jofreeman.com. Процитовано 2018-07-02. 
  196. Громадська організація "Батько має право". 
  197. Сторінка фільму «Червона пігулка». THE RED PILL. Процитовано 2017-03-30. 

Література[ред. | ред. код]

  • О. Гомілко. Фемінізм // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Абрис, 2002. — С. 664. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
  • О. Сорокопуд. Фемінізм // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське видавництво, 2011. — с.747 ISBN 978-966-611-818-2
  • Ч. Томас Филлипс, А. И. Антонов. Феминизм и семья: историко-социологический анализ. — Грааль, 2002 (рос.)
  • Діана Емдін. Французький фемінізм у XX столітті // Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 17 / 2000 «Ґендерні студії»
  • Оксана Кісь. Дефініції фемінізму // Незалежний культурологічний часопис «Ї» число 17 / 2000 «Ґендерні студії»
  • Вадим Слюсар. Постмодерністський фемінізм про детермінацію самореалізації особистості // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна — № 598. — 2003. — С. 153—156.

Посилання[ред. | ред. код]