Флавій Плінта
| Флавій Плінта | |
|---|---|
| Flavius Plinta | |
_03.JPG) Плінта (вверху праворуч) | |
| Народився | невідомо |
| Помер | після 440 |
| Підданство | Східна Римська імперія |
| Діяльність | політик |
| Посада | консул |
| Військове звання | генерал |
| Термін | 419 рік |
| Попередник | Цезар Феодосій Август |
| Наступник | Цезар Феодосій Август |
| Конфесія | аріанство |
| Діти | Армат |
Флавій Плінта (д/н — після 440) — державний та військовий діяч Східної Римської імперії.
Життєпис[ред. | ред. код]
Походив зі шляхетного готського роду. Здобув християнську початкову освіту, належав до аріанської секти псатріан. Розпочав службу у війську за імператора Феодосія I. У 418 році призначається комітом. На цій посаді придушив повстання в Палестині. У 419 році призначається консулом (разом з Флавієм Монаксієм на заході). Також отримав посаду очільника презентальського війська — magister militum praesentialis. У 425 році його повноваження magister militum було продовжено (це ще раз сталося 431 року).
У 431 році повалив Дорофея, єпископа Марціанополя, що належав до несторіанства. Замість нього Плінта намагався поставити свого кандидата — Сатурнія, але марно. У 432 році намагався переконати патріарха Антіохійського Іоанна прийняти посередництво імператора з тим, щоби замиритися з патріархом Олександрійським Кирилом.
Виявив наполегливість у бажанні стати офіційним посланником імперії до вождя гунів Руа. Плінта таємно відправив свою людину до Руа з метою переконати його просити імператора, щоб саме Плінта, а не інші римляни, вів переговори з гунами. У 434 році разом з Флавієм Діонісієм здійснив дипломатичну поїздку до вождя гунів Руа. Після смерті останнього з квестором палацу Епіненом у 440 році їздив посланцем до Атілли. Подальша доля Плінти невідома.
Родина[ред. | ред. код]
Дружина — ймовірно донька військовика Аспара.
Діти:
- Армат (д/н—477), консул 476 року
Джерела[ред. | ред. код]
- Jones, Arnold Hugh Martin, John Robert Martindale, John Morris, The Prosopography of the Later Roman Empire, «Fl. Plinta», volume 2, Cambridge University Press, 1992, ISBN 0521201594, pp. 892—893.
