Перейти до вмісту

Франческо II Гонзага

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Франческо II Гонзага
Народився10 серпня 1466 Редагувати інформацію у Вікіданих
Мантуя, Священна Римська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер29 березня 1519[1] (52 роки) Редагувати інформацію у Вікіданих
Мантуя, Священна Римська імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
·сифіліс Редагувати інформацію у Вікіданих
ПохованняЦерква Святої Паолиd Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Міланське герцогство Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністькондотьєр Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовіталійська[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Роки активності1484[1] — 1519[1]
Титулмаркграф Редагувати інформацію у Вікіданих
РідГонзага (рід) Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоFederico I Gonzaga, Marquess of Mantuad[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
МатиMargaret of Bavaria, Marchioness of Mantuad[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Брати, сестриElisabetta Gonzagad, К'яра Гонзага, Sigismondo Gonzagad, Giovanni Gonzagad і Maddalena Gonzagad Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зІзабелла д’Есте Редагувати інформацію у Вікіданих
ДітиФедеріко II Ґонзаґа[3], Eleonora Gonzagad, Ercole Gonzagad, Ферранте Гонзага, Ippolita Gonzagad, Livia (Paola) Gonzagad і Fernando I Gonzaga, Conte di Guastalla, Duca di Arianod[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
Орден святого Михайла

Франческо II Гонзага (італ. Francesco Maria Gonzaga; 10 серпня 1466, Мантуя — 29 березня 1519, Мантуя) — кондотьєр і військовик під час перших трьох Італійських війн, головнокомандувач армії Венеційської ліги в Битві біля Форново, правитель Мантуанського маркізату з 1484 року до своєї смерті.

Біографія

[ред. | ред. код]
Франческо у дитинстві — картина Бальдассаре д'Есте

Франческо народився в Мантуї в сім'ї маркіза Федеріко I Гонзаги в 1466 році. Після смерті свого батька в 1484 році, Франческо став володарем Мантуї і за його правління династія Гонзага пережила один із найяскравіших періодів своєї довгої історії.

12 лютого 1490 року він одружився з Ізабеллою д'Есте, донькою Ерколе I д'Есте, герцога Феррарського, відновивши традиційний союз між родинами Гонзага та Есте.

Відповідно до сімейноїх традиції, Франческо відзначився своєю активною військовою діяльністю, яку він надавав за отримання переваг як в економічному плані, так і в плані безпеки його маркізата. Традиційні для середини XV століття сутички між Міланом і Венецією в цей період змінилися набагато масштабнішими конфліктами, які втягнули в гру великі держави, такі як Франція, Іспанія та папство. У цьому контексті важливі італійські держави, такі як Мілан і Неаполь, були розгромлені, а сама Венеція зазнала раптового скорочення. Заслугою Франческо було завдяки численним політико-дипломатичним діям можливість утримати свою невелику, але стратегічно важливу державу.

Почав військову кар'єру кондотьєра, був капітаном на службі Міланського герцога у 1483, 1485 та 1486 роках.

Перша італійська війна (1494—1495)

[ред. | ред. код]
Франческо на картині Андреа Мантенья «Мадонна делла Вітторія», його пожертві для каплиці Санта-Марія делла Вітторія в Мантуї на честь битви при Форново

З 1489 по 1498 рік Франческо був головнокомандувачем військ Венеційської республіки, зокрема під час першої Першої італійської війни (1494—1495) з французами. Він був також головнокомандувачем армії усієї Венеційської ліги в Битві біля Форново, хоча й за порад свого більш досвідченого дядька Рудольфо Гонзаги. Франческо втримав поле битви за собою, і хоча він не зміг зупинити Карла VIII і його армію від організованого повернення до Франції[4], Форново було оголошено його перемогою[5]. Франческо описували як «низького зросту, з вирячиними очима, з кирпатим носом і надзвичайно хоробрим, він вважався найкращим лицарем в Італії»[6].

В 1498 році Франческо покинув свій пост командувача венеційською армією[5].

Друга італійська війна (1499—1504)

[ред. | ред. код]

Під час наступної Італійської війни (1499—1504), в 1499 році вступив на службу до нового французького короля Людовика XII. В 1502 році засвідчив особисто свою повагу Людовику XII, який тоді перебував в захопленому французами Мілані[7]. Він був з Людовиком 29 квітня, коли французи захопили Геную[7].

В серпні 1503 року став лейтенантом-генералом на службі французів у Неаполітанському королівстві.

Після закінчення віни, в 1506 році став генерал-лейтенантом військ Папської держави.

Третя італійська війна (1508—1516)

[ред. | ред. код]

8 грудня 1508 року Священною Римською імперією, Іспанією та Францією в союзі зі папою Юлієм II була утворена Камбрейської ліги, спрямована на боротьбу з Венецією, яка розпочала Третю італійську війну або Війну Камбрейської ліги з колишнім роботодавцем Франческо.

Як очільник військ Папської держави, Франческо взяв на себе ініціативу після перемоги французів 15 квітня 1509 року під Аньяделло, і розпочав захоплювати землі Венеції[8]. Венеціанський сенат, щоб переманити його на свою сторону запропонував йому винагороду у 80 000 дукатів, титул головнокомандувача та повну владу над іншими кондотьєрами. Франческо відмовився від цих пропозицій 10 травня 1509 року він вступив у важку битву (битва при Казалольдо) поблизу Казалольдо проти Венеційської республіки за контроль над прикордонним поселенням, але зазнав поразки. 8 серпня того ж року, коли він намагався з загоном французьких пікінерів завоювати Леньяго, в районі Верони, він був схоплений на острові Ізола делла Скала чотирма веронськими селянами, коли він, схований у фермерському будинку, намагався втекти через вікно босоніж і в сорочці,[9][10] після чого був доставлений до в'язниці Венеції[11][12]. Цей епізод назавжди позначився на його військовій кар'єрі. Венеційці тримали його як заручника протягом кількох місяців, протягом яких він зазнав кількох принижень, що зробило його назавжди ворогом міста-лагуни, хоча вони пізніше повернулися, щоб попросити його командувати своєю армією.

Під час відсутності Франческо, Мантуєю керувала його дружина Ізабелла д'Есте[13], з якою він одружився 12 лютого 1490 року. Під час їх правління Мантуя зазнала період великого культурного розквіту, коли в місті творили такі митці, як Андреа Мантенья та Якопо Бонакольсі. Франческо наказав побудувати Палац Святого Себастьяна, куди пізніше помістили «Тріумф Цезаря» Мантенья. Палац резиденцією Франческо, коли він перебував у Мантуї. Його дружина Ізабелла д'Есте залишилася в Кастелло ді Сан-Джорджо, де у неї був власні апартаменти. Завершивши оздоблення своїх апартаментів у палаці, Франческо запитав у дружини її думку і Ізабелла схвалила їх, хоча й зазначила, що вони були майже такими ж хорошими, як і її власні.

В лютому 1510 року папа Юлію II фактично перейшов сторону Венеції і 14 липня 1510 венеційці звільнили Франческо після майже року ув'язнення, зокрема завдяки дипломатичному втручанню його дружини, його послів Людовіко Броньоло[14], Фра' Ансельмо да Болоньї[15]. Проте Франческо довелося в заручниках у Венеції свого маленького сина Федеріко як заставу вірності, який таким чином залишився при папському дворі[16].

Франческо повернувся, щоб укласти союзи з державами, які гарантували виживання його маркізата. Він був призначений гонфалоньєром військ Папської держави і водночас генерал-капітаном венеційських військ для боротьби проти короля Людовика XII, хоча залишався неактивним і продовжував перебувати в Мантуї.

Останні роки

[ред. | ред. код]

У 1518 році король Франції номінував його кавалером ордена Святого Михайла. В останні роки його життя його військова діяльність стала менш частою, також як наслідок частих криз, які викликав у нього сифіліс. З іншого боку, він продовжував свою інтенсивну дипломатичну діяльність, спрямовану на порятунок своєї держави, постійно опинившись між великими державами, які воювали одна з одною на італійській землі на початку XVI століття.

29 березня 1519 року Франческо, який страждав на сифіліс, помер[17]. Його наступником став його син Федеріко, а Ізабелла виконувала обов'язки регента. Інший син, Ферранте Гонзага, став засновником гілки графів Гуастальських.

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Франческо був настільки відомий своєю пристрастю до жінок, що під час облоги Новари в 1495 році сестра його дружини Беатріче д'Есте, бажаючи здобути його прихильність запропонувала особисто знайти йому надійну «жінку для вечірки», з якою можна було б відсвяткувати перемогу, щоб убезпечити самого Франческо та його дружину і свою сестру Ізабеллу д'Есте від ризику підхопити венеричні захворювання[18].

Франческо також активно практикував содомію[19], згідно з давньогрецьким звичаєм, дуже поширеним майже скрізь у той час, як він сам з гордістю стверджує у своєму саркастичному листі звинувачень до Галеаццо Сансеверіно, датованому 1503 роком: «Мене славлять і виховують благородство походження та добра мораль; ви за людські та задні ласки (і я зазвичай влаштовую вечірку біля дверей інших, а не своїх!)»[20].

Кажуть, що 1503 року у нього були платонічні стосунки з Лукрецією Борджіа, родичкою його дружини, що підтверджується активним листуванням між ними, за співучастю поета при дворі Есте Ерколе Строцці, який врешті був таємничим чином вбитий[21].

Відомо, що він оточував себе розбійниками та меццані, які мали завдання здобувати йому дівчат і молодих ефебів. Одним із них був, зокрема, Ludovico Camposampiero[it], який через це наштовхнувся на ненависть маркізи[22].

Родина

[ред. | ред. код]
Ізабелла д'Есте на малюнку Леонардо да Вінчі

Дружина — Ізабелла д'Есте (1474—1539), дочка Ерколе I д'Есте, герцога Феррари і Леонори Неаполітанської[en], поціновувачка мистецтва і покровителька знаменитих художників, одна з найвідоміших жінок італійського Ренесансу, прозвана «примадонною Відродження» (італ. la Primadonna del Rinascimento).

Діти:

  • Елеонора Гонзага (1493—1570) — дружина Антоніо ді Монтальто, потім Франческо Марії I делла Ровере, герцога Урбінського[23]
  • Маргарита (1496).
  • Федеріко II (1500—1540)[13] — герцог Мантуанський, спочатку був заручений з Марією Палеолог, але пізніше одружився з її сестрою Маргаритою Палеолог[23]
  • Лівія (1501—1508).
  • Іпполіта Гонзага (1503—1570) — черниця в домініканському монастирі св. Вінченцо.
  • Ерколе Гонзага (1505—1563) — єпископ Мантуї з 1521, кардинал з 1527, регент при своєму племіннику з 1540.[24]
  • Ферранте Гонзага (1507—1557)[24] — одружений з Ізабеллою Капуанською.
  • Лівія (1508—1569) — пізніше відома як сестра Паола

Генеалогія

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. 1 2 3 RKDartists
  2. ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  3. 1 2 3 4 Pas L. v. Genealogics — 2003.
  4. ↑ Mallett та Shaw, 2012, с. 31.
  5. 1 2 Hickson, 2016, с. 88.
  6. ↑ Nicolle, 1996, с. 13.
  7. 1 2 Mallett та Shaw, 2012, с. 75.
  8. ↑ Mallett та Shaw, 2012, с. 91.
  9. ↑ The diaries of Marino Sanuto Volume 9 By Marino Sanuto · 1883, p. 42.
  10. ↑ https://condottieridiventura.it/francesco-gonzaga-marchese-di-mantova/
  11. ↑ Giuseppe Coniglio, The Gonzagas, Varese, Dall'Oglio, 1973.
  12. ↑ Mallett та Shaw, 2012, с. 94.
  13. 1 2 Cashman III, 2002, с. 333.
  14. ↑ BROGNOLO, Ludovico - Enciclopedia. Treccani (італ.). Процитовано 1 квітня 2025.
  15. ↑ Daniela Pizzagalli, The Lady of the Renaissance. Lives and Splendors of Isabella d'Este at the Court of Mantua, Milan, Rizzoli, 2001, pp. 42-100.
  16. ↑ Ferino, 1994, с. 35-37.
  17. ↑ Hickson, 2016, с. 4.
  18. ↑ Luzio та Renier, 1890.
  19. ↑ Girolamo Piruli, Diarii, in RERUM ITALICARUM SCRIPTORES RACCOLTA DEGLI STORICI ITALIANI dal cinquecento al millecinquecento ORDINATA DA L. A. MURATORI, vol. 4, pp. 223 e 237.
  20. ↑ Floriano Dolfo (2002). Lettere ai Gonzaga. Ed. di Storia e Letteratura. с. 211–214 e 426. ISBN 9788887114522.
  21. ↑ Riccardo Braglia, The Gonzagas. The myth, the history, Artiglio, 2002.
  22. ↑ CAMPOSAMPIERO, Ludovico.
  23. 1 2 Boltanski, 2006, с. 503.
  24. 1 2 Hickson, 2016, с. 87.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Франческо_II_Гонзага&oldid=47842781