Харківська операція (грудень 1919)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Харківська операція
Російсько-українські війни
Дата: 24 листопада12 грудня 1919
Місце: Слобідська Україна
Результат: Перемога більшовиків
Сторони
Росія Росія Збройні сили Півдня Росії
Flag of Don Cossacks.svg
Всевелике Військо Донське
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1925).svg
РСФРР
Командувачі
Росія Росія А. Денікін

Росія Росія В. Май-Маєвський

Flag of Don Cossacks.svg
К. Мамонтов
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1925).svg
О. Єгоров
(Південний фронт)
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1925).svg
І. Сталін
(РВР)
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1925).svg
С. Будьонний
(Перша кінна армія)
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1925).svg
І. Уборевич
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1925).svg
Г. Сокольников
Військові сили
* 58 000 багнетів, 13 000 шабель, 455 гармат, 1661 кулемет * 47 000 багнетів, 23 000 шабель, 297 гармат, 1100 кулеметів
Втрати
невідомо невідомо

Харківська операція (24 листопада — 12 грудня 1919) — наступальна операція Південного фронту (ком. О. Єгоров, член РВР — І. Сталін) РСЧА проти білогвардійських військ (ком. А. Денікін) під час Громадянської війни у Росії.

Передумови[ред. | ред. код]

Завершивши Орловсько-Кромську і Воронезько-Касторненську операції, радянські війська Південного фронту до 24 листопада вийшли на рубіж на північ від Сум, Борки, Обояні, Старого Оскола, Лиски[1], Боброва.

Командування Південного Фронту поставило завдання організувати переслідування ворога на харківському напрямку та розгромити його. Головний удар завдавала 14-та армія із завданням опанувати район Харкова. 13-та армія у взаємодії з 1-ю кінною армією переслідувала війська Денікіна і заволоділа Купріянськом. 8-ма армія повинна була розвивати наступ на Старобільськ.

Сили[ред. | ред. код]

РСЧА[ред. | ред. код]

  • Всього сил: 58 000 багнетів, 13 000 шабель, 455 гармат, 1661 кулемет.

Біла армія[ред. | ред. код]

  • Всього сил: 47 000 багнетів, 23 000 шабель, 297 гармат, 1100 кулеметів.

Хід операції[ред. | ред. код]

25 листопада 1-ша Кінна армія Будьонного захопила Новий Оскол. 28 листопада 14-та армія оволоділа Сумами. 3 грудня корпус Мамонтова завдав контрудар спочатку на стику 13-ї та 8-ї армій, а потім у фланг 1-ї Кінної армії. У завзятих боях 1-ша Кінна армія у взаємодії з частинами 13-ї армії зупинила просування противника на північ і завдала йому важкої поразки в районі Бірюча та Нового Оскола. Переслідуючи розбиті війська білих, 13-та армія 8 грудня зайняла Вовчанськ, а частини 1-ї Кінної армії 9 грудня — Валуйки. 4 грудня 14-та армія захопила Охтирку, 6 грудня — Краснокутськ, 7 грудня — Білгород. 4 грудня 8-ма армія захопила Павловськ. Радянське командування прийняло рішення оточити харківське угруповання ворога силами 14-ї армії з району Охтирки в південно-східному напрямку, 13-ї армії з району Вовчанська в південно-західному напрямку, а 1-ї Кінної армії було поставлено завдання ударом від Валуєк на Куп'янськ створити загрозу глибокого обходу з південного сходу, долаючи завзятий опір супротивника. 14-та армія 9 грудня зайняла Валки, 11 грудня — Мерефу, відрізавши противнику шляху відходу на південь. Спроба денікінців завдати контрудару з району Константинограда[2] була паралізована діями партизанів. У ніч на 12 грудня Латиська та 8-ма кавалерійська дивізії вступили до передмістя Харкова, а вдень оточені у місті білогвардійські війська капітулювали.

Наслідки[ред. | ред. код]

Успішне проведення операції дозволило військам Південного фронту перейти у наступ на Донбас, роз'єднати Добровольчу та Донську армії та створити загрозу їхнім тилам.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ныне Георгиу-Деж
  2. ныне Красноград

Посилання[ред. | ред. код]

  • Харьковская операция 1919 // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : Советская энциклопедия, 1969—1978.

Література[ред. | ред. код]

  • Николай Николаевич Азовцев. Энциклопедия «Гражданская война и Интервенция в СССР» / С.С. Хромов. — 1983. — С. 632.