Хвилевід

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Схематичне зображення розповсюдження хвилі у хвилеводі

Хвилевід — структура, призначена для передачі хвиль, електромагнітних, звукових, або іншої природи, в якій хвиля обмежена в одному чи двох вимірах повним внутрішнім відбиттям на кордоні. Електромагнітний хвилевід, наприклад, застосовується для передачі мікрохвильового випромінювання і має вигляд металевої труби. В оптичному діапазоні електромагнітного спектру хвилеводами є оптоволокна. Прикладом звукового хвилевода є стетоскоп.

Зазвичай поперечні розміри хвилевода одного порядку з довжиною хвилі, яка в ньому розповсюджується. Електромагнітні хвилі, з довжиною, набагато більшою від поперечних розмірів хвилевода, в ньому не розповсюджуватимуться. В акустичному хвилеводі з жорсткими стінками поширюється плоска хвиля з довільною довжиною. Якщо довжина хвилі набагато менша від розмірів хвилевода, втрати в ньому збільшуються внаслідок розсіяння хвилі, при якому кут її падіння на стінки стає більшим від кута повного внутрішнього відбиття.

Зазвичай у хвилевода існує одна або кілька нормальних мод, тобто конфігурацій поля хвилі.

Збудження хвилеводних мод відбувається двома шляхами: з торця хвилевода та призмовим методом. Збудження з торця не підходить для збудження окремих мод, тому при лабораторних дослідженнях спектру хвилеводних мод в інтегрально-оптичних структурах користуються, як правило, методом призми з порушеним повним внутрішнім відбиттям[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мелешко В. В., Маципура В. Т., Улітко І. А., 2013. — ISBN 978-966-439-627-6

Джерела[ред. | ред. код]

  • Левин Л. Теория волноводов: Методы решения волноводных задач: пер. с англ. / Л. Левин. — М.: Радио и связь, 1981. — 311 с.
  • Мелешко В. В., Маципурв В. Т., Улітко І. А. Теорія хвилеводів. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2013. — 413 с. — ISBN 978-966-439-627-6.