Основний і додатковий час фінальної гри, проведеної 15 травня 1993 року, завершилися з нічийним рахунком 1:1. Відповідно до регламенту змагання за п'ять днів було проведене перегравання, в якому основний час також завершився унічию 1:1, але на останніх хвилинах додаткового часу центральний захисник «канонірів» Енді Лініген прийшов на розіграш кутового біля воріт супротивника і, вигравши верхову боротьбу, забив вирішальний гол, який приніс титул володарів Кубка лондонській команді.
Тогорічний фінал Кубка був примітним відразу з декількох причин. Зокрема у ньому змагалася та ж пара команд, що й у фіналі Кубка англійської ліги 1993, який пройшов місяцем раніше і в якому сильнішими також виявилися лондонці, що здолали «Венсдей» з аналогічним до матчу-перегравання за Кубок Англії рахунком 2:1.
Це був останній фінал Кубка Англії, в якому переможець визначався у матчі-переграванні. Протягом наступних декількох років володарям Кубка Англії вистачало однієї гри аби здолати суперників по фіналу, а 1999 року було змінено регламент, згідно з яким у випадку нічиєї в основний і додатковий час фінальної гри замість перегравання призначалася серія пенальті.
Також це був перший фінал Кубка Англії, в якому була запроваджена система фіксованих ігрових номерів для гравців — вони мали ті ж ігрові номери, під якими вносилися до заявки на фінал Кубка англійської ліги у квітні. Тож уперше в історії фіналів Кубка Англії у стартових складах команд на поле вийшли відразу декілька футболістів, з ігровими номерами, більшими за 11 (до того гравці стартового складу на кожну гру отримували номери з діапозону від 1 до 11).
Ігри фіналу Кубка Англії 1993 року стали останніми у футболці «Арсенала» для Девіда О'Лірі, підсумувавши його 18-річну кар'єру у клубі, за команду якого він протягом цього періоду провів 722 офіційні гри в усіх змаганнях.
.svg){kind=small}
