Хорошів (смт)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
смт Хорошів
Horoshiv herb.png Flag of Khoroshiv.png
Герб Хорошева Прапор Хорошева
Палац культури в Хорошеві
Палац культури в Хорошеві
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Хорошівський район
Рада Хорошівська селищна рада
Код КОАТУУ: 1821155100
Основні дані
Засноване 1545
Статус з 1617 - містечко, з 1924 - селище міського типу року
Площа 8,328 км²
Населення 7 880 (1 листопада 2012)[1]
Поштовий індекс 12101
Телефонний код +380 4145
Географічні координати 50°35′51″ пн. ш. 28°26′21″ сх. д. / 50.59750° пн. ш. 28.43917° сх. д. / 50.59750; 28.43917Координати: 50°35′51″ пн. ш. 28°26′21″ сх. д. / 50.59750° пн. ш. 28.43917° сх. д. / 50.59750; 28.43917
Висота над рівнем моря 208 м
Водойма річка Ірша
Відстань
Найближча залізнична станція: Нова Борова
До станції: 22 км
До райцентру:
 - автошляхами: 54 км
До обл. центру:
 - залізницею: 69 км
Селищна влада
Адреса 12101, Житомирська обл., Хорошівський р-н, смт. Хорошів, вул. Героїв України[2], 13, тел. (04145) 3-15-50
Карта
Хорошів. Карта розташування: Україна
Хорошів
Хорошів
Хорошів. Карта розташування: Житомирська область
Хорошів
Хорошів

Commons-logo.svg Хорошів у Вікісховищі

Хόрошів — селище міського типу у Житомирській області, центр Хорошівського району, що на Поліссі, лежить біля річки Ірша.

Історія[ред.ред. код]

Доба Великого Князівства Литовського (1360 - 1569)[ред.ред. код]

У період між 1351 та 1360 роками великий князь литовський Ольгерд витісняє з Київщини татар Золотої Орди і приєднує ці землі до Великого князівства Литовського. За правління Ольгерда староукраїнська мова стає офіційною мовою литовсько-руської держави.

Перша згадка[ред.ред. код]

Поселення вперше згадується у 1545 р. як село Олександропіль, назване на честь власника — князя, руського шляхтича Олександра Пронського гербу Погоня Руська. Дослідники визначають роки життя Олександра Пронського як бл.1550 - бл.1595. З історичних фактів випливає також те, що доля Олександрополя у XVI сторіччі була тісно пов'язана з історією сусідніх Рижан (історичні назви селища: Грежань, Грезань, Гризини, Резань або Грижани), оскільки Олександропіль в ті часи входить до складу волості з центром у Грижанах, а отже їм підпорядковується. Таким чином історію Грижанської волості XVI сторіччя, яка входила до складу Житомирського повіту Київського воєводства Великого Князівства Литовського, можна розглядати як історію Олександрополя періоду як до першої згадки 1545 року, коли поселення, правдоподібно, існувало і мало іншу назву, так і після неї:

Сапеги (бл.1520 - 1545)[ред.ред. код]

  • 1520 року —  у власності білорусько-литовського магнатського православного роду Сапегів зі Смоленщини.

Пронські (1545 - 1598)[ред.ред. код]

  • 1545 року —  Гліб Іванович Сапега віддає маєток Грежань із навколишніми селами Горошківці та Солодирі у заставу Семену Фридерику Пронському. Сподкоємцем власності Гліба Сапеги був Павло Сапега, але він втратив цей маєток, оскільки не зміг його викупити з-під застави у Пронських. Пронські - княжий рід, гілка роду Рюриковичів, володіли Пронськом - центром Пронського князівства (нині Рязанська область Росії), яке програло війну проти Рязанського князівства в 1460 - 1470-х роках та було ним поглинуте, після чого князі Пронські вимушені були еміґрувати до ВКЛ і стали на службу Великого князя Литовського, що наділяв їх маєтками. Семен Фридерик Пронський - князь, справця житомирський, провадив зміцнення житомирського замку, пізніше староста брацлавський, вінницький, з 1544 київський воєвода, 1546 отримав привілей на закладення міста у Берестечку, з 1549 державця чорнобильський, 1550 збудував замок у Білій Церкві в обороні проти татар, перший із роду Пронських, хто перейшов у римо-католицький обряд і взяв ім'я Фридерик. Похований в костелі бернардинців у Вільно, столиці Великого Князівства Литовського. Був одружений з Федорою (Теодорою), донькою Богуша Михайла Боговитиновича гербу Пелікан, що також походили від Рюриковичів. Мав сина Олександра Пронського.
  • 1555 року —  по смерті Семена його вдова Федора Богушівна Боговитинівна одружується вдруге з ґнєзненським каштеляном Анджеєм Тшебуховським. Подружжя Тшебуховських стає власниками Олександрополя.
  • 1563 року —  по смерті Анджея Тшебуховського Феодора Боговитинівна одружується втретє з хелмінським підкоморієм Міхалом Дзялинським гербу Огоньчик.
  • 1569 року —  Грижани, а отже й Олександропіль, ще згадуються як власність Дзялинських, опікунів Олександра. Як бачимо, з 1555 року до початку 1580-х років Олександрополем володіє жінка —  русинка (українка) Федора Боговитинівна, і це не випадково. Річ у тім, що литовське цивільне право визнавало за жінками литовсько-руської, а пізніше польсько-литовсько-руської держави майнові права. Тобто українська жінка шляхетського стану - бояриня - у Великому Князівстві Литовському мала право на власність. Українські жінки володіли маєтками, цілими селами, могли купувати і продавати, дарувати їх чоловікові як посаг, або записувати у тестамент як спадок, а також розпоряджатися своїми грішми. Такого права власності, наприклад, не було у французьких жінок аж до ХІХ сторіччя, єдиною власністю яких були їхні коштовні прикраси. Коли жінці виповнювалось 15 років - термін повноліття визначений Литовським Статутом 1529 року - вона ставала власницею спадкового майна у випадку сирітства, але могла володіти і окремою власністю при житті батьків. Майнові права неодруженої жінки майже не відрізнялися від майнових прав неодруженого чоловіка. Литовський статут 1529 року також стверджував: "вдів та дівчат не видавати заміж проти їхньої волі". Незважаючи на це українські жінки не мали рівних прав із чоловіками. Право голосу на виборах українка отримала лише у 1919 році.

Доба Королівства Польського (1569 - 1793)[ред.ред. код]

  • 1569 року — Люблінська унія — всі українські землі переходять до складу Польщі. Люблінська унія мала великий влив на формування української держави. Так вперше формуються українські кордони близькі до сучасних. Тоді ж відбулась символічна зустріч Русі з Руссю - Русь Червона зустрілась із Руссю Київською: Львів та Київ вперше за дуже довгий час опинились у спільному просторі. А покатоличення та полонізація у єзуїтських колеґіумах української шляхти викликали сильний спротив та захист православної ідентичності, що переросло у створення українських центрів освіти - православних братств, до яких приєднались українська шляхетська еліта та козацьке військо, внаслідок чого виникла перша українська держава - Войсько Запорозьке або просто Гетьманщина.

Олександропіль переходить під владу Польщі. Стара литовська еліта поступово втрачає зв'язки із колишніми литовськими землями. Так Пронські до кінця XVI сторіччя відходять з Олександрополя, а їхнє місце на певний час займають польські шляхтичі Лещинські.

  • 1581 року —  перша відома згадка про Олександропіль як власність Олександра Пронського. Саме в 1570-х Олександр Пронський мав досягти повноліття, після чого отримав Олександропіль та Грижани від своєї матері Федори. Властиво саме цим періодом можна датувати першу ретроспективну згадку, в якій зазначалося про існування поселення Олександропіль у 1545 році, де його назвали актуальною на 1581 рік назвою, себто Олександрополем, оскільки станом на 1545 рік Олександр Пронський або ще не народився, або мав такий молодий вік, що фізично не міг бути власником поселення.Тому той факт, що поселення мало назву Олександропіль у 1545 році, є сумнівним. До Олександра Пронського поселення мало іншу назву, про що говорить зокрема уривок із книги польського історика Генрика Літвіна:
« Наступним представником литовської еліти, що мав чималі володіння на Київщині (а також на Волині) був князь Олександр Пронський. На берегах Дніпра він успадкував волості Грижани і Горошкевичі (інша назва Олександропіль), які колись князям віддали в заставу й не викупили Сапеги[3] [4]. »

В Географічному словнику Королівства Польського зазначається:

« Олександропіль – назва, надана одним з князів Пронських містечку Горошки, яка однак не прижилась. »

Лещинські (1598 - 1625)[ред.ред. код]

  • 1598 року —  помирає вдова Олександра Пронського Теодора Санґушко. Її чоловік Анджей Лещинський успадковує Олександропіль.
  • 1606 року —  помирає Анджей.
  • 1607 року —  судовий процес розпочатий між Олександром Пронським та Левом Сапегою щодо Олександрополя продовжують спадкоємці князя Олександра. Результатом стало рішення люблінського трибуналу 1607 року віддати Олександропіль Сапегам. Сапеги переносять резиденцію з Грижан до Олександрополя. З того часу поселення має назву Горошки[5][6].
  • 1609 року —  Рафал Лещинський гербу Венява, син Анджея, стає маршалком люблінського Коронного трибуналу, таким чином отримує реальну владу і може відсудити собі Горошки. Надалі саме він є власником Горошок, що підтверджує факт продажу ним містечка у 1625 році.
Горошки у 1613 році на мапі Томаша Маковського
  • 1613 року — Томаш Маковський створює на замовлення князя Миколая Кшиштофа Радзивілла мапу Великого Князівства Литовського, на якій зображує Горошки (на мапі позначені як Хорошки). Мапа надрукована і видана у 1631 році в Амстердамі. Це одне з перших картографічних зображень Горошок.
  • 1617 року — поселення отримує статус містечка і згодом стає центром торгівлі зерном у Житомирському повіті.

Немиричі (1625 - 1793)[ред.ред. код]

  • 1625 року —  Рафал Лещинський продає "Горошки, місто нове і старе, зване Александрополем" за 240 000 флоринів або 200 000 злотих польських (як у іншому джерелі) сполонізованому руському шляхтичеві Стефану Немиричу гербу Клямри. Немиричі - український шляхетський рід з Київщини, один з найбільших магнатських родів Наддніпрянщини, що в певні періоди історії, захищаючи передовсім свої маєтки та інтереси були лояльними то до Польської Корони, то до Шведської імперії, то до української Гетьманщини. Рафал Лещинський – прадід майбутнього польського короля Станіслава Лещинського. Очевидно, старе місто, зване Олександрополем розбудовувалось саме в добу Олександра Пронського навколо його маєтку, а нове місто, зване Горошками мало інакше розташування і розбудовувалось в період Санґушків, Лещинських та Сапег після смерті Олександра.
  • 1628 року —  Стефан Немирич платить податок з Горошок за 10 будинків, 2 городи, 3 кола млинарських (водяні млини на Ірші), 5 ремісників, 1 попа.
  • 1630 року —  Стефан помирає. Вся його власність переходить дружині Марті Немиричівні з Войнаровських гербу Стрем'я.
  • 1638 року —  помирає Марта Войнаровська. Оскільки на цей рік не всі діти Марти та Стефана повнолітні, вони не ділять спадок, чекають повноліття найменшого сина.
Юрій Немирич
  • 1648 року —  у грудні сини Стефана Немирича розділяють між собою спадок. Юрій Немирич стає дідичем Горошок, закладає тут свою резиденцію та будує замок. Для будівництва замку було найнято французького інженера. Замок являв собою неправильний прямокутник з 4-ма бастіонами, що були оточені глибоким ровом. У центрі замку знаходилась резиденція шляхтича. Під час вибуху Хмельниччини Юрій втікає до Польщі. На луцькому сеймику його обирають полковником і він зі своїми збройними відділами б'ється проти Хмельницького під Зборовом (серпень 1649), але невдовзі після прийняття Зборівського договору, за яким шляхта отримала право повертатися у свої маєтки, повертається у Горошки. Замовляє у відомого дослідника Волині Даніеля Цвікера (Daniel Zwicker) із Ґданська мапу Полісся, яка виходить 1650 року - це одна з найдетальніших мап Київського Полісся того часу, на ній зокрема зображені всі навколишні малі села поблизу Горошок. У 1650 році київський сеймик повірив Немиричу організацію оборони Київського Полісся, на що пішли великі кошти, внаслідок чого дві його шляхецькі хоругви, які не отримали так званого "хліба" розорили його замок та сплюндрували його власність. Мешканці Горошок зраділи, коли побачили обкрадений замок. В 1657 провадив у своєму маєтку перемовини з Богданом Хмельницьким у якості представника шведських інтересів. Достеменно невідомо, в якому саме маєтку провадив перемовини з Хмельницьким Немирич. Це міг бути як Черняхів так і Горошки. Незабаром переходить на сторону Богдана Хмельницького, переїжджає до Чигирна і приймає православ'я. Має величезні маєтки на Полтавщині. Юрій Немирич - визначна політична фігура свого часу. Дипломат, військовий діяч, полковник (звання, яке йому особисто надав Богдан Хмельницький), один із авторів проекту розбору Польщі (трактат в Раднот) та автор проекту Гадяцьких угод 1658 року (про утворення Великого Князівства Руського в складі Речі Посполитої Трьох Народів як третього рівноправного члена двосторонньої унії Литви та Польщі), перший і останній канцлер держави Велике Князівство Руське при гетьмані Іванові Виговському.   У 1659 році загинув під час промосковського перевороту частини козаків у Ніжині на Лівобережжі.
  • За часів української держави Горошки входять до складу Київського полку — адміністративно-територіальної одиниці Гетьманщини.
  • 1664 року — неповнолітній син Юрія Теодор Немирич від'їжджає разом зі своїм дядьком Стефаном Немиричем на еміграцію в Сілезію. Його маєтності в Горошках офіційно віддані під опіку його родичів на чолі з архієпископом Вацлавом Лещинським. Король Ян Казимир так пише про ці землі до тих людей, які будуть опікуватись маєтком: щоб "так само, як над особою його вірною вірі католицькій, над добрами маєтностей належну опіку справляли".
  • 1667 року — за Андрусівським перемир'ям містечко, як і всю Правобережну Україну передано під контроль Польщі.
  • 1668 року — повнолітній Теодор Немирич на звістку про спустошення його маєтку сусідами повернувся до краю і осів у Горошках. Після повернення відрікся від аріанства й прийняв православ'я. З маєтків мав Горошки та Ушомир. Маєтки були часто нищені козаками (наприклад, такі набіги траплялись у 1689 та 1692 рр.).
  • 1685 року — фастівський полковник Семен Палій відновлює козацький устрій на Правобережній Україні. Згодом загони Захара Іскри займають замок та містечко. Відновлюється козацьке самоуправління краю та містечка (до 1699 р.).
  • 1699 року — скарга тарногородського старости Теодора Немирича на козацьких полковників Семена Палія та Захара Іскру про те, що вони розмістили в його маєтках Горошках та Ушомирі своїх козаків і протягом 16 років стояли тут, розорили його маєтки, а селяни звідти повтікали. Теодор помер на початку XVIII сторіччя. Спадок Теодора переходить до його доньки Франциски.
  • від 1700-х до 1746 року — Горошками володіє Франциска Немиричівна в заміжжі Богуш. Франциска мала доньку Антоніну, яка одружилась зі Станіславом Дубравським, їхній син Анджей Дубравський стане останнім із роду Немиричів власником Горошок.
  • 1746 року — суди за спадок між синами Франциски Немиричівни та Міхала Богуша по смерті обох батьків.
  • 1748 року — Горошки купує Кароль Немирич, онук Стефана Немирича, брата Юрія. Очевидно, Немиричі зберігали родинну пам'ять про Горошки як про свою давню більш ніж столітню власність, тому нащадки Немиричів приїздили здалеку і купували цей маєток, як це зробив Кароль Немирич, а пізніше Анджей Дубравський (праонук Теодора Немирича)
  • 1754 року — містечко у власності королівського ротмістра Ґабріеля Перетятковича.
  • 1788 року — у Великих Горошках налічувалося 46 дворів[7]. Якщо при переписі 1798 року в кожному дворі в середньому жило по 8 мешканців, то за тієї ж умови у 46 дворах в 1788 році в Горошках мало би жити близько 368 мешканців.

Доба Російської імперії (1793 - 1917)[ред.ред. код]

  • 1795 року — маєток Анджея Дубравського конфісковує російська влада.
  • 1796 року — конфіскований маєток Анджея Дубравського імператриця Катерина II подарувала полководцю Михайлові Кутузову, який відзначився під час російсько-турецької війни. Кутузов бував у своєму маєтку в Горошках у 1802—1805 рр.
  • 1798 року — у містечку нараховувалося 64 двори та 522 мешканці. Діяла винокурня, 2 водяні млини та корчма.
Військово-топографічна карта Російської імперії 1846—1863 рр.[8]

У 1912 р., з нагоди сторіччя франко-російської війни (1812), Горошки перейменовуються у Кутузове, у 1921 році — у Володарськ (на честь відомого діяча більшовицької партії В.Володарського (Мойсея Гольдштейна), вбитого у 1918 р.), а в 1927 році — на Володарськ-Волинський.

4 лютого 2016 року Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про перейменування окремих населених пунктів та районів», відповідно до якої селище міського типу Володарськ-Волинський Володарсько-Волинського району перейменоване на селище міського типу Хорошів[9].

Визначні місця та пам'ятки[ред.ред. код]

Кутузівський парк[ред.ред. код]

Пам'ятник М. І. Кутузову у парку його імені

Старовинний парк, закладений у XVIII ст. над високим берегом річки Ірші. Збереглися вікові дуби та залишки старовинних фортифікацій — земляних валів та ровів. У XIX ст. в центрі парку знаходився палац, який належав М. І. Кутузову, а потім його нащадкам. Під час Першої світової війни палац було перетворено на військовий шпиталь для поранених. У 1919 р., під час Громадянської війни, палац згорів. Пізніше на його місці утворився пустир, що заріс чагарниками. У 1941 р. частину дерев у парку було вирубано німецькими окупантами для відновлення мосту через Іршу, знищеного відступальними частинами Червоної Армії.

У 1959 р. парк було названо на честь М. І. Кутузова і встановлено бюст полководця (скульптор Г. Постников). У серпні 2004 р. цей пам'ятник став жертвою вандалізму: постамент було частково зруйновано, а бронзове погруддя вкрадено[10]. Пізніше на цьому місці було встановлено новий пам'ятник Кутузову.

Музей коштовного і декоративного каміння[ред.ред. код]

Музей декоративного та коштовного каміння Міністерства фінансів України

У 1996 згідно з постановою Кабінету міністрів України, колекцію мінералів та гірських порід мінералогічного музею підприємства «Кварцсамоцвіти» було передано Музею коштовного та декоративного каміння, утвореному в підпорядкуванні Міністерства фінансів України. Ця мінералогічна колекція, заснована у 1951 р., базується на зразках гірських порід і мінералів камерних пегматитів Волинського родовища моріону. Це єдине в Україні родовище камерних пегматитів, де видобувалися унікальні кристали кварцу, топазу і берилу.

Зараз до колекції музею входять більш ніж 1500 зразків мінералів та гірських порід із геологічних утворень України та інших країн світу, зокрема зразки волинського бурштину з Клесівського родовища (Поліський бурштиноносний район). Експозиція музею займає п'ять залів.

Районна державна адміністрація
В центрі селища

Постаті[ред.ред. код]

Уродженцем Хорошева є Герой України, захисник Майдану Прохорчук Віктор Олександрович.

Освіта[ред.ред. код]

Загальноосвітні навчальні заклади:[11]

  • Хорошівське навчально-виховне об'єднання «Школа-дитячий садок» І-ІІІ ст. № 1 (вул. Незалежності, 34)
  • Хорошівська гімназія (вул. Гв. Кантемирівців)

Дошкільні навчальні заклади:[11]

  • Хорошівське навчально-виховне об'єднання «Школа-дитячий садок» І-ІІІ ст. № 1 (вул. Східна, 8)
  • Хорошівський ДНЗ «Веселка» (вул. Незалежності, 25а)

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Головне управління статистики в Житомирській області
  2. Перейменування окремих вулиць смт. Володарськ-Волинський
  3. Генрик Літвін "З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569—1648)". — Київ: Дух і Літера, 2016. — 616 с.
  4. Henryk Litwin "Ukraina (Kijów-Bracław)". Dz.I, s.36, Dz.II, s.112.
  5. Военно-топографическая карта Российской Империи 1846-1863 гг. 
  6. http://xn--h1afiajie1b6j.zt.ua/index.php/18-novyny/istoriia/609-shcho-vidkryvaiut-nam-karty
  7. https://books.google.com.ua/books?id=Z841AAAAMAAJ&pg=PA296&lpg=PA296&dq=Wielkie%20Horoszki&source=bl&ots=aE5f-X3Ysa&sig=RvK7Mw0Qz1yosbyOAUwmHEy-iwU&hl=uk&sa=X&ved=0ahUKEwi6grPJsajbAhUBDywKHU29AFY4ChDoAQhGMAU#v=onepage&q=Horoszki&f=false
  8. Военно-топографическая карта Российской Империи 1846—1863 гг. (издавалась до 1919 г.), созданная под руководством Ф. Ф. Шуберта и П. А. Тучкова. Масштаб: 3 версты на дюйм. Ряд: XXII, лист: 7. Показаны территории: Волынской губернии, Киевской губернии
  9. Про перейменування окремих населених пунктів та районів | від 04.02.2016 № 984-VIII. zakon5.rada.gov.ua. Процитовано 2017-03-18. 
  10. Горошківщина — перлина українського Полісся. Краєзнавча хрестоматія Володарськ-Волинського району Житомирської області. Житомир, вид-во «Волинь», ПП «Рута», 2005. ISBN 966-8059-52-2
  11. а б Список установ освіти
  12. База даних малих космічних тіл JPL: 212465 Горошки (англ.). 

Джерела та зовнішні посилання[ред.ред. код]