Цибулів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
смт Цибулів
Країна Україна Україна
Область Черкаська область
Район/міськрада Уманський район
Рада Цибулівська селищна рада
Код КАТОТТГ:
Основні дані
Засноване 15 століття[1]
Статус із 1965 року
Площа  км²
Населення 3587 (01.01.2017)[2]
Поштовий індекс 19114
Телефонний код +380 4746
Географічні координати 49°04′24″ пн. ш. 29°50′50″ сх. д. / 49.07333° пн. ш. 29.84722° сх. д. / 49.07333; 29.84722Координати: 49°04′24″ пн. ш. 29°50′50″ сх. д. / 49.07333° пн. ш. 29.84722° сх. д. / 49.07333; 29.84722
Висота над рівнем моря 213 м
Водойма річка Цибулівка
Відстань
Найближча залізнична станція: Монастирище
До райцентру:
 - автошляхами: 12 км
Селищна влада
Адреса смт Цибулів, вул. Ватутіна, 21
Голова селищної ради Калашник Юрій Миколайович
Карта
Цибулів. Карта розташування: Україна
Цибулів
Цибулів
Цибулів. Карта розташування: Черкаська область
Цибулів
Цибулів

Commons-logo.svg Цибулів у Вікісховищі

Цибулі́в — селище міського типу Уманського району Черкаської області у складі Монастирищенської міської громади. Розташоване на обох берегах річки Цибулівка (притока р. Гірський Тікич) за 12 км на північ від міста Монастирище та за 32 км від автомобільного шляху Київ—Одеса. Населення близько 3,8 тисяч чоловік.

Історія[ред. | ред. код]

Палац Рогозинських

Навколо селища виявлено залишки поселень трипільської та черняхівської культур, унікальне городище X-VIII ст. до н. е. в урочищі "Стінка". Зафіксовані також залишки городища ХVII ст. н. е. на території Старосілля, поселення давніх часів - на території парку.

Польський письменник у своєму дослідженні «Словник географічний королівства Польського та Інших країн слов’янських (1880 р.)» пише, що Цибулів було засновано ще у XIV ст. і носив назву Сорочин.

У 1569 році Цибулів по­трапив до Уман­ського повіту Брацлавського воєвод­ства.

У 1600-х роках власником Цибулева Олександр Янчинський, котрий у 1608 році продає його Анні Корецькій. Ось ця княгиня збудувала поселення зовсім на новій території, а саме на згині річки Цибулівки (де тепер парк і лікарня). З цього часу, вірогідно, поселення й стало називатися уже Цибулевом, а не Сорочином. Є джерела, в котрих зафіксовано, що уже у 1613 році Цибулів став містечком (тобто заселеним євреями і поляками — ремісниками та торговцями). На карті Г. Боплана за 1620-1630 роки поселення уже носить назву Цибулева.

Стара частина поселення стала з тих пір на­зиватися Старосіллям . Воно й тепер знахо­диться справа на горі, за річкою, якщо в’їжджати з Монастирища.

У 1630 році селище уже належало Олександру Фащевському, котрий продав його Флорію Потоцькому.

У червні 1648 року під час Визвольної війни Цибулів з польської неволі виз­воляли козацько-селянські загони Максима Кривоноса та уманського полковника Івана Ганжі. Під час цього повс­тання татари здійснили черговий набіг і знищили Цибулів, котрий мав у цей час свою фортецю.

Цибулів у 1703 році захопили спадкоємці Флорія Потоцького — Рогозинські, які уже до 1725 року перетворили селище знову у містечко, збудували маєток на території теперішньої лікарні та будинку культури. У 1755 році на Старосіллі збудували дерев'яну Покровську православну церкву.

У 1795 році відбувся третій поділ Польщі. Після нього Правобережжя, а отже, і Цибулів були приєднані до Росії у складі Липовецького повіту Київської губернії. Липовецький повіт поділили на 16 волостей. Серед них була і Цибулівська, до якої включили 9 сіл: Антоніну, Шабастівку, Княжу Криницю, Шарнопіль, Зарубинці, Княжики, Новосілку, Цибулів, з 1823 року — Владиславчик. На чолі волості поставили старшину, в селах — старост, утворили волосну та сільську управи. У Цибулеві на постій розмістили російських солдат Уманського полку.

За освітянською реформою у селі в 1883 році з’явилася однокласна церковно-парафіяльна шко­ла. Вона знаходилася на Старосіллі біля церкви.

За судовою реформою у Цибулеві діяв незалеж­ний волосний суд, у Монастирищі була резиденція мирового судді, в Умані — окружного суду при­сяжних.

Таким чином у Цибулеві, що став адмініст­ративним центром волості, поступово зароджу­валося громадсько-політичне життя. З 1864 р. ма­єтком став керувати Владислав Іпполитович Рогозинський. До цього він був предводителем дво­рянства Липовецького повіту, а маєтком управляла мати.

Значною подією для селища став 1876 рік: по­міщики Цибулева, Копіювати, П’ятигір, Монастирища, один з Поділля та австрійський підданий, об’єднавшись у товариство, розпочали будівництво цукроварні. Устаткування закупляв і на­правляв з Європи один із засновників заводу Йосиф Подоський.

Працював завод на дровах (спалював за сезон 2500 кубічних саженів), переробляв за добу 1,5 тисячі 12-пудових берковців, або 3 тисячі цент­нерів.

Напередодні Першої світової війни селище складалося із чотирьох частин: Старосілля та Тягуна (у першій жили селяни-українці, у другій — євреї), території цукрозаводу та благодійної лікарні, котра знаходилася неподалік від колишньої станції Івахни на Бевзах. Будинків було 699 (селянських — 476, єврейських — 223), жителів всього 3633 (3 тис. селян-українців, 633 - євреї), чоловіків 1865, жінок — 1798. Біля заводу зна­ходилося 11 будинків, в них жителів — 96. Зафік­совано і т. з. церковний хутір на 3 двори. Існувало дві школи: церковна (Старосілля) та однокласне училище на Тягуні. Законоучителем та священиком тоді був Самуїл Левіцький.

Цукрозавод став власністю заможних єврейських родин, що тримали контрольні пакети паїв, Грінбергів та Гальперіних. В 1909 році старе при­міщення заводу у ніч з 12 на 13 січня згоріло. Ще й тепер стверджують про те, що власники заводу заплатили великі гроші людині, котра вчинила цей підпал, і в ту ж ніч відправили її до Америки, щоб замести сліди злочину. Самі ж одержали 570 тисяч карбованців страховки і в тому ж році оновили будівлі і заводське устаткування. У 1915 р. будівницт­во продовжувалося, проте Перша світова війна, потім революція та громадянська війна не дали власникам можливості довести розпочату справу до кінця.

У лютому 1918 року впаду у Петрограді за­хопили більшовики. Вони закликали до боротьби проти поміщиків і обіцяли передати селянам землю. Дізнавшись про це, жителі Цибулева спочатку пограбували маєток Рогозинських, а потім спалили його, вигнали з еко­номій управителів, повалили пам’ятник царю.

9 лютого 1918 року у волості встановив радян­ську владу загін червоногвардійців на чолі з членом Київського обкому партії більшовиків Ю. Куликом. Загін ліквідував владу старшини та старост, при­значив ревком (революційний комітет). Почалося самозахоплення земель.

Однак радянську владу так і не встигли сфор­мувати: у березні селище окупували німці. З ними прийшли невеликі загони вояків Центральної Ради. Була відновлена управа, оку­панти зажадали повернути пограбоване поміщи­цьке майно. Хто не повертав — платив контрибу­цію.

У грудні 1918 року німці залишили Цибулів, а їх місце зайняли війська Української Директорії — нової української влади. Проте, 22 березня 1919 року в село вступив 7-й Сумський піхотний полк біль­шовиків. Його командир Іван Бочкін знову створив у селі ревком.

В кінці літа 1919 року у селище прийшли денікінці, котрі праг­нули відновити царські порядки і пограбували селян. Лише у грудні 1919 — січні 1920 року радян­ську владу тут встановили остаточно.

Галерея[ред. | ред. код]

Люди[ред. | ред. код]

В селищі народились:

Поховані[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

  1. Історія Монастирищини
  2. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2017 року (PDF(zip))
  3. www.warheroes.ru(рос.)
  4. www.warheroes.ru(рос.)

Література[ред. | ред. код]

  • Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.
  • Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області/ І. І. Волошенко. — Монастирище: [б.в.], 2003. — 464 с.

Посилання[ред. | ред. код]