Ходько Іван Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ходько Іван Михайлович
Ivan Khodko.jpg
Іван Ходько, 1878 рік
Прізвисько Люпус та Мартин
Народився 1849
Київська губернія, Російська імперія
Помер 2 (14) березня 1881
Мещовськ, Калузька губернія, Російська імперія
·легеневий туберкульоз[d]
Громадянство
(підданство)
Flag of the Russian Empire (black-yellow-white).svg Російська імперія
Діяльність революціонер, педагог
Alma mater Кам'янець-Подільська чоловіча гімназія, Ніжинський юридичний ліцей (1870), Імператорський університет Святого Володимираd і Імператорський Новоросійський університет[d]
Учасник Боснійсько-герцеговинське повстання
Членство Київська Комуна і Південні Бунтарі

Іва́н Миха́йлович Ходько́ (близько 1849, Київ, Київська губернія, Російська імперія  — 2 березня 1881, Мещовськ, Калузька губернія, Російська імперія) — український діяч народницького руху, прихильник бакунізму. Був учасником «Гуртка американців» та «Київської Комуни», притягувався до дізнання під час «Великого процесу». Брав участь у Боснійсько-герцеговинському повстанні та підготовленні селянських заворушень у Чигиринському повіті — так званій Чигиринській змові. Члени гуртка «Південних бунтарів» обрали Ходька керівником загону, що мав отримувати гроші через напади на поштові відділення та панські маєтки.

Біографія[ред. | ред. код]

Навчання та початок революційної діяльності[ред. | ред. код]

Іван Ходько народився близько 1849 року у Києві[1], за іншими даними — у Київській губернії[2]; походив з дворянського роду Ходьків. Початкову освіту здобув у Кам'янець-Подільській чоловічій гімназії, де познайомився з Володимиром Дебогорієм-Мокрієвичем. Гімназії Ходько не закінчив, оскільки був виключений за вільнодумство. Пізніше навчався у Ніжинському ліцеї, де склав іспити до юридичного факультету Імператорського Київського університету Святого Володимира[3]. Деякі джерела подають відомості про те, що Ходько навчався у Новоросійському університеті, де склав екзамен на сільського вчителя[2]. Одначе Дебогорій-Мокрієвич у своїх спогадах стверджував, що це помилка[4]. 1872 року, бувши студентом третього курсу, Ходько вступив до так званого «Гуртка американців», організованого Дебогорієм-Мокрієвичем. Сергій Подолинський у своїх спогадах називає Ходька одним з ватажків цього гуртка[5]. 1873 року Ходько приїхав до Одеси, де провадив агітацію, втім безуспішну. Він був прихильником бакунізму, тоді як місцеві революціонери поділяли погляди Петра Лаврова. Сергій Подолинський, у листі до Валеріана Смирнова[ru], характеризував тогорічну діяльність Ходька й інших «бремершлюсельців»[К 1] у Одесі як «капості проти лавристів»[6]. Узимку того ж року ввійшов до бунтарського гуртка Дебогорія-Мокрієвича. Разом з товаришами відвідав Цюрих, однак швидко розчарувався в Європі та вирішив повернутися[7]. У Швейцарії затоваришував з народником Феофаном Лермонтовим, якого познайомив зі своїми друзями. Лермонтов відрізнявся замкненою поведінкою, за це Ходько прозвав його «землерийкою» та «гробокопачем»[8]. Повернувшись на батьківщину, він відвідував зібрання «Київської Комуни»[9].

Володимир Дебогорій-Мокрієвич

Утеча та мандрівка з Дебогорієм-Мокрієвичем[ред. | ред. код]

Київський вокзал. Кінець XIX сторіччя

Влітку 1874 року, разом з Іваном Трезвинським та Феклою Донецькою, працював учителем у земській школі у селі Плиски. Окрім викладання, народники займалися революційною пропагандою серед селян. Наприкінці серпня їхня діяльність була викрита через донос учителя Трудницького. Втім Володимир Дебогорій-Мокрієвич сумнівався, що Ходько провадив пропаганду серед незнайомих для нього селян та їхніх дітей — він був для цього «занадто розумним». На його думку, Ходька вирішили заарештувати тому, що на той час кожен студент, ставши сільським вчителем, автоматично ставав підозрілим. Також припускалося, що Ходько міг бути пов'язаним з гуртком братів Жебуньових[10]. За однією з версій, Ходька, разом зі спільниками, було обшукано 23 серпня[11]. За іншою, його товариші комуною дізналися, що Ходька планують заарештувати і відправили Олексія Дробиша-Дробишевського, щоб попередити його про це. Ходькові, разом з Дробишем-Дробишевським, вдалося вчасно залишити село і сісти на потяг на станції «Плиски» 22 серпня. У потязі втікачі помітили, що за ними стежать жандарми. Вони спробували зійти на товарній києво-курській станції, але жандарми це їм заборонили. Народники вирішили втекти на Київському вокзалі, плануючи скористатись темрявою (вони прибували нічним потягом). Щоб розділити варту, вирішили виходити в різні двері. Одначе жандарм не дав Ходькові вийти в інші двері і наказав виходити разом з товаришем. Ходько заблокував двері і закликав Дробиша-Дробишевського тікати. Останній стрибнув на рейки та побіг. Жандармам вдалось спіймати втікача. Тим часом Ходько непомітно вийшов з вокзалу через залу першого класу і сховався у долині річки Либідь. Йому вдалося дістатися до квартири одного зі своїх товаришів. Там він поголив бороду і змінив одяг. У такому вигляді він прийшов до Дебогорія-Мокрієвича. Останній також помітив, що за ним слідкують жандарми, і вирішив з товаришем на деякий час виїхати за межі Російської імперії[12][13].

Ввечері на початку вересня, Ходько, разом з Дебогорієм-Мокрієвичем, залишили Київ. Вони йшли пішки по києво-житомирській дорозі, одягнуті у селянське вбрання. Ночували у лісах, а харчувалися хлібом з салом. За кілька верст до Коростишева вони переодяглися у міщанський одяг. У місті народники найняли єврейського візника – балагулу[К 2] — який довіз їх до Бердичева, де вони сіли на потяг. Під час пересадки на станції «Здолбунів», втікачами зацікавився місцевий жандарм. Дебогорію-Мокрієвичу вдалося відвернути його увагу, забалакавши охоронця порядку. Народники доїхали потягом до прикордонного містечка Радзивилів. Там вони познайомилися з місцевими контрабандистами, що допомогли нелегально перетнути кордон. Діставшись до австро-угорського міста Броди, втікачі оселилися у готелі. Місцевий кельнер прийняв їх за польських революціонерів, агентів Національного уряду, але народники запевнили його у своїй непричетності до цієї організації. Згодом вони доїхали поїздом до Львова[14].

Зі Львова народники через Краків, Відень та Мюнхен прибули до Боденського озера. Перебравшись через озеро, вони опинилися у швейцарському місті Романсгорн[de], де одразу виникли проблеми з прикордонними жандармами. Щоб їх не повернули до Росії, народники видали себе за поляків з Галичини. На той час місцеві правоохоронці якраз шукали групу польських фальшівників грошей. За Дебогорієм-Мокрієвичем та Ходьком було встановлено спостереження. У Швейцарії вони познайомилися з народниками Замфіром Раллі[К 3] та Іполітом Мишкіним[ru][15]. Після того, як останній повернувся до Росії, Ходько з товаришами також вирішили поїхати до батьківщини. Приблизно у жовтні 1874 року, Ходько, разом з Дебогорієм-Мокрієвичем та Раллі, вирушили до Румунії. Там товариші розділилися — Ходько вирішив сам повернутися до Російської імперії[16]. Наприкінці жовтня, він, разом з контрабандистами, перебирався через річку Прут. Перехід виявився складним, Ходько змок і порізав кригою руки. Одразу після переходу він сильно захворів, а згодом був вимушений переховувався від влади в одному з містечок Подільської губернії. Коли Дебогорій-Мокрієвич відвідав Ходька, то останній «змарнів, задихався, кашляв». Стан Ходька був настільки жалюгідним, що, на думку Дебогорія-Мокрієвича, «його життя було закінчене»[17][18].

Боснійсько-герцеговинське повстання[ред. | ред. код]

Антон Перко. Вид на Дубровник. XIX сторіччя

Проте з часом Ходьку покращало й 1875 року він уже брав участь у Боснійсько-герцеговинському повстанні. Перебуваючи у Києві, він захопився ідеєю допомоги боснійцям у повстанні та вирішив приєднатися до групи революціонерів, котрі планували рушити на Балкани. Члени гуртка «Південні Бунтарі», до котрого тоді належав Ходько, готували селянське повстання у Чигиринському повіті та відмовляли Ходька від цієї поїздки. Одначе той був непохитним і вирушив до Боснії разом з Василем Лепешинським та кількома іншими народниками[19], сама поїздка була профінансована київською старою громадою[20]. На думку дослідника Владислава Гросула[ru], саме про прибуття 23 вересня (5 жовтня) 1875 року до Рагузи[К 4] пакетботу з цією групою народників на борту, писав російський консул Олександр Іонін[ru] у своєму листі до керівника російського Міністерства закордонних справ[ru] барона Олександра Жоміні[ru][21]:

Я щойно дізнався, що сьогоднішній пакетбот привіз до Рагузи десятьох російських молодих людей, здається, київських студентів, що бажають приєднатися до повстанців. Я бачив їх тільки мигцем — вони, здається, належать до доволі гарного товариства.

Алоїз Рехачек. Боснійські повстанці. 1875 рік

На Балканах народники вступили до одного із загонів повстанців, де їх озброїли важкими мечами. Проте вони виявилися непристосованими до партизанської боротьби. Народники не знали як поводитися зі зброєю та не витримували довгі переходи по горах. Так, після одного вдалого нападу на турків, повстанцям довелося швидко відступати. Деякі з народників, зокрема й Ходько, швидко виснажилися і боснійцям довелося нести їх на собі. Рядові повстанці були не задоволені й вимагали відіслати народників. Одначе ватажки пояснювали, що ті прийшли до них як добровольці і якщо повстанці відмовляться від їх допомоги, то значно ослабне підтримка з боку міжнародної спільноти. Врешті народники самі зрозуміли свою даремність, віддали свою зброю і повернулися на батьківщину[23][21].

Повернення та подальше життя[ред. | ред. код]

Повернувшись додому, Ходько взяв участь у підготовленні запланованого селянського повстання у Чигиринському повіті. Дослідниця Вікторія Хевроліна пов'язувала активізацію діяльності народників щодо повстання саме з поверненням учасників Боснійсько-герцеговинського повстання[24]. Ходько брав участь у зібранні гуртка Південних бунтарів на постоялому дворі у Смілі. Під час зборів було вирішено розділитись на три групи, дві з яких провадитимуть агітацію, а третя здобуватиме гроші через напади на поштові відділки та панські маєтки. Отаманом третьої групи було обрано Ходька, хоча він не був захоплений цією ідеєю. Крім нього, до групи входили Василь Лепешинський, Микола Бух та кілька інших народників. Було вирішено пограбувати маєток під Єлизаветградом, який належав родичам одного із присутніх змовників. Він першим відправився до родичів, щоб все розвідати. Інші члени групи домовилися зібратися у Єлизаветграді[25][26].

У місті народники прикинулися акторами та мешкали в одній квартирі. Ідея грабунку їм не подобалася від самого початку, зрештою і їхній інформатор, погостювавши у родичів, вже не хотів їх обкрадати. Поступово народники почали залишати загін та від'їздити в інші міста. Отаман Мартин (такий псевдонім взяв собі Ходько) вирушив разом з Левом Дейчом до Кременчука. Там Ходько зачаївся і більше не контактував з гуртком[27][26].

Деякий час Ходько продовжував переховуватися, доки, «змучений нелегальним життям і матеріальною скрутою до краю», не оселився відкрито у Києві. Ходька заарештували під час обшуку у помешканні Фекли Донецької, він притягувався до дізнання у справі про пропаганду в Імперії. Близько двох років він перебував під вартою. Згідно з іншою версією, Ходько перебував під домашнім арештом, бо хворів на туберкульоз. Справу Ходька було закрито через «відсутність практичної шкоди та хиткість доказів» за найвищим велінням[ru] від 15 липня 1876. За ним було встановлено нагляд, але без обмежень для проживання. З 15 вересня 1876 Ходько перебував під наглядом у Києві, у жовтні відбув до Криму на лікування. У 1878 році, за розпорядженням київського генерал-губернатора Михайла Черткова, підлягав висланню з Києва як політично неблагонадійний. Ходько уник заслання і переховувався в Одесі та Мещовську. В останньому його заарештували та 30 вересня 1879 року відрядили до Києва. За розпорядженням київського генерал-губернатора від 15 жовтня 1879 року його вислали під гласний нагляд до Вятської губернії[28][29].

Був оселений у Царевосанчурську[ru] Яранського повіту[ru] 4 листопада 1879 року. Зважаючи на хворобу, Ходька згодом перевели до Астраханської губернії, а 1881 року — до Мещовська. Там він і помер 2 травня того ж року[29].

Особистість[ред. | ред. код]

Володимир Дебогорій-Мокрієвич так писав про свого товариша:

Це був розумний і добрий, майже ніжного серця чоловік, котрий ретельно, однак, приховував від всіх свою доброту і бажав завжди здаватися суворим, подібно Люпусу з романа Віктора Гюґо, за що ми і прозвали його Люпусом. Вся злочинність цієї людини полягала в тім, що він був пройнятим глибоким бажанням бути скільки-небудь корисним для народу, і за це переслідував його уряд до самої смерті.

В іншій частині своїх спогадів, Дебогорій-Мокрієвич характеризував Ходька як «людину з невичерпним запасом дотепності та хохлацького гумору»[7].

У «Списку осіб, залучених до дізнання і ще не розшуканих», опублікованому в лютневому випуску журналу «Вперёд![ru]» за 1875 рік, Івана Ходька описано як високого худорлявого брюнета, що носить окуляри[4].

У культурі[ред. | ред. код]

Іван Ходько — епізодичний персонаж у романі Валерія Язвицького[ru] «Непереможений бранець», присвяченому життю Іполіта Мишкіна[30].

Зауваження[ред. | ред. код]

  1. Таке прізвисько дали бакуністам їхні ідейні вороги лавристи. Походить від назви будинку де мешкали бакуністи в Цюриху.
  2. Див. у Вікісловнику балагула
  3. Раллі фігурує у спогадах Дебогорія-Мокрієвича під криптонімом Р.
  4. Нині Дубровник.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 164
  2. а б Деятели революционного движения, 1932, стов. 1878
  3. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 193—194
  4. а б Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 177
  5. Подолинський, 2002, с. 340
  6. Рудько, 1966, с. 123
  7. а б Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 88
  8. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 108
  9. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 114
  10. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 194
  11. Деятели революционного движения, 1932, стов. 1734
  12. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 159—162
  13. Деятели революционного движения, 1932, стов. 1878—1879
  14. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 164—171
  15. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 184—186
  16. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 191
  17. Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 193
  18. Гросул, 1980, с. 33
  19. Бух, 1928, с. 116
  20. Никифоров, 2008, с. 132
  21. а б Гросул, 1980, с. 86
  22. Никифоров, 2008, с. 131
  23. Бух, 1928, с. 119
  24. Хевролина, 1966, с. 72
  25. Бух, 1928, с. 123—124
  26. а б Пелевин, 2014, с. 136
  27. Бух, 1928, с. 126
  28. а б Дебогорий-Мокриевич, 1906, с. 195
  29. а б Деятели революционного движения, 1932, стов. 1879
  30. Язвицкий, 1933, с. 152—161

Література[ред. | ред. код]

  • Бух Н. К.[ru]. Воспоминания : [рос.]. — Москва : Издательство Общества бывших политкаторжан и ссыльнопоселенцев, 1928. — 200 с.
  • Гросул В. Я[ru]. Революционная Россия и Балканы (1874-1883) : [рос.]. — Москва : Наука, 1980. — 336 с.
  • Дебогорий-Мокриевич В. К. Воспоминания : [рос.]. — Санкт-Петербург : Свободный труд, 1906. — 422 с.
  • Пелевин Ю. А. Южные бунтари и «Чигиринский заговор» : [рос.] // Российская история. — 2014. — № 1. — С. 130—150.
  • Подолинський С. А. Воспоминания С. Подолинского // Сергій Подолинський. Листи та Документи / Р. Сербин, Т. Слюдикова. — Київ, 2002. — 422 с. — ISBN 966-625-010-1.
  • Рудько М. П. С. А. Подолинський у революційно-народницькому русі 70-х рр. ХІХ ст. (З неопублікованого листування С.А.Подолинського з секретарем редакції журналу «Вперед!» В. М. Смирновим). // Український історичний журнал. — 1966. — № 7. — С. 120—130.
  • Хевролина В. М. Революционное народничество и национально-освободительное движение на Балканах в 1875—1876 гг. : [рос.] // Славянское возрождение.Сборник статей и материалов. — 1966. — С. 63—83.
  • Язвицкий В. И.[ru]. Непобежденный пленник: роман-биография в семи частях : [рос.]. — Москва : Молодая гвардия, 1933. — 324 с.
  • Деятели революционного движения в России: био-библиографический словарь : [рос.] / Шилов А. А. Карнаухова М. Г. — Москва, 1932. — Т. 2 : Семидесятые годы : Вып. 4 : С - Я.
  • Россия и восстание в Боснии и Герцеговине: 1875-1878 : документы : [рос.] / Никифоров К. В. — Москва : Индрик, 2008. — 446 с.