Хактивізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Одним із символів анонімних хакерів є маска Гая Фокса

Хактівізм (англ. hacktivism; словослияние від хакер і активізм) — використання комп'ютерів та комп'ютерних мереж для просування політичних ідей, свободи слова, захисту прав людини і забезпечення свободи інформації[1].

Філософія хактівізму грунтується на ідеї про високої ефективності належного використання технологій в протестному русі і, зокрема, акціях громадянської непокори. Поняття хактівізма було введено членом «Omega» медіаорганізації Cult of the Dead Cow[2]. З часом поняття одержало подвійне трактування. Під хактивизмом може матися на увазі як комп'ютерний тероризм,[3] , так і соціально орієнтований хакінг[4]. Здійснювані деякими хактівістами DDoS-атаки піддаються критиці як дії, що не відповідають принципам свободи слова. Так, у 2006 році анти-спам-спільнота Blue Security[en] вчинила DDoS-атаку проти ресурсів спамерів, у відповідь на яку спільнота була здійснена ще більш потужна атака. В результаті Blue Security припинило боротьбу зі спамерами[5]. Проти DoS-атак, скоєних групою Anonymous на підтримку ресурсу WikiLeaks, виступив і засновник EFF Джон Барлоу:

Оригінальний текст (англ.)

I support freedom of expression, no matter whose, so I oppose DDoS attacks regardless of their target… they’re the poison gas of cyberspace…[6]

Джей Лейдерман[en], однак, виступає в захист хактивістів, стверджує, що DDoS-атаки є виправданим видом протесту у випадках обмеженого часу, місця і кількості методів впливу[7].

Історія[ред.ред. код]

Культура хакінгу зародилася ще в 1950-ті роки, однак політичні ідейні хакери з'явилися лише у 80-90 роки.

Ранні покоління хактивістів, які виступали проти цензури і порушень прав людини, не використовували кібертехнології з метою завдати непоправної шкоди інтернет-інфраструктури організації або держорганів — на відміну від сучасних. Також, багато з ранніх представників руху заздалегідь чітко позначали свою мотивацію і плани. Так, у 1998 р. американська хакерське угруповання Legions of Underground оголосила кібервійну Іраку та Китаю. Угруповання мало намір здійснити серію кібератак, щоб заблокувати інтернет-доступ в знак протесту проти порушень прав людини. Незабаром після оголошення війни, світове ком'юніті хакерів засудили угрупування: «Ми, (підпис), рішуче засуджуємо будь-яку спробу використовувати хакерські навички для нанесення шкоди і руйнування інформаційної інфраструктури країни з якої-небудь причини. За законом, ніхто не може відкрити нації доступ до інформації за допомогою виведення з ладу її інформаційних мереж.»[8]

З появою у 2003 р. угруповання Anonymous хактивистская діяльність розширилася: тепер політично активні хакери об'єднувались в міжнародні мережі та вдосконалювали технології доступу до веб-мереж. Цілі також зазнали еволюцію — суто соціальний і політичний активізм все частіше змінюється атаками без мети висловити протест проти існуючого порядку — just for lulz — для розваги[9] .

З появою Anonymous і його численних відгалужень арсенал кібер-активізму включає DoS-атаки, крадіжку даних, спотворення інтерфейсу, злом персональних облікових записів в соцетях (Twitter, Facebook) і т. д. Найбільшими мішенями угруповання стали Sony, Fox, Пентагон, ФБР. Посилилися методи і прийоми — раніше хакери використовували Інтернет для політичної пропаганди, тепер же вони завдають серйозної шкоди інформаційним системам і викрадають цінну інформацію організацій.

Принципи[ред.ред. код]

Спочатку хактівістом проголошували одну основну ідею — інформація в мережі Інтернет повинна бути відкрита для всіх.

Steven Levy в 1984 році визначив шість базових принципів хакерської етики, три з яких характеризують хактівізм:

  1. Доступ до комп'ютерів не може бути обмежений
  2. Вся інформація повинна перебувати у вільному доступі
  3. Недовіра до владних структур призведе до децентралізації влади

У липні 2001 р. підрозділ Hacktivismo угруповання cDc публікує декларацію, яка спирається на Загальну декларацію ООН з прав людини. У своїй декларації члени Hacktivismo говорять про право на власну думку і свободу його вираження і заявляють про свій намір розробляти технології, що дозволяють обійти державну цензуру в Інтернеті.

Підходи до визначення[ред.ред. код]

Не слід плутати хактівізм і кібертероризм: незважаючи на удавану подібність методів і цілей, вони розрізняються по ряду параметрів.

Обидва явища позиціонуються як спосіб вираження протесту в Інтернет-просторі. Однак, політичний або соціальний хактівізм не ставить за мету поширити почуття страху у великій групі людей (як в результаті терористичного акту в реальності). Методи хактивістів спрямовані на утруднення роботи організацій в кіберпросторі, не на виведення систем з ладу і порушення доступу пересічних громадян до інформації. Їх мета — висловлення думки, протесту, політичних ідей. Застосування хакерських інструментів і технологій без конкретної мотивації, мети не вписується в рамки поняття. Хактівізм — електронна форма громадянської непокори. Спеціальний агент ФБР Марк Поллитт[10] визначає кібертероризм як «навмисні політично мотивовані атаки на інформаційні, комп'ютерні системи, комп'ютерні програми і дані, виражені в застосуванні насильства по відношенню до цивільних цілях з боку субнаціональних груп або таємних агентів». Політично мотивовані атаки, заподіюють серйозну шкоду, типу серйозних економічних труднощів або тривалих зупинок енергопостачання, водопостачання, можна також охарактеризувати як кібертероризм.

Деякі дослідники (Hacktivism, cyber-terrorism and cyberwar: the activities of the uncivil Автори: Stefano Baldi, Eduardo Gelbstein, Jovan Kurbalija) виділяють три групи хактивістів за методами використання технологій: вони використовують кіберпростір для 1) поширення інформації 2) труднощі роботи інтернет-мереж 3) злому та руйнування кіберсистем (поширення черв'яків і вірусів, створення фейкових сайтів (у випадку з сайтом СОТ)).

Інша група дослідників робить акцент на мирних цілях та засобах хактивістів, коли мова йде про відмінності від кібер-терористів — хактівізм просуває ідеї або протест проти несправедливих законів та організацій.

Дослідники Еббі Гудрам і Марк Мэнион виділяють хакерські атаки, вироблені в політичних цілях, — такі атаки можуть бути соціально обумовлені і виправданими з точки зору етики, не заподіюють шкоди комп. систем, не приносять матеріальної вигоди хактивистам[11]

Ken Himma говорить про різницю між актами громадянської непокори civil disobedience і хактивизмом — дії в рамках останнього виконуються анонімно і завдають більшої шкоди. Так, наприклад, DoS-атаки на ресурси громадян безпосередньо зачіпають тему порушення прав людини — права на свободу слова і самовираження, право власності. Таким чином, атаки, спрямовані на руйнування веб-інфраструктури і не сопровожденные ніяким політичним повідомленням, не можуть вважатися актом хактівізма (приклад наводиться кібератака на сайт Amazon.com, яка могла бути вироблена з якої завгодно причини, що не було чітко позначено).

Етичний вимір[ред.ред. код]

Зважаючи на відсутність нормативної та етичної бази, досі ведуться суперечки про те, наскільки виправдані акти громадянської непокори в мережі, хактівізм і які межі політичного протесту в Інтернеті.

Втім, Гудрам і Мэнион приходять до висновку, що хактівістом самі винні в тому, що їх звинувачують в аморальності — збиток, що наноситься ними прав людини, в підсумку переважає позитивний результат їх дій.

Представники руху[ред.ред. код]

Відомі угруповання[ред.ред. код]

Люди[ред.ред. код]

Прецеденти[ред.ред. код]

Конфлікт в Косово вважається першою Інтернет — війною. Урядові і неурядові особи однаково прагнули використовувати мережу Інтернет для розповсюдження інформації, ведення пропаганди, заподіяння шкоди противнику, залучення нових прихильників. Хакери використовували мережі для засудження військових дій як Югославії, так і НАТО, шляхом порушення роботи урядових комп'ютерів і отримання контролю над сайтами. Індивідууми розповідали в Інтернеті історії про небезпеку і жахи війни, а політики і громадські діячі використовували всесвітню павутину для того, щоб їх заклики досягли якомога ширшої аудиторії. Люди всього світу обговорювали в мережі спірні питання і обмінювалися текстами, зображеннями та відео, яких не можна було знайти в інших засобах масової інформації. У квітні 1999 року газета Los Angeles Times написала, що Косовський конфлікт перетворив кіберпростір в нематеріальну військову зону, де битва за розуми і серця ведеться за допомогою електронних зображень, групових поштових розсилок і хакерських нападів. Ентоні Пратканис, професор психології Каліфорнійського університету Санта Крус, зазначив: «те, що ви бачите зараз — це тільки перша хвиля того, що дуже скоро стане важливим, високоорганізованим інструментом у старій традиції пропаганди військового часу… це повинно, якщо вже не принесло, то принести занепокоєння військовим стратегам»[12].

У ході Інтернет-протестів в Ірані у 2009 році група Anonymous зіграла певну роль у поширенні інформації, створивши веб-сайт Anonymous Iran і випустивши також відео-маніфест іранського уряду.

У 2011 р. Google привернув розробників з SayNow і Twitter, щоб забезпечити зв'язок єгипетського народу після санкцій уряду і відключення електроенергії та Інтернет-мережі. В результаті була створена служба Speak To Tweet, в якій голосове повідомлення пересилають по телефону в Twitter з посиланням на голосове повідомлення на SayNow Google. Також, у момент відключення Інтернету в Єгипті в 2011 р. працював проект Telecomix, що дозволяло обійти блокування мереж.

У 2016 р. угруповання Anonymous і New World Hackers взяли відповідальність за атаки, вироблені в знак протесту проти блокування доступу в Інтернет Джуліану Ассанжу у зв'язку з публікацією на WikiLeaks документів, «здатних вплинути на результат виборів у США». ЗА офіційними даними, доступ був перерваний урядом Еквадору.[1]

Очевидно, з метою дестабілізації економічної ситуації практично одночасно з атакою на сайт Президента РФ, хактівістом атакували сайт Центрального Банку Росії. В цей же день хакерам вдалося паралізувати роботу сайту Міністерства закордонних справ.[13]

Вплив[ред.ред. код]

Хактівізм вплинув на міжнародну безпеку і правову середу: здійснюючи атаки з території однієї держави проти іншої, хакери залишаються нерозкритими і не можуть бути притягнуті до відповідальності. Такі прецеденти ускладнюють відносини між державами: так, наприклад, сталося навесні 2007 року, коли російські хактівістом розгорнули серію руйнівних кібератак на естонські мережі в знак протесту проти демонтажу радянського меморіалу.[14] Тоді Росія відхилила прохання Естонії про допомогу, заявивши, що даний запит не підкріплювався будь-яким договором про взаємну правову допомогу у даній сфері.

Радою Європи була запропонована Конвенція про кіберзлочинність, що включає вимоги про взаємодопомогу в разі кібератак, але Росії серед підписантів немає.[15]

В цілому, активна діяльність хакерських організацій призвела до того, що держави прагнуть зміцнити інтернет-інфраструктури, вибудовують стратегії захисту від кіберзагроз. На міжнародному рівні кілька країн, включаючи США, направили сили на укладення з питань кібербезпеки взаємних угод про юридичну допомогу, екстрадиції, розмежування розвідувальних повноважень, уніфікації законів таким чином, щоб вони могли переслідуватися в судовому порядку навіть у тому випадку, коли злочин перетинає кордони. Ці зусилля не зосереджені на боротьбі з хактивизмом або кібертероризмом, скоріше, вони спрямовані на вирішення таких проблем, як комп'ютерне шахрайство, дитяча порнографія в Інтернеті, електронне піратство, всі форми незаконного доступу. Також під дію цих угод потрапляють дії держави щодо розв'язування кібервійни і використання комп'ютерних нападів як військової зброї.

Деякі хакери принципово відмовляються від атак на державні сайти та сервери.[2]

У масовій культурі[ред.ред. код]

Феномен політично забарвленого хакінгу все частіше порушується в художньому і документальному кіно. В основу фільмів про хактивизме лягли історії Аарона Шварца (The Internet's Own Boy: The Story of Aaron Swartz, 2014), Едварда Сноудена (Citizen Four, 2014), Джуліана Ассанжа і Вікілікс (We Steal Secrets: The Story of WikiLeaks, 2013), англійського математика Алана Тьюринга (Breaking the Code, 1996).

Тема хакінгу частково висвітлюється в серіалі Mr. Robot, 2015.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Peter Krapp. . — № 21. — С. 70-93.
  2. Mills, Elmor (2013-03-01). Old-time hacktivists: Anonymous, you've crossed the line. CNET. 
  3. Peter Krapp. {{{Заголовок}}}. — 216 p. — ISBN 978-0-8166-7625-5, ISBN 978-0-8166-7624-8.
  4. Ludlow, Peter[en] (2013-01-13). Peter Ludlow "What is a 'Hacktivist'?". The New York Times. 
  5. Порожнє посилання на джерело‎ (довідка) 
  6. Analysis: WikiLeaks — a new face of cyber-war?. Reuters. 2010-12-09. Процитовано 2013-10-30. 
  7. Jay Leiderman (2013-01-22). Justice for the PayPal WikiLeaks protesters: why DDoS is free speech. The Guardian. 
  8. HACKTIVISM: The Growth and Implications of this 21st Century Method of Protes. December 2012. 
  9. Hacktivism: A Short History. Foreign Policy. Процитовано 2016-11-01. 
  10. Mark M. Pollitt. . — Т. 1998. — ISSN 1361-3723. — DOI:10.1016/S1361-3723(00)87009-8.
  11. Kenneth Einar Himma. {{{Заголовок}}}. — ISBN 9780763735364.
  12. [https://avtonom.org/pub/hacktivism.html ����������, ��������� � ��������������]. avtonom.org. Процитовано 2016-12-24. 
  13. Акопов Григорий Леонидович. . — Т. 1. — ISSN 2409-7543. — DOI:10.7256/2306-0417.2014.1.11609.
  14. Эстония снова обвиняет Россию в кибератаках 2007 года. www.securitylab.ru. Процитовано 2016-11-01. 
  15. Россия не будет подписывать Конвенцию Совета Европы о киберпреступности. hitech.newsru.ru. Процитовано 2016-11-01.