Формула-1 — Гран-прі Сан-Марино 1994
3-й із 16 етапів сезону 1994/ Гонка №551 | ||
← 2.Тихий океан • 4.Монако → | ||
Дата | 1 травня 1994 року | |
Місце | Імола, Італія | |
Траса | Автодром Енцо і Діно Феррарі | |
Довжина кола | 4,933 км | |
Дистанція | 286,114 км (58 кіл) | |
Погода | Сонячно | |
Поул | ||
1:21.548 | Айртон Сенна | Williams-Renault |
Найшвидше коло | ||
1:24.335 (10 коло) |
Деймон Гілл | Williams-Renault |
Подіум | ||
Переможець | Міхаель Шумахер | Benetton-Ford |
2 місце | Нікола Ларіні | Ferrari |
3 місце | Міка Хаккінен | McLaren-Peugeot |
1993 ← Гран-прі Сан-Марино 1994 → 1995 |
Гран-прі Сан-Мари́но 1994, офіційно: 14° Gran Premio di San Marino — перегони чемпіонату світу «Формули-1», які пройшли 1 травня 1994 року на автодромі Енцо і Діно Феррарі в Імолі, Італія. Події гонки стали важливим поворотним моментом, особливо з погляду безпеки, як у сезоні 1994 року, так і в подальшому розвитку «Формули-1».
Гран-прі був затьмарений загибеллю двох автогонщиків: австрійця Роланда Ратценбергера і триразового чемпіона світу Айртона Сенни; серйозні травми отримали Рубенс Барікелло, механіки та глядачі. Після рестарту перегонів переможцем став Міхаель Шумахер, який на прес-конференції після гонки сказав, що не відчуває задоволення від перемоги та не вважає себе щасливцем. Нікола Ларіні посів друге місце на подіумі та заробив перші очки у своїй кар'єрі; Міка Хаккінен фінішував третім. Згодом телекоментатор Бі-Бі-Сі Мюррей Вокер оцінив день перегонів словами: «За моєї пам'яті це найчорніший день для автогонок Гран-прі»[1].
Нещасний випадок призвів як до посилення заходів безпеки в автоспорті, так і до реформи Асоціації гонщиків Формули-1 (GPDA). Правила «Формули-1» після гонки націлено на зменшення швидкості болідів, а на нових трасах, як от Сахір, — зони безпеки розширено, щоб уповільнити боліди, перш ніж вони вріжуться в стіну.
Згодом італійськими прокурорами було порушено судову справу проти шести осіб за обвинуваченням у смерті Сенни: усіх обвинувачуваних було виправдано, хоча апеляція і касація тривали 11 років.
У п'ятницю 29 квітня 1994 року під час першої кваліфікаційної сесії для визначення порядку старту гонки[2], Рубенс Барікелло, пілот команди «Джордан», зачепив край узбіччя повороту «Варіанте Басса» (італ. Variante Bassa) і на швидкості 225 км/год злетів у повітря[3]. Його «Джордан» пробив вершину бар'єру з шин, перекинувся кілька разів після приземлення та зупинився догори колесами. Бригади лікарів негайно прибули на місце аварії, — і водія було відправлено до лікарні. Попри те, що Рубенс знепритомнів і внаслідок аварії зламав ніс та пошкодив ребра, наступного дня він був присутній на трасі, хоч і змушений був пропустити гонку. Десять років по тому Деймон Гілл, який тоді кермував болідом команди «Вільямс-Рено», описав свої емоції після аварії наступним чином: «Ми всі намагалися проігнорувати нещасний випадок і продовжили кваліфікацію впевнені у тому, що наші автомобілі були важкі, як танки, і ми могли відбутися лише переляком, але залишитись неушкодженими»[4].
На останній двадцятихвилинній кваліфікаційній сесії Роланду Ратценбергеру на своєму «Сімтеку» не вдалося подолати швидкісну зв'язку «Вільнев» (італ. Villeneuve). Машина втратила притискну силу, зірвалася з траси і на швидкості врізалася у бетонну стіну: удар був по дотичній, і машина, неодноразово перекинувшись, пролетіла ще близько ста метрів, внаслідок чого Ратценбергер зазнав важкої травми голови, а годиною по тому він помер, не приходячи до тями. У своєму першому сезоні пілота «Формули-1» Ратценбергер на попередньому кваліфікаційному колі, під час проходження шикани «Акве Мінералі» (італ. Acque Minerali), припустився помилки і змушений був проїхати по гравію, де пошкодив переднє антикрило машини. Замість того, щоб повернутися на піт-лейн, він поїхав на ще одне швидке коло і, на швидкості 306 км/год, з його боліда зірвало переднє антикрило, внаслідок чого автомобіль втратив притискну силу та став некерованим[5].
Кваліфікаційну сесію зупинили, поки лікарі надавали першу допомогу Ратценбергеру. Приблизно за 25 хвилин по тому сесію було відновлено, однак кілька команд, включно з «Вільямс» і «Бенеттон», не брали подальшої участі у кваліфікації[6]. Згодом у лікарні повідомили, що Ратценбергер через численні травми помер: його смерть стала першим нещасним випадком у гоночному вік-енді «Формули-1» після Гран-прі Канади 1982 року, коли загинув Рікардо Палетті. Професор Сід Воткінс, згодом голова медичної бригади «Формули-1» на автодромі Енцо і Діно Феррарі, згадував у своїх мемуарах, що Айртон Сенна, почувши новину про смерть Ратценбергера, не втримався і заплакав йому на плече[7]. Воткінс намагався вмовити Сенну не брати участі в перегонах, що мали відбутися наступного дня, такими словами: «Що тобі ще треба зробити? Ти тричі ставав чемпіоном світу і ти, вочевидь, найшвидший водій. Кинь все це — і поїхали рибалити». Проте Айртон наполягав на своєму, кажучи: «Сіде, є деякі речі, над якими ми не маємо влади. Я не можу все покинути, я мушу йти далі»[7].
Сенна кваліфікувався на поул-позицію, випередивши лідера чемпіонату Міхаеля Шумахера. Герхард Бергер був кваліфікований третім, а Деймон Гілл, напарник Сенни по команді, стартував із четвертої позиції. Час, який показав Ратценбергер, до його аварії зі смертельним наслідком, був би достатнім для старту в гонці з останньої, 26-ї позиції на стартовій решітці.
- Детальніше: Загибель Айртона Сенни
На старті гонки заглух «Бенеттон» Юркі Ярвілехто. Більшість гонщиків зуміли уникнути зіткнення з фіном, проте Педро Ламі занадто пізно побачив Ярвілехто, що залишився стояти на стартовій решітці, і врізався у нього. Внаслідок аварії дев'ятеро осіб отримали незначні травми від уламків болідів, що перелетіли через огорожу, призначену для захисту глядачів на стартовій прямій[8]. Інцидент призвів до виїзду на трасу автомобіля безпеки, щоб швидкість руху болідів знизилась і можна було прибрати уламки. Протягом цього періоду, внаслідок руху на повільній швидкості, знизилася температура шин болідів. Перед гонкою на короткій прес-конференції гонщиків Сенна, разом із Герхардом Бергером, висловили стурбованість тим, що автомобіль безпеки (введений до офіційних правил «Формули-1» тільки 1993 року) їде не досить швидко, аби можна було зберігати високу температуру шин болідів[8]. Як тільки з треку було прибрано уламки, автомобіль безпеки повернувся у бокси і гонка відновилася стартом з ходу. На другому колі після рестарту болід команди «Вільямс» під управлінням Айртона Сенни, який був на той момент серед лідерів у гонці, проходячи поворот «Тамбурелло» (італ. Tamburello) зірвався з траси і на великій швидкості врізався у бетонну стіну. Згідно з показниками телеметрії у момент зриву швидкість боліду становила близько 306 км/год, після цього Сенна встиг загальмувати і уповільнити болід, але на момент удару об стіну швидкість становила 211 км/год.
О 14:17 за місцевим часом (UTC+1) на автодромі Енцо і Діно Феррарі було піднято червоний прапор, що означало зупинку гонки. На місце пригоди прибув Сід Воткінс для надання першої допомоги Сенні. Після зупинки перегонів червоним прапором автомобілі повинні сповільнити хід і повернутися назад до піт-лейн або стартової решітки для отримання подальших вказівок. Це захищає маршалів і медичний персонал на місці аварії та дозволяє здійснити легший доступ до місця пригоди для машин швидкої допомоги. Приблизно через 10 хвилин після аварії Сенни команда «Лярусс» помилково[9] надала дозвіл одному зі своїх гонщиків залишити піт і виїхати на закриту трасу. Не знаючи про ситуацію на трасі, Ерік Кома проїхав повз місце аварії на майже повній швидкості[10]. Коментатор телеканалу «Євроспорт» Джон Вотсон прокоментував цей інцидент як «найбезглуздіший випадок, що йому коли-небудь доводилось бачити у своєму житті»[10]. Еріку Комі вдалося уникнути зіткнення з персоналом та автомобілями, які були на трасі. Потерпілого Сенну витягли з боліду і на гелікоптері доправили до лікарні Маджоре в розташовану поряд Болонью. Під час польоту до лікарні лікарі продовжували надавати гонщику швидку медичну допомогу. Через тридцять сім хвилин після аварії, о 14:55 за місцевим часом, гонку було відновлено[11].
Результати повторно проведеної гонки встановлювалися за загальними результатами перерваної першої та другої гонок. Із моменту повторного старту Герхард Бергер лідирував на трасі, але Шумахер усе ще лідирував у перегонах у цілому завдяки часу, на який він випереджав Бергера перед тим як перегони було зупинено. Шумахер вийшов у лідери гонки на 12 колі і на 4 колах пізніше, коли Бергер залишив перегони через проблеми з керуванням боліду. Коли Шумахер вирішив здійснити піт-стоп, на деякий час лідерство в гонці захопив пілот команди «Феррарі» Нікола Ларіні (італієць заміняв Жана Алезі, який на тестах отримав травму шиї[12]), але порядок відновився, коли Ларіні сам був вимушений заїхати на піт-стоп[13].
За десять кіл до фінішу, виїжджаючи з піт-лейн, «Мінарді» Мікеле Альборета втратила заднє колесо, яке влучило в механіків «Феррарі» і «Лотус». У підсумку по два механіки з кожної команди були доставлені до лікарні[14][12].
Переможцем гонки став Міхаель Шумахер, який здобув 10 очок і утримав перше місце в особистому заліку пілотів — після перших трьох гонок сезону 1994 року він набрав максимально можливу кількістю очок — 30. Друге місце посів Нікола Ларіні, здобувши перший (і єдиний) подіум у своїй кар'єрі. Третім перетнув фінішну пряму Міка Хаккінен. Подіум тієї гонки був без шампанського. Це була данина пам'яті Роланду Ратценбергеру і Айртону Сенні[15].
Через дві години і двадцять хвилин після того як Шумахер перетнув фінішну лінію, о 18:40 за місцевим часом, доктор Марія Тереза Фіандрі повідомила про смерть Айртона Сенни. Офіційним часом смерті було названо 14:17 за місцевим часом, тобто, Сенна помер на місці аварії[16]. За основною версією причиною смерті став один з елементів підвіски, що пробив шолом і викликав сильну втрату крові і частини мозкової субстанції[17].
Конфігурація траси Імола 1994 року, на якій відбувалися гран-прі починаючи з 1981 року[18], більше не використовувалась в етапах чемпіонату Світу з автогонок у класі «Формула-1». У відповідь на низку трагічних подій трасу було значно змінено для забезпечення безпеки в наступних гонках. Перш за все, зміни стосувалися місця багатьох значних аварій — повороту «Тамбурелло» (у цьому повороті також зазнали аварій Герхард Бергер 1989 року і Нельсон Піке — 1987 року), який було перероблено зі швидкісного повороту на набагато повільнішу шикану. Гонка призвела до зміни правил ФІА, щодо конструкції болідів «Формули-1». Нові правила 1995 року вимагали, аби всі команди створили абсолютно нові конструкції болідів, оскільки автомобілі 1994 року їм не відповідали[19]. Стурбованість, висловлена Сенною і Бергером на короткій прес-конференції перед гонкою, призвела до реформи Асоціації гонщиків Формули-1 на наступній гонці сезону — Гран-прі Монако 1994 року. Основна мета реформи полягала в наданні пілотам можливості для обговорення питань безпеки з метою підвищення її стандартів після інцидентів, що сталися на трасі в Імолі. На наступному тогорічному Гран-прі Монако перші два стартових місця на стартовому полі було розфарбовано у бразильський та австрійський прапори на спомин про двох загиблих пілотів. Також перед стартом гонки була хвилина мовчання.
Смерть Сенни стала трагедією для багатьох уболівальників у всьому світі і особливо — в Бразилії. Бразильський уряд оголосив триденний національний траур. У день похорону Сенни в Сан-Паулу траурну процесію супроводжували близько півмільйона осіб[20]. Триразового чемпіона світу поховали на кладовищі Морумбі поблизу Сан-Паулу. Одним із тих, хто ніс його труну, був давній суперник Сенни Ален Прост[21]. Більшість спільноти «Формули-1» була присутня на похороні Сенни, проте президент ФІА Макс Мослі взяв участь у похоронній процесії Ратценбергера, яка відбулася 7 травня 1994 року в Зальцбурзі, Австрія[22]. Через десять років на прес-конференції Мослі сказав: «Я пішов на похорон Ратценбергера, тому що всі пішли на похорон Сенни. Я вважав, що це було важливо, аби хтось прийшов до нього»[23].
У жовтні 1996 року ФІА, разом із «Маклареном» і «Мерседес-Бенцом», взялася за дослідження системи для зниження навантаження і пошкоджень шиї під час аварій та сильних перевантажень. «Мерседес» налагодив зв'язки з розробниками спеціального технічного пристрою «HANS» (англ. Head and Neck Support) з метою його адаптації для «Формули-1». Уперше систему «HANS» було випущено 1991 року і розроблено для утримання голови і шиї пілота у випадку аварії, щоб уникнути перелому основи черепа (травма, внаслідок якої загинув Ратценбергер). Початкові випробування виявилися успішними і в остаточному звіті на Гран-прі Сан-Марино 2000 року було ухвалено рішення про те, що систему «HANS» рекомендовано для використання. Дана система стала обов'язковою з початку сезону 2001 року[24].
Айртон Сенна став останнім пілотом, що загинув за кермом боліда «Формули-1». Однак з того часу, внаслідок аварій на трасі, загинуло також три маршали: Паоло Гіслімберті на Гран-прі Італії 2000 року, Грем Беверидж на Гран-прі Австралії 2001 року та Марк Робінсон на Гран-прі Канади 2013 року[25][26].
Згодом італійські прокурори порушили судову справу проти шести осіб за фактом причетності до загибелі Сенни. За звинуваченням у ненавмисному вбивстві перед судом постали: власник команди «Вільямс» Френк Вільямс, технічний директор команди Патрік Гед, головний конструктор боліда Едріан Ньюї, а також директор автодрому Енцо і Діно Феррарі Федеріко Бендінеллі, співвласник траси Джорджіо Поджі і представник ФІА — директор гонок Ролан Брюїнсеред[27]. Вирок суду було оголошено 16 грудня 1997 року, з усіх шістьох звинувачення у вбивстві було знято[28]. Слідство дійшло офіційного висновку, що причиною аварії Сенни стала поломка рульового керування[29]. Перед початком сезону і після перших двох гонок Айртон Сенна скаржився не лише на погану керованість «Вільямса» без електронних помічників, але й на те, що в кокпіті його ногам не вистачало місця, зокрема йому заважав механізм рульового керування. У «Вільямсі» досить швидко знайшли просте вирішення цієї проблеми. Було вирішено зменшити діаметр центральної частини рульового механізму, що проходила по кокпіту, з нормальних 22 міліметрів до 18 міліметрів[30]. У результаті саме на місці кріплення цієї вузької частини рульова колонка і зламалася.
Державним прокурором було подано апеляцію на рішення суду проти Патріка Геда і Едріана Ньюї. 22 листопада 1999 року згідно зі статтею 530 кримінального кодексу Італії, підсудних Геда і Ньюї було виправдано через відсутність доказів скоєння злочину[31]. У січні 2003 року результат апеляції було анульовано і наказано провести повторний перегляд судової справи, оскільки Касаційний суд Італії вважав, що статтю 530 було неправильно витлумачено[32]. 27 травня 2005 року Ньюї було виправдано за всіма пунктами звинувачення, а справу Геда перервано відповідно до закону про позовну давність[33]. 13 квітня 2007 року Апеляційний суд Італії констатував вердикт у справі з нумерацією 15050 таким чином: «Було встановлено, що аварія стала причиною несправності рульової колонки. Ця поломка була викликана, внаслідок погано розробленої і виконаної модифікації боліду. Відповідальність за це лягає на Патріка Геда, винного в потуранні контролю»[34]. Навіть будучи визнаним винним в аварії Сенни, Патрік Гед не був арештований, оскільки в Італії термін позовної давності за ненавмисне вбивство становить 7 років і 6 місяців, а остаточний вердикт було винесено через 13 років після аварії[35].
Поз | № | Пілот | Конструктор | Частина 1 | Частина 2 | Розрив |
---|---|---|---|---|---|---|
1 | 2 | Айртон Сенна | Williams-Renault | 1:21.548 | немає часу | — |
2 | 5 | Міхаель Шумахер | Benetton-Ford | 1:22.015 | 1:21.885 | +0.337 |
3 | 28 | Герхард Бергер | Ferrari | 1:22.113 | 1:22.226 | +0.565 |
4 | 0 | Деймон Гілл | Williams-Renault | 1:23.199 | 1:22.168 | +0.620 |
5 | 6 | Юркі Ярвілехто | Benetton-Ford | 1:22.717 | 1:24.029 | +1.169 |
6 | 27 | Нікола Ларіні | Ferrari | 1:22.841 | 1:23.006 | +1.293 |
7 | 30 | Гайнц-Гаральд Френтцен | Sauber-Mercedes | 1:23.119 | немає часу | +1.571 |
8 | 7 | Міка Хаккінен | McLaren-Peugeot | 1:23.611 | 1:23.140 | +1.592 |
9 | 3 | Укіо Катаяма | Tyrrell-Yamaha | 1:24.000 | 1:23.322 | +1.774 |
10 | 29 | Карл Вендлінгер | Sauber-Mercedes | 1:23.788 | 1:23.347 | +1.799 |
11 | 10 | Джанні Морбіделлі | Footwork-Ford | 1:23.663 | 1:24.682 | +2.115 |
12 | 4 | Марк Бланделл | Tyrrell-Yamaha | 1:23.703 | 1:23.831 | +2.155 |
13 | 8 | Мартін Брандл | McLaren-Peugeot | 1:24.443 | 1:23.858 | +2.310 |
14 | 23 | П'єрлуїджи Мартіні | Minardi-Ford | 1:24.078 | 1:24.423 | +2.530 |
15 | 24 | Мікеле Альборето | Minardi-Ford | 1:24.276 | 1:24.780 | +2.728 |
16 | 9 | Крістіан Фіттіпальді | Footwork-Ford | 1:24.655 | 1:24.472 | +2.924 |
17 | 25 | Ерік Бернар | Ligier-Renault | 1:24.678 | 1:40.411 | +3.130 |
18 | 20 | Ерік Кома | Larrousse-Ford | 1:26.295 | 1:24.852 | +3.304 |
19 | 26 | Олів'є Паніс | Ligier-Renault | 1:24.996 | 1:25.160 | +3.448 |
20 | 12 | Джонні Герберт | Lotus-Mugen-Honda | 1:25.114 | 1:25.141 | +3.566 |
21 | 15 | Андреа де Чезаріс | Jordan-Hart | 1:25.234 | 1:25.872 | +3.686 |
22 | 11 | Педро Ламі | Lotus-Mugen-Honda | 1:26.453 | 1:25.295 | +3.747 |
23 | 19 | Олів'є Беретта | Larrousse-Ford | 1:27.179 | 1:25.991 | +4.443 |
24 | 31 | Девід Бребем | Simtek-Ford | 1:27.607 | 1:26.817 | +5.269 |
25 | 34 | Бертран Гашо | Pacific-Ilmor | 1:27.732 | 1:27.143 | +5.595 |
26 | 32 | Роланд Ратценбергер | Simtek-Ford | 1:27.657 | 1:27.584 | +6.036 |
27 | 33 | Поль Бельмондо | Pacific-Ilmor | 1:28.361 | 1:27.881 | +6.333 |
28 | 14 | Рубенс Барікелло | Jordan-Hart | 14:57.323 | немає часу | +13:35.775 |
Джерело:[36]
|
|
|
- Примітка: Тільки 5 позицій включені в обидві таблиці.
- ↑ Race ace Senna killed in car crash. BBC News. 1 травня 1994. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Longmore, Andrew (31 жовтня 1994). Ayrton Senna: The Last Hours. The Times. News International. Архів оригіналу за 12 березня 2009. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Hamilton, Maurice (1998). Frank Williams. Macmillan. с. 232. ISBN 0-333-71716-3.
- ↑ Hill, Damon (17 квітня 2004). Had Ayrton foreseen his death?. The Times. London: News International. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Spurgeon, Brad (30 квітня 1999). 5 Years After Senna's Crash, Racing Is Safer – Some Say Too Safe: Imola Still Haunts Formula One. International Herald Tribune. Архів оригіналу за 12 вересня 2007. Процитовано 1 травня 2007.
- ↑ Kalff, Allard; Watson, John (commentators) (30 квітня 1994). Eurosport (Television production). Париж: Євросорт.
- ↑ а б Hamilton, Maurice (1998). Frank Williams. Macmillan. с. 234. ISBN 0-333-71716-3.
- ↑ а б A tragic weekend. The Times. London: News International. 19 квітня 2004. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ TITLE REQUIRED. Autosport. 5 травня 1994.
- ↑ а б Watson, John (Commentator) (1994). Eurosport Live Grand Prix (Television). Eurosport.
- ↑ Duncan, Phil (29 квітня 2014). Ayrton Senna's team-mate Damon Hill prays 'F1 never has a weekend like Imola again' after the Brazilian's death 20 years ago. Daily Mail (Daily Mail and General Trust). Процитовано 24 лютого 2015.
- ↑ а б ГП Сан-Марино'94: Черный день календаря. Александр Кабановский. www.f1news.ru. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 24 квітня 2011.
- ↑ Grand Prix Results: San Marino GP, 1994. GP Encyclopedia. www.grandprix.com. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Rider, Steve (Presenter) (1994). San Marino Grand Prix (Television). London, United Kingdom: BBC.
- ↑ ГП Сан-Марино'94: Черный день календаря. Виталий Крысанов. www.of1magazine.ru. Архів оригіналу за 26 лютого 2015. Процитовано 24 квітня 2011.
{{cite web}}
: Недійсний|deadurl=unknown-host
(довідка) - ↑ Secrets of Senna's black box. Senna Files. www.ayrton-senna.com. 18 березня 1997. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Thomsen, Ian (11 лютого 1995). Williams Says Italy May Cite Steering In Senna's Death. International Herald Tribune. Архів оригіналу за 23 листопада 2006. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Autodromo Enzo e Dino Ferrari - Imola. www.gpracing.net192.com. Архів оригіналу за 26 жовтня 2006. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Wright, Peter (1995). Preview of 1995 Formula1 Cars. www.grandprix.com. Процитовано 28 жовтня 2006.[недоступне посилання з травня 2019]
- ↑ Open Warfare. www.gpracing.net192.com. Архів оригіналу за 26 жовтня 2006. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Open Warfare. www.gpracing.net192.com. Архів оригіналу за 26 жовтня 2006. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ David Tremayne, Mark Skewis, Stuart Williams, Paul Fearnley (5 квітня 1994). Track Topics. Motoring News. News Publications Ltd.
- ↑ Max went to Roland's funeral. GPUpdate.net. 23 квітня 2004. Процитовано 1 лютого 2011.
- ↑ Stonefeld, Ross (21 лютого 2001). Helping Hans. AtlasF1. Haymarket.
- ↑ Henderson, Charlie (5 березня 2001). F1's pressing safety question. BBC Sport Online. British Broadcasting Corporation. Процитовано 24 лютого 2015.
- ↑ Motor racing-Marshall killed at Canadian Grand Prix. Chicago Tribune. 9 червня 2013. Архів оригіналу за 15 червня 2013. Процитовано 24 лютого 2015.
- ↑ Hamilton, Maurice (1998). Frank Williams. Macmillan. с. 276. ISBN 0-333-71716-3.
- ↑ All six cleared in Senna trial. Senna Files. www.ayrton-senna.com. 16 грудня 1997. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Faulty Steering Caused Crash!. Senna Files. www.ayrton-senna.com. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ «Чёрный уик-энд» хроника трагедии. www.tbfoc.narod.ru. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 25 квітня 2011.
- ↑ Appeal absolves Head and Newey. Senna Files. www.ayrton-senna.com. Архів оригіналу за 22 червня 2013. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Senna death case back in court. BBC Sport. 28 січня 2003. Процитовано 28 жовтня 2006.
- ↑ Top designers acquitted on Senna. BBC Sport. 27 травня 2005. Процитовано 24 лютого 2015.
- ↑ Ayrton Senna's death: The car, the helmet, the funeral, the trial and more - See more at: http://autoweek.com/article/formula-one/ayrton-sennas-death-car-helmet-funeral-trial-and-more#sthash.DcrCyrrY.dpuf. Mac Morrison. Autoweek. 30 квітня 2014. Процитовано 24 лютого 2015.
- ↑ Senna, Head "responsabile" – Gazzetta dello Sport. Gazzetta.it. Процитовано 24 лютого 2015.
- ↑ Henry, Alan (ed.) (1994). AUTOCOURSE 1994-95. Hazleton Publishing Ltd. с. 128—129. ISBN 1-874557-95-0.
- Всі результати гонки взяті з офіційного вебсайту Формули-1. Результати Гран-прі Сан-Марино 1994. www.formula1.com. Перевірено 28 квітня 2006
Ця стаття належить до вибраних статей Української Вікіпедії. |