Хлистунівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Хлистунівка
Країна Україна Україна
Область Черкаська область
Район Черкаський район
Громада Городищенська міська громада
Код КАТОТТГ UA71080110100079104
Облікова картка Село на сайті ВРУ 
Основні дані
Засноване до 1748
Населення 2 350 чоловік (на 2009 рік)
Територія 38,895 км²
Поштовий індекс 19533
Телефонний код +380 4734
Географічні дані
Географічні координати 49°12′45″ пн. ш. 31°26′41″ сх. д. / 49.21250° пн. ш. 31.44472° сх. д. / 49.21250; 31.44472Координати: 49°12′45″ пн. ш. 31°26′41″ сх. д. / 49.21250° пн. ш. 31.44472° сх. д. / 49.21250; 31.44472
Середня висота
над рівнем моря
132 м[1]
Водойми Вільшанка
Відстань до
обласного центру
51 (фізична) км[2]
Відстань до
районного центру
8 км
Найближча залізнична станція Городище
Відстань до
залізничної станції
8 км
Місцева влада
Адреса ради м. Городище
Карта
Хлистунівка. Карта розташування: Україна
Хлистунівка
Хлистунівка
Хлистунівка. Карта розташування: Черкаська область
Хлистунівка
Хлистунівка
Мапа
Мапа

Хлистуні́вка — село в Україні, в Черкаському районі Черкаської області, у складі Городищенської міської громади. Розташоване на березі річки Вільшанки, за 8 км на південь від центру громади та залізничної станції Городище. Населення — 2 350 чоловік, 1200 дворів (на 2009 рік).

Походження назви

[ред. | ред. код]

Існують різні припущення щодо виникнення назви села:

  • Правобережжя багате на кам'яні породи, зокрема граніт, що залягає в окремих місцях на поверхні. З різних повітів їхали до села за каменем. А згодом виселяли сюди людей, які чимось завинили на його видобуванні. Їх карали за непослух батогами (хлистали);
  • За спогадами старожила П. Л. Гайдаша, назва Хлистунівки згадується у творах польського письменника Станкевича. Описуючи боротьбу українського народу проти польських загарбників, вказує, як козаки Богдана Хмельницького між В'язівком і Городищем «захлиснули» загін поляків армії Вишневецького;
  • За розповіддю краєзнавця І. П. Гуріненка цією місцевістю їхали чумаки і зупинилися стомлені на правому березі річки. Люди і воли жадібно почали пити воду, аж хлистали її. Корінні жителі з дива аж закричали: «Дивіться, як хлищуть воду!». Дехто з тих чумаків залишився тут жити. Звідси й пішла назва села Хлистунівка.

Історія

[ред. | ред. код]

У давнину, у четвертинний період, на території сучасної Хлистунівки бродили стада мамутів. Свідченням про існування здавна живих істот є низка знахідок. Серед них найцінніша — це кістяк мамонта, який знайдено в урочищі сучасного гранітного кар'єру. Частина кістяка зберігається в шкільному історичному кабінеті.

Час утворення населеного пункту не встановлено. У селі так само як і на всій Черкащині, є багато курганів, або так званих «могил». Так, від села Дирдин до Хлистунівки був найбільший курган, тому й сучасна назва автозупинки — Могила. Кургани здавна чомусь вважалися козацькими, але насправді деякі з них створені в добу давньої бронзи, а деякі — у скіфський період.

Восени 1997 року велися розкопки експедицією археологічної інспекції міста Черкас вздовж кургану. Було знайдено неглибокі поховання з останками кісток, рештками скіфського посуду, наконечників стріл, були виявлені катакомби у вигляді ям, з підкопом в один бік. Поховані лежали на спині, головою переважно на захід. Очевидно, це було поховання простих скіфів. Знайдено ще два поховання, вік яких становить IVІІІ століття до н. е. Найбільше і найглибше з них, що належало знатній жінці, було пограбоване. Друге поховання виявилося незайманим і містило останки дівчинки віком 10—12 років. На ній було скляне намисто, залишки бронзової сережки та 9 бронзових бляшанок. Цікаво, що серед намиста одна намистинка була «плямистою», виготовлення якої було клопітким. Це свідчить про високий розвиток матеріальної культури скіфів, а також про специфічні поховання для багатих.

Орієнтовно в першій половині XV століття з'явились ознаки організованого життя людей на території сучасної Хлистунівки. Найстаріше поселення було в урочищі Вергунів Яр, що розташований між залізничною колією, яка веде на південь, і хутором Лемехівка (бо її територія нагадує леміх). Назва цього яру ймовірно походить від прізвища Вергуни — перших поселенців поблизу цієї місцини. Тягнеться яр двома рукавами, на дні яких б'ють джерела, що здавна живлять річку Вільшанку. Також ознаки організованого поселення на території сучасної Хлистунівки були і на Донцевій горі.

У 1748 році в селі побудовано церкву, а в 1778 році з'явилися різні організації розкольників (хлисти і лемехи). Через деякий час було прийнято віру хлистів, яких хоронили в яму у сидячому положенні, а хрести ставили в ноги, на відміну від християнської віри. Хлистунівка в цей час входила до складу Київського намісництва Київського повіту. За указом царя Павла І від 12 грудня 1796 року Київське намісництво було ліквідовано і перейменовано на Київську губернію. Хлистунівка ввійшла до складу Київської губернії Черкаського повіту.

Лаврентій Похилевич у своїх «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» 1864 року пише, що населення тут 2 060 чоловік. Церква в селі Архистратига Михаїла, 4-го класу, побудована в 18 столітті.

Земля і люди села, як і всього району, належали графу Воронцову. В Хлистунівці було дві економії — «Миколаївська», у володінні якої було 612 десятин землі, на якій працювало 1 тисяча осіб та «Селянська», у володінні якої було 250 десятин орної землі і 150 десятин луків. 37 десятин землі було у володінні церкви. Люди села належали графу Воронцову, а підпорядковувалися поміщику Кончаківському та його економу Крижанівському.

У 1898 році в селі відбулося селянське заворушення проти поміщика, в ході якого селяни варварськи побили жатки економії. Для придушення повстання було прислано один батальйон піхотного Севастопольського полку. Хлистунівський маєток був у власності поміщиці К. А. Балашової. Коли почалися селянські заворушення в селі, поміщиця здала його в оренду пану Кончаківському, а Миколаївський маєток, який розташований за 4 км від села, — пану Дзарському.

У 19051907 роках відбувся селянський виступ (тривав три роки?), яким керували підпільники соціал-демократи П. Я. Пасічник, І. Ф. Онопрієнко, Ю. С. Грубський.

Радянську окупацію в селі проголошено через 20 днів після Жовтневого перевороту 1917 року. В кінці 1919 року організовано комітет незаможних селян, який очолювали Малюта Михайло Петрович, Ружин Михайло Миколайович. У перші роки примусової колективізації утворено один колгосп імені Сталіна, а через кілька років другий — імені Шевченка. У 1929 році утворено колгосп «Вперед», згодом їх об'єднано в один — ім. Котовського.

На фронтах Другої світової війни на боці СРСР воювали 530 жителів села, 360 з них загинули. На їх честь у центрі села споруджено обеліск Слави. 27 чоловік нагороджено орденами і медалями.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СРСР 1932—1933 та 1946–1947 роках.

Станом на 1972 рік в селі мешкало 3 384 чоловіка, працювали середня школа, в якій навчалось 517 учнів, клуб на 300 місць, дві бібліотеки з фондом 14 тисяч книг, два фельдшерсько-акушерських пункти.

На території села була розміщена центральна садиба колгоспу ім. Котовського, який обробляв 3 739 га землі, в тому числі 2 334 га орної. Колгосп вирощував зернові і технічні культури, займався м'ясо-молочним тваринництвом. Працював електромлин, цегельний, щебенний заводи, завод залізобетонних конструкцій.

Сучасність

[ред. | ред. код]

На сьогодні в селі працює потужний щебеневий завод, що забезпечує потреби споживачів у різноманітних будівельних матеріалах. На місцевій сировині також працює завод залізобетонних конструкцій, розташований неподалік щебеневого заводу.

Церква

[ред. | ред. код]

Церква в селі дуже своєрідна, єдина, дерев'яна, відбудована. Центральний вхід церкви відвернений від села, хоча церква розташована майже в центрі. В тій частині, що здалася фронтальною є ще один ґанок. На ньому влаштовано господарські будівлі та саморобну дзвіницю з давніми дзвонами. Над входом до церкви — ікона святого архангела Михаїла, який у правій руці тримає меча, у лівий — щит із хрестом на ньому.

На церковному цвинтарі багато могил та хрестів — на жодному немає інформації, хто похований і коли, хоча таблички для написів є. Загальний стан церкви — посередній, хоча шифер покладено більш-менш новий[3].

Відомі люди

[ред. | ред. код]

У селі народились:

Див. також

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Погода в Україні
  2. maps.vlasenko.net(рос.)
  3. Дерев'яні храми України
  4. Архівована копія. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 1 листопада 2009.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]