Херсонський Борис Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борис Херсонський
Вр борис херсонский.jpg
Народився 28 листопада 1950(1950-11-28) (71 рік)
Чернівці, Українська РСР, СРСР
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Національність єврей
Місце проживання Одеса
Діяльність клінічний психолог та психіатр, поет, перекладач
Alma mater Одеський медичний інститут
Науковий ступінь кандидат медичних наук
Вчене звання доцент
Знання мов російська[1]
Заклад Одеський національний університет імені І. І. Мечникова[2]
Членство Український ПЕН[2]
Посада Ректор Київського інституту сучасної психології та психотерапії
Термін жовтень 2017 — нині
Партія ВЛКСМ (до 1974 року)
Головував кафедру клінічної психології Одеського університету
Батько Григорій Робертович
У шлюбі з Людмила
Діти син і донька

Бори́с Григо́рович Херсо́нський (нар. 28 листопада 1950(19501128), Чернівці, Українська РСР, СРСР) — український клінічний психолог та психіатр, поет, перекладач. Кандидат медичних наук, доцент[3], у 1999—2015 роках завідувач кафедри клінічної психології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. З 2016 р працює у Київському інституті сучасної психології та психотерапії (КІСПП), з жовтня 2017 р. — ректор інституту. У радянські часи був одним з членів одеського психоаналітичного гуртка, який згодом був офіційно зареєстрований в Україні, як «Південно-Українське психоаналітичне товариство», головою якого Херсонський з того часу став.

Один із найвідоміших російськомовних поетів України,[4] автор 15 поетичних книг російською мовою. На початку своєї мистецької кар'єри друкувався в емігрантській пресі, а з 1990-х років його збірки почали випускати видавництва Росії й України. Разом з тим, він займається громадською та політичною діяльністю — був депутатом Одеської міської ради.

Член Українського ПЕН.

Життєпис[ред. | ред. код]

Сім'я Херсонських з середини XIX століття жила в Одесі. Прадід Бориса Григоровича Арон Херсонський, за його власними спогадами, був ветеринаром і жив на Ближніх Млинах, де мав власний будинок. Його син Роберт, дід Бориса, був направлений батьком у Німеччину для навчання в області медицини. Роберт Аронович писав вірші під псевдонімом «РаРо» й видав дві книги сатиричних віршів — «Вся Одесса в эпиграммах» та «Гудок» (1918). Він був учасником Другої світової війни. Він був начальником неврологічного шпиталю. По завершенню війни Роберт Аронович заснував в Одесі дитяче психоневрологічне відділення Психоневрологічного диспансеру. Також викладав у Одеському Університеті та Одеському педагогічному інституті.

Батько Бориса Херсонського, Григорій теж був учасником Другої світової війни і двічі був поранений. Він також писав вірші, як і його батько і 1949 року видав збірку «Студенты», а 2004 року до 80-річчя Григорія Робертовича Херсонського була видана ще одна збірка — «Возвращение».[3]

Борис Григорович Херсонський народився 28 листопада 1950 року в українському місті Чернівці в сім'ї лікарів[5] і письменників.

По завершенні школи Борис Херсонський вступив на перший курс Івано-Франківського медичного інституту (нині — Івано-Франківський національний медичний університет), однак, закінчив Одеський медичний інститут (нині — Одеський національний медичний університет)[3] 1974 року.[5] На початку 1970-х років Борис Григорович, ще під час навчання в інституті зацікавився психоаналізом, навчаючись під керівництвом доцента Є. А. Перельмутера. Тоді ж було організовано неофіційний психоаналітичний гурток, який працював до скасування Комітетом державної безпеки СРСР 1982 року.

Після закінчення медичного інституту за розподіленням Херсонського було відправлено психоневрологом в Овідіопольський район Одеської області, а потім — в Одеську обласну психіатричну лікарню № 1, де він завідував психологічною лабораторією, поєднуючи цю роботу з клінічною практикою. Херсонський працював в Одеській обласній психіатричній лікарні № 1 разом з Сергієм Дворяком. Неодноразово проходив спеціалізацію в Ленінградському науково-дослідному інституті неврології і психіатрії ім. В. М. Бехтерева (нині — Санкт-Петербурзький науково-дослідний психоневрологічний інститут ім. В. М. Бехтерева[ru]) в області психодіагностики і психотерапії.

У 1983 захистив кандидатську дисертацію. Матеріали дисертації лягли в основу монографії «Пиктограмма как метод исследования личности в норме и при некоторых нервно-психических заболеваниях». Монографія багато разів перевидавалася, в останній раз — 2003 року.[6]

Херсонський друкувався у газетах Одеси. Перша публікація була у газеті «Вечерняя Одесса», де він взяв участь у дискусії з архітектором Євгеном Оленіним[ru] «Дерибасовская». Перші вірші були опубліковані у газеті «Комсомольская искра». Вони були на тему так званої пушкінської Одеси, однак, за словами самого Херсонського редагувалися радянською цензурою:

« Історія забавна та типова для тих часів. Вірш закінчувалося рядками: «в его руке гусиное перо, белейшее перо в крылах России». Логіка редактора була така — якщо «белейшее перо» в крилах Росії — гусяче, то і Росія — гуска. Рядки після редагування виглядали так: «В его руке гусиное перо — белейшее крыло в руках России». Це, втім, юнацькі вірші, і їх я більш ніколи не публікував.
Оригінальний текст (рос.)
История забавна и типична для тех времен. Стихотворение кончалось строками: «в его руке гусиное перо, белейшее перо в крылах России». Логика редактора была такова — если белейшее перо в крылах России — гусиное, то и Россия — гусыня. Строки после редактирования выглядели так: «В его руке гусиное перо — белейшее крыло в руках России». Это, впрочем, юношеские стихи, и их я никогда более не публиковал.
«

— Зі спогадів самого Херсонського

Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років Борис Григорович проходив спеціалізацію у Канаді і США, зокрема у Реджайнському університеті та балтиморському університеті Джонса Гопкінса, а також у психотерапевтичних центрах «Фонтанний будинок» (Нью-Йорк) і «Люди підтримують людей» (Балтимор). У ті часи почав відновлюватися психоаналітичний гурток, який був вже офіційно зареєстрований 2002 року, як Південно-Українське психоаналітичне товариство. Херсонський у ті часи, поєднуючи свою професійну кар'єру та захоплення перекладом підготував і видав вперше після початку перебудови монографію Зіґмунда Фройда «Тлумачення снів», а також здійснював наукове редагування російськомовних видань монографії Олівера Сакса «Людина, яка прийняла свою дружину за капелюх».

1996 року Херсонський влаштувався на роботу в Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, а з 1999 року очолив в університеті кафедру клінічної психології, де вперше в Одесі регулярно викладаються основи глибинної психології та психоаналізу. З того часу Херсонський активно займається психологією, працює тренером-аналітиком і супервізором Української асоціації психоаналізу. Тривалий час викладав в Київському міжнародному інституті глибинної психології.[6] Покинув свою посаду в Університеті у вересні 2015 року. Зараз викладає в Інституті Психотерапіі ім. Мойсея Вульфа.

Був депутатом Одеської міської ради.[3]

Творчість[ред. | ред. код]

Борис Херсонский, 2004 рік, фото М. Кордонського

Перші поетичні публікації Бориса Херсонського були в емігрантській пресі з середини 1980-х років. З початку 1990-х почав видаватися в Росії і Україні, в журналах «Слово-Word», «Арион», «Крещатик», «Октябрь», «Новый берег», «Новый мир», «Воздух», «Звезда», «Знамя» тощо. Автор чисельних поетичних книг, в тому числі:

  • «Семейный архив» (Новое литературное обозрение, 2006);
  • «Площадка под застройку» (Новое литературное обозрение, Москва, 2008);
  • «Вне ограды» («Наука», Москва, 2008);
  • «Мраморный лист» (Арго-риск, Москва, 2009);
  • «Спиричуэлс» (Новое литературное обозрение, Москва, 2009);
  • «Пока не стемнело» (Новое литературное обозрение, Москва, 2010).
  • «Пока еще кто-то» (Спадщина-Інтеграл, Київ, 2012)
  • «Кладезь безумия» (Спадщина- Інтеграл, Київ, 2012)
  • «Кабы не радуга» (Фоліо, Харків, 2015)
  • «Открытый дневник» (Дух і Літера, Київ, 2015)
  • «Дао Де Цзин. Стихи и переводы» (Фоліо, Харків, 2016)
  • «Клаптикова Ковдра» (Дух і Лутера, Київ, 2016)
примітка: збірка есеїв українською (7 есе) та російською (10 есе). У передмові автор зазначив «Книга написана українською й російською мовами. Ця двомовність визначає особисту позицію автора щодо мовної проблеми в Україні.»
  • «Родинний Архів та інші вірші» (Видавництво Старого Лева, Львів, 2016)
примітка: книга містить переклади з російської Маріанни Кіяновської, автопереклади з російської Бориса Херсонського, та вірші, які Борис Херсонський написав відразу українською у 2013—2015 роках
  • «Вклонитися дереву» (Видавництво Старого Лева, Львів, 2019)
примітка: книга містить переклади з російської Сергія Жадана, Володимира Тимчука, Олега Гончаренка та автопереклади Бориса Херсонського.

У віці 64 років Борис Херсонський почав писати українською, але через відсутність україномовного середовища на початку страждала фонетика. Але подолати цю проблему йому допомогли деякі практики:

« Допомогло те, що я досить багато перекладав з української на російську, особливо — віршовані переклади були на допомогу. Почав з самоперекладів. Але незабаром українська мова почала звучати всередині мене. Читання українською стало куди більш інтенсивним. Я заново відкривав для себе світ української поезії. «

— Борис Херсонський, Як я почав писати українською. Новое время. 3 вересня 2019. Процитовано 3 вересня 2019. 

До книги Херсонського «Площадка под застройку», яка була надрукована у видавництві «Новое литературное обозрение» усі малюнки були виконані одеським художником Олександром Ройтбурдом.[3] Автор двох книг перекладів, літературної есеїстики.[5]

Перекладає на російську з англійської, української, білоруської і грузинської мов. Оригінальні вірші Херсонського перекладені багатьма мовами.[5]

Визнання[ред. | ред. код]

  • Премія журналу «Новый мир»;
  • Премія поетичного фестивалю «Київські лаври»;
  • Стипендія фонду імені Й. О. Бродського[3];[7]
  • Спеціальна премія «Literaris» (Австрія), присуджена за німецький переклад книги «Семейный архив» (Wiesel Verlag, 2010).[5][8],
  • Лауреат 4-го і 5-го міжнародного Волошинського конкурсу (2006, 2007),
  • Дипломант 7-го і 8-го міжнародного Волошинського конкурсу, лауреат фестивалю «Київські лаври» (2008),
  • Спеціальна премія «Московський рахунок» (2007),
  • Короткий список Премії Андрія Білого за книгу «Родинний архів». Короткий список «Книга року» в номінації «Найкращий поетичний збірник» за книгу «Спірічуелс» (2009).
  • Російська премія за 2010 рік (диплом другого ступеня) за книгу «Ще не стемніло». Премія присуджується авторам літературних творів, які проживають за межами Росії, у будь-якій країні світу, і які пишуть російською мовою. Метою премії є збереження та розвиток російської мови як унікального явища світової культури і підтримка російськомовних письменників світу.
  • Премія H.C. Artmann (Австрія, Зальцбург) за вірші, присвячені Майдану у німецькому перекладі (2014)
  • Премія Українського ПЕН-центру ім. Ю. Шевальова за книгу «Відкритий щоденнник» (Дух і Літера) (2015)
  • Короткий список Національної Премії ім. Тараса Шевченко (2021)
  • Премія часопису Інтерпоезія (2021)
  • Премія фестивалю Incroci di Civilta (Venecia, 2022)
  • Громадянська позиція
  • По закінченні медичного інституту знищив свої комсомольскі документи.
  • З 1972 до 1982 — брав участь у дисидентському русі, переважно як росповсюджувач самвидаву. Також займався моніторингом психіатрічних репресій. У 1982 році після багаточасових допитів у КДБ припинив активність, бо зрозумів, що всі його дії відомі КДБ.
  • З 1986 — член Одеського Меморіалу.
  • У 1989 розпочав короткочасну працю в Одеському Народному Русі, член обласного Проводу. Але вийшов з Руху після антисемитьских висловів й статі про те, що одеський рух «все частіше називають синагогою». В той самий час Рух покинуло ще декілька активістів єврейського походження.
  • У 1988—1996 депутат Одеської міської ради. Був в опозиції до виконавчої влади.
  • З 1986 регулярно співпрацював з одеськими газетами й емігрантською пресою, радіо «Свобода» й «Нове руське слово» (НЙ), «Русская мысль» (Париж).
  • У 1991—2002 — завідувач відділом «Суспільство» газети «Одеський вісник», після розгрому редації — «Вісник регіону».
  • Підтримував обидва Майдани (2004, 2014).
  • У червні 2018 підтримав відкритий лист діячів культури, політиків і правозахисників із закликом до світових лідерів виступити на захист ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова й інших політв'язнів.[9]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Czech National Authority Database
  2. а б https://pen.org.ua/en/team/hersonskyj-borys/
  3. а б в г д е Голубовский Е. М.[ru]. С Борисом Херсонским по улице Херсонской // «Дерибасовская — Ришельєвская". — 2009. — Вип. 38. — С. 96—102. (рос.)
  4. Родинний архів та інші вірші — ВСЛ, 2016
  5. а б в г д Борис Херсонский. vekperevoda.com (рос.). 
  6. а б Мастера психологии. Херсонский Борис Григорьевич. psymasters.org (рос.). Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 1 травня 2016. 
  7. Вручены поэтические премии журнала «Новый мир» // Новости Книжного навигатора [Архівовано 13 листопада 2013 у Wayback Machine.]. (рос.) — 16.12.2008.
  8. Literaris 2010 an Renata Šerelyte und Àkos Fodor[недоступне посилання з травня 2019] (нім.)
  9. An appeal to the representatives of countries who are expected to travel to the World Cup football games in Russia [Архівовано 22 червня 2018 у Wayback Machine.] Open Democracy, 06.06.2018

Посилання[ред. | ред. код]

Література та джерела[ред. | ред. код]