Фіта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Літера Ѳ
Cyrylicka litera Ѳ.PNG
Кирилиця
А Б В Г Ґ Д Ѓ
Ђ Е Ѐ Є Ё Ж З
Ѕ И Ѝ І Ї Й Ј
К Л Љ М Н Њ О
П Р С Т Ћ Ќ У
Ў Ф Х Ц Ч Џ Ш
Щ Ъ Ы Ь Э Ю Я
Неслов'янські літери
Ӑ А̄ А̊ Ӓ Ӓ̄ Ә Ә́
Ә̃ Ӛ Ӕ Ғ Г̧ Г̑ Г̄
Ӻ Ӷ Ԁ Ԃ
Ԫ Ԭ Ӗ Е̄ Е̃ Ё̄ Є̈
Ӂ Җ Ӝ Ԅ Ҙ Ӟ
Ԑ Ԑ̈ Ӡ Ԇ Ӣ И̃ Ҋ
Ӥ Қ Ӄ Ҡ Ҟ Ҝ Ԟ
Ԛ Ӆ Ԯ Ԓ Ԡ Ԉ Ԕ
Ӎ Ӊ Ң Ԩ Ӈ Ҥ Ԣ
Ԋ О̆ О̃ О̄ Ӧ Ө Ө̄
Ӫ Ҩ Ԥ Ҧ Р̌ Ҏ Ԗ
Ҫ Ԍ Ҭ Ԏ
У̃ Ӯ Ӱ Ӱ́ Ӳ Ү Ү́
Ұ Х̑ Ҳ Ӽ Ӿ Һ Һ̈
Ԧ Ӽ Ҵ Ҷ Ӵ
Ӌ Ҹ Ҽ Ҿ
Ы̆ Ы̄ Ӹ Ҍ Э̆ Э̄ Э̇
Ӭ Ӭ́ Ӭ̄ Ю̆ Ю̈ Ю̈́ Ю̄
Я̆ Я̄ Я̈ Ԙ Ԝ Ӏ  
Застарілі літери
Ҁ Ѻ
ОУ Ѡ Ѽ Ѿ
Ѣ Ѥ Ѧ
Ѫ Ѩ Ѭ Ѯ
Ѱ Ѳ Ѵ Ѷ
           
Літери кирилиці

Фіта́ (Ѳ, ѳ) — передостання літера старо- і церковнослов'янської кирилиці, літера деяких українських абеток XIX століття; остання (після виходу з ужитку наприкінці XIX ст. іжиці) літера дореволюційної російської абетки.

У сучасних цивільних варіантах кирилиці відсутня, зберігається лише в церковнослов'янському письмі. В українському правописі усередині XIX ст. замінена на «ф», хоча деякі орфографічні системи (Харківський правопис) приписують писати на її місці «т».

Історія[ред.ред. код]

Походить від грецької літери тета (Θ, θ); має таке ж числове значення — 9 (хоча в абетці традиційно стоїть не на 9-му місці, а в кінці). У кирилиці виглядає як Early Cyrillic letter Fita.png (у деяких почерках і шрифтах горизонтальна межа перетинає овал помітно нижче за середину або навіть торкається його знизу, завдяки чому цю літеру можна легко переплутати з Early Cyrillic letter Dobro.png). У первинній глаголиці, як припускають, фіта була відсутня; у пізнішій зустрічається запозичений або безпосередньо з грецької, або навіть з кирилиці знак Glagolitic fita.svg (Ⱚ), що не має числового значення.

Назва «фіта» пов'язана з візантійським і новогрецьким прочитанням назви літери «тета» (θῆτα) як «θіта», де перший звук читається як глухий зубний фрикативний [θ] (th в англійських словах three, tooth). У південнослов'янській традиції (до якої належала і старослов'янська мова) читалася як [t], чим пояснюється, зокрема, відсутність епентетичного (вставного) «л» в слові коринфяне (пор. з иосифляне). У староруських і церковнослов'янських текстах руського ізводу читалася завжди як [f] і приблизно до середини XVII століття уживалася як варіант букви Ф (ферт), незалежно від етимології. У ряді орфографічних шкіл уживалася або тільки одна з двох літер, та чи інша. Наприклад, у берестяних грамотах впродовж XIII століття фіта виступає єдиним засобом передачі звуку [f], а літера Ф не використовується; у XIVXV століттях, навпаки, в берестяній писемності фіта майже повністю витісняється фертом. У доніконовській і подальшій старообрядницькій церковнослов'янській орфографії прослідковується тенденція ставити фіту на початку слів, а ферт — у середині.

В українській мові[ред.ред. код]

Фіта тривалий час зберігалася і в українській абетці, де вживалася словах, запозичених з грецької мови через церковнослов'янську — на місці грецької тети. У правописі Павловського ѳ тлумачилася як знак, що передає сполучення з трьох звуків — «хвт». Залишалася літера й у правописі Русалки Дністрової, абетці Максимовича, у кулішівці (де поміщена на 32-ге, передостаннє місце). З українського письма вилучена в 1857 році — у правописі М. О. Гатцука; у передмові до його «Української абетки» українським відповідником церковнослов'янської Early Cyrillic letter Fita.png наводилася літера «ф»[1].

У російській мові[ред.ред. код]

Починаючи з середини XVII століття в церковнослов'янській, а услід за нею і в російській писемності фіта використовується етимологічно: тільки у словах, запозичених з грецької мови (або опосередковано, через грецьку), і лише на місці грецької тети. Наприклад, в слові орѳографія перше [f] передається через фіту, а друге через ферт: тому що початкове грецьке слово пишеться як ορθογραφία (порівняйте також з написанням лат. orthographia і його варіантами в нинішніх західноєвропейських мовах). Так само пояснюється різниця написань в іменах Ѳеодоръ (розмовне Ѳедоръ) і Філіппъ: тому що з грецької вони Θεόδωρος і Φίλιππος (порівняйте з латинськими Theodorus, Philippus).

Петро I, вводячи гражданський шрифт, спершу (17071708) скасував букву «ферт» (Ф), зробивши фіту єдиним способом виразу звуку [ф]; але незабаром (1710) відмінність Ф/Ѳ з церковнослов'янській системі було відновлено.

У середині XVIII ст. В. К. Тредіаковський радив відмовитися від правила, що приписувало писати «фіту» у грецизмах на місці оригінального θ: «Навіщо без користі мучитися і гайнувати час для того токмо, щоб знати, де належить писати фіту і де ферт? Не всі з нас навчалися грецької, чи латинської, чи якої іншої мови, без знання яких неможливо знати відмінності в буквах»[2].

Під час орфографічної ж реформи 19171918 рр. скасували фіту з повсюдною заміною її на Ф.

В інших абетках[ред.ред. код]

  • Фіта існувала в румунській кирилиці — аж до скасування кириличної графіки і переходу на латиницю.
  • У південнослов'янських мовах θ читалася як «т», тому вона не використовувалася у цивільних варіантах кирилиці — замість неї у словах грецького походження писали «т» (мит, Тодор).

Сучасність[ред.ред. код]

Хоча θ була вилучена з російської абетки, незабаром її пристосували до створюваних на базі кирилиці писемностей декількох алтайських мов, надавши їй абсолютно інше значення: голосного звуку /œ/, подібного до французького звуку eu і німецького ö. Нині ж творці комп'ютерних кодувань «розвели» ці два використання одного і того ж друкарського знака по різних кодових позиціях (у Юнікоді U+0472/U+0473 для фіти, U+04E8/U+04E9 для «голосного Ө» у кирилиці і U+019F/U+0275 для неї ж в латиниці), а дизайнери комп'ютерних шрифтів вирішили позначити різницю наочно, зобразивши їх по-різному, фіту з хвилястою рискою, а ө з прямою: Ѳ, ѳ — Ө, ө — Ɵ, ɵ. Це суперечить традиційному дизайну гражданських кириличних шрифтів, при якому риска всередині O (що б не означала літера) повинна малюватися прямою або хвилястою одночасно з «язичком» літер «Э» та «Є».[3]

Проблема «фіти» й «тети»[ред.ред. код]

У сучасній українській мові існує значна кількість слів грецького походження, що містять в оригінальному написанні літеру θ (тета). Кирилицею її передають двома способами: як «ф» або як «т», залежно від шляху запозичення. Так, для слів, що потрапили в українську мову через старослов'янську, типовим є наявність на місці «фіти» кириличного «ф»: у середньогрецькій (візантійській) мові, звідки запозичували слова у старослов'янську, «тета» вже читалась не як «т» з придихом, а як глухий зубний фрикативний, близький до «ф» (аналогічна вимова і у новогрецькій мові). Тоді як у словах, запозичених через латинську, грецька θ передається як «т»: у латині прийнята класична давньогрецька вимова. Деякі з цих слів у різних діалектах та історичних варіантах літературної мови можуть існувати одночасно в кількох формах: «міф» і «міт» (μῦθος), «Афіна» й «Атена» (Ἀθηνᾶ), «Фіви» й «Теби» (Θήβαι). Як видно з наведених прикладів, розбіжності в передачі стосуються не лише літери θ, але й β («бети», у візантійському і новогрецькому прочитанні — «віти») та η («ети», за візантійською і новогрецькою вимовою — «іти»). У деяких (офіційно не затверджених) проектах реформи української орфографії пропонується дозволити паралельне вживання літер «т» й «ф» на місці грецької/церковнослов'янської θ. На думку критиків реформи, введення «т» на місці «фіти» є безпідставним і не підтверджується сучасною мовною практикою. Водночас, прихильники зміни часто розглядають варіант з заміною «ф» на «т» як менш проросійський і надають перевагу саме йому, намагаючись уникати «ф» скрізь, де це можливо. Оскільки літера Ѳ в українській абетці відсутня, а «ф» може мати різне походження (від грецьких «φ», «θ», латинських «f», «ph») спроби механічної заміни «ф» на «т» можуть призвести до гіперкорекційних помилок (наприклад, «тілосот» замість «філософ» є помилкою: грецьке слово (φιλόσοφος) літери «θ» не містить, а тому при запозиченні такий варіант виникнути не міг).

Див. також: en:Th-fronting

Цікаві факти[ред.ред. код]

Л. В. Успенський стверджує, що в адресному довіднику Петербурга за 1902 рік можна було знайти і «Федоровых» і «Ѳедоровых», причому перших налічувалося близько 400 осіб, а других — всього 11[4].

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Історія українського правопису XVI—XX століття. Хрестоматія. К.: Наукова думка, 2004
  2. Занимательные факты по русскому языку на тему: Аз и буки — основа науки
  3. Ілюстрація на стор. 75, „Календарь Школьника на 1990”, ПОЛИТИЗДАТ, 1989. ISBN 5-250-00562-4
  4. Л. В. Успенский. По закону буквы