Химерна проза

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Химерна проза (англ. fantastic) — піджанр прози, у якому розповідається про неймовірні події, де реальне поєднується з фантастичним, умовним; засоби іронії, гротеску, театральності — з елементами фольклорної та міфологічної поетики. У «химерних» творах відбуваються дивовижні метаморфози з персонажами, зміщення подій у часі та просторі.

Ознаки химерної прози:

  • використання міфів;
  • міф не має хронотопу;
  • присутність химерних образів;
  • межу між світом реальним та ірреальним стерто.

В українському літературознавстві та критиці висловлювалися різні думки та визначалися різні критерії щодо визначення терміна «химерна проза». У своїх дослідженнях В. Брюховецький, В. Дончик, І. Дзюба, М. Ільницький, М. Жулинський серед творів, які можна віднести до «химерної прозї», називають деякі повісті та романи Павла Загребельного («Левине серце»), Євгена Гуцала («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий»), Романа Іваничука («Манускрипт з вулиці Руської»), Степана Пушика («Страж-гора»), Володимира Яворівського («Оглянься з осені»).

Яскравими представниками химерної прози є: Олександр Васильківський («Число сатани»), Олександр Ільченко («Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця»), Володимир Дрозд («Ирій», «Білий кінь Шептало»), Валерій Шевчук («Дім на горі», «На полі смиренному»), Василь Земляк («Лебедина зграя», «Зелені млини»), Юрій Щербак («Хроніка міста Ярополя»), Олександр Клименко («Supraphon», «Коростишівський Платонов», «Прихована фортеця»).

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]