Фізіогноміка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрація з книги по фізіогноміці (19 ст.).
Гравюра, що ілюструє золотий перетин стосовно людського обличчя. Лука Пачолі

Фізіогноміка (грец. φύσις — природа, γνώμων — думка, здатність пізнавання)[джерело?] — метод визначення типу особистості людини, її душевних якостей та стану здоров'я за допомоги аналізу зовнішніх рис обличчя та його виразу.

Представники експериментальної психології відносять фізіогноміку до числа псевдонаук, ставлячи її в один ряд з месмеризмом[en], френологією і спіритуалізмом[1].

Варіанти визначень[ред. | ред. код]

Термін «фізіогноміка», мабуть, вперше вживається Гіппократом, на якого посилається Гален[2].

У «науці» давнини і деяких пізніших епох — вчення про необхідний зв'язок між зовнішнім виглядом людини (і будь-якої тварини) і її характером.

Карл Ясперс писав: «Фізіогноміка — це дослідження стійких соматичних конфігурацій як характерних ознак сфери психічного[3]».

«Фізіогноміка — це експресія обличчя і фігури людини, взята безпосередньо до виразних рухів і обумовлена самою будовою обличчя, черепа, тулуба, кінцівок[4][5]».

За іншим визначенням, фізіогноміка — це область знань, що дозволяє через сприйняття і «читання» обличчя людини отримати інформацію про її особистісні особливості, що визначають поведінку і відображають індивідуальність життєдіяльності[6].

Визначення фізіогноміки в словнику іноземних слів у російській мові під редакцією Попова М. 1907 року: «Уміння по зовнішності і особливо по обличчю судити про внутрішні якості людини, робити висновок про її характер».

«Хоча фізіогноміка має тривалу історію, єдина термінологія що описує фізіогномічні феномени не вироблена, немає однозначних приписів смисловим компонентам термінів[7]».

Загалом, фізіогноміка — це езотеричне вчення (наприклад, в Стародавній Греції «трактувалася як химерне мистецтво, так як акузматики, що її вивчали відстоювали тісний зв'язок між зовнішнім виглядом людини і її внутрішніми якостями, але довести цього твердження не могли[8]»).

Предмет вивчення[ред. | ред. код]

У загальному розумінні предметом фізіогноміки є психодіагностика особистості за зовнішнім виглядом, перш за все по обличчю[6]. Однак були періоди, коли психодіагностиці піддавалися різні частини тіла. У широкому розумінні, предметом фізіогноміки були як особа, так і тіло, характерні гримаси, жести і пози, статура і постава. У давнину фізіогноміка застосовувалася також до тварин. Вперше це було описано невідомим автором у праці Φυσιογνωμονικά (англ.) (Часто це твір приписують Арістотелю), де були перераховані найголовніші ознаки: «Скажу тепер, яких родів беруться ознаки. Вони беруться всіх родів: розпізнають характер і по рухах, і по фігурі, і за кольором, і за виразом обличчя, і по волосатості, і по гладкості (по відсутності волосся), і по голосу, і по м'ясистості, і по членам, і по всьому типу (вигляді) тіла[9]». Пізніше з поняття «фізіогноміка» виділилися кінесика, френологія, окулесика і т. Д., І термін фізіогноміка став використовуватися у вузькому розумінні.

Ідентифікація особи людини і її емоційного сприйняття почалися з прояви першого початку суспільної самосвідомості в людському суспільстві, з того часу, як людина стала складати в усні перекази свої спостереження і висновки[10]. Надалі, віра у взаємозв'язок між зовнішністю і характером знайшла відображення спочатку в фольклорі, в переказах різного роду знахарів і віщунів[11], а потім в роботах древніх філософів і письменників, ставши частиною загальноприйнятих знань. Розглядаючи особу як носія комунікативного потенціалу, люди приділяють значну увагу повідомленнями на обличчях оточуючих. Оцінюючи людину, ми часто в значній мірі покладаємося саме на вираз обличчя. Можливо тому, «пріоритет особи (facial primacy) або тенденція надавати обличчю більшої значимості в порівнянні з іншими комунікативними каналами може бути пов'язана з переконанням в тому, що особа багато говорить про особистість людини і про її характер. Це переконання з'явилося сотні (а може, тисячі) років назад[12]».

Спроби використання фізіогноміки в науці[ред. | ред. код]

Багато вчених намагалися довести необхідність фізіогноміки, наприклад, Чарльз Дарвін, відповідаючи на питання: «Що є наукового в так званій науці про фізіогноміку?», Писав «Кожен індивідуум скорочує переважно тільки певні м'язи обличчя, слідуючи своїм особистим схильностям. Ці м'язи можуть бути сильніше розвинені, і тому лінії і зморшки особи, утворені їх звичайним скороченням, можуть стати більш глибокими і помітними». Але ніяких доказів науковості методу отримано не було.

«Фізіогноміка протягом тисячоліть вивчала взаємозв'язок будови обличчя і рис характеру, накопичила величезний масив спостережень і гіпотез, більшість з яких, однак, не витримує серйозної наукової перевірки».

Проте, спроби використовувати фізіогноміку не припиняються. «Педагогам і лікарям, акторам і політикам, бізнесменам і менеджерам вміння моментально знімати інформацію з обличчя ділового партнера, співрозмовника, підлеглого вельми корисно» .[13]

Антична фізіогноміка[ред. | ред. код]

Перші згадки про фізіогноміку на Заході приписують Арістотелю. Елементи фізіогномічних досліджень також містяться в роботах давньогрецького вченого Теофраста, однак, раніше цим цікавився і Гіппократ. Наприклад, близько 340 р. До н. е. Арістотель красномовно писав на рахунок питання, піднятого ще Гіппократом: «Якщо люди мають великі лоби, — зауважує він в „Історії тварин“, — то вони повільні і в рухах, якщо у них широкі лоби, то вони легко піддаються божевіллю, якщо у них лоби закруглені або опуклі, то вони запальні». Першим систематичним трактатом, який дожив до теперішнього часу, є «Physiognomica», що приписується Аристотелю, але вважається більш пізньої підробкою. Він і його прихильники вважали, що риси обличчя і його загальний вираз характеризують тип людей і що за ним можна визначати рівень інтелекту людини і його обдарованості. Однак, наукові критерії в його описах особи були відсутні і були абсурдними. Надалі, вчені Стародавньої Греції та діячі Стародавнього Риму — лікарі Гален (129 — ок. 200) і Цельс (перша пол. II ст. Н. Е.), мислителі Цицерон (106 — 43 до н. Е.), Пліній Молодший (61 — бл. 113 н. е.) і т. д., також вивчали особи людей. Варто відзначити, що ще «в давнину фізіогноміка була наукою, до того ж дуже серйозною і важливою.[14].» «Настільки важливий аспект теоретичної думки класичної давнини був пов'язаний з серією трактатів по фізіогноміці. З безлічі написаних творів до нашого часу збереглися чотири: приписуваний Арістотелю підручник (кінець IV — початок III ст. До н. Е.); трактат ритора II ст. н. е. часів імператора Адріана, Полемона з Лаодикеї; трактат лікаря і софіста IV ст. н. е. Адамантія і фізіогномічна праця „De physiognomonia“ латинського аноніма також IV ст. н. е.»

Фізіогноміка Середньовіччя та Відродження[ред. | ред. код]

Спроба Шарля Лебрена кодифікувати візуальне вираження емоцій в живописі.

Подальші дослідження по фізіогноміці відносяться до Середньовіччя. У цей період в Європі відбулося відділення фізіогноміки від науки. Однак Ібн Сіна поділяв погляди Арістотеля і посилався на його праці, коли мова йшла про міміку. Разом з тим у своїй практиці він докладно аналізував вирази обличчя хворих і залучав результати спостережень до інших аргументів при постановці діагнозу та оцінки стану хворого.

Епоха Відродження відкрила шлях до нових течій в мистецтві та науці. На цій хвилі з новою силою виник інтерес до фізіогноміки, про популярність якої свідчило значна кількість присвячених їй статей і книг, яких було написано в XVI в. більше, ніж за всі попередні періоди. Особливий внесок зробив Леонардо да Вінчі, який окреслив результати своїх спостережень в "Книзі про живопис майстра Леонарда да Вінчі, живописця і скульптора Флорентійського ". Леонардо піддав науковому аналізу закономірності будови обличчя, його пропорції. З'явилася робота Томаса Хілла «The Contemplation of Mankind», написана у 1588 році, де автор виділив 4 типи осіб, які асоціювалися з основними типами характеру і темпераменту, відповідно до основними елементами: земля, вода, вогонь, повітря.

У Новий час псевдонаукова фізіогноміка зазнала серйозної критики Монтеня, Бекона, Д. Б. Делла Порти, Канта, Гегеля, Шопенгауера, Ясперса і багатьох інших.

Фізіогноміка Нового часу[ред. | ред. код]

Дюшен де Булонь, «Механізм виразів обличчя людини» експерименти Дюшена.
Особливий розділ в знаменитому каталозі Чезаре Ломброзо відведений «революціонерам і політичним злочинцям».

Широку популярність в 60-х рр. XIX ст. здобули праці психіатра, засновника біокриміналістики, професора Туринського університету Чезаре Ломброзо. У праці «Злочини, причини, засоби боротьби» (1899 р.) Ч. Ломброзо розроблена класифікація чинників злочинів, що включає фізичні, біопсихологічні і соціальні чинники з наукового підходу до фізіогноміки. Праці Дюшена і Дарвіна багато в чому сприяли створенню нової фізіогноміки, чому сприяли такі умови: "розвиток антропології ; успіхи психології і більш точна психологічна класифікація почуттів (внутрішні знаки); застосування до справи (з ініціативи французьких психіатрів) поетичних зображень душевних станів і, нарешті, застосування художніх творів для наукових та фізіогномічних цілей.[15]

XX століття в історії фізіогноміки[ред. | ред. код]

«Спроби епігонів німецької пізньоромантичної традиції в особі Л. Клагеса або Р. Касснера повернути статус науки фізіогномічних знань (сюди ж відноситься графологія, характерологія і т. П.) з точки зору відпрацьованих до XIX століття критеріїв науковості можуть бути оцінені лише як авантюра. Бо тут немає точного оголення каузальних зв'язків, тут нема чого „спостерігати“ і можна тільки інтуїтивно „вбачати“. Але для античності і середньовіччя физиогномика — така ж повноправна наука, як для епохи Просвітництва — ньютоновська фізика …[14]» Про фізіогноміку з позицій філософії екзистенціалізму писав і інший німецький учений, Карл Ясперс, який вважав, що фізіогномічний підхід дозволяє в загальних рисах окреслити властиву даному індивіду психічну атмосферу, він критикував судження що не піддаються перевірці статичної фізіогноміки і визнавав вчення про міміку.

XXI століття в історії фізіогноміки[ред. | ред. код]

У 2014 році група вчених розробила математичну модель, яка дозволяє по характерних ділянках особи передбачити однонуклеотидний поліморфізм людини[16]. Точність їхнього методу залишилася невисокою.[17]

Види фізіогноміки[ред. | ред. код]

  1. вивчення невербальної поведінки (міміки, тілесної моторики);
  2. вивчення особливостей особи — фізіогноміки, будови тіла.

Виділяють також такі види фізіогноміки:

  • етнологічна акцентує тісний зв'язок людської істоти з навколишнім середовищем і порами року (описана у Гіппократа в роботі «Про повітря, води і місцевості», IV ст. до н. е .; так само зустрічається в працях Цицерона, Ксенофонта, Платона та ін.) ;
  • астрологічна фізіогноміка в основі якої лежить зв'язок між деякими лініями особи і небесними світилами (Д. Кардано «Fisionomia Astrologica», XVI в. — зокрема, приписувана йому вчення метопоскопіі (від грец. «Метопон» — «лоб»); К. Г . Карус «Symbolik der menschliche Gestait». Лейпциг, 1853);
  • френологія — власна система, спочатку звана «крайніологія», створена Ф. Галлом і описана в книзі «Anatomie et pfysiologie du system» 1810; І. Шпурцхайм популяризував френологію, давши відповідну назву вченню. Пізніше були спроби І. Мебіуса удосконалити систему у праці «Uber die Anlage zur Mathematik». Лейпциг, 1900;
  • геометрична з'явилася в кінці XIX в. і систематизована в роботах французького фізіолога Ежена Ледо[18] . Він розділив особи на 5 геометричних типів, кожен з яких поділяється на 3 класу; при цьому кожному типу відповідає певний характер;
  • мімічна, найголовніший принцип якої полягає в тому, що фізогномічними ознаками є тільки зафіксовані на обличчі вираження емоцій і почуттів людини (Петрус Кампер, його послідовник Чарльз Белл у своїй праці «Анатомія і фізіологія вирази», 1806; Г. Дюшен "Механізм людської фізіогноміі або електрофізіологічний аналіз вираження пристрастей ", середина XIX ст .; Ч. Дарвін " Про походження видів «, 1859; І. А. Сікорський» Загальна психологія з фізіогноміки ", 1861); І. М. Сєченов «Фізіологія нервової системи», 1866;

Принципи та основні положення фізіогноміки[ред. | ред. код]

Фізіогноміка базується на таких основних принципах[6]:

  • принцип внутрішнього і зовнішнього підкреслює взаємозв'язок видимого і невидимого, вказує на взаємозв'язок форми і змісту, фізичного і психічного, морфологічних особливостей будови обличчя з внутрішнім змістом особистості;
  • принцип цілісності має на увазі, що ціле завжди щось більше, ніж просто сума його частин. Чим сильніше зв'язок різних елементів, тим більше і якісніше цілісність. Виходячи з цього принципу, кожна частина тіла може нести інформацію про ціле. Але ця інформація може бути трохи неповною. Тому інформація, отримана тільки на діагностичних даних, не може дати повного уявлення про особистість;
  • принцип суб'єктивності вказує на те, що будь-яка інформація зчитується людиною тільки на тому рівні, до якого вона дорісла, і з тією точністю і цілісністю, на яку здатна завдяки своїм можливостям і компетенції (розвитку);
  • принцип вибірковості констатує, що все, що відповідає особистості — її світогляду, цінностям, мисленню, спрямованості і т. ін., — сприймається швидше, якісніше. Суб'єктивна оцінка сприйняття дуже залежна від мотивації, інтересів і потреб людини;
  • принцип рівноваги проявляється через баланс і пропорції фізичного і психічного. Будь-яке порушення рівноваги свідчить про дисгармонію, внутрішню боротьбу, конфлікти з самим собою;
  • принцип співвідношень є основоположним при зчитуванні інформації. Співвідношення форм, кольорової гами, твердих і м'яких тканин та інших ознак частин обличчя.

Див. також[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Physiognomy

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Anne Myers, Christine Hansen. Experimental Psychology. — Wadsworth, 2012. — P. 27. — 640 p. — ISBN 978-0-495-60231-6
  2. ↑ І. М. Нахов «Фізіогноміка як відображення способу типізації в античній літературі» // В сб .: Жива спадщина античності. Питання класичної філології, вип. IX. М .: — МГУ, 1987. С. 69-88
  3. ↑ Ясперс К. „Загальна психопатологія“ / К. Ясперс; Пер. Л. О. Акопян. — М .: Практика, 1997. — 1053 с.
  4. ↑ Лабунська В. А .: Невербальна поведінка (соціально-перцептивний підхід). — Ростов-на-Дону: „Фенікс“, 1988. — 246 с.
  5. ↑ Соціальна психологія: Хрестоматія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Упоряд. Е. П. Белінська, О. А. Тихомадріцька. — М: Аспект Пресс, 2003.- 475 с.
  6. ↑ а б в Л. П. Паршукова, В. М. Карлишев, З. А. Шакурова «Фізіогноміка» Архівна копія від 15 серпня 2012 року на Wayback Machine / Серія «Вища освіта». — Ростов н / Д: Фенікс, 2004. — 384 с.
  7. ↑ Феізов Е. З., Ісаєва А. Ю. „Особистість в фізіогномічній проекції“. Чебоксари: Видавництво ЧДУ, 2003. — 142 с.
  8. ↑ Равенський Н. Як читати людину. Риси обличчя, жести, поза міміка. — М .: РИПОЛ класик, 2007. — 416 с.
  9. ↑ Лосєв А. Ф. „Історія античної естетики: Аристотель і пізня класика“, том IV. М .: „Мистецтво“, 1975
  10. ↑ Лосєв А. Ф. «Історія античної естетики: Аристотель і пізня класика», том IV. М .: «Мистецтво», 1975
  11. ↑ Велика радянська енциклопедія, 3-е изд., Стаття «Фізіогноміка»
  12. ↑ Непп М. „Невербальне спілкування. Повне керівництво“. — СПб .: Прайм-Єврознак, 2007. — 512 с.: іл.
  13. ↑ «Іміджелогія. Як подобатися людям». В. М. Шепель — автор, науковий редактор — М .: Народна освіта, 2002.
  14. ↑ а б Аверинцев С. С. Попередні нотатки до вивчення середньовічної естетики // Давньоруське мистецтво. — М., 1975
  15. ↑ І. А. Сікорський «Загальна психологія з фізіогноміки в ілюстрованому викладі». Київ: Друкарня С. В. Кульженко, 1904.
  16. ↑ http://www.plosgenetics.org/article/info%3Adoi%2F10.1371%2Fjournal.pgen.1004224
  17. ↑ За матеріалами PLoS Genetic.
  18. ↑ Ледо Е. «Трактат про людську фізіогноміку». Переклад з франц. І. Д. Городецького. М .: 1895 р.

Література[ред. | ред. код]

  • Ліфшиц А. А. Чому автор «Феноменології духу» критикував фізіогноміку? // Історико-філософський щорічник 93. — М .: Наука, 1994. — С. 74-90.
  • Сикорский И. А. Всеобщая психологія съ физіогномикой въ иллюстрированномъ изложеніи. — 2-е изд. — К. : Тип. С. В. Кульженко, 1912. — 770 с.
  • Тімоті Т. Мар. Читання особи або китайське мистецтво фізіогноміки. — СПб .: Т-во «Дозвілля», 1992. — 192 с.
  • Франсіс Томас. . Секрети на обличчі. Наука фізіогноміка з ілюстраціями і поясненнями. — Харків: Авангард, 1993.
  • Ямпільський М. Б. Несподівана спорідненість: Народження однієї кінотеорії з духу фізіогноміки // Мистецтво кіно. 1986. № 12.
  • Ямпільський М. Б. Зоофізіогноміка в системі культури // Текст — культура — семіотика наративу: Тр. За знаковим системам 23 / Учений. зап. Тарт. ун-ту. Тарту, 1989. Вип. 855. — С. 63-79.
  • Barton T. Power and Knowledge: Astrology, Physiognomics and Medicine under the Roman Empire. — Ann Arbor, 1994. — P. 95-133.
  • Evans, Elizabeth C. Physiognomics in the Ancient World // Transactions of the American Philosophical Society, NS 59.5. — Philadelphia, 1969. — P. 5-83.
  • Swain S. Seeing the Face, Seeing the Soul: Polemon's Physiognomy from Classical Antiquity to Medieval Islam. — Oxford, 2007.
  • Хойланд Р., Мурад Ю. Фізіогноміка в мусульманському світі / Пер. з англ. і франц. В. Матросова // Чарівна Гора: Традиція, Культура, Релігія, № XVII, — М .: Мови слов'янської культури, — 2016, с. 227—273. — ISSN 1813-6028.
  • Фахр ад-Дін ар-Рази Книга про фізіогноміку (Кітаб ал-Фіраса) / Пер. з араб. Н. Павлова; ред. пер., коммент. з франц. В. Матросова // Чарівна Гора: Традиція, Культура, Релігія, № XVII, — М .: Мови слов'янської культури,  — 2016, с. 274—331. — ISSN 1813-6028.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Фізіогноміка&oldid=31572777