Перейти до вмісту

Хронологія утисків української мови

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Лінгвоцид української мови — цілеспрямовані заборони та утиски української мови з метою її викорінення в Україні та поза її межами під владами Речі Посполитої, Імперії Габсбургів, Російської імперії[1][2], Румунського королівства, Другої Польської Республіки, СРСР[3] та російської військової окупації у першій половині XXI століття.[4]

Хронологія

[ред. | ред. код]

XVII століття

[ред. | ред. код]

XVIII століття

[ред. | ред. код]

Упродовж XVIII століття було ухвалено низку актів, що запроваджували обов'язкове цензурування всіх українських книжок у Москві. Зокрема, Петро I розпорядився скоротити набір до Києво-Могилянської академії з 2000 до 161 особи, а найкращим випускникам наказували в обов'язковому порядку виїжджати з Києва до Москви[9].

У XVIII столітті російська влада посилила контроль над українським книгодрукуванням, освітою та церковною практикою, що звужувало сферу вживання української мови. У дослідницькій літературі цю політику також розглядають у зв'язку з залученням вихідців з України до культурного й церковного життя Московії та Російської імперії. Наприкінці XVII — початку XVIII століть серед перших були Інокентій Ґізель, Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії[9].

«Петро І» та «Сенатський указ 1720 р.» Перформанс проти русифікації, 2015 р.[15][16]
  • 1720 — сенатський указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою[17] і вилучення українських текстів з церковних книг[6][18][19][20]. Дозволявся лише передрук давніх видань, які не мали відрізнятися мовою і навіть наголосами від російської[21]. Під час видання релігійної літератури її текст мали звіряти з російськими відповідниками, щоб «ніякої різниці й окремого наріччя в них не було»[22].
  • 1721 — запроваджено мовну цензуру — приведення книг будь-яких українських видань у відповідність до російських видань[3][21].
  • 1729 – наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську мову всі державні постанови і розпорядження[23][8].
«Анна Іванівна» та її «грамота 1731 року» під час перформансу проти русифікації, 2015 р.[15][16]
Зображення Катерини ІІ та її інструкції «Про обрусіння Малоросії (1764)». Акція проти русифікації, 2015[15][16]
  • 1764 — секретна інструкція Катерини II новопризначенному генерал-прокурору Сенату князеві Олександру Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини[26]. Для цього рекомендувалося заохочувати незгоди між гетьманом і полковниками, мати серед них донощиків; Катерина II, виступала «визволителькою» української людності від гніту тамтешніх «маленьких тиранов»[17].
  • 1765 — в Києво-Могилянській академії запровадили викладання російською мовою, а єпархіальне керівництво контролювало, щоб у церквах церковнослов'янські тексти читали з дотриманням російської, а не української вимови[22].
  • 1769 — Синод РПЦ видав розпорядження про заборону друку та використання букварів[8] українською мовою[17][22], а також про вилучення наявних примірників із обігу[20][27].
  • 1775 — після ліквідації Запорізької Січі було закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях[20][8].
  • 1784 — наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою, позбавивши український народ власної книги, циркуляром заборонив викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії та ввів обов'язкову російську мову в усіх училищах імперії[6].
  • 1785—1800 — і пізніше, накази про обов'язкове виправлення мови опублікованих в Україні книг за російськими зразками надходили в різних редакціях[3].
  • 1786 — у Києво-Могилянській академії єдиною мовою викладання визнано російську мову[3].
  • 1787—1789 — з ініціативи та участі Катерини II у Петербурзі видано «Порівняль­ний словник усіх мов», у якому українська мова позначена як «малороссийское наріччя», охарактеризоване як різновид російської, «на польський зразок застосоване»[28].
  • 1789 – розпорядження Едукаційної комісії Сейму Речі Посполитої про закриття всіх українських шкіл[20][8][22].

XIX століття

[ред. | ред. код]
«Петро Валуєв» та його «циркуляр» біля Адміністрації Президента України, зображені учасниками перформансу проти русифікації, 2015 р.[16]
  • 1863 — Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути»[37][6][17][8]. У результаті дії цього документа було припинено друк книжок українською мовою та закрито українські недільні школи[6].
  • 1864 — після прийняття Статуту, навчальний процес у початкових народних училищах здійснювався російською мовою[38][8].
  • 1869 — запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Королівства Галичини та Володимирії[35][8].
  • 1870 — міністр народної освіти Російської імперії Д. Толстой у межах політики щодо «інородців» проголосив, що кінцевою метою їхньої освіти має бути «обрусіння і злиття з російським народом»[39][40][41][8].
  • 1876 — Емський указ Олександра ІІ (цей документ ще називають «указом Юзефовича»)[42] увів додаткові обмеження на публічне вживання української мови[22], зокрема про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури[43], а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами[6], тобто народних пісень[44]. Указ забороняв публікувати не лише оригінальні твори українською мовою, а й українські переклади з будь-яких мов, у тому числі й російської[17]. Видано циркуляр про вилучення українськомовних видань із бібліотек початкових і середніх шкіл[45]. Вперше оприлюднено у книжці Савченко Ф., «Заборона українства», 1876 року. Емський указ залишався чинним протягом 30 років і фактично втратив силу лише після 1905 року, коли в Російській імперії затвердили нові правила книгодрукування. Проте його офіційного скасування так і не відбулося. Навіть після того, як науковці Імператорської академії наук Російській імперії (Ф. Корш, П. Фортунатов, О. Шахматов та інші підготували доповідну записку «Объ отмѣнѣ стѣсненій малорусскаго пѣчатнаго слова» (1905)[46][47] із засудженням обмежень, царський уряд заявив, що їх скасування є передчасним[6].
  • 1881 — заборона вшанування Т. Г. Шевченко[48][49] і викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою[22]
  • 1883 — київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив театральні вистави українською мовою на підлеглих йому територіях — у Київській, Полтавській, Волинській і Чернігівській губерніях та на Поділлі[6].
  • 1884 — заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях[6][8].
  • 1888 — указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами[6][8].
  • 1892 — заборона перекладати книжки з російської мови українською[50][8].
  • 1895 — заборона Головного управління Російської імперії в справах друку видавати українські книжки для дітей[45][8].

Наприкінці XIX ст. російська цензура забороняла або витісняла в друці й публічному вжитку слова «козак», «козацький», «Запорізька Січ», «Україна», «український»[6].

XX століття

[ред. | ред. код]
  • 1903 — на відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою[51][52][53].
  • 1908 — чотирма роками пізніше після визнання Російською академією наук української мови мовою[8], Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії[54].
  • 1910 — циркуляром голови Ради міністрів П. Столипіна губернаторам було наказано припинити реєстрацію «інородницьких», зокрема українських, національних і культурно-просвітницьких товариств як таких, що нібито загрожують громадському порядку й державній безпеці імперії[55]. Заборонені українські видавництва й читання лекцій українською мовою[6].
  • 1911 — постанова VII дворянського з'їзду у Москві про виключно російськомовну освіту й недопущення уживання інших мов у школах Російської імперії[54][8].
  • 1913 — попечитель Київського навчального округу видав інструкцію, в якій заборонив учням та студентам відвідувати українські театральні вистави[56].
  • 1914 — заборона відзначати 100-річчя Тараса Шевченка[57][58]; указ Миколи ІІ про скасування української преси[6][8], фактично ця заборона поширювалася на друк будь-яких текстів українською мовою. Того ж року було знищено бібліотеку НТШ[6].
  • 1914—1915 — російська окупаційна адміністрація в Галичині закрила українські видання й школи, замінюючи їх російськими[59][17]. Водночас подібних заборон не запроваджували щодо німецьких, польських і єврейських освітніх та друкованих установ[22].
  • 1918 — червоногвардійські загони Муравйова захопили Харків, Полтаву, Київ та інші міста. У Полтаві, за спогадами М. Полетики, містом їздив броньовик із написом «Смерть українцям!», зі стін зривали портрети Шевченка й топтали їх ногами, а українська мова на вулицях стала небезпечною для її носіїв[60].
  • 1919 — денікінський режим і наближена до нього преса заперечували українську державність, обстоюючи «єдину і неділиму Росію»; українські видання переслідувалися[61][62].
  • 1922 — проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (московитської) та селянської (української), в якій перемогти повинна перша[63][64].
  • 1924 — польське законодавство ухвалило закон, який обмежував уживання української мови в адміністрації, судочинстві та школах на західноукраїнських землях[22], що перебували під владою Польської республіки[6].
  • 1924 — в Румунському королівстві українцям було заборонено отримувати шкільну освіту українською мовою[6]. Румунська влада послідовно проводила політику румунізації українського шкільництва; до 1927 року на Буковині не залишилося жодної початкової школи з українською мовою навчання[65].
  • 1925 — остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові[66].
  • 1926 — уряд Румунії заборонив уживання української мови в адміністративних установах, судах і церкві[22].
  • 1926 — лист Сталіна «Товаришу Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації»[63].
  • 1930 — проведення польським санаційним урядом позазаконно адміністративно-репресивної акції «пацифікації» у Галичині проти українського населення, що завдало удару по українському громадському й культурно-освітньому життю та осередкам Просвіти[67][68].
  • 1932—1933 — сталінський режим згорнув політику українізації: 1932 року її було припинено за межами УСРР, а в самій УСРР українську мовно-культурну політику поставлено під жорсткий партійний контроль і боротьбу з «націоналістичними ухилами»[69][70][71]. У новій редакції «Українського правопису» з ідеологічних міркувань була силоміць вилучена літера «Ґ»[72][73].
  • 1932—1933 — масштаб і спрямованість цієї боротьби з українською мовою наочно демонструють промовисті назви офіційних документів та пропагандистських публікацій початку 1930-х років: «Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті»; «Націоналістична небезпека на мовному фронті і боротьба проти неї»; «Націоналістичні перекручення в питаннях словотвору»; «Проти націоналізму в математичній термінології»; «Ліквідувати націоналістичне шкідництво в радянській фізичній термінології»; «Викорінити націоналізм у виробничій термінології»; «Добити ворога». Ці заклики лунали саме в час найвищої хвилі Голодомору 1932—1933 років[17]. Комісія Народного комісаріату освіти УСРР вимагала перебудувати подальший розвиток української термінології та словникової діяльності на марксистсько-ленінській основі й засудити практику творення питомих українських відповідників замість інтернаціональних або наближених до російських форм[74].
  • 1933 — розгортання сталінських репресій проти української літератури стало одним із рубежів нищення покоління «Розстріляного відродження», що завдало тяжкого удару по розвитку української літературної мови[75][71][76].
  • 1933 — скасування в Румунському королівстві міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 pоку, яке дозволяло викладання української мови як предмета в школах із більшістю українських учнів[71][77].
  • 1934 — спеціальне розпорядження міністерства виховання Королівства Румунія про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» 24 українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови[71][78].
  • 1937 — початок польської програми «ревіндикації» зі знищенням українських культурних осередків на Холмщині й Волині, зокрема церкви, на території Другої польської республіки[79].
«Сталін» та імітація постанови «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік й областей» біля Адміністрації Президента України. Перформанс проти русифікації та з вимогою законодавчого захисту української мови, що був проведений рухом Відсіч у День української писемності та мови 2015 року[15][16]
  • 1938 — ухвалено постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» та відповідну постанову РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України»[80][71][81].
  • 1938 — проведення польським урядом силами війська Полонізаційно-відновної акції. Апогею полонізаційно-ревіндикаційної акції польської влади на Холмщині й Підляшші супроводжували руйнування православних храмів і тиск на православне духовенство з вимогою вести проповіді та викладати Закон Божий польською мовою[79][82].
  • 1947 — операція «Вісла»; розселення частини українців з етнічних українських земель Бойківщини, Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини «урозсип» між поляками у Західній Польщі[22] для прискорення їхнього ополячення[83]. Це перешкоджало створенню українських освітніх і культурних установ та звужувало можливості спілкування рідною мовою поза родинним середовищем.[22].
  • 1958—1959 — союзна та республіканська шкільна реформа закріпила право батьків обирати мову навчання дітей, що в умовах привілейованого становища російської мови посилило русифікацію освіти в УРСР[84][17][74][85].
  • 1959 — в Україні почали утверджуватися українсько-російська двомовність і мовна політика, що в межах концепції «нової історичної спільноти — радянського народу» фактично орієнтувала суспільство на перехід до російської мови повсякденного спілкування[86].
  • 1961—1964 — органи КДБ при РМ УРСР переслідували й «профілактували» групи молоді та інтелігенції в Києві, Дніпропетровську, Львові та Івано-Франківську, які виступали проти русифікації та за ширше використання української мови[87].
  • 1960—1980 — в Румунії за режиму Ніколае Чаушеску тривало згортання українського шкільництва та румунізація освіти української меншини[88].
  • 1961 — на ХХII з'їзді КПРС ухваленя нової Програми партії, що передбачала дальше зближення, а по суті — злиття «соціалістичних націй»[17].
  • 1973 — заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда». У статті 20 «Основ законодательства Союза ССР и союзных республик о народном образовании» удруге закріплено норму про «вільний вибір» мови навчання, що зберігало привілейоване становище російської мови в системі освіти[84].
  • 1978 — 1978 — видано постанову ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури[74][22].
  • 1978 — на Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України[89].
  • У 1980-х роках українською мовою навчалося лише 47,5 % школярів України[22].
  • 1983 — постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» — прямо підкреслювала провідну роль російської мови й водночас повністю ігнорувала занепад так званих національних мов; російську фактично трактували як «інтернаціональну»[22]. В УРСР видана відповідна директива Міносвіти, що посилило пріоритет російської мови в системі освіти республіки[74][17][90].
  • 1985 — прийнято постанову «Про додаткові заходи покращення викладання російської мови в національних середніх загальноосвітніх школах». Русифікація освіти не припинялася[84].
  • 1990 — прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної[91].

XXI століття

[ред. | ред. код]
  • 10 серпня 2012 — набував чинности закон України «Про засади державної мовної політики» (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або «мовний закон»). Закон передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10 %[92][93].
  • 2014 — на окупованих РФ громадах Донецької області України, у школах кількість годин української мови скоротили до однієї на тиждень, а 97 % шкіл перевели на російську мову навчання[94]. У 2020 її формальну присутність у «конституції» повністю скасовують[95].
  • 2016 — після окупації Криму Росією україномовне шкільництво на півострові було майже повністю згорнуте; станом на 2016 рік діяла лише одна школа, заявлена як україномовна[96].
  • 2019 — за даними правозахисників, у Криму не залишилося жодної школи з навчанням українською мовою[97].
  • 2020 — на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей систематичне вивчення української мови у школах було згорнуте; її залишали переважно у формі факультативів, для відкриття яких вимагали згоди більшості класу[98][99].
  • 2022 — звернення депутата Держдуми Євгена Федорова до голови Міністерства науки РФ щодо створення в Росії Інституту регулювання норм української мови[100].
  • 2022 — на тимчасово окупованих територіях України російська окупаційна влада запроваджувала російські освітні стандарти, усувала з навчального процесу українську мову, українську літературу та історію України, вилучала українські підручники й чинила тиск на педагогів[101][102][103][104]. Так звані «російські стандарти освіти» застосовувалися і щодо викрадених з окупованих територій українських дітей. Їх примушували вивчати російську мову[105][106][107].
  • 2023 — На тимчасово окупованих територіях росіяни вилучають українські книги з фондів загальних та шкільних бібліотек та спалюють їх в котельнях[108].
  • 2024 — За даними опублікованого 20 червня звіту «Навчання в окупації: примусова русифікація системи освіти на окупованих територіях України» від правозахисної організації Human Rights Watch, російська окупаційна влада продовжує витісняти українську мову з освіти на окупованих територіях та нав'язувати російську освітню систему[109]. Також російські окупаційні адміністрації заборонили Святого Миколая, колядки й вертепи[110][111][112].

Репресовані носії знань української мови

[ред. | ред. код]

Протидія лінгвоциду

[ред. | ред. код]

25 квітня 2019 року ухвалений Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який забезпечує пріоритетність української мови у понад 30 сферах суспільного життя: у державному управлінні, ЗМІ, сфері освіти, науки, культури, реклами, послуг. Водночас він є достатньо гнучким щодо застосування інших мов поруч з українською і взагалі ніяк не регулює приватного спілкування.

Станом на березень 2022 року 83 % громадян України підтримують, щоб українська залишалася єдиною державною мовою в країні.[117]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови) [Архівовано 22 березня 2022 у Wayback Machine.]. — К., 2004. — 168 с. — ISBN 966-8039-43-2.
  2. ↑ Чайковський А. С., Щербак М. Г. За законом і над законом: З історії адміністративних органів і поліцейсько-жандармської системи в Україні (IX — початок XX ст.). — К., 1996.
  3. ↑ а б в г д Гриценко П. Ю. Українська мова в Росії ХІХ — початку ХХ ст.: шляхи утвердження // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914). Збірник документів і матеріалів / відп. ред. Г. Боряк; упоряд. Г. Боряк,, В. Баран, Л. Гісцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України, Ін-т історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. — C. XL—XLI. — ISBN 978-966-02-6683-4.
  4. ↑ Gazeta.ua (20 квітня 2022). Окупанти намагаються знищити українську мову. Gazeta.ua (укр.). Архів оригіналу за 23 квітня 2022. Процитовано 23 квітня 2022.
  5. ↑ «Russia — Romanov Government, Alexis I, and Muscovite Administration» // Britannica
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Очеретянко С. І., Рябець Л. В. Заборона української мови [Архівовано 4 грудня 2019 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  7. ↑ Текст грамоти за Собраніе Гос. Грамотъ, ІІІ, № 77: «Окружная грамота царя Михаила Федоровича от 1 декабря 1627 г.» (рос.)
  8. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ Мильченко Л. Проблема розвитку української мови: хронологія лінгвоциду у датах і документах, законодавчі акти незалежної України та потрактовування сучасних медіа // Вісник Книжкової палати: наук.-практ. журн. 2023. — № 8. — С. 46–52.
  9. ↑ а б в г д е Хмельницька Л., Молоткіна В., Новородовська Н. Повернення імен видатних українців як основа національної свідомості та поновлення цілісного образу української культури XVII—XIX ст. // Збірник наукових статей «Український літопис». — 2024. № 3. — С. 120—132. ISSN 2786-8575; ISSN 2786-8583
  10. ↑ Тест на державність: Музей рідкісної книги у Ніжині подає приклад іншим. www.radiosvoboda.org. Радіо «Свобода». 27 січня 2019. Архів оригіналу за 25 травня 2019. Процитовано 25 травня 2019.
  11. ↑ а б 1690-ті рр. // Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови
  12. ↑ Багалій Д. І. Нарис української історіографії, т. I, Літописи, вип. 1 [Архівовано 4 липня 2021 у Wayback Machine.]. — Київ: Друкарня Всеукраїнської Академії Наук, 1923. — С. 26.
  13. ↑ Andrii Danylenko. Linguistic russification in Russian Ukraine: Languages, imperial models, and policies // Russian Linguistics. 43, 2019, p. 24-26. (англ.)
  14. ↑ Огієнко І. Історія української літературної мови. — К.: Наша культура і наука, 2004. — С. 150.
  15. ↑ а б в г Особливий статус для української мови вимагали біля Адміністрації Президента. УНН
  16. ↑ а б в г д Біля Адміністрації президента активісти вимагали особливого статусу для української мови Радіо Свобода
  17. ↑ а б в г д е ж и к л Дзюба І. М. Русифіка́ція в українському контексті // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 372-380. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  18. ↑ Огієнко Іван, Українська церква: Нариси з історії української православної церкви [Архівовано 26 жовтня 2020 у Wayback Machine.]: У 2-х т. — К., 1993. — 284 с.
  19. ↑ 3653. Октября 5. Сенатский. — О именовании Киевопечерского и Черниговского монастырей, во всех книгах, Ставропигиею Всероссийских Патриархов, и о непечатании новых книг без позволения Духовной Коллегии // Полное Собрание Законов Российской Империи, с 1649 года. — Т. 6 : 1720—1722. — СПб., 1830. — С. 244—245.(рос.)
  20. ↑ а б в г д XVIII ст. // Віктор Кубайчук. Хронологія мовних подій в Україні. Зовнішня історія української мови…
  21. ↑ а б Ісаєвич Я. Д. Друкарство і книговидання в Україні // Енциклопедія історії України / редкол.: В. А. Смолій та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  22. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Ажнюк Б. М. Лінгвоцид // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2. — С. 315—318.
  23. ↑ Пришляк В. З листування Данила Апостола // Науковий збірник «Український археографічний щорічник» (Нова серія, випуск 15, 2010. — С. 384—413.)
  24. ↑ Лизанчук Василь. Навічно кували кайдани: Факти, документи, комент. про русифікацію в Україні. ‒ Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. ‒ С. 56.
  25. ↑ Панич Г. І., Іщенко О. С. Мовне законодавство // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  26. ↑ Катерина ІІ про необхідність обрусіння Малоросії та викорінення гетьманства сайт проєкту Лікбез. Історичний фронт. Першоджерело — Секретнѣйшее наставленіе князю Александру Вяземскому // Сборник русского исторического общества. Том VII. — СПб.: Типография Императорской Академии наук, 1871. — С. 348.
  27. ↑ Об отмене стеснений малорусского печатного слова. — Санкт-Петербург: Типография Императорской Академии Наук, 1905. — С. 2.(рос. дореф.)
  28. ↑ Лисинюк М. В. Мовна ситуація в Наддніпрянській Україні в XVII—XVIII ст. // Культура України: збірник наукових праць. Серія: Культурологія. Харків: ХДАК, 2018. — № 62. — С. 160—170.
  29. ↑ Розпутенко Іван. Забуття українців [Архівовано 13 жовтня 2018 у Wayback Machine.]. — Київ: «К. І.С», 2008. — С. 23. ISBN 978-966-7048-87-7
  30. ↑ Возняк М. Як пробудилося українське народне життя за Австрії, Львів, 1924 р., «Діло»; — С.35-36
  31. ↑ Сокіл Б. М. Роль руського духовенства у розвитку руської (української) мови // Філологічні трактати = Philological Treatises: наук. журн., 2016. — Т. 8, № 4. — С. 68–77.
  32. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України, 1996.
  33. ↑ Довжук І. Книговидання в Україні у ХІХ ст. (інформаційно-комунікаційний підхід) / І. Довжук, Г. Січкаренко. Society. Document. Communication: зб. наук. ст. — 2022. Вип. 17. — С. 60–83.
  34. ↑ Симоненко Р. Г. Кирило-Мефодіївське товариство, Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 297-298. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  35. ↑ а б Стеблій Ф. І. Азбучна війна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  36. ↑ Н. Коляда. До історії діяльності недільних шкіл в Україні (60-ті роки ХІХ ст.) // Історико-педагогічний альманах. 2007. — Вип. 1. — С. 104—111.
  37. ↑ рос. дореф. никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ
  38. ↑ Ревега В. В. Початкові народні училища Полтавської губернії другої половини ХІХ ст.: їх види та організація навчання у них // Проблеми історії України ХІХ — початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. — 2009. — Вип. 16. — С. 395—399.
  39. ↑ Поліщук Ю. М. Національні меншини Правобережжя України у контексті етнічної політики Російської імперії (кінець XVIII — початок ХХ ст.). — Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. — С. 262. — ISBN 978-966-02-6549-3
  40. ↑ Поліщук Ю. Освіта німецьких колоністів Правобережної України наприкінці XVIII — на початку ХХ століття в політико-правовому полі російського царизму // Наукові записки ІПіЕНД. 2008. — Вип. 40. — С. 298—314. (С. 304)
  41. ↑ Правила о мерах к образованию населяющих Россию инородцев. 26 марта 1870 г. // Свод главнейших законоположений и распоряжений о начальных народных училищах. — Санкт-Петербург, 1883. — С. 42–45.(рос. дореф.)
  42. ↑ 1876 — Емський указ // Український інститут національної пам'яті
  43. ↑ Франко З. Т. Емський акт 1876 // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2. — С. 172.
  44. ↑ Повний текст Емського указу за журналом «Особого Совещания» (рос.)
  45. ↑ а б Макар Г. Цензурні переслідування української мови в Російській імперії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 19. — С. 46–52.
  46. ↑ Об отмене стеснений малорусского печатного слова. — СПб, 1905. — 100 с.
  47. ↑ Сарбей В. Г. Емський акт 1876 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
  48. ↑ 1881 р., лютого 24. Санкт-Петербург. — Розпорядження Головного управління у справах друку київському окремому цензорові з іноземної цензури про заборону друкувати статті до дня вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка, а також навчати в народних школах українською мовою та виголошувати нею церковні проповіді // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914): Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Г. Боряк; Упорядн.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України. Інститут історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. — К.: Інститут історії України, 2013. — С. 181—182. — ISBN 978-966-02-6683-4
  49. ↑ ЦДІАК України, ф. 294, оп. 1, спр. 4а, арк. 292 зв.
  50. ↑ Ольга Казакевич. Цензура й українська мова у національній політиці Російської імперії (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) // Науковий щоквартальник «Емінак» / Національна академія наук України, Інститут археології, Науково-дослідницький центр-Лукомор'є. 2017. — № 4(1). — С. 28–34.
  51. ↑ Беззуб Ю. В., Беззуб І. О. Борис Грінченко і відкриття пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві 1903 р. // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. 2024. — Вип. 73. — С. 403—430.
  52. ↑ Ємець Т. Олена Пчілка — визначна діячка українського руху другої половини ХІХ — початку ХХ століть // Українознавчий альманах. 2011. — Вип. 6. — С. 17–20 (С. 19)
  53. ↑ 1903 р., вересня 4. Полтава. — Донесення старшого фабричного інспектора Полтавської губернії К. Краузе київському окружному фабричному інспекторові про інцидент під час урочистостей з нагоди відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві після заборони полтавським міським головою В. П. Трегубовим виголошувати промови українською мовою // Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914): Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Г. Боряк; Упорядн.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України. Інститут історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. — К.: Інститут історії України, 2013. — С. 315—317. — ISBN 978-966-02-6683-4
  54. ↑ а б Даниленко С. Українська інтелігенція в Русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХІХ — поч. ХХ ст.) // Український історичний збірник. 2013. — Вип. 16. — С. 119—130.
  55. ↑ Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847—1914): Збірник документів і матеріалів / Відп. ред. Г. Боряк; Упорядн.: Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова, Л. Демченко, О. Музичук, П. Найденко, В. Шандра; НАН України. Інститут історії України; Укрдержархів, ЦДІАК України. — К.: Інститут історії України, 2013. — С. XXXVI. — ISBN 978-966-02-6683-4
  56. ↑ Наша пісня гарна й нова?. Михайло Кальницький
  57. ↑ Авраменко А. М. Микола II // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  58. ↑ Ювілей Т. Г. Шевченка і студентські заворушення в Києві 100 років тому // Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
  59. ↑ Любченко В. Б. Галицьке генерал-губернаторство // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  60. ↑ Гай-Нижник П. П. Муравйов Михайло Артемович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  61. ↑ Бойко О. Життя Києва під владою білогвардійців (вересень–грудень 1919 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. 2011. — Вип. 6. — С. 229—256.
  62. ↑ Бойко О. Українське громадське життя Києва під владою білогвардійців (1919 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. 2012. — Вип. 8. — С. 142—163.
  63. ↑ а б Парахіна М. Теорія «боротьби двох культур» — у пошуках російсько-українського історіографічного консенсусу (минуле і сучасне однієї концепції) // Український історичний збірник. 2012. — Вип. 15. — С. 303—316.
  64. ↑ Парахіна М. Б. Більшовицька «теорія боротьби двох культур» і історичні реалії 30–60-х років ХХ ст.: еволюція проблеми // Сумський історико-архівний журнал. 2012. — № XVIII—XIX. — С. 95–106.
  65. ↑ Житарюк І. В. Система освіти Буковини та Хотинщини за часів їх перебування у складі королівської Румунії (1918—1940) // Наука. Релігія. Суспільство. 2011. — № 4. — С. 33–41.
  66. ↑ Качмар В. М. Львівський таємний український університет // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6: Ла-Мі. — 790 с.
  67. ↑ Рубльов О. С. Пацифікація // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  68. ↑ Скакун, Роман. «Пацифікація»: польські репресії 1930 року в Галичині / Ін-т історії Церкви Укр. катол. ун-ту. — Львів: Вид-во Укр. катол. ун-ту, 2012. — С. 86, 104. — ISBN 978-966-8197-91-8.
  69. ↑ Бондарчук П. М., Даниленко В. М. Українізації політика // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  70. ↑ Мейс Джеймс. Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 pp.) // Український історичний журнал. 1995. № 1. С. 34-48.
  71. ↑ а б в г д Шевельов, Юрій. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941): Стан і статус / пер. з англ. Оксани Соловей. — Нью-Йорк: Сучасність, 1987. — С. 171—236. — ISBN 3-89278-000-5.
  72. ↑ Півторак Г. П. «Ґ» // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови; редкол.: В. М. Русанівський (співголова), О. О. Тараненко (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана, 2004. — 824 с. : іл. — ISBN 966-7492-19-2.
  73. ↑ Український правопис / Нар. комісаріат освіти УСРР; [авт. передм. А. Хвиля]. Харків: Рад. шк., 1933. 94, [1] c.
  74. ↑ а б в г Українська мова у XX сторіччі — історія лінгвоциду. Документи і матеріяли / За ред. Л. Масенко; упоряд. Л. Масенко, В. Кубайчук, О. Демська-Кульчицька. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005. — 399 с. — ISBN 966-518-314-1.
  75. ↑ Рубльов О. С. Розстріляне відродження // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
  76. ↑ Архів Розстріляного відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920–1930-х років / упоряд. О. Ушкалов, Л. Ушкалов. — Київ: Смолоскип, 2010. — 453 с. — ISBN 978-966-2164-17-6
  77. ↑ Рендюк Т. Г. Українці Румунії: національно-культурне життя та взаємовідносини з владою. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2010. — 150 с. — ISBN 978-966-02-5826-6
  78. ↑ Буковина: її минуле і сучасне / за ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. — Париж: Зелена Буковина, 1956.
  79. ↑ а б Гудь, Богдан. Політика «ревіндикації» на Холмщині і Волині 1937—1938 рр. та її наслідки для українсько-польських стосунків // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2012. — Вип. 21. — С. 256—266.
  80. ↑ Єфіменко Г. Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо Радянської України (1932—1938). — Київ: Інститут історії України НАН України, 2001. — С. 174—176. — ISBN 966-02-2002-2.
  81. ↑ Постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей». 13 марта 1938 г. // РГАСПИ. Ф. 17. Оп. 3. Д. 997. Л. 103—107. Подлинник. Машинопись. // Электронная библиотека исторических документов(рос.)
  82. ↑ Про руйнування православних церков на Холмщині та Підляшші. 1938 рік // Український інститут національної пам'яті. — 15.06.2018
  83. ↑ Заброварний С. Акція Вісла // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  84. ↑ а б в Хоменко, Н. М., Янковська О. В. Середня освіта в Україні. Середня освіта в УРСР від Другої світової війни до руйнації СРСР // Енциклопедія історії України: Додатковий том. Кн. 1: А–Я / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; НАН України, Інститут історії України. — Київ: Наукова думка, 2021. — 773 с.
  85. ↑ Закон Української РСР «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» // Відомості Верховної Ради УРСР. 1959. № 14, ст. 101.
  86. ↑ Кравець Л. В. Рідна мова // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  87. ↑ Бажан О. Г. Рух за поширення української мови в період «хрущовської відлиги» // Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. 2007. Т. 65. С. 40–49.
  88. ↑ Волощук Ю. Політика денаціоналізації українців у період правління Н. Чаушеску // Освіта регіону. — 2016. — № 4. — С. 27.
  89. ↑ Зайцев Ю. Д. Гірник Олекса Миколайович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 108. — ISBN 966-00-0405-2.
  90. ↑ Постанова колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) // Сучасність. — 1983. — Ч. 11 (271). — С. 93–100
  91. ↑ Закон СССР от 24.04.1990 № 1450-I «О языках народов СССР» // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. — 1990. — № 19. — Ст. 327.(рос.)
  92. ↑ Іщенко О. С., Панич Г. І. Мовне законодавство // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2025. — ISBN 966-02-2074-X.
  93. ↑ 4 століття репресій. Як українську мову намагались вбити 134 рази. espreso.tv (укр.). Архів оригіналу за 15 березня 2022. Процитовано 4 квітня 2022.
  94. ↑ Лина Кущ. Школы "ДНР": как изучают украинскую историю и язык?. bbc.com (рос.). Архів оригіналу за 8 травня 2022. Процитовано 8 травня 2022.
  95. ↑ Отмена языка. В Донецке поменяли "конституцию". svoboda.org (рос.). Архів оригіналу за 12 березня 2020. Процитовано 8 травня 2022.
  96. ↑ Искоренить идентичность: как из крымских школ выдавливают украинский язык. ru.krymr.com (рос.). Архів оригіналу за 9 травня 2022. Процитовано 9 травня 2022.
  97. ↑ В Крыму не осталось ни одной школы с обучением на украинском языке – правозащитники. ru.krymr.com. 26.03.2019. Архів оригіналу за 9 травня 2022. Процитовано 9 травня 2022.
  98. ↑ Кто в "ЛНР" ждет возвращения Украины: рассказ о жизни на территории сепаратистов. dw.com (рос.). Архів оригіналу за 8 травня 2022. Процитовано 8 травня 2022.
  99. ↑ Дети, забудьте украинский: зачем в оккупации окончательно убирают изучение языка? (рос.). Архів оригіналу за 1 квітня 2022. Процитовано 8 травня 2022.
  100. ↑ Лінгвоцидна стратегія Кремля: у Росії хочуть «регулювати норми української мови» аж до злиття
  101. ↑ Росіяни хочуть скасувати українську мову, літературу та історію у школах під окупацією. Українська правда _Життя. Архів оригіналу за 4 квітня 2022. Процитовано 4 квітня 2022.
  102. ↑ Окупанти знищують українську літературу та підручники історії: які книги "під забороною". Інформаційне агентство Українські Національні Новини (УНН). Всі онлайн новини дня в Україні за сьогодні - найсвіжіші, останні, головні. (укр.). Архів оригіналу за 18 квітня 2022. Процитовано 18 квітня 2022.
  103. ↑ «Змушують вчити російською». На півдні України військові РФ полюють на освітян. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 5 квітня 2022. Процитовано 4 квітня 2022.
  104. ↑ У Криму збираються створити "табори перекваліфікації" для депортованих педагогів, - РНБО ᐉ Народна Правда. Народна Правда (укр.). 17 квітня 2022. Процитовано 18 квітня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  105. ↑ Окупанти впроваджують насильницьку русифікацію для депортованих українців. UA.NEWS. 17 квітня 2022. Архів оригіналу за 18 квітня 2022. Процитовано 18 квітня 2022.
  106. ↑ У Криму «друзі Данилевського» відроджують агресивну «русскость». Крым.Реалии (укр.). Архів оригіналу за 18 квітня 2022. Процитовано 18 квітня 2022.
  107. ↑ В Мелітополі окупанти нищать книги з історії України. censor.net. 18.05.22.
  108. ↑ Окупанти спалюють на ТОТ українські книги в котельнях — Центр національного спротиву. Архів оригіналу за 1 травня 2023. Процитовано 6 лютого 2023. {{cite web}}: символ нерозривного пробілу в |title= на позиції 54 (довідка)
  109. ↑ Україна: Примусова русифікація освіти на окупованих територіях (укр.). Human Rights Watch. 20 червня 2024.
  110. ↑ Росіяни заборонили на захоплених територіях України Святого Миколая, колядки й вертепи
  111. ↑ Загарбники заборонили колядувати на тимчасово окупованих територіях
  112. ↑ Росіяни заборонили на захоплених територіях України Святого Миколая, колядки й вертепи
  113. ↑ «Философский энциклопедический словарь». — г. Москва: изд. Советская энциклопедия. Гл. редакция: Л. Ф. Ильичёв, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалёв, В. Г. Панов. 1983 г. (рос.)
  114. ↑ Колубовский Я., Краткая библиографическая справка: «Лесевич Владимир Викторович [Архівовано 7 серпня 2015 у Wayback Machine.]», сайт «РУНИВЕРС» (рос.)
  115. ↑ Ігнатуша О., Тарнавський Петро [Архівовано 9 липня 2015 у Wayback Machine.] (біографія)
  116. ↑ а б стор. 3514, том 9, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5
  117. ↑ Опитування: 83% українців виступають за українську як єдину державну мову в країні. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 23 квітня 2022. Процитовано 23 квітня 2022.

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Хронологія_утисків_української_мови&oldid=47666102