Хойбун
Ця стаття є сирим перекладом з іншої мови. Можливо, вона створена за допомогою машинного перекладу або перекладачем, який недостатньо володіє обома мовами. (квітень 2025) |
Хойбун Xoybûn | |
|---|---|
| Голова партії | Селадет Алі Бедірхан |
| Дата заснування | 1927 Бейрут Великий Ліван |
| Дата розпуску | 1946 |
| Ідеологія | Курдський націоналізм[1] Секуляризм [2] Республіканізм [2] |
| Офіційний колір (кольори) | Червоний Золотий Білий Зелений (Прапор Курдистану) |

Хойбун (курд. خۆیبوون, трансліт. Xoybûn або Khoyboun)[3][4] — колишня існуюча політична партія створена Курдськими націоналістами[1][2], яка відома тим, що розпочала повстання на территорії гори Арарат під командуванням Іхсана Нурі де була створенна Араратська республіка. До руху також приєдналося багато вірмен.[5][6] Партія діяла в усіх частинах Курдистану[5] поки не була розпущена в 1946 році.[7]
5 жовтня 1927 року в місті Бхамдуні, Французький Ліван, під час конгресу кількох курдських знатних осіб, Xoybûn було засновано членами Товариства піднесення Курдистану, Azadî (англ. Freedom, досл. «Свобода») (Kürdistan Teali Cemiyeti), Kürt Teşkilat-ı İçtimaiye Cemiyeti та Kürt Millet Fırkası.[8] Визначними членами конгресу були Камуран Бедір Хан, Келадет Бедір Хан, Мемдух Селім, Мехді Саїд (брат шейха Саїда) і Хако Ага серед інших.[9] Того ж місяця Хойбун уклав угоду з Вірменською революційною федерацією (АРФ/Дашнакцутюн). [10] Договір був узгоджений у Бейруті 29 жовтня Вааном Папазіаном від АРФ і Селадетом Бедір Ханом, Мехметом Шюкрю Секбаном, Алі Різою (сином Шейха Саїда та іншими на стороні Хойбуна).[11] Xoybûn мав дві окремі частини, збройну частину та політичну. Озброєне крило очолював Іхсан Нурі,османський солдат. Політичне крило базувалося в Дамаску, представлене в кількох західних країнах і переважно членами родини Бедірхана.[10] Хойбун представляв себе як прогресивну, але прагматичну організацію, яка мала за мету незалежність і хотіла вивчити попередні рішення, які призвели до провалу повстання Шейха Саїда.[12]
Челадет Алі Бедірхан, який був обраний його президентом [13], а також Сулеймнієлі Керім Рустем-бей, Мемдух Селім, Мехмет Шюкрю Секбан, Хако Ага, Раманлі Емін, Алі Різа, Бозан-бей Шахін і Мустафа-бей Шахін були обрані членами першого центрального комітету Хойбуна.[14] Хойбун можна розглядати як противагу SAK на чолі з Сейїт Абдул Кадір[9], який виступав за автономію для курдів замість незалежності.[15] Туреччина рішуче виступала проти діяльності за незалежність курдів, що призвело до припинення діяльності Xoybuns в Алеппо в 1928 році.[16]
Під керівництвом Челадета Алі Бедірхана, Камурана Алі Бедірксана, Екрема Джемілпаші, Мемдуха Селіма та інших, Хойбун вирішив підвищити Іхсана Нурі, колишнього офіцера османської та турецької армій, до генерала (паші) і відправив його до Ерзурума з 20 товаришами. Вони видавали газету під назвою Agirî (тур. Ağrı Dağı, досл. «Арарат»). Республіка Арарат проголосила свою незалежність 8 жовтня 1927 року.
Центральний комітет Хойбуна призначели Ібрагіма Хескі, який був одним із вождів племені Джалалі, губернатором провінції Агірі, а Іхсана Нурі-пашу — на посаду генерального командувача курдськими збройними силами. Хойбун також звернувся до Великих держав і Ліги Націй[17], але під тиском Туреччини і Британської імперії та Франція обмежили діяльність тих, хто причетний до Хойбуна. [18] Туреччина кілька разів звинувачувала курдських і вірменських повстанців у вторгненні до Туреччини з метою вбити Мустафу Кемаля.[19] Повстання в Арараті згодом було придушене турецькими військами в 1931 році.
- 1 2 McDowall, 1996, p. 172.
- 1 2 3 McMurray, 2013, p. 178.
- ↑ Mihemedê Mele Ehmed (1993). Xoybûn: Civata "Serxwebûn" a Kurdi.
- ↑ عومەر شێخمووس: لە یەكەم رۆژەوە پێشنیازم بۆ بەرپرسانی رۆژئاوا كرد لەگەڵ سووریا رێكبكەون (курд.). Процитовано 21 грудня 2019.
- 1 2 Tejel, 2008, с. 18.
- ↑ Fuccaro, 1994, с. 233.
- ↑ Bakis та Karakoç, 2015, с. 190-191.
- ↑ Gorgas, 2007, с. 118—119.
- 1 2 Gorgas, 2007, с. 119.
- 1 2 Bozarslan, 2008, с. 340.
- ↑ Gorgas, 2007, с. 222.
- ↑ Schmidinger, 2017, с. 62.
- ↑ Özoğlu, 2004, с. 101.
- ↑ Schmidinger, 2017, с. 61.
- ↑ Özoğlu, 2004, с. 98.
- ↑ Bein, 2017, с. 50.
- ↑ Mehmet Köçer, «Ağrı İsyanı (1926—1930)», Fırat Üniversitesi Sosyal Bilimler Dergisi, Cilt: 14, Sayı: 2, s. 385. [Архівовано 2 вересня 2011 у Wayback Machine.] (тур.)
- ↑ Allsopp, 2014, с. 55.
- ↑ Bein, 2017, с. 51.
- Bakis, J. Karakoç; Karakoç, Jülide (2015). Authoritarianism in the Middle East: Before and After the Arab Uprisings. Springer. с. 190–191. ISBN 9781137445551.
- Bein, Amit (2017). Kemalist Turkey and the Middle East (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-19800-5.
- Gorgas, Jordi Tejel (2007). Le mouvement kurde de Turquie en exil: continuités et discontinuités du nationalisme kurde sous le mandat français en Syrie et au Liban (1925-1946) (фр.). Peter Lang. ISBN 978-3-03911-209-8.
- McDowall, David (1996). A Modern History of the Kurds. Bloomsbury Academic. ISBN 9781860641855.
- McMurray, David A. (2013). The Arab Revolts: Dispatches on Militant Democracy in the Middle East. Indiana University Press. с. 178. ISBN 9780253009685.
- Özoğlu, Hasan (2004). Kurdish notables in the Ottoman Empire. State University of New York Press.
- Schmidinger, Thomas (2017). Krieg und Revolution in Syrisch-Kurdistan: Analysen und Stimmen aus Rojava (нім.). Mandelbaum Verlag. ISBN 978-3-85476-665-0.
- Tejel, Jordi (2008). Syria's Kurds: History, Politics and Society Volume 16 of Routledge Advances in Middle East and Islamic Studies. Routledge. с. 18. ISBN 9781134096435.
- Fuccaro, Nelida (1994). Aspects of the social and political history of the Yazidi enclave of Jabal Sinjar (Iraq) under the British mandate, 1919-1932. с. 233.
- Bozarslan, Hamit (2008). Faroqhi, Suraiya (ред.). The Cambridge History of Turkey (англ.). Cambridge University Press. с. 340. ISBN 978-0-521-62096-3.
- Allsopp, Harriet (2014). The Kurds of Syria: Political Parties and Identity in the Middle East (англ.). London: I.B. Tauris. с. 55. ISBN 9781780765631.
