Цой Віктор Робертович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Віктор Робертович Цой
фотографія
Віктор Цой у 1986 році
(фото Ігоря Мухіна)
Основна інформація
Дата народження 21 червня 1962(1962-06-21)
Місце народження Ленінград, РРФСР, СРСР
Дата смерті 15 серпня 1990(1990-08-15) (28 років)
Місце смерті 35-й км шосе СлокаТалсі, Тукумський район, Латвійська РСР, СРСР
Роки активності 19781990
Країна СРСР СРСР
Професія поет, співак, гітарист, композитор, актор, художник, кочегар
Жанр рок-музика, нова хвиля, панк-рок, пост-панк
Гурт Палата № 6,
Ракурс,
Гарин и гиперболоиды,
Автоматические удовлетворители,
Кино
Співпраця Маріанна Цой,[1][2][3] Борис Гребенщиков,[4] Юрій Бєлішкін, Олег Толмачьов,[5][6] Юрій Шмільєвич Айзеншпіс
Лейбл Мелодія, АнТроп

Ві́ктор Ро́бертович Цой (рос. Виктор Робертович Цой; * 21 червня 1962, Ленінград — 15 серпня 1990) — перша радянська зірка молодіжної маскультури,[7] художник, поет, культовий радянський рок-виконавець 1980-х років,[8] легенда молодіжної культури 80-х років,[9][2][10][11] один із наймолодших лідерів радянського рок-н-ролу,[12][13] засновник і харизматичний лідер гурту «Кино», в якому співав, грав на гітарі, писав музику та тексти. Вважається одним з першопрохідців радянського та російського року. Є автором музичних і художніх творів, у тому числі десяти музичних альбомів у складі «Кино». Також, як і діяльність рок-гуртів його сучасників кінця 70-х—початку 80-тих рр., музика Віктора викликала явну неприховану протидію керівництва СРСР.[14] Віктор знявся в декількох кінострічках. Останні 5 років життя малював.[15]

24 червня 1990 року на головному стадіоні Радянського Союзу «Лужники» із 70 000 кількістю глядачів відбувся останній вихід на сцену гурту «Кино», який став наймасштабнішим в кар'єрі Цоя.[16][14]

Загинув у віці 28 років у зеніті слави своєї творчості.[12][17] До трагічної смерті призвела автомобільна катастрофа на шосе, що неподалік від Тукумса (Латвія) 15 серпня 1990 року. Досі має безліч відданих шанувальників у країнах колишнього Радянського Союзу. Жоден артист, поет, музикант, окрім Володимира Висоцького, не удостоївся такої високої честі багатомільйонної аудиторії, як Віктор Цой.[14] Після загибелі музиканта інтерес до його творчості не слабшає.[18][19][20]

Віктор Цой був артистом, офіційно не визнаним.[21] Музичної освіти Віктор не мав.[5] Білети на концерти Цоя перепродавали по 30-40 рублів, його фотографії зберігали як реліквії.[12] За опитуванням читачів «Радянського екрану» став кращим актором року за фільм «Голка».[12][22]

Зміст

Прізвище

Цой — одне з п'яти найрозповсюдженіших корейських прізвищ.[23] В дослівному перекладі, «цой» — це «висота».[23] Ієрогліф «цой» давньою мовою ханмуні зображує дім біля гори з трьома вершинами і людину.[23]

Біографія

Дитинство і молодість. Творча кар'єра

Віктор Цой народився в Ленінграді (тепер Санкт-Петербург), РРФСР, СРСР 21 червня 1962 року. Виріс у звичайній радянській сім'ї в спальному районі міста.

Сім'я не належала до кола петербурзької інтелігенції, у якому давали своїм дітям блискучу освіту, знання мов, вміння орієнтуватись у мистецтві й літературі.[26] Віктор був єдиною дитиною в сім'ї.

Мати дуже гордилась сином:[27][28][3]

« «Я не раз читала, що змішування далекої крові часто народжує талановитих людей. Син у нас — метис: я — росіянка, корінна ленінградка, чоловік — кореєць, родом із Казахстану. У Віті з дитинства проявлялися різні художні нахили. Він добре малював, ліпив ... »
Оригінальний текст (рос.)

«Я не раз читала, что смешение далеких кровей часто рождает талантливых людей. Сын у нас — метис: я — русская, коренная ленинградка, муж — кореец, родом из Казахстана. У Вити с детства проявлялись различные художественные наклонности. Он хорошо рисовал, лепил...»

 »

В перший клас Віктор пішов у 1969 році до школи, де працювала його мама.[27][19] З ранніх років виявляв таланти в області образотворчих мистецтв.[2] За час навчання до восьмого класу він слідом за матір'ю переходив зі школи в школу, змінивши, таким чином, три навчальні заклади. Валентина Василівна Цой робила все, щоб розвивати таланти сина, — читала йому різні книги, заохочувала будь-який інтерес до творчості.[27] У початкових класах Віктор Цой відвідував художню студію.[27] Музика, нарівні з малюванням, була постійним його захопленням. В 5-6-му класі батьки йому купили гітару.[28][3]

Дитинство і юність Цоя припали на середину і кінець 70-х років — часи Брежнєвського застою.[28]

У 1974 році Цой вступив до середньої художньої школи, де навчався до 1977 року (з 5-го по 8-ий клас[2]). В школі близько зійшовся з молодим музикантом і автором пісень — Максимом Пашковим. Разом з Максимом, у 8-му класі,[3] вони організовують гурт, який згодом отримає назву — «Палата № 6». Лідером цієї групи був Пашков. Віктор вчився легко, але до 8-го класу перейшов з трійками — через день ходив у художню школу.[29] Обоє друзів починали з копіювань хітів гурту Black Sabbath, а вже через рік писали власні пісні всупереч загальній моді грати або закордонний хард-рок або дещо багатозначне в дусі «Машини часу».[2] У 8-му класі у Віктора був перший роман із дівчиною із сусідньої школи.[19]

Після 8-ми річної школи Віктор Цой вирішив продовжити навчання в художньому училищі ім. В.Сєрова,[3] де провчився до ІІІ курсу і був відрахований (у віці 15 років) через прогули.[26][19] За іншими даними, Віктора, і усіх, хто грав у цьому ансамблі відрахували за "неуспішність" на другому році навчання в училищі.[29] (за неуспішність і прогули[13]) За іншою інформацією, Віктора змусив покинути ПТУ конфлікт з педагогами по історії КПСС.[30] Після відрахування Віктор пішов на завод штампувальником і у вечірню школу.[27][3][19]

В 1979 році Віктор вступив до СГПТУ-61 на спеціалізацію «різьблення по дереву».[27][26] Викладач з технології, Людмила Козловська, до теперішнього часу зберігає малюнки свого відомого студента.[26] В училищі висить дерев'яне панно роботи Цоя — його незакінчена дипломна робота.[26] Диплом він так і не отримав — лише довідку про закінчення навчання.[26][3] Під час навчання в училищі Віктор їздив на сільськогосподарські роботи в колгосп, де познайомився з гітаристом і співаком Сергієм Тимофєєвим.[2] Після повернення в Петербург В. Цой і С.Тимофєєв створили гурт «Ракурс», в якому регулярно грали в училищі вечорами.[2] «Ракурс» звучав до 1982 року.[2]

Наприкінці 1970-х — початку 1980-х почалося близьке спілкування між Олексієм Рибіним з аматорської групи «Пилигримы» і Віктором Цоєм, що грав на бас-гітарі у гурті «Палата № 6» (альбом (рос.)«Слонолуние», літо 1980 р.). Обидва вони заходили в гості до Майка Науменко («Зоопарк») або до Андрія Панова («Свин»), на квартирі якого проводив репетиції панк-гурт рос. «Автоматические удовлетворители». Там і відбувалися перші квартирники Віктора Цоя.

У віці 18 років, Віктор почав писати пісні, тоді ж разом з групою «Палата № 6» заспівав першу і єдину написану ним до того часу пісню — «Мої друзі завжди йдуть по життю маршем, і зупинки тільки біля пивних ларьків». Це була зворушливо-правдива пісня про безцільне життя міських підлітків.[31]

Отримавши певну популярність, Віктор Цой і Олексій Рибін у складі «Автоматических удовлетворителей» їздили до Москви і грали панк-рок-метал на квартирниках Артемія Троїцького. Перший публічний виступ гурту відбувся 23 березня 1980 (21 березня 1981 року[2]) в ленінградському кафе «Бриг» (в кафе «Трюм»[2]) на святкуванні дня народження Андрія Тропілло. На бас-гітарі в «Автоматических удовлетворителях» цього разу грав юний Віктор Цой.

У 80-ті роки, після періоду "застою", в СРСР відбуваються спроби реформування соціалістичної економіки (з 1985 року). Поява на горизонті цієї "нової хвилі" послужить каталізатором радикальних змін на підпільній рок-сцені: прийдуть свіжі музичні ідеї. Саме цей час стане для Віктора новою епохою його творчості.

1981 рік
Меморіал групі «КИНО» у селищі Морське у Криму (фото 2011 року)

У вересні 1981 року Віктор разом з Олегом Валінським і Олексієм Рибіним створює свій перший рок-гурт «Гарин и гиперболоиды». Гурт створено восени, на основі груп «Пілігрим», «Палата №6», «Абзац», які перед цим розпались.[30] Спочатку це було тріо.[30] Двоє друзів, В.Цой і А.Рибін, починають давати квартирники в Ленінграді, а згодом і в Москві. У Москві Цой і Рибін зупинялись у комуналці Сергія Риженко — організатора їх перших концертів-квартирників у Москві. Через два місяці Олег Валінський[27] покинув гурт і склад скоротився до дуету з назвою «Кино» (В. Цой і О. Рибін).[30] Коли Валінський пішов до армії, назву дуету змінили на «Кино».[2] Влітку 1981 року Цої з Валінським їздили відпочивати в Крим, в поселення Морське, що поблизу Судака.[32]

В листопаді 1981 року Віктор і Олексій вступають у Рок-клуб.[2]

Сергій Риженко — музикант, учасник гуртів «Машина времени», «Браво», «ДДТ», «Вежливый отказ» та ін. зазначає, що на початкових концертах у Москві Цой часто не попадав у ноти, і він (Риженко) вчив Цоя правильно дихати за системою Стрєльнікової для того, щоб голос тримався, не зривався; що Цой був дуже хваткий як і кожна талановита людина.[26]

З розповіді Риженко, на запитання до хлопців: «Що ви хочете побачити у Москві?», яке він їм задав як радісний господар, Цой з посмішкою відповів: «В'ялену людину».[26] Коли Рижков перепитав: «Що це таке?», хлопці відповіли: «Та там, у вас на Красній площі».[26]

За словами Олександра Липницького, Цой у перший рік у Москві був дуже замкнутий, він соромився і був дуже невпевненим.

Наступним містом гастролей Цоя став Свердловськ. Там чекали на Майка Науменко, визнану зірку рок-н-роллу — лідера групи «Зоопарк», концерт якого був запланований у червоному кутку архітектурного інституту. Глядачі, які прийшли на концерт Майка, познайомившись з піснею Цоя «Транквілізатор», яку Віктор виконав на цьому вечірньому концерті, визнали, що в Ленінграді є ще одна талановита людина з гітарою.[26] Володимир Шахрін — музикант, лідер гурту «Чайф», підтверджує, що пісня «Чайфу» «Рок-н-ролл цієї ночі» була написана через три дні після цього концерту і знайомства з піснею Цоя «Транквілізатор».[26]

« Ось вона, мабуть, головна небезпека подібних музики і тексту. Така музика впевнено перегороджує роботу розвитку: душевному й моральному.  »

— так у радянських газетах оцінювали творчість Віктора Цоя[26]

Борис Гребенщиков, 1987 р.

Для всіх рокерів цієї епохи шлях до широкої аудиторії був закритий.[33] На телебаченні й радіо звучали зовсім інші пісні. Для ленінградських рок-н-рольщиків єдиною можливістю виступати легально був ленінградський рок-клуб. Він існував під наглядом керівництва СРСР, але туди прагнули потрапити.[26] Цоя теж прийняли, оскільки з його піснями він не міг залишитись непоміченим.

Під час однієї з поїздок Борис Гребенщиков помітив Віктора Цоя, що співав під гітару з компанією в електричці, і запропонував Вікторові допомогу і підтримку не тільки зі свого боку, а й з боку Андрія Тропілло (так званий "патріарх" радянських підпільних продюсерів. З вересня 1989 очолив Ленінградську філію "Мелодії"), Сергія Курьохіна та інших. Віктор Цой заспівав свої пісні Борису Гребенщикову в електричці Петергоф-Ленінград. Згодом Б.Гребенщиков організував Цою і його групі студійний запис — таким чином з'явився перший альбом "45" групи "Кино".[26] Альбом з'явився влітку 1982 року. Коли Цой записував свій перший альбом, Гребенщикова вважали рок-н-рольним гуру.

« Мабуть ми не були друзями, швидше — приятелями. Мені здається що друзів у нього взагалі не було. Від нього завжди виходив особливий флюїд самотності. Я ж познайомив його, по-моєму, на його ж прохання, з Борисом Гребенщиковим, який, в принципі, і зробив йому усю кар'єру.  »

— зі спогадів Майка Науменко:[26]

Сергій Бугаєв (з 1986 року грав на ритм-секції у групі "Кино") зазначає, що:

« між Борисом Гребенщиковим і Віктором Цоєм було глибоке порозуміння, що такого тепер навіть не зустріти у мистецтві й музиці.[26]  »

Сергій Фірсов, друг Віктора Цоя, музичний продюсер, організатор клубу-музею "Камчатка" зазначає, що Віктор надзвичайно швидко наздогнав Гребенщикова за популярністю, оскільки був набагато простішим, і цим зрозумілішим.[26]

1982 рік

1982 року виник гурт «Кино» — дует, у якому грали Віктор Цой (вокал, ритм-гітара) і Риба (соло-гітара). Цой був автором усіх пісень, від яких віяло самотністю і невгамовною жагою спілкування та любові:[31]

«

Дощ іде з ранку —
Буде, був і є.
І кишеня моя порожня,
На годиннику — шість.
Сигарет немає, і вогню немає,
І у вікні знайомому
Не горить світло.
Час є, а грошей немає,
І в гості нікуди піти ... "

Оригінальний текст (рос.)

Дождь идет с утра —
Будет, был и есть.
И карман мой пуст,
На часах — шесть.
Папирос нет, и огня нет,
И в окне знакомом
Не горит свет.
Время есть, а денег нет,
И в гости некуда пойти...

 »

— «Кино» - «Время есть, а денег нет»

Борис Гребенщиков став головним шанувальником і опікуном Цоя: він говорив, що ні в кого в піснях немає стільки чистоти і ніжності.[31]

У 1982 році «Кино» випустили свій перший альбом «45». Пісні з альбому рос. «Время есть, а денег нет», рос. «Электричка», рос. «Белая гадость» стають хітами.[30] Цей альбом вперше показав готовність Цоя підійти до політичних тем у своїй творчості. У своїй пісні «Електричка» він обговорював чоловіка, який застряг в потягу, що віз його туди, куди він не хотів їхати. Це була зрозуміла метафора життя в Радянському Союзі, і групі швидко заборонили виступати з цією піснею наживо. Після альбому він стає відомим і в Ленінграді і в Москві.[19] В 1982 році відбувся перший концерт «Кино» в столиці.[30] В пісні «Лайдак (Нероба)» (рос. «Бездельник») Віктор співає, що він нероба, і є зайвим. У пісні оспівується біль і метання покоління, яке "пішло на вулицю". У Радянському Союзі владу «передержали дідусі», і дуже багато талановитих людей не зуміли реалізуватися, вважаючи себе невитребуваним поколінням.[34] В СРСР існувала кримінальна стаття «за тунеядство» (дармоїдство, неробство). Стаття про тунеядство проіснувала 30 років, до прийняття у квітні 1991 року закону «Про зайнятість населення».

Училище реставраторів, де він вчився, видало Віктору диплом різника по дереву з обов'язковим дворічним відпрацюванням за розподілом.[35] Його дуже невдало розподілили в Пушкіно в реставраційну майстерню Єкатерининського палацу,[3] де він мав бути до 8-ї години ранку, й до того ж, його оформили не різником, а реставратором ліпних стель.[35] Згодом Віктор полінувався їздити так далеко за місто.[3] Від цієї роботи у Віктора кровили пальці, що унеможливлювало його гру на гітарі.[35] Саме в цей час Віктора вперше показали по телебаченню в програмі «Монітор» як талановитого різника по дереву.[3]

У 1982 році за чиїмось наведенням Риба і Віктор познайомились з одним театральним звукорежисером, який заради своїх власних цілей допомагав рок-музикантам. Гурт знайшов барабанщика, яким виявився Валерій Кирилов (згодом барабанщик «Зоопарку»). Було написано декілька пісень, але щось не склалось і Цой швидко охолонув до цього. Єдина бобіна з фонограмою записів залишилась саме у Кирилова, з яким відразу після того запису шляхи розійшлись.[35]

Знайомство з Маріанною

Маріанна і Віктор познайомились на дні народження їх спільного приятеля Олександра 5 (6[36]) березня 1982 року (це був також і день народження Маріанни).[35] Мар'яні було 23, а Віктору — 19.[26] Наприкінці вечірки Маріанна написала губною помадою у Цоя на обличчі (за ін. даними: на руці[19]) номер свого телефону.[35][26] Зустріч для Маріанни не була «роковою», оскільки перед цим вона вже побувала у шлюбі[19] (з карточним шулером) і була розлученою.[36][37] Віктор передзвонив. Так розпочались їх відносини. Влітку вони жили удвох у наметі біля моря, а після цього Віктор привів Маріанну до батьків.[36] На море їх віз Фірсов, який працював провідником в поїзді Ленінград — Феодосія.[19]

« Він дуже болісно ставився у той час до того, що молодший за мене. І що я маю якийсь заробіток — у ті часи приголомшливий — я тоді отримувала по 150 рублів у місяць. І що у мене є якісь "монументальні костюми", у яких хоч на прийом йди. А він сам собі шив штани.  »

— Зі спогадів Маріанни Цой.[26]

Тоді Маріанна працювала декоратором (завідувачкою цехами; мала підлеглих працівників[38][37]) у цирку.[27] Згодом, Маріанна допомагала Віктору у всьому.[3]

1983 рік

У 1983 році гурт розпався, проте Цой зібрав новий колектив, який виступив під тією самою назвою — «Кино». Цой шукав будь-яку можливість виступати, що не завжди вдавалось. Рок-клуб влаштовував концерти, а в гурту «Кино» довгий час не було постійного складу. І тоді Цой виходив на сцену з іншими музикантами.[26]

19 лютого 1983 року на тридцятирічному ювілеї Севи Гаккеля (віолончеліст «Акваріуму»), який святкувався у рок-клубі, на сцені грали «Кино» і «Аквариум».[35] Це був другий електричний концерт гурту за час його існування.[35] Концерт не був успішним, оскільки група не мала постійного складу.

В 1983 році вперше в країні пройшов офіційний рок-фестиваль. Серед членів журі були ті самі працівники культури і комітетів. Журі спершу прослуховували і відбирали рок-групи, а пізніше компонували і проводили концерт.[35] Журі вели "обговорення" з погано прихованим підтекстом: якщо будете сперечатись, то ми взагалі вас прикриємо.[35]

Гурт «Кино» все ще не мав постійного складу. У Віктора почались напружені стосунки з Рибіним.[35] Тоді вже в гості до Віктора приходив Юрій Каспарян, і вони з Віктором могли довго розмовляти про хорошу гітару, якої не було ні в першого, ні у другого.[35] В 1983 році гурт «Кино» полишив Олексій Рибін. Побоюючись за майбутнє «Кино», Маріанна звільнилася з цирку і стала адміністратором групи.[27] Влітку того ж року Цой разом з Каспаряном записав у Олексія Вишні фонограму "Демо", через деякий час цей твір отримав назву «46».[27]

Через байдуже ставлення Віктора до монархічних стель, майстер-начальник вирішує відпустити Віктора, і Цой подається у садово-парковий трест, де вирізає скульптури для дитячих майданчиків у парку відпочинку,[39] теж, не особливо стараючись.[35] В цей час Віктор ще більше починає захоплюватись різьбою нецке і робить це дуже майстерно.[35][27] Вирізані фігурки він щедро дарував старим друзям.[35] У багатьох друзів Віктора (наприклад, Бориса Гребенщикова, Олександра Липницького) залишились нецке і дерев'яні попільнички роботи Цоя, нунчаки з вирізаним на кінцях палиць Іллічом,[40] розписані шпалери і дружні шаржі.[41] 1983 року Віктор отримав довідку про закінчення СГПТУ-61.[1]

Борис Гребенщиков дуже часто навідувався в гості до Маріанни з Віктором.[35]

Військкомат

Коли восени 1983 року Цоєм серйозно зацікавився військкомат, Маріанна і Віктор разом відшукали спосіб уникнення служби в армії. Було вирішено, що Віктор повинен лягти у психіатричну лікарню № 2 (на так званій «Пряжці»). Маріанна влаштувалась туди ж працювати безкоштовно[35] художником-оформлювачем.[27] Через півтора місяці його виписали звідти законним радянським психом.[26] Так за мірками радянського суспільства Віктор Цой перетворився в аутсайдера. Але в іншому світі, де грали рок-музику і не оглядались на правила, він ставав усе помітнішою фігурою. Після лікарні здоров'я Віктора дуже погіршилось.[35]

Після повернення, з'являються пісні «Транквілізатор» і «Я йду по вулиці в зеленому піджаку».[42]

В групі з'являється постійний склад: на місце Олексія Рибіна приходить Юрій Каспарян; на бас-гітарі грає музикант «Аквариума» Олександр Тітов, якого згодом змінив Ігор Тихомиров; за барабанну установку стає Георгій Гур'янов, який був навіть не музикантом, а художником — що для Цоя зовсім не важливо, оскільки ці люди є його однодумцями.

Група перебувала у творчому пошуку власного стилю одягу. Головне місце у цьому пошуку й експериментах належало західним журналам і модним на Заході музичним напрямкам. Їм хотілось виглядати дуже яскравими: підведені очі, біжутерія, рвані чуби — все, як у нових романтиків. Через це з групою «Кино» мав декілька серйозних агресивних конфліктів Юрій Шевчук, зазначав в інтерв'ю Олександр Липницький, — вони теж його не приймали, оскільки були модниками у той час.[26] Згодом група виробляє свій власний стиль одягу, який став територією їх особистої свободи.

« Рок-зірки — вони поети ще. Вони за правду рубаються. А Цой рубався ще й за красу.
Оригінальний текст (рос.)

Рок-звезды — они поеты еще. Они за правду рубятся. А Цой рубился еще и за красоту.

 »

— Дмитро Шагін, художник, засновник творчої групи «Митьки»[26]

Віктор Цой був незмінним лідером гурту. «Кино» мав велику популярність серед ленінградського андеґраунду, а пізніше став відомим на всьому радянському просторі.

1984 рік

У травні 1984 року пройшов II Ленінградський рок-клуб концерт, де Віктор Цой представив нове "електричне" «Кино», вже без Рибіна. На естраді ІІ Ленінградського рок-клубу група стала сенсацією, а Цой здобував звання лауреата Рок-клубу,[43][2] яке підтвердить ще двічі — в 1985 і 1987 рр.[30][33] Серед інших пісень міцний і жорсткий постпанковий квартет виконав «Без'ядерну зону» («Я оголошую свій будинок без'ядерною зоною») — одну з небагатьох популярних по-справжньому і щирих антивоєнних рок-пісень.

«

Як не міцні стіни наших квартир,
Але хтось один не підставить за всіх плече.
Я бачу будинок, я беру в руки крейду,
Немає замка, але я володію ключем.
Я оголошую свій будинок без'ядерною зоною.
Я оголошую свій двір без'ядерною зоною.
Я оголошую своє місто без'ядерною зоною!

Оригінальний текст (рос.)

Как ни прочны стены наших квартир,
Но кто-то один не подставит за всех плечо.
Я вижу дом, я беру в руки мел,
Нет замка, но я владею ключом.
Я объявляю свой дом безъядерной зоной.
Я объявляю свой двор безъядерной зоной.
Я объявляю свой город безъядерной зоной!...

 »

Популярність пісні викликана тим, що в цей тривала афганська війна, яка забирала життя тисяч молодих радянських громадян.

В цей період «Кино» звучить модно, оскільки старанно і зацікавлено спостерігає за розвитком музичного мистецтва на Заході і намагається застосувати найбільш цікаве і почуте у своїй музиці (The Sisters of Mercy, The Smiths, The Cure і ін.) — пісні гурту вирізняються багатством свіжих мелодійних знахідок, а в текстах Віктора наповненість романтично-героїчною патетикою поряд з реалістичними замальовками з натури, стриманою іронією і характерним сардонічним гумором.[2]

В червні 1984 року гурт випускає альбом «Начальник Чукотки».

28 серпня 1984 року своєю постановою Міністерство культури занесло гурт «Кино» до чорного списку.[32]

1985 рік

У 1985 році музиканти закінчили запис альбому «Ніч», але альбом не вийшов у світ через якісь плани звукорежисера. Віктор покидає боротьбу за вихід альбому, і сідає за написання іншого альбому в домашній студії Вишні.[35] Альбом був написаний дуже швидко і отримав назву «Це не Любов».[35]

В червні 1985 року Віктор з Майком Науменко отримують запрошення до Києва на квартирники. Там музикантів арештували.[35] Довелось докласти зусиль, щоб вони не отримали строк.

У 1985 році Віктор одружився на Маріанні (за іншими даними: 4 лютого 1984 року[19]). Свідком в ЗАГСі був Борис Гребенщиков, який відвідав цю подію в концертному гримі.[38] На весіллі не було тамади і шикарного стола.[19] 5 серпня 1985 року в них народився син Олександр.[19]

« Розпочались безкінечні турботи. У мене було погано зі здоров'ям (Маріанна ледве не померла в лікарні від сепсису[38]), а Вітя цілими днями прав пелюшки і ночами грав на гітарі на кухні. Тоді він працював, мабуть, на найбільш мерзенній роботі з усіх — прибирав у банному відділенні по-сусідству. Я декілька разів ходила йому допомагати, і можу запевнити, що це — нудотно.

...
Віктор вмів добре готувати. Особливо страви східної кухні.

 »

— Зі спогадів Маріанни Цой.[26][38]

Робота займала 1 годину з 23:00 до 24:00 вечора — в найнезручніший час, коли розпочинаються всі концерти і тусовки.[26] Працювати було потрібно, оскільки існувала стаття «про тунеядство». Цою це дуже не подобалось. І тоді сім'ї допоміг Сергій Фірсов — він влаштував Цоя в котельню жіночого гуртожитку, куди недавно прийшов працювати сам.[26][19] Вони обоє з Віктором закінчують відповідні курси.[19] Цю кочегарку, в самому центрі Ленінграду, в майбутньому швидко назвуть "Камчаткою" — так називалась пісня Цоя, яку він написав за 5 років до того. Віктор з Башлачовим там влаштовуватимуть імпровізовані концерти; кочегарка перетвориться в дисидентську мекку.[19] Це була вугільна кочегарка, яка працювала цілодобово. Цой вже мав багато шанувальників. До бані, Віктор працював рятівником на пляжі.[28] (на човнярській станції в парку Перемоги в Ленінграді)

«Камчатський» період Цоя — щасливий період для «Кино». Музиканти насолоджуються славою, але ще не несуть на собі тягар символів покоління. Вони виступають на фестивалях у Ленінграді й їздять до Москви, щоб дати квартирники.

Для групи «Кино» багато чого змінюється, коли 1985 року до влади в СРСР приходить Михайло Горбачов і його соціальні та економічні реформи, особливо гласність і перебудова, викриття соціальних і економічних проблем Радянського Союзу і дозвіл відкритого обговорення їх у засобах масової інформації. Гласність послабила обмеження на ЗМІ і дозволила рок-гурти, про які будуть писати і показувати по телевізору.

Символ покоління. Нова епоха Віктора

Віктор Цой сфотографований біля Будинку книги у квітні 1986 року

В середині 80-х, у напівлегальних концертах для Віктора наступає момент істини — він перетворюється з музиканта у героя епохи.[26]

« Віктор Цой був скромним і замкнутим до певної пори. Це продовжувалось лише до часу, поки він не став зіркою. А зіркою він став в кінці 1984 року — на початку 1985 року, коли альбом «Начальник Камчатки» став всенародно визнаним і улюбленим. Він швидко змінився і став реальним господарем своєї долі й положення.  »

— Олександр Липницький, музикант, журналіст, друг Віктора Цоя[26]

Ім'я «Кино» та автора починає поширюватись по всій країні. Розпочинається сходження до слави.

1986 рік

У 1986 році Цой намагається використовувати відкриту атмосферу для громадської думки і випускає пісню під назвою "Змін!" (рос. Перемен!). У пісні молоде покоління вимагає змін в радянській системі.

Навесні 1986 року на четвертому фестивалі Рок-клубу пройшов черговий виступ групи. Віктору Цою був вручений диплом за кращі тексти.[44]

З інтерв'ю Віктора Цоя, Ленінград 1986 р.:

« Все, що нами рухає, це ентузіазм і тяга, просто внутрішня тяга до творчості. Чого, можливо, може не бути у багатьох із багатьох, навіть можливо зірок, на Заході. Які просто виконують контракти. Мені так здається. Я не знаю. Я ніколи і не думав про те, щоб стати серйозним музикантом. Тому, що це пов'язано для мене з компромісами певними. І це піде на шкоду музиці і на шкоду пісням, тому що пісні, які я пишу, і пісні, які ми граємо, ми робимо тільки так, як ми хочемо.[26]  »

У 1986 році у московське кафе "Метелица" навідуються Віктор Цой і група «Кино». Про це зберігся запис 1986 року. Фотограф Сергій Борисов таємно проніс відеокамеру у зал, де куратори заборонили проводити відеофіксацію концерту щоб запобігти розповсюдження "рок-зарази".[26] В цьому залі ще чергували працівники КДБ.[26] Згодом надійшла вказівка зупинити концерт, а глядачам розійтись. Проте Віктор не зійшов зі сцени, і, прийнявши це як виклик, група розпочала виконувати "Електричку".[26] Коли все таки Віктору вимикають мікрофон, пісню підхоплює публіка, оскільки люди в залі вже знають слова. Зал вголос співає "Електричка везе нас туди, куди я не бажаю". Хоча Цою все ще можуть перервати або відмінити концерт, але в середині 80-хх років Цой здобуває таку популярність, що вже ніхто не може заборонити йому співати те, про що він хоче.[26]

— Чому рок-музика до цього часу зустрічає опір?
— Тому, що людина, яка робить щось нове, завжди воює з чимось старим. Вона постійно перебуває в конфлікті. Це, як правило, завжди дещо ризиковано. Але культ посередності, про який нині багато говорять, виник якраз за логікою «як би чого не вийшло» і «нехай це не краще, що є, але зате все буде спокійно». І той, хто попадає в цю систему, уже автоматично підганяється під середній загальний рівень, включається в давно відпрацьовану схему.

уривок інтерв'ю В. Цоя[45]

В січні 1986 року вийшов у світ альбом «Ніч», який пізніше повторила «Мелодія» з подачі Андрія Тропілло. За деякими підрахунками альбом розійшовся двохмільйонним тиражем.[2] «Мелодія» випустила цей альбом не повідомивши Віктору.[46] Віктор про цей вчинок «Мелодії» дуже різко висловлювався у своїх інтерв'ю.[35] Він так і не пробачить цей вчинок так званого «піратства» «Мелодії».[35] Віктору, звісно ж, не заплатили ні копійки за альбом, також він дуже негативно поставився до оформлення конверту платівки.[35] До усіх своїх альбомів Віктор робив оформлення сам, лише до «Групи крові» і «Зірки на ім'я Сонце» — у співавторстві з Густавом.[35] Деколи, обкладинки альбомів мали варіанти — наприклад «Начальника Камчатки» Віктор спочатку оформив сам, а пізніше з'явилась обкладинка, яку оформив знайомий художник.[35] Від імені групи Кино Віктор пояснював, що вони не проти записуватись на «Мелодії», і за інтелігентські відносини між людьми.[11]

Того самого року Віктор зумів домовитись з Будинком культури «Невський» на 1000 місць, де виступив.

Пізніше, група «Кино» поїхала на зйомки фільму «Кінець канікул» в Київ. Групу часто турбував про це, і навіть навідував з візитами київський режисер-початківець.[35] Режисером цього фільму був Сергій Лисенко, випускник режисерського факультету Київського інституту культури. Перед самим від'їздом в Київ сталась Чорнобильська катастрофа, але музикантів це не зупинило. Зйомки тривали півтора місяці. Мешкали в Києві в готелі «Славутич».[42]

Восени група їздила з концертами до Талліна і Риги. Гонорар складався виключно з оплати транспортних білетів на поїздку в обидва кінці.[35]

Також 1986 року відбувся концерт у «Палаці Молоді», коли вперше з'явилась на сцені Джоанна Стінгрей.[35] Цой співав з нею пісню «Рухайся, рухайся, танцюй зі мною». Цей концерт «Кино» відбувся на наступний день після зустрічі у верхах. Віктор, дуже несподіваним текстом, навіть для близьких людей, представив публіці Джоанну: "На жаль, в Рейк'явіку керівники наших двох країн не змогли домовитися. Але тут на сцені ми, росіяни й американці, можемо досягти повного взаєморозуміння. Ми хочемо довести, що хочемо миру."[31][35] Вони виконали двомовну пісню. Ця промова Віктора була реакцією на тогочасні події. У другій половині 1980-х років радянська економіка балансувала на межі і не могла відповідати американським витратам на озброєння. Горбачов у жовтні 1986 року на зустрічі в Рейк'явіку запропонував 50%-ве скорочення ядерної зброї в США і СРСР. Проте, ця пропозиція була відхилена.

В кінці грудня 1986 року Віктор їздив до Москви, де отримав запрошення від Сергія Соловйова на зйомки в епізоді фільму з виконанням пісні. Восени і взимку 1986 Цой брав участь у зйомках фільму «Асса». Коли режисер розповів Віктору, що для фінальної частини фільму потрібно щоб на зйомку прийшла масовка, Віктор запросив своїх фанів, і прийшло 15 тисяч осіб.[19]

1987 рік
Віктор Цой налаштовує гітару під час акустичного концерту в Ленінграді (1986 рік)
Юрій Каспарян та Віктор Цой під час концерту в Ленінграді (1987 рік)

Гурт «Кино» приєднався до Ленінградського Рок-клубу, де прослуховувались програми і де гурт отримав дозвіл на виступи.[45] Гурт виступав на правах самодіяльності (виступи не можуть бути джерелом доходу).[45]

В лютому 1987 року в котельні «Камчатка» Віктор написав оповідання «Романс».[35]

Весною гурт запросили до Челябінська. За "електричний" концерт заплатили «живі» гроші.[35] Гурт зустрічав спеціальний комітет, який вимагав прослуховування репертуару перед виходом на сцену.[35] Проте в залі наростало невдоволення глядачів від тривалої затримки і групу випустили на сцену без прослуховування комітетом.

В 1987 році Джоанна Стінгрей подарувала групі «Кино» портативну звукозаписувальну студію на 4 канали, на якій гурт весь рік записував «Групу крові».[35] Цей альбом вийшов після того, як Віктор завершив зйомки у фільмі «Голка». З Соловйовим Цоя знайомить Гребенщиков — приводить на концерт групи «Кино». Згодом, Соловйов познайомить Цоя із своїм учнем — Рашидом Нугмановим.[19]

До випуску альбому «Група Крові», Цой заспівав його програму на черговому ленінградському рок-фестивалі, який став для «Кино» останнім.[35] Там їм вручили приз «за творче повноліття». Більше гурт в фестивалях рок-клубу не виступав.

Появі альбому «Група крові» передував черговий перехідний період, що виражався в затяжних пошуках нового стилю.[4] Дві попередні роботи «Це не любов» і «Ніч», записані в студіях у Вишні та Тропілло, в результаті «не вистрілили».

« «Це був явно невдалий концерт, - Цой заспівав зовсім іншим голосом, в якому себе ще не відчув. Новий репертуар виглядав каламутним і нерозбірливим... Особливо мене вразила пекельна монотонність в аранжуваннях, які здавалися тоді відверто дубовими. Можливо, в мені говорили ревнощі... І тільки значно пізніше я зрозумів, що в цьому повороті Цой був правий, точно розрахувавши все надовго вперед».  »

— згадує басист Олександр Титов (незадовго до цього покинув «Кино») про виступ на IV фестивалі ленінградського рок-клубу з програмою, що передувала «Групі крові».[4]

Восени 1987 року Віктор Цой знімається у фільмі «Голка». Під час зйомок цього фільму в Алма-Аті були написані деякі композиції гурту «Кино», які згодом стануть культовими: «Зірка на ім'я Сонце»,[47] «Місце для кроку вперед», «Пачка сигарет».[48]

Фільм «Асса» вважають точкою відліку нової епохи.[26] Цей фільм Сергія Соловйова виходить у 1987 році, де у фінальній сцені Віктор Цой заспівав пісню «Змін!»(рос. Перемен!). Віктор стає відомим широкій публіці — 17 млн 800 тис. людей перегляне «Ассу» за час прокату по країні.[19]

Віктор знявся в двох "молодіжних" фільмах, «АССА» і «Голка», де зіграв фактично самого себе: похмурого, небагатослівного, одягненого в усе чорне, — це був справжній тріумф самотнього романтика, вічного бійця.[31] Нова касета «Кино» — "Група крові" серед загального розпаду (в цьому періоді відбувається значний розпад рок-груп[31]) сприймалася як моноліт, символ віри.[31] «Кино» залишалося чи не єдиною групою, у якої шалена популярність анітрохи не зіпсувала початкову чистоту образу.[31]

« Ми хотіли співати — не було слів.

Ми хотіли спати — не було снів.
Ми носили траур — оркестр грав туш...
У наших очах — зоряна ніч.
У наших очах — втрачений рай.
У наших очах — закриті двері.
Що тобі потрібно — вибирай ...

Оригінальний текст (рос.)

"Мы хотели песен — не было слов.
Мы хотели спать — не было снов.
Мы носили траур — оркестр играл туш...
В наших глазах — звездная ночь.
В наших глазах — потерянный рай.
В наших глазах — закрытая дверь.
Что тебе нужно — выбирай..."

 »

— Віктор Цой «В наших глазах»

1987 рік був роком прориву для «Кино». Випуск їх п'ятого альбому «Група крові» спрацював. Відкритий політичний клімат в гласності дозволив Цою зробити свій, ще більш політичний альбом, і дозволив йому написати тексти, які ніхто до нього не зміг виконувати — більшість треків альбому були спрямовані на молодь Радянського Союзу, і промовляли їй брати все під контроль і змінювати країну. В деяких піснях були розглянуті соціальні проблеми, що паралізують нації. Цой стає героєм серед радянської молоді, а «Кино» — найпопулярнішою рок-групою.

Сергій Бугаєв, художник, музикант, актор: "З Віктором Цоєм у наше мовне середовище, у наше психополе увійшли нові сенси — сенси Цоя."[26]

Країна змінювалась на очах, люди вчились жити по-іншому, шукали нові орієнтири. Цой, з його внутрішньою свободою і почуттям власної гідності, виявився дуже потрібен. Прийшов його час. Він писав пісні про те, про що думають мільйони.

« Те, що Цой фігура колосального масштабу, мені було зрозуміло ще у 1985 році, коли ми з ним познайомились. А те, що він великий російський поет, з кожним роком все більше утверджуюсь у цьому.  »

Костянтин Кінчев, лідер групи «Аліса»[26]

Сергій Бугаєв: «Таким чином за допомогою рок-музики здійснились великі соціальні, політичні, і найголовніше — культурні трансформації великого, дуже мало рухомого, під назвою — "радянського суспільства"».[26]

Того року група також дала концерти в Новоросійську і Сімферополі.

В житті Віктора з'являється інша жінка — Наталія Разлогова. З Наталією, Віктор познайомився у Москві. Незабаром вона стане його цивільною дружиною. Наталія працювала перекладачем-синхроністом — перекладала фільми з французької мови.[42] Вони познайомились на зйомках фільму «Асса».

1988 рік

Після виходу кінофільму «Голка» (реж. Рашид Нугманов, 1988 р.) країна остаточно здобула свого героя — він одинокий, небагатослівний і чесний; жертвує собою заради справедливості.[26] Альбом «Група крові», який вийшов вслід за фільмом, мав грандіозний успіх.[26] Він був немовби продовженням цієї кіноісторії: головного героя, на прізвисько «Морро», вбивають в останніх кадрах, але пісня продовжує звучати, це означає що смерть — це ще не кінець. За опитуваннями офіційних і неофіційних видань альбом «Група Крові» став найкращим альбомом 1988 року.[49]

Файл:1988-leningrad-344-wkola-1988 leningrad (1).jpg
Фотографія зроблена на концерті Віктора Цоя в школі № 344 Невського району Ленінграда на початку 1988 року.
« В останніх альбомах Цоя з'являється густий мужній голос, якого не було в альбомі "45"». Він робить собі новий голос.  »

— Михайло Житинський — письменник, журналіст, автор книг про російську рок-культуру і рок-музикантах[26]

Змінюється і образ самої групи — від нарядних "нових романтиків" не залишається і сліду — на зміну їм приходять чотири воїни рок-музики в чорних довгих плащах.[26]

« Він один з музикантів у нашій рок-музиці, який весь час змінювався — і теми його пісень, в першу чергу, і навіть музичні рішення весь час на новій пластинці нові.  »

— Олександр Ліпницький, музикант, журналіст[26]

Наступає дорослішання ліричного героя пісень групи «Кино» — відбувається поворот до серйозніших проблем, чути заклики до активних дій, морального оновлення.[39]

«Кино» не лише грали краще, ніж будь-коли, в піснях Віктора Цоя з'явився несподіваний оптимізм і соціальна позитивність, далекі від недавніх декларацій відчуження.[31] Яскраво це засвідчує пісня рос. «Попробуй спеть вместе со мной».[31]

Ще одна важлива подія червня: в США вийшов на платівці подвійний альбом "Червона хвиля", скомпільований молодою енергійною каліфорнійкою Джоанною Стінгрей, що представляв по шість пісень «Акваріума», «Аліси», «Кино» і «Дивних ігор».[31] Віктор дав у США невеликий концерт. Американські менеджери влаштували виставку художніх робіт Цоя.[6]

З вересня 1988 року адміністратором і директором групи «Кино» стає Юрій Бєлішкін,[50] який починає працювати з гуртом з початком постійних роз'їздів. Бєлішкін — професіональний менеджер, ветеран петербурзької рок-сцени і автор ряду гучних у 70-тих роках підпільних концертів і рок-фестивалів (пізніше працював з «DDT»).[2] Всі прибутки Бєлішкін віддавав Віктору, а той далі розпоряджався фінансами.[51]

На гурт «Кино» очікує початок «зіркових» гастролей. Був записаний альбом «Зірка на ім'я Сонце». Альбом почали писати наприкінці 1988 року, і закінчили — в січні 1989 року.[51] 16 листопада 1988 року в Лужниках група «Кино» брала участь у меморіальному концерті Олександра Башлачева.[52] Перед цим концертом Віктор особисто звертався до адміністрації Палацу Спорту Лужники, щоб звільнили партер, оскільки публіка може захотіти потанцювати.[24] Адміністрація до Віктора не прислухалась.[24] 1988-го року в Палаці Спорту Лужники (Москва) адміністрація палацу відключила гурту апаратуру під час концерту після того як тисячі людей встали і пішли до сцени.[52] Після вимкнення мікрофона Цой сказав: «Ми повинні були заспівати ще п'ять пісень, але після «Саші» (сімнадцятого лютого в Ленінграді покінчив з собою Саша Башлачев) не будемо. Хлопці, ми перемогли, нумо тепер організовано покинемо Лужники, аби не дати їм нагоди». В усьому звинуватили групу Кино і негайно скасували участь гурту в телепередачі «Інтершанс».[24]

Свідчення того, що Віктор добре розумів, що його слава викликана тим, що пісні торкаються нагальних тем того часу:[53]

«

— Звичайно, що мені приємно, що людям подобається музика, що люди приходять на концерти. Зал завжди повний, і так далі. Я прекрасно розумію, наскільки це питання потрапляння в час. Я, в якомусь сенсі, в нього потрапив. Але точно так само міг і не потрапити, пісні від цього гіршими би не стали, музика — теж.

 »

— Віктор Цой. Частина з інтерв'ю програмі "До 16 і старше", 1988 р.

«

— А ти хотів би, щоб група Кіно поїхала ну ... в закордонні гастролі? Ну скажи ... ну чому ти не хочеш робити цього?
— Ну, тому, що я прекрасно віддаю собі звіт у тому, що це нікому там не цікаво. І що не може бути цікавою група, що співає іноземною мовою і невідома.
— Угу.
— Ось. А їхати, я не знаю ... щоб щось там .. купити собі магнітофон .. Привезти його сюди і дивитися, які там чудові машини, які там чудові готелі. Звичайно (махає в сторони головою з незгодою), тільки час втрачати. Навіщо?

 »

— Віктор Цой. Частина з інтерв'ю програмі "До 16 і старше", 1988 р.

Попри те, що Цой був величезною зіркою, він як і раніше жив звичайним життям. Віктор продовжував свою стару роботу в котельні житлового будинку, що дивувало багатьох. Цой заявляв, що він насолоджувався роботою, і йому також потрібні були гроші, щоб підтримати групу, оскільки вони все ще не отримують державної підтримки, а їхні альбоми були скопійовані і пройшли по всій країні через самвидав безкоштовно.

« Журналіст: Ви зараз перебуваєте на хвилі. Ви не боїтесь опинитись під хвилею?

Віктор: Я не перебуваю на хвилі.
Журналіст: Але вас люблять. Великий ажіотаж навколо вашого імені.
Віктор: Це питання.. як вам сказати.. зовнішнього характеру. Тобто, я для себе не перебуваю на хвилі. Я пишу.. тобто я живу точно так як і жив 3 роки тому, п'ять років тому.
Журналіст: Скажіть Віктор, які у вас тепер відносини, скажімо так — з офіційною культурою? З офіціальними організаціями. Оскільки так чи інакше все одно від них залежите. Вступаєте з ними в які-небудь відносини як музикант, як виконавець?
Віктор: Жодним чином. Я намагаюсь ніколи ні від кого не залежати.
Журналіст: Ви впевнені, що вам це вдасться?
Віктор: Звичайно.

 »

— Інтерв'ю Віктора Цоя в Мурманську. Квітень 1989 року. (частина 2 із 3)[54]

У період 1988-1990 років Віктор повертається до занять живописом, а його картини, доволі цікаві з художньої точки зору, декілька разів виставляються на різних виставках.[2]

Комерціалізація. Управлінець Юрій Айзеншпіс

Микола Михайлов, який очолював Ленінградський Рок-клуб з 1982 року до його самоліквідації на початку 1990-х років, у своєму інтерв'ю засвідчує, що одного разу при виступі Віктора Цоя з Майком Науменко (це ще початок творчості Віктора), з ним про гонорари домовлялася Маріанна Цой, дружина Віктора.[26] Михайло Житинський — письменник, журналіст, автор книг про російську рок-культуру і рок-музикантах, своїм інтерв'ю засвідчує, що Маріанна Цой стала першим адміністратором групи і звертає увагу на те, що не важливо чи вона була хорошим продюсером чи поганим, але продюсером її можна назвати.[26]

1988 та 1989 роки проходять під знаком бурхливого розвитку двох нових процесів: переходу радянського року на ринкову основу і залучення його в міжнародну тусовку.[31] З впровадженням госпрозрахунку і появою концертних кооперативів у артистів з'являється можливість отримувати реальну частину доходів від своїх виступів. Грубо система виглядала так: виконавці через посередників (ті самі кооперативи) укладають прямі договори з концертними майданчиками, називаючи при цьому свою "ціну", яку можна виражати двояко: або як фіксовану суму, або як певний відсоток від загального доходу заходу.[31] У будь-якому випадку це вже не мізерні "концертні ставки", придумані чиновниками (норма Держконцерту була 6,90 руб. за виступ, незалежно, чи це клуб при житлконторі чи на стадіоні[55]), а суми незрівнянно більші. Гонорари популярних гуртів коливаються в межах від п'яти до десяти тисяч рублів за концерт, рекордсмени на кшталт "Ласкового мая" брали і по двадцять п'ять.[31]

У грудні 1988 року відбувається знайомство Цоя і Юрія Айзеншпіса,[28] який достроково виходить з в'язниці з допомогою міністра закордонних справ СРСР Андрія Андрійовича Громико. Айзеншпіс у своїй книжці про себе, пише, що про Цоя і «Кино» дізнався, коли читав «Звукову доріжку» в газеті «Московський комсомолець» у в'язниці.[49] (За іншою інформацією, до рук Айзеншпіса потрапила касета ленінградського гурту «Кино», коли він перебував ще у в'язниці.[28]) Айзеншпіс тричі був засуджений за "фарцювання" і йому загрожувала вища міра покарання.[56] На волю Айзеншпіс виходить 1988 року.[56] На волі Юрій згадує про гурт і прораховує, що ставши адміністратором гурту, він отримає швидкий старт, оскільки 1988 рік вже характеризується переходом концертної діяльності на ринкову основу.[56] Зателефонувавши всім знайомим музикантам і розпитавши про «Кино», він знаходить людину, яка знайома з Віктором. Це Олександр Липницький («Звуки Му»), який і представляє один одному Айзеншпіса і Цоя.[56][28]

« Дуже коротко я їх представив один одному, і вони відразу один одним зацікавились на професійній основі. Виявилось, що я попав абсолютно в точку.  »

— Олександр Липницький в передачі: Юрій Айзеншпіс. "Моя правда" (Україна). Телеканал СТБ. 12.10.2007[56]

Газеті «Новий погляд» (1994 рік) Айзеншіс розповідав, що він особисто зателефонував Цою у вересні 1988 року і вони зустрілись у саду «Ермітаж» на Каретному ряді.[57]

Цой не має забобонів щодо тюремного минулого Юрія. Айзеншпіс береться за розвиток концертної діяльності вже відомого гурту.[56] Юрій Айзеншпіс у своїй книзі пише, що вони обоє були потрібні один одному, оскільки концертна і гастрольна діяльність групи «Кино» "бажала кращого".[49] Цой кличе Бєлішкіна в Москву, разом з Айзеншпісом продюсувати групу, але Бєлішкін у січні 1990 року відмовляється.[51] Тоді Цой пропонує Бєлішкіну надалі продюсувати групу в Санкт-Петербурзі, але Бєлішкін теж відмовляється.[51] Доброю знайомою Айзеншпіса була Наталія Разлогова.[51]

Через півтора місяці Айзеншпіс влаштовує концерт гурту в Будинку Культури Московського Авіаційного Інституту, чим засвідчує свої "організаторські здібності".[49] Починають вибудовуватись гастрольні тури на 10-12 міст.[49]

З кожного спільного концерту Айзеншпіс отримував приблизно 20%, із решти коштів 40% отримував Цой, і по 20% залишалось на кожного з решти трьох музикантів гурту.[49] Дохід від сувенірної продукції ділився навпіл з Айзеншпісом.[49]

Організацією концертів займалася приватна продюсерська фірма з нехитрою назвою "ЮА", яку заснував Айзеншпіс. Працювала фірма з вісімдесят восьмого до дев'яностого року.[58]

1989 рік

1989 року — у Нью-Йорку відбулися прем'єрний показ фільму «Голка» (рос. «Игла») і невеликий концерт. У 1989 році, влітку, Цой з Каспаряном вирушили в США до Джоани Стінгрей. На прем'єрі фільму була Д. Стінгрей разом з Рашидом. Після показу фільму Віктор зіграв з Юрієм короткий концерт.

В 1989 році Віктор з групою дає два концерти в Олімпійському.[19]

5, 6, 7 травня 1989 року Віктор Цой і рок-група «Кино» давала концерти на мінському стадіоні «Динамо».[59] Концерт організовувала Ленінградська театр-студія Бенефіс (Ю. Бєлішкін).[59] Частину зароблених грошей перерахували в Білоруське відділення Всесоюзного дитячого фонду ім. В.І. Леніна і у фонд організації свята міста «Мінськ-89».[59] На всіх концертах був аншлаг.[23] На кожен концерт приходило по 18 тисяч глядачів.[23] Ціна квитка 3-4 рублі.[23]

У 1989 році, за дивним контрастом з сенсаційними дебатами у Верховній Раді і бурхливими подіями в Прибалтиці (1989, 28 липня: Верховна рада Латвійської РСР проголосила декларацію про державний суверенітет), у рокерів явно падає інтерес до соціальної проблематики.[31] Але в столиці "легальний рок" як і раніше вважався джерелом підвищеної небезпеки і будь-який масштабний захід наповнювали величезною кількістю міліціонерів.

У Москві розташована більшість студій звукозапису — як державних, так і кооперативних. Тут же — штаб фірми "Мелодія" (яка й до 1991 року залишається монополістом із випуску грамплатівок).[31] Крім того, до Москви переїжджає Юрій Каспарян зі своєю дружиною Джоанною Стінгрей.[57]

1989 року Цой остаточно перебирається із Ленінграда до Москви. Так зручніше для роботи, просування гурту і, крім того, для цього є й приватна причина:

« Останні роки життя Вітя провів з іншою жінкою. Її звати Наташа. Це тривало три роки і було дуже серйозно. Про наше розлучення мови не було, тому що існував Саша. Ми вже переросли ці весілля, розлучення.  »

— Із згадок Маріанни Цой.[26]

Перед сином Віктор вибачався в пісні "Малюк" (рос. Малыш).[19]

В Москві Віктор жив зі своєю цивільною дружиною Наталією Разлоговою в невеликій трикімнатній квартирі на Профсоюзній вулиці біля метро «Коньково».[49] У квартирі проживали ще троє людей: син Наталії, мама і сестра.[49]

Віктор Цой про гласність і перебудову:

« Журналіст: Чи вірите ви Горбачову?

Віктор: (довго думає) Нда, зараз подумаю. Розумієте, з появою цієї людини щось почало змінюватись. Я не знаю, чим це все закінчиться. Але щось почало відбуватись. Я це можу лише вітати. Я не знаю, наскільки він особисто зіграв у цьому якусь роль, че це, так би мовити, історична необхідність. Чим все це закінчиться, теж не знаю. Кожна людина сподівається на краще.
Журналіст: Так ви сподіваєтесь?
Віктор: Безумовно.

 »

— Інтерв'ю Віктора Цоя в Мурманську. Квітень 1989 року. (частина 2 із 3)[54]

27 жовтня 1989 року Віктор був у ефірі суперпопулярної в ті часи програми "Погляд" (рос. "Взгляд"), яка проходила на тему кооперації в СРСР.

«

— Віктор, я б хотів почути вашу думку. Ви згідні, що мистецтво і кооперація можуть стояти поряд, на одній сходинці?
— Ви знаєте, напевне — так. Тому, що відтоді як виникла кооперація, я, на своєму прикладі, я вже можу не працювати кочегаром, не кидати вугілля, а можу займатись своєю музичною діяльністю. Ось, можу тепер.. Тепер вже.. не пройшло там і семи років.. Врешті-решт цим, можу хоч якось забезпечити своє життя.
— Це не лише завдяки кооперації, а ще завдяки вашому мистецтву.
— Ну, тим не менш. Мистецтво було і раніше. Однак... (сміється)
— А ваше особисте відношення до кооперації?
— Ну, складне відношення. Я вважаю, що кооперація діло дуже потрібне, єдина проблема в тому, що всі звинувачують її в спекуляції. Ось. Я вважаю, по-перше, що в нас держава займається спекуляцією в особливо великих масштабах. По-друге, значить закон такий, або влада слабка, якщо знаходиться шахрай, який може все якось розгорнути.[60]

 »

Згодом, Айзеншпіс у своїй книзі згадуватиме, що це він пропхав Цоя на передачу, переконавши Макусєва, який робив цей випуск.[49]

1989 року у світ вийшов альбом «Зірка на ім'я Сонце», який був першим і єдиним в історії групи записаним у професійній студії.[2][52] Студія належала Валерію Леонтьєву.[2][52][51] Про цю студію домовився директор «Кино» Юрій Бєлішкін.[61][51] Цей альбом, який повторив тріумф "Групи крові" не викликав жодних емоцій у суперфірми «Мелодія», і Цою з Бєлішкіним ніхто з "Мелодії" не телефонував, не пропонував співпрацю.[1]

У січні[51] 1989 році «Кино» давали один благодійний концерт в Данії (участь в благочинній акції руху «Некст Стоп»[2]) у фонд Арменії (на користь постраждалих від землетрусу[51]). Віктор за пів року вивчив англійську мову і самостійно давав інтерв'ю на радіо в Данії.[62]

Того ж року, у квітні,[51] гурт давав концерт у Франції на великому рок-фестивалі в Бурже (Le Bourges), Італії (у вересні[51]) — радянсько-італійському фестивалі «Back in the USSR» в Мельпіньяно.[2]

Поїздки по цих трьох країнах були з Бєлішкіним.[51]

У 1989 році Віктор Цой взяв участь фестивалі «Золотий Дюк» в Одесі. Кінокритики журналу «Радянський екран» провели опитування, за результатами якого Віктора Цоя визнали кращим кіноактором року.

1990 рік

Взимку і весною гурт безперервно гастролював по країні, а на літо музиканти роз'їхались на канікули.[2]

Навесні 1990 року на запрошення однієї з найбільших японських компаній «АМЬЮЗ» Віктор Цой з Джоанною Стінгрей їздили в Японію.[3][63] Віктор Цой в Японії відвідав концерт «Всі південні зірки».[63] Лідер «Всіх південних зірок» Кейсуке Кувата дуже здружився з Цоєм і подарував йому чорну гітару.[63] «АМЬЮЗ» вирішила купити «Голку», а також випустити платівку «Кино», а також запросити гурт на гастролі.[3][42][63] З Японії до Москви з візитом-відповіддю приїздила делегація із 6-ти чоловік, що представляли інтереси «АМЬЮЗ».[63][64] На осінь 1990 року були заплановані гастролі в Японії.[65][17] На початку року в Японії вийшов диск з записом «Групи крові».[64]

Зі своїм гуртом В.Цой гастролював Росією, Україною та Білоруссю. За сім місяців 1990 року Віктор Цой разом з гуртом дав понад 70 концертів по всьому Радянському Союзу.[14]

Наприкінці травня 1990 року у гурту було 5 концертів в Іркутську, в тому числі по 2 в Ангарську і Братську.[49] У Братську на гурт чекали погані умови з готелем, зі стадіоном для виступів (був суцільною руїною) і грошей за договором оплатити не змогли.[49] Коли Кіно відіграли перший концерт, Айзеншпіс скасував наступний, який мав відбутися 31 травня.[49] На концерт прийшла велика кількість людей. Коли Цой дізнався від Айзеншпіса чому той відмінив концерт, Цой відповів: — Тоді я буду виступати безкоштовно.[49] Сцена до того часу вже була демонтована, але Віктор не розгубився і вирішив співати під гітару.[49]

Через день після Братська мав відбутись концерт у Донецьку.[49] Але рейс Красноярськ-Москва було скасовано. Група поїхала в Свердловськ і Краснодар, а через день — у Донецьк.[49] Донецький концерт було відзнято для ТБ.[49]

Одного разу в Україні перетнулись маршрути двох гастрольних турів двох груп — «Ласкавого травня» і «Кино», а гастролери опинились в одному готелі. Там і відбулось знайомство Віктора Цоя з Юрієм Шатуновим.[49]

13-14 червня Віктор Цой дав свій останній концерт — в Ризі, на стадіоні «Даугава».[66] Закінчив піснею «Змін потребують наші серця».[66] 21 серпня збирався повертатись в Ленінград і вже купив білети.[66]

24 червня 1990 року на головному стадіоні Радянського Союзу «Лужники» (рос. Большая спортивная арена Олимпийского комплекса «Лужники») відбувалось свято газети «Московський комсомолець». В цей день на цій сцені із 70 000 кількістю глядачів відбувався останній вихід на сцену гурту «Кино», який став наймасштабнішим в кар'єрі Цоя.[16][14] Перед виступом в Лужниках йшли дощі, а на день виступу синоптики також прогнозували дощ.[62] Пісня "Змін!" (рос. Перемен!) була останньою, яку Віктор заспівав зі сцени.[67] До 2010 року факел над стадіоном «Лужники» запалювали лише двічі: на відкритті олімпіади в Москві, і через 10 років після цього, коли на сцену вийшов гурт «Кино».[16] Виступ Цоя тривав близько години.[49] Вів останній концерт гурту «Кино» Артур Гаспарян.[68]

— Чи можливо одночасно поклонятись таким різним талантам — Шатунову і Цою?
— Як сказати?... Напевно, в якомусь смислі це можливо. Чотирнадцятирічних ж не приваблює те, що цікавить дорослих, — їм важливий ритм, якійсь чисто зовнішні моменти. Інше діло — я надіюсь, що, коли вони виростуть і послухають тексти наших пісень, то відкриють і щось нове.

уривок інтерв'ю В. Цоя газеті «Вечірня Уфа», квітень 1990 року[5]

1990-го року після гастролей гурту країною менеджер[14] Юрій Айзеншпіс робить Віктору Цою подарунок — автомобіль Москвич-2141.[68] Це був другий автомобіль Віктора — першим, «Жигулі», він їздив біля року.[69]

Наступного дня після московського концерту Віктор Цой поїхав до Латвії,[16] на відпочинок у рибацьке село. Це була запланована відпустка. З собою він взяв портативну студію.[16] Разом з ним до Латвії поїхали син[68] і Наталія.[19][14] В рибацькому поселенні під Юрмалою Цой з Юрієм Каспаряном під акустичну гітару розпочали запис матеріалів для нового альбому. Віктор винаймав будинок у селищі Пліенціемс (Plienciems),[68] яке також відоме тим, що в ньому немає вулиць, а будинки не мають номерів. Натомість, кожен будинок має свою назву. Віктор винаймав будинок під назвою «Geltini», до якого приїжджав майже кожного літа.[68] Як місце відпочинку хутірець біля Тукумса вибрали через те, що у Наталія Розлогова відпочивала в ньому зі студентських років.[42] Віктор там відпочивав з 1989 року.[42] Там була невелика філологічна тусовка, невелика компанія друзів Наталії.[42]

Віктор (особливо останні 2-3 роки) тримав на дистанції журналістів і «фанатів».[70][71] Проте, Юрій Бєлішкін говорить, що є неправдою те, що Віктор не любив спілкуватись з журналістами, — що все залежало від людей.[51] З фанатами Віктор намагався не давати приводу і завжди тримав дистанцію; в автографах не відмовляв, але людей спеціально не провокував.[51] Віктора обтяжувало впізнавання на вулиці.[57][51]

Робочий запис "Чорного альбому" було зроблено в Латвії, в Тукумсі.[42] Віктор вже перебував тут після того, як 24 червня 1990 року гурт відіграв свій концерт в Лужниках. Гурьянов займався купівлею власного автомобіля, на якому повинен був приїхати в Латвію. З собою Гур'янов привіз цю саму знамениту апаратуру, яку привезла Джоанна.[42] До того часу у Віктора вже були записані на касету заготовки під гітару.[42] Після опрацювання альбому, Гур'янов забрав касету з собою, і о 17:00 вечора 14-го серпня поїхав до Петербурга.[42] 15-го серпня вночі, біля 6:00 ранку, Гур'янов приїхав до Петербурга.[42] Після сну до 14:00 поїхав у гості, де його визвонила Мар'яна з трагічною новиною. Після цього Георгій Гур'янов взяв з собою дружину і Мар'яну, і поїхав до Тукумса.[42]

Смерть в автокатастрофі

13 серпня Юрій Каспарян, повернувся з Прибалтики, де він був разом з Цоєм.[35]

15 серпня 1990 року в 6:00 ранку Віктор попрощався з сином, який залишився чекати його на дачі і поїхав на рибалку.[67]

15 серпня 1990 року о 12 годині 28 хвилин Віктор Цой загинув в автокатастрофі,[72] коли повертався з рибалки. ДТП сталося на 35 кілометрі траси «Слока — Талсі» неподалік від містечка Тукумс, що в Латвії, в кількох десятках кілометрів від Риги. За два тижні до загибелі Віктора у господаря будинку, де відпочивав Віктор, втопився син.[49]

15 серпня 1990 року біля третьої години ночі (за іншими даними в: 5-тій;[69] 6 годині ночі[66]) Віктор Цой сам-один поїхав на риболовлю[14][68][28] на озеро Енгурес.[66] Зазвичай, на риболовлю Віктор їздив один, коли всі спали.[39] Але того ранку Наталія і Саша прокинулись, і Віктор запропонував сину поїхати з ним.[39] Олександр відмовився, оскільки не виспався.[39][19] Назад Цой повертався опівдні. Від озера до селища — 15 хвилин автомобілем.[68] Дорога весь час звивиста, і лише біля мосту через маленьку річку Тейтопе вона пряма.[68] Проте, попереду була небезпечна ділянка дороги — «сліпий» поворот.[73] Автомобіль Віктора мчав узбіччям дороги більш ніж 230 метрів,[73] (за іншими даними — 21 метр[39]) після чого різко повернувся на дорогу і виїхав на зустрічну смугу.[73][66] Назустріч Вікторові, в протилежному напрямку, рухався автобус Ікарус-250, який проїжджаючи той самий «сліпий» поворот перед річкою, виїхав на пряму ділянку дороги і в цей момент відбулось зіткнення.[68] Водій «Ікаруса» різко звернув управо. «Москвич» Я6832ММ[74] вдарився переднім правим крилом у ліву передню частину автобуса і від удару «Москвич» віднесло майже на 20[73] м убік (на 18 м[74]). Від удару автобус з'їхав у річку, а автомобіль Віктора Цоя вдарився об захисну огорожу моста.[10][66] За словами Айзеншпіса, «Москвич», від удару, відлетів у річку майже на 100 метрів.[49] У автобуса від зіткнення був пошкоджений лівий траверс, значить зіткнення не було "лоб в лоб".[74] Лічильник пробігу «Москвича» зупинився на відмітці 3400 км.[73] Кермо зігнуте з боку водія, збиті сидіння, розламаний щиток передньої панелі, капот відлетів, двигун відлетів далеко вбік від "Москвича", все інше зім'яте.[74] На асфальті від удару залишилися вибоїни і сліди заносу, за якими місце зіткнення визначити було нескладно.[74] Поруч з машиною лежав молодий чорнявий хлопець.[74] Слід протектора від правого колеса його "Москвича" відзначений на правому узбіччі за 21 метр до містка, від "кишені" автобусної зупинки, криволінійний.[74] Перш ніж водій «Москвича» зумів відреагувати і став знову повертати на дорогу, авто збило ряд загороджувальних стовпців.[75][76] Водій побіг на хутір викликати «Швидку допомогу».[66] Швидка медична допомога приїхала через 5 хвилин.[73] На місці аварії був онук господаря хутора «Тейтупніеки» (прямо перед котрим відбулось зіткнення) Коля Звонніков.[66] В той день у водія Ікаруса виповнювалось 20 років його весілля.[66]

Автомобіль Віктора був повністю зруйнований до такого ступеня, що одне з коліс не було знайдене.[49][77] Номерні знаки транспортного засобу були пошкоджені до такого ступеня, що їх неможливо було прочитати.[49] Двигун розкришився, а його залишки знаходили в радіусі 60 метрів.[49][39][77] Єдині деталі, які збереглись від зіткнення — кришка багажника з нерозбитим склом і задній міст.[49] Автомобіль Цоя після аварії привезли в Ленінград, де Ліпніцький мав змогу його бачити.[28]

Від озера, де Віктор рибалив, до місця зіткнення — 14 кілометрів.[74] Віктор відмінно знав дорогу, оскільки три роки підряд відпочивав у цьому місці.[78]

1995 року до Тукумса приїздило японське телебачення.[66]

Офіційна версія

В чергову частину Тукумського райвідділу зателефонував мешканець хутора Дреймані А. Р. Нейманіс, і повідомив, що недалеко від його будинку, приблизно о 11 годині 30 хвилин (за місцевим часом) легковий автомобіль темного кольору врізався в зустрічний "Ікарус".[74] Є жертви. На місце дорожньо-транспортної пригоди, тобто до 35-го кілометра дороги Слока-Талсі, виїхали слідчий Еріка Казимирівна Ашмане (майор міліції Тукумського РОВД[66]) і старший інспектор ДПС відділення ДАІ Тукумського РВВС старший лейтенант міліції Яніс Елмаровіч Петерсон.[74] Дізнання проводила Еріка Ашмане.[66]

Інспектор ДАІ МВД Латвійської республіки Н. Бочков газеті «На зміну!» (газета вийшла 18 серпня) повідомив, що за попередніми даними можна припустити, що Цой заснув за кермом, але точніші причини загибелі покаже слідство.[76][79]

Відповідно до висновку криміналістичної експертизи ДАІ:

«Швидкість автомобіля «Москвич» у момент зіткнення становила не менш як сто кілометрів на годину. Швидкість автобус «Ікарус» не перевищувала сімдесяти кілометрів на годину».[68]

Швидкість «Москвича» точно встановити не вдалося.[74] Водієм Ікаруса був Янікс Фібікс.[73][74]

В оперативному зведенні Латвійської державної автоінспекції говорилось:[73]

«Зіткнення автомобіля «Москвич-2141» білого кольору з московськими номерами (цифри нерозбірливі внаслідок пошкоджень номерних знаків) з рейсовим автобусом «Ікарус-250» відбулось о 12 годині 15 серпня на 35-му кілометрі траси Слока-Талси біля повороту на Тукумс. Автомобіль «М-2141» рухався зі швидкістю не менш як 130 км/год, і водій — громадянин Цой Віктор Робертович не впорався з керуванням. Смерть Цоя В.Р. настала миттєво, водій автобуса не постраждав.»

У Віктора був «Москвич» темно-синього кольору.[12][80][81] Працівники ДАЇ не знайшли тормозного сліду автомобіля «Москвич».[49][33][74]

« «Москва, МВС СРСР: 15 серпня ц.р. в 11.30 на 35 км дороги Слока-Талсі Тукумського району Латвії водій а/м «Москвич», д.н. Я 6832 ММ, Цой Віктор Робертович, 1962 р., прож. м Ленінград, вул. Ветеранів, 99, кв. 101, відпочивальник у м Юрмалі, відомий естрадний співак, перевищив швидкість, допустив виїзд на зустрічну смугу руху, де зіткнувся із зустрічним автобусом «Сільгосптехніки» Талсинського району, дн 0518 ВРН. Цой В. Р. на місці події помер. В. о. міністра МВС Латвії Індріков. Прд. Абрамовська».  »

— текст службової телеграми[66]

Офіційний висновок слідства: все, що трапилось на пустинній латвійській трасі, визнали нещасним випадком.[68]

В уламках «Москвича» знайшли три вудки й інші рибальські знаряддя, магнітофон, колонки, інструмент, запасне колесо, документи, гроші й дві маленькі рибки.[74][73]

Після аварії у Цоя і водія автобуса брали кров на аналіз на алкоголь.[66]

Паталогоанатомічний аналіз тіла померлого Віктора проводила спеціальна група Латвійського республіканського бюро судово-медичної експертизи. В своєму висновку від 20 серпня 1990 року вона відмітила, що рок-музикант напередодні катастрофи був тверезий і перед смертю алкоголь не вживав.[73][39][74] Судмедекспертом був Олексій Сімановський.[66]

Кримінальну справу слідчий не порушувала — за згодою прокурора, "у зв'язку з відсутністю складу злочину в діях водіїв".[74] І, отже, судово-медичні, трасологічні та інші експертизи не проводилися.[74] Через три роки справа була знищена, бо це був "відказний" матеріал, і кримінальну справу прокуратура не порушувала.[66] На місці трагедії поставили дорожній знак "Крутий поворот" і більше там аварій не було.[66]

Юрій Айзеншпіс на місце трагедії не приїжджав, пославшись на те, що на авто поїхав до Санкт-Петербурга, оскільки білетів на авіапереліт в Латвію не було.[49]

Зі сторони родичів жодних претензій не було.[66]

Інші версії

Власною суб'єктивною думкою Е.К. Ашмане є те, що Віктор заснув за кермом.[74] В іншому джерелі (СМ «Сегодня» від 1995 року) зазначалось, що особистою думкою Ашмане є те, що це звичайне ДТП.[66] Е.К. Ашмане зазначала, що про загибель Віктора газети пишуть побіжно, часто неправильно, і що вона не називала швидкість авта в 130 км, а також, що їй невідоме походження рядків про "Аналіз клітин мозку, який свідчить про те, що Віктор заснув за кермом, ймовірно, від перевтоми" (на риболовлі, чи що?[82]).[74]

Відповідно до офіційної версії Цой заснув за кермом,[12][83][7][67] після чого його «Москвич-2141» вилетів на зустрічну смугу і зіткнувся з автобусом «Ікарус-250».[83][84] Хоча в офіційній версії про те, що Віктор заснув за кермом не згадується ніде. Людина повинна володіти дуже особливими здібностями, щоб заснути за кермом при швидкості 130 км/год, а тим більше на короткій ділянці і звивистій дорозі.[74]

Версія про самогубство відкидається з декількох причин. Вважають, що про самовбивство можна було б говорити, якби пройшло фронтальне зіткнення на відкритому шосе на смузі зустрічного руху. Творчий злет Віктора Цоя, конкретні плани на майбутнє — підготовка нового альбому, головна роль у художньому фільмі, гастрольні турне по Південній Кореї, Японії — відкидають версію про самогубство. Йому було 28 років — тільки почав жити, вибравшись з вугільної ями; Цой свідомо не піддав би небезпеці пасажирів «Ікаруса».[74] Він був чесний.[74][80][45]

У телепередачі 26.09.2013 року рос. «Специальный проект."Роковая любовь"- Виктор Цой» російського РЕН-ТВ повідомляється, що слідство так і не змогло встановити людину, яка бачила Цоя останньою.[67] Проте, у програмі "Живаго" 2002 року 22 червня Юрій Айзейншпіс говорив, що свідки були. За версією слідства, Віктор останній свій ранок провів з вудочкою на березі в повній самотності.[67]

Існує багато версій навколо причин загибелі Віктора Цоя. За версією творців документального фільму з циклу «Слідство вели…» (рос. «Следствие вели...»), Цой потрапив у аварію, коли намагався переставити іншою стороною касету у своєму магнітофоні, тим самим він відволікся від керування автівкою в «сліпому повороті» дороги.[68]

В іншій версії подій припускається, що на дорозі перебувала третя машина з високим латиським посадовцем КПРС всередині. Цей автомобіль притиснув до узбіччя і підрізав автівку Віктора, внаслідок чого Віктор різко виїхав з узбіччя на зустрічну смугу, де й зіткнувся з «Ікарусом».[68]

Існує версія, що у загибелі Віктора слід звинувачувати його менеджера («продюсера») з кримінальним минулим — Айзеншпіса.[85] Смерть викликала ще більш значущий інтерес до творчості Віктора.[85] В країні була продана рекордна кількість касет, платівок тощо.[85] На організований рахунок перераховувались величезні кошти, але ні батьки Віктора, ні вдова з сином не одержали хоч скільки-небудь значущої суми.[85] Попри те, що фонд Віктора Цоя зібрав величезні кошти, ніхто досі не підіймав питання про те на що саме пішли ці гроші.[85] Зникла значна частина коштів Фонду Віктора Цоя, яка, згідно зі здогадами, йшла на розкрутку гурту «Технологія» (з якою співпрацював саме Айзеншпіс).[85]

Журналісти писали, що на основі аналізу клітин мозку був зроблений висновок, що Цой заснув за кермом, ймовірно від перевтоми, що й послугувало мотивом версії, що водій заснув.[73] Айзеншпіс стверджував, що версія, що Віктор заснув за кермом, виникла через те, що на правій стороні дороги за декілька десятків метрів до місця аварії було знайдено сліди протектора «Москвича», на якому їхав Віктор.[49] Тому припустили, що він заснув і з'їхав у сторону, а коли на швидкості потрапляють на іншу сторону, то автомобіль виносить.[49] Проте, версію що водій заснув перекреслює той факт, що Віктор намагався повернути автомобіль на дорогу, — для чого він різко вивернув руль, внаслідок чого автомобіль опинився на зустрічній смузі дороги.

Крім цих версій, були ще й інші, як то Віктора вбили через гроші (дуже багато заробляв); у всьому винна наркомафія, з якою Віктор ніби-то був пов'язаний; зміна продюсерів групи «Кино» і перерозподіл виручки від гастрольної діяльності та авторські права. За такої кількості версій, та ще й "по гарячих слідах" жодних розслідувань не проводили, як і повторного розтину.[65]

Юрій Бєлішкін, колишній концертний директор групи «Кино», впевнений, що Віктору допомогли піти з життя.[67][73][86] Сама експертиза була дивною, як і її дивні висновки.[65] Бєлішкін заперечує версію про те, що Віктор заснув за кермом. За 48 годин до смерті Віктор не вживав алкоголь, а наркотичних речовин у його крові теж не було знайдено.[67] Вся запланована поїздка відбувалась вдень і не могла перевищувати 15 хвилин.[67] Тож, часу і підстав, щоб заснути за кермом не було. Крім того, ніколи не розслаблятися Віктора навчав вбитий кілерами в 1995 році в Петербурзі президент східних єдиноборств майстер бойових мистецтв В'ячеслав Цой, у якого Віктор брав уроки карате (карате Віктор займався з 1985 року[55]) і кунг-фу.[65][87]

Айзеншпіс вважав, що або Віктор заснув за кермом дещо раніше, або не справився з керуванням.[69]

Маріанна Цой пише, що в те, що Віктор заснув за кермом не вірить ніхто з близьких.[35][88][77]

« Віктор йшов по життю на м'яких котячих лапах. Був украй обережним.

[35][77]

 »

Цю обережність і організованість Віктора Цоя підтверджує й Юрій Бєлішкін.[85]

У вбивство Маріанна не вірить.[35][77]

Цікаво, що саме на початку 90-го року американські фармацевти оголосили про створення нового снотворного засобу нового покоління — речовини, яка виводиться з організму протягом однієї години.[67]

« Була дуже сильна в шоу-бізнесі версія про те, що Віктор Цой, безперечно, був під наглядом у спецслужб — його прослуховували, за ним слідкували. Сила його впливу на маси, на молодь була такою колосальною, що, звичайно, якби він завтра забажав балотуватися в президенти — за нього б проголосували.  »

— Лена Леніна, письменник[67]

В 2007 році видання «Кримінальний кур'єр» опублікувало статтю ще з однією версією, яка нібито ґрунтувалась на е-мейл листі на ім'я редакції від якогось "Яніса з Риги". Стаття розповідає, що Яніс і ще двоє чоловіків на риболовлі підійшли до Віктора і сказали йому, що його сина викрали, і що якщо Віктор хоче його побачити, то повинен проїхати з ними.[81] Янісу було заплачено за те, щоб налякати Віктора.[81] Коли Віктор побив нападників і ті вибиралися з води, — кинувся тікати на автомобілі.[81] Коли нападники його врешті наздогнали, то застали лише жахливу аварію.[81]

Юрій Айзеншпіс у своїй книзі називає Юрія Бєлішкіна "персонажем, який намагався адмініструвати групу ще в санкт-петербурзському рок центрі" і "відносно нікчемним адміністратором".[49]

Події в Радянському Союзі в той період

18 серпня відбулось самопроголошення нового органу влади в СРСР — ГКЧП (існував з 18 по 21 серпня 1991 року), який утворили перші державні та посадові особи Радянського уряду, які виступили проти проведених Президентом СРСР М. С. Горбачовим реформ Перебудови і перетворення Радянського Союзу в новий «Союз Суверенних Держав». Дії ГКЧП призвели до подій, що стали відомими як «Серпневий путч». Путч апаратників протистояв як Горбачову, так і Єльцину (згодом першому президенту Російської Федерації).

Хоча колишні члени розпущеного ГКЧП та особи, які активно сприяли їм, були арештовані (22 по 29 серпня 1991), проте згодом всіх їх відпустили під підписку про невиїзд (з червня 1992 року по січень 1993), а згодом — амністовані (23 лютого 1994, ще до вироку суду, обвинувачених у справі ГКЧП (крім Валентина Варенникова) амністувала Держдума попри заперечення Єльцина).

див. також: Борис Карлович Пуго — латиш, міністр внутрішніх справ СРСР, член ГКЧП. 18 серпня 1991 року, він повернувся до Москви, після відпочинку у Криму, де відпочивав з родиною.

«Поети не народжуються випадково —
Вони летять на землю з висоти...»

фрагмент пісні І.Талькова присвячена поету, композитору і виконавцю — В. Цою[89]

Після путчу, 6 жовтня 1991 в Санкт-Петербурзі, але за кілька хвилин до виконання пісні рос. «Господин президент» був убитий Ігор Тальков. Пісня є останньою студійно-записаною піснею Ігоря Талькова, мала бути виконана на збірному концерті зірок естради, і являла собою звернення в художній формі до Президента РРФСР Бориса Єльцина, стилізоване під народне, з вимогою відсторонення від влади Президента СРСР Михайла Горбачова, розпуску Верховної Ради СРСР, ліквідації радянської державної символіки і заміни її на дореволюційну, а також здійснення інших соціальних і політичних реформ. Зброю, з якої був убитий музикант, не знайдено, повний склад учасників бійки невідомий, а саме вбивство до теперішнього часу вважається нерозкритим.

Юрій Айзеншпіс про смерть Віктора

Хоча за офіційною версією смерть відбулась на пустельній дорозі і без свідків, в програмі "Живаго" 2002 року 22 червня Юрій Айзейншпіс говорить, що свідки були.[90] Це була перша публічна розповідь Айзеншпіса щодо смерті Віктора.

Поховання Віктора

Тіло Віктора з Тукумса везли автобусом. Каспарян і Маріанна їхали попереду, оскільки вони везли Сашу.[91] Автобус з тілом їхав позаду і повільно, тому Маріанна до міста прибула швидше і вже знала в який морг його везти.[91] В моргу Ленінграда Наталія і Маріанна відкривали труну, після чого Віктору вони закрили лице чорним полотном, оскільки Віктор не дозволяв собі з'являтись на людях "не в формі", — розповідала Маріанна.[91]

Учасники гурту «Кино» зібрались ввечері в студії ЛенТБ і в прямому ефірі звернулись до своїх шанувальників з проханням вести себе якомога спокійніше.[28]

Фотографія, зроблена в день другої річниці його смерті в серпні 1992 року. Могила В.Цоя на Богословському цвинтарі в Петербурзі
Могила Віктора Цоя на Богословському кладовищі Санкт-Петербурга. Сфотографовано 15 серпня 2012

19 серпня його поховали на Богословському цвинтарі в Санкт-Петербурзі. На похорон Віктора прийшли 50 тисяч людей.[52] Замість оголошеної організаторами похорону години поховання о 12:00 дня, тіло Цоя було віддане землі зранку[16] — о 10:00год.,[49] тому самі похорони пройшли практично при п'яти особах.[14] Ніхто не бачив Віктора Цоя мертвим — його поховали в закритій труні.[92] На похорон приїхала велика кількість людей, серед інших розпрощатись із Віктором приїхали й відомі музиканти і актори. Біля могили стояли: Маріанна Цой — офіційна дружина Віктора, син — Олександр, поряд із ними Наталія Разлогова — близька подруга Цоя.[16][28] В Ленінграді фанати гурту «Кино» декілька днів не покидали могили.[7]

Квіти до могили Віктора клали Андрій Макаревич, Артем Троїцький, Джоанна Стінгрей, Сергій Курьохін, Костянтин Кінчев та ін.

Смерть Цоя шокувала безліч його шанувальників. Кілька фанатів навіть наклали на себе руки:[93] 45 підлітків по всій країні.[56][19] Смерть Віктора є загадкою.[68] За іншою інформацією, за даними телепередачі «600 секунд» в перші дні після загибелі Віктора лише в Ленінграді число самогубств підскочило на 30 відсотків.[3]

« Я все дивлюсь на фотографії Віті і плачу увесь день. Мені здається, краще від нього ніхто не розповів про наше життя, про те, що хвилює нас, молодих. Його не стало, і для мене тепер життя не має жодного інтересу.  »

— журнал «Сельская Новь» на своїх сторінках цитує лист в редакцію Наталії К., 16 років.[33]

Після вищезазначених подій Маріанна погоджується дати інтерв'ю «Пионерской правде», оскільки видання розраховане на молодь, а в редакцію приходять листи такого ж змісту. Маріанна звертається до молоді зі словами, що Віктор не схвалив би такі вчинки з собою.[94] Що Віктор завжди вважав, що це не вихід і що він дуже любив життя, любив сонце.[94]

« Деякі поети спалюють себе самі. Хто сумнівами, хто горілкою, хто скаче з дахів. Цой був далекий від цього всього. Він вважав, що людина повинна жити. Позбавляти себе життя — не наша справа. Коли трапилось нещастя з Сашою Башлачовим, Віктор сильно жалів його, але його вчинок не приймав.  »

— уривок з інтерв'ю Маріанни газеті «Піонерська правда», 1990 рік.</ref>

Після загибелі Віктора його близькі воліли не спілкуватись із журналістами.[16] Наталія Разлогова дасть одне єдине інтерв'ю російським журналістам через рік після трагедії, в якому проситиме не називати її дружиною Цоя, оскільки вони були близькими друзями останні три роки життя Віктора, не були одруженими, а у Віктора є син і дружина в Санкт-Петербурзі.[16] Юрій Бєлішкін зазначав, що в цьому інтерв'ю у неї щось запитали про Віктора і вона зробила таку паузу, що стало зрозумілим — для неї ці відносини не були чимось визначальним в її житті; так, ніби вона вже забула це ім'я.[51] Більше з журналістами Наталія не спілкувалась. Через деякий час вийшла заміж і виїхала з Росії.[16] Бєлішкін вважає, що вона після цього ніколи не давала інтерв'ю по причині того, що не хотіла говорити правду, а брехати не було сенсу; що діло не в тому, що вона не хотіла ворушити пам'ять.[51] Син Віктора Цоя (народився 1985 року) до сьогодні відмовляється давати інтерв'ю журналістам.[16]

Знайдені після аварії в автомобілі вцілілі записи згодом будуть видані і отримають назву «Чорний альбом»[68].

Співак збирався зніматися в новому художньому фільмі; на нього чекали гастролі в Південній Кореї і Японії.[74][17][79] На 15 вересня 1990 року було заплановано зйомки фільму «Діти Сонця».[95] В плани Віктора Цоя і президента східних єдиноборств майстра бойових мистецтв В'ячеслава Цоя входили зйомки власного фільму «Цой в квадраті».[65][81] В планах Цоя було відзняти кінокомедію.[5][3]

«Чорний альбом» і спроба заміни соліста «Кино»

Після смерті Цоя Айзеншпіс розумів, що саме час випустити «Чорний альбом».[56] У вересні-жовтні Айзеншпіс організував запис на «Російському відео», в Москві, на дачі Берії, а після цього учасники гурту поїхали до Парижа все зводити.[42] Допомагали випустити альбом Наталі і Жоель (Жоель станом на 2005 рік працював культурним аташе Франції в Москві).[42]Вініловий диск вийшов у світ з траурним дизайном — без жодного напису, з фотографією-вікном на абсолютно чорному конверті.[49] Альбом став платиновим — фанати розкупили увесь наклад — мільйон примірників.[56] Айзеншпіс також випустив поліграфічну і сувенірну продукцію, пам'ятні набори: поліетиленові пакети з портретом Цоя, маленький буклет і двосторонні плакати (все разом ціною 15 рублів (біля 3 доларів); окрім плакатів з набору, реалізовував ще два мільйони плакатів.[49] На мертвому артистові Айзеншпіс заробив ім'я та 4 мільйони доларів — за такі гроші він міг купити приватний літак і розкішну віллу в Америці.[56] При цьому зовсім не враховував інтереси рідних і близьких Віктора.[80] У своїй книжці Айзеншпіс згадує, що для випуску альбому йому довелось взяти кредит у розмірі 5 млн. рублів (більше мільйона доларів) в Черемушкінському відділенні МІБу.[49] Поручителів Айзеншпіс знайшов через Олександра Гафіна (у 2011 році це віце-президент Альфа-Банку), який познайомив його з головою однієї з організацій ветеранів Афганістану.[49] Допомагали і приятелі-комерсанти, і Сергій Козлов, який згодом став одним із замміністрів.[49]

Файл:Прессуха.jpg
[1]Два учасники гурту «Кино», журналіст Є. Додолєв і продюсер Ю. Айзеншпіс на презентації «Чорного альбому» в МДМ (Москва, 12 січня 1991)

В пресі було оповіщено, що квиток на презентацію останнього альбому «Кино», обіцяну ще на 19 грудня, буде коштувати 150 рублів. Айзеншпіс це пояснював тим, що це світський захід, а західні мірки передбачають хорошу плату за такий захід.[96]

Проте, після успіху «Чорного альбому» Айзеншпіс не хоче втрачати прибутковий проект, і робить ризикований крок — знаходить Вікторові Цою заміну — нового вокаліста «Кино». Цією заміною повинна була стати невідома співачка з таким же прізвищем — підтверджує Аніта Цой (Анна Сергіївна Кім):

« —Мене звуть Юрій Шмілєвич. Ви знаєте, що я був продюсером групи «Кино»?

—Ні.
—Ну, групу «Кино» ви знаєте?
—Так.
—Я пропоную вам розглянути питання солірування в цій групі. Я подумав, а чи не почати все спочатку, лише жіночим голосом?
—Ні, ви не порядна людина.

 »

— переказує свій діалог з Айзеншпісом Аніта Цой в передачі: Юрій Айзеншпіс. "Моя правда" (Україна). Телеканал СТБ. 12.10.2007[56]

У своїй, практично автобіографічній книзі про себе, яку написав Айзеншпіс, і яку назвав «Віктор Цой і інші», Юрій називає Маріанну "скандальною бабою" та "жінкою з низьким пролетарським походженням", і звинувачує її в тому, що це вона спровокувала розмови, що Айзеншпіс експлуатує смерть Цоя і славу «Кино» для власного збагачення.[49]

В альбом увійшли 9 пісень написаних в різний час.[42] Всі пісні, окрім «Слідкуй за собою» (вона була записана на «Мосфільмі» коли писали музику для «Асси») були новими.[42] Не всі пісні, які Віктор підготував для альбому ввійшли у випущений альбом. Вони згодом увійшли в так званий альбом «Невідомі Пісні».[42]

Згодом, після «Чорного альбому» зусиллями вдови Мар'яни світ побачив альбом «Невідомі пісні Віктора Цоя (1992)».[2]

Фонд Віктора Цоя

У Москві Айзеншпіс створив Фонд імені Віктора Цоя,[80] котрий Айзеншпіс, поряд з презентацією посмертного диска (відбулась в Москві 12 січня 1991 року в Московському палаці молоді), рекламував номер рахунку Всесоюзного благочинного фонду Віктора Цоя: 7000811 в Головному управлінні Держбанку СРСР по м.Москва, МФО 201791.[97]

Маріана про Фонд:

« — Мар'яна, що зараз відбувається з Фондом Віктора Цоя? Я часто читаю: Фонд, Фонд, але повідомлення досить суперечливі і часто віддають зайвою мрійливістю...

— Я максималіст за вдачею: мені або погано, або добре, середини майже не буває Мені зараз дуже не хочеться помилитися, або у всякому разі я хотіла б, щоб у пресі це не було дуже бугристо, тому що у мене з Юрієм Айзеншпісом (менеджер «Кино», москвич) складні відносини тобто я й не припускала, що вони будуть прості (хороші чи погані — це інша справа). Працюючи останні роки два з Вітею, він знав, звичайно, що в Ленінграді у Цоя якась дружина з дитиною, але не уявляв, що доля поверне так, що йому доведеться зі мною часто спілкуватися. Коли Айзеншпіс став робити цей Фонд, з'ясувалося, що нікуди один від одного не дітися. Я йому категорично не подобаюся зі своїми інтелігентськими ленінградськими замашками, я йому заважаю, весь час кажу поперек, загалом, дію на нерви, а він мені діє точно так само. Але, оскільки Фонд, якщо він хоче вижити, не може існувати без авторського права, нам доводиться існувати разом.

 »

— уривок з інтерв'ю газеті «Смена», 21 червня 1991[1]

Дизайн CD-альбому «Чорний альбом»

Авторські права на творчий доробок

У своїй книзі Айзеншпіс пише, що одного разу до нього прийшов знайомий підприємець із «Мороз Рекордз» (заснована в 1992 році Олександром Морозовим) і захотів випустити «Чорний альбом» на компакт-дисках (CD), що входили в моду, і Айзеншпіс просто поступився йому правами — віддав задарма, через що втратив декілька мільйонів доларів і забезпечив деяким людям цілі статки.[49] Свій вчинок він пояснює тим, що не уявляв всіх фінансових масштабів і що хотів припинити всі розмови за своєю спиною.[49]

Маріанна Цой стала володарем прав на пісні свого чоловіка після того, як він загинув. Вона пережила Віктора на 15 років і померла від раку в 2005 році.[98] Маріанна вважала, що тим людям, які використовували Віктора заради наживи, він був потрібен як монумент, а імідж "чорної людини в чорному" був невірно прочитаний основною масою глядачів як "строгий герой в чорному".[38] Після смерті Віктора зуміла позбавитись від Айзеншпіса і вибудувала систему-імперію «Віктор Цой», на відрахування від якої вони з сином жили (половину доходів віддавала батькам Цоя).[37]

Важливі факти

  • Айзеншпіс достроково вийшов з в'язниці завдяки Андрію Андрієвичу Громико — міністру закордонних справ і Голові Президіуму Верховної Ради СРСР.[58]
  • Журнал (рос.)«"Элементы" Евразийское обозрение» (почав видаватися Олександром Дугіним Гелійовичом з червня 1992 року. В основному в ньому публікуються статті про так зване "євразійство"), у властивій цій ідеології манері інтерпритації подій ("Віктор Цой — євразієць"; "ні атлантизму!"; вірність арійському Сонцю (про альбом "Зірка на ім'я Сонце"); і ін.), в статті від 1992 року, інформацію про Віктора Цоя подавав таким чином: "в час, коли суспільство переганяли з пастки комунізму в пастку демократії",[99] Цой, при всій його популярності, був все ж підкреслено «відірваний» від конкретної реальності, й тому міг бути більш-менш адекватно сприйнятий лише молоддю, а ось популярність Талькова — явище іншого роду: вона вийшла за межі молодіжного середовища.[99] Цьому допомогли більш конкретні тексти його пісень — творчість Талькова, на відміну від Цоя, пронизана політичною тематикою,[99] а не лише соціальним протестом і закликами до внутрішнього оновлення. Через це потенціал Цоя був все ж ще занадто вузьким і недостатнім, тобто «пробудження в «колективному несвідомому» героїчного початку виявилося неможливим без певного дозрівання (інтелектуального і духовного) самих носіїв цього «колективного несвідомого». Існувала необхідність поглиблення саме в російську, православну символіку, образи якої були повинні проявлені не тільки побічно (як у Цоя), але і прямо, через вираження самого національно-духовного середовища. У цьому й полягала місія Талькова.»[99]
Коли в газеті «День» Сергій Кургінян нарікав, що «в деякі мерзенні заходи нинішньої влади побічно втягується ім'я дуже талановитого, дуже глибокого і дуже потрібного країні поета і композитора Віктора Цоя», то журнал це пояснював тим, що Цоя і Талькова починають розуміти і «батьки» опозиції, знаючи, що Відповідь ("Темряві" за сюжетами текстів Цоя) без своїх дітей їм не здійснити.[99]
  • У липні 2011р. в Білорусі заборонили радіостанціям ставити в ефір пісню Віктора Цоя «Змін!» (рос. Перемен!).[100][101]
  • У квітні 2014 депутат Держдуми Росії Євгеній Фьодоров оголосив Віктора Цоя агентом ЦРУ, а окремі пісні — частиною плану руйнування СРСР.[102]

Пам'ять

— Що для вас рок тоді?
— Це не музика, а соціальне явище насамперед. Музика — спосіб вираження.

уривок інтерв'ю В. Цоя білоруській газеті "СоРОКа", 1991 рік[103]

Ні слава, ні гроші, які прийшли до Віктора в останні 2 роки життя, його не змінили.[49][19] Айзеншпіс підтверджує, що в його пам'яті Цой назавжди залишився добрим, чесним і скромним хлопцем; він був домашньою людиною абсолютно не вередливою в побуті; ніколи не бачив щоб Цой на кого-небудь накричав чи образив, але його авторитет у групі був беззаперечним і дисципліна майже залізна.[49] Розмовляв тихо, але в голосі відчувалася воля.[49][19]

Пісні Цоя лишаються популярними серед молоді й понині. Майк Науменко (помер через 1 рік і 12 днів після Цоя) щодо цього сказав: «У нашій країні бажано загинути, щоб стати остаточно популярним». Звукорежисер і продюсер Андрій Тропілло (директор Ленінградського відділення «Мелодії»монополіста звукозаписувальних студій у СРСР) додав, що Цой «пішов вчасно» в тому сенсі, що його пізні роботи, на думку Андрія, слабші ранніх, а подальша творчість була б ще гіршою.

« Різні дрібні видавництва формують у читача певний погляд на життя і творчість Віктора і, як правило, погляд помилковий. Безладно зібрані газетні статті, перші, які потрапили до невдалого укладача чергової збірки і випущені окремим виданням, ніколи не проллють світло на те, ким був насправді Цой і що він насправді робив. На жаль, більшість цих статей написали люди некомпетентні, і які не володіють питанням. Звідси й поширена серед людей думка, що творчість Віктора — це, нібито, мистецтво тинейджерське, підліткове і розраховане саме на цю категорію слухачів. Ми можемо, не проводячи прямих паралелей у технічних питаннях, а говорячи про суть, сказати, що пісні Віктора такі ж підліткові, як пісні Бітлз чи романи Булгакова. Якщо це подобається підліткам, то зовсім не очевидно, що іншим віковим категоріям це буде нудно і нецікаво.  »

— Маріанна Цой і А.Рибін у своїй авторській книзі «Віктор Цой»[35]

Георгій Каспарян вважає, що якщо б не відбулась трагедія в Тукумсі, відбувся б незначний спад популярності, а після цього вихід на стабільний, доволі високий рівень, типу вітчизняних The Rolling Stones, якщо б Віктор не захопився серйозно кінематографом.[42] Знімався б десь у Японії і приїздив би два рази на рік назад — грати концерти і записувати альбоми.[42]

Рашид Нугманов (режисер фільму «Голка») впевнений, що коли б не загибель, Віктор вийшов би на міжнародний рівень не лише як музикант, а й як актор.[104]

Юрій Айзеншпіс говорив, що популярність Віктора переважала популярність усіх разом взятих зірок, з якими працював Айзеншпіс.[57] Що, коли б Віктор був живий, всі б мали нагоду спостерігати вищий зліт творчості Віктора. Він міг би стати відомим кіноактором.[57]

В інтерв'ю Олександру Мілкусу для "Красноярського Комсомольця" від 29 серпня 1989 року Віктор Цой говорив, що хотів би знімати фільми як продюсер — сам би писав музику і сценарій, сам би набирав акторів, якщо б у нього була можливість самому знімати.[87]

Після смерті Віктора конкурс серед абітурієнтів для вступу в СПТУ-31 (Санкт-Петербург, ул.Стійкості д.30) був 100 чоловік на місце — шанувальники йшли по стопах кумира.[104]

Поштова марка Росії із серії «Популярні співаки російської естради», присвячена Вікторові Цою, 1999, 2 рубля (Каталог ИТЦ 542, Скотт 6548)

На Богословському кладовищі виникла комуна, і біля могили Віктора увесь рік (станом на жовтень 1991 року) жили прихильники його творчості.[78][3] Прихильники біля півтора року практично жили на кладовищі біля його могили.[20]

Після 20 років з дня загибелі Віктора, його могила все ще потопає в квітах.[105] Пішовши з життя В. Цой став на початку 90-х років справжнім молодіжним пророком, міфічним культурним героєм, став позачасовим кумиром більшої частини радянських підлітків.[20]

На честь музиканта названо астероїд 2740 Цой[106].

Адаптовані тексти групи «Кино» співає корейський рок-співак Хан Де-Су, рок-група «Yoon Do Hyun». У Канаді є сайт англійською мовою, присвячений «Кино» і Віктору Цою. Нью-Йоркська група "Вихід" ("Exit") грає пісні «Кино», перекладені на англійську мову. Відомий англійський діджей Paul Oakenfold включив в свою платівку «Pop Killer» ремікс на пісню «Змін!» гурту «Кино».[107]

«Стіна Цоя»

Tsoi Wall 01.JPG
Krivoarbat.JPG
Arbat Tsoi Wall 2010.jpg
«Стіна Цоя» в Кривоарбатському провулку в м. Москва

Після смерті Цоя у Кривоарбатському провулку, міста Москви, 15 серпня 1990 року стихійно з'явилась «стіна Цоя» — стіна з графіті, вкрита написами: «КИНО», «Цой живий» та зверненнями до самого музиканта. На наступний день після поховання Цоя написи на стіні були сховані зафарбовуванням.[108] У 2006 році стіну знову спеціально пофарбували, але її успішно відновили фанати.[109] Всі спроби московської влади "облагородити" це місце були припинені кіноманами (так називають шанувальників гурту).[104]

Подібна стіна є й у Мінську.[110]

15 серпня 2012 року у Полтаві з’явилася третя на всю Україну стіна пам'яті Віктора Цоя.[111]

15 серпня 2013 року, в 23-ю річницю смерті лідера легендарного рок-гурту «Кино» відкрили стіну Віктора Цоя на вулиці Грушевського в Києві.[112] В жовтні 2013 року цю стіну пам'яті відвідав батько Віктора Цоя.[25]

Клуб-музей «Камчатка»

На вулиці Блохіна, б.15 в Санкт-Петербурзі, на місці колишньої вугільної котельні, в якій працював Віктор, організовано клуб-музей Віктора Цоя. Після смерті Віктора люди сотнями приходили в кочегарку, де працював Віктор.[3] Кочегарку завалили квітами.[3]

Озеро Тельбін, Україна

На озері Тельбін (Київ; де знімався фільм "Кінець канікул" (1986) про групу «Кино») 21 червня, в день народження Віктора, тут збираються «кіномани».[104]

Пам'ятники

В 2004 році російський Союз Молоді став займатись питанням встановлення пам'ятника.[28] Але коли пам'ятник був створений і його встановили на Арбаті, місцеві жителі виступили проти цього.[28] Скульптуру з Арбата прийшлось прибрати.

Пам'ятник на могилі на Богословському кладовищі

Весною 1999 року на Богословському кладовищі було зруйновано і розбито багато пам'ятників з єврейськими прізвищами і поряд з цим пошкоджено пам'ятник Віктору Цою — були погнуті струни, а від удару по мраморному обеліску утворилась велика тріщина.[37] Проте прихильники творчості Віктора Цоя самі, власним коштом зробили ремонт пам'ятника, а 15 серпня поставили огорожу з гострими колючими прутами.[37]

На 35-му кілометрі Склока-Талсі під Ригою

На місці загибелі Віктора Цоя, на 35-му км траси «Слока — Талсі», встановлено ​​стелу висотою 2 метри 30 сантиметрів. Пам'ятник був поставлений у 2002 році — перший, в колишньому СРСР.[113] Кошти на стелу збирали латвійські шанувальники таланту Цоя. Автори пам'ятника — художник Руслан Верещагін і скульптор Аміран Хабелашвілі — обрали для створення монумента одну з найпопулярніших фотографій музиканта, на якій він зображений з руками навхрест. На постаменті викарбувані рядки з відомої пісні «Легенда»: рос. «Смерть стоит того, чтобы жить, а любовь стоит того, чтобы ждать…».[114]

Протягом більш як двадцяти років, щорічно 15 серпня на трасу, що сполучає два прибалтійських міста: Слоку і Талсі, на місце смерті Віктора Цоя, приїздять ті, хто любив і любить його.[14]

У Санкт-Петербурзі, Росія

Файл:Памятник Виктору Цою (Благовестнов).JPG
Тимчасовий пам'ятник Віктору Цою біля кінотеатру «Аврора» (Санкт-Петербург, Росія), що експонувався лише 1 добу

У Санкт-Петербурзі у липні 2009 року був тимчасово встановлений пам'ятник Віктору Цою. Гіпсова скульптура, що зображувала Віктора сидячого на мотоциклі, була встановлена ​​на Невському проспекті, навпроти кінотеатру «Аврора». Автор пам'ятника — московський скульптор Олексій Благовісна. 4 лютого 2010 оголошено, що пам'ятник музикантові з'явиться в лісопарку Александрино, навпроти якого Цой із родиною жив і в якому часто гуляв.[115][116][117]

Влітку 2011 року в парку Александрино в Санкт-Петербурзі мав були встановлений пам'ятник Віктору.[104] Рішення про кращий ескіз пам'ятника мали приймати міська влада і син Віктора Цоя.[104] Місцева ратуша надала дозвіл на спорудження пам'ятника Вікторові попри закон, який не дозволяє увіковічувати людей менше, ніж через 30 років після їх смерті.[10]

Парк Вінгіс, Литва

14 серпня 2010 у Вільнюсі (Литва), у парку Вінґіс було відкрито тимчасовий пам'ятник-макет Віктору Цою. Відбувся концерт, приурочений до 20-х роковин його загибелі. Питання щодо встановлення постійного пам'ятника поки не вирішене.[118]

Барнаул, Росія

20 листопада 2010 року в місті Барнаул Алтайського краю відбулося відкриття першого в Росії постійного пам'ятника Віктору Цою.[119]

Москва, Росія

Відкриття пам'ятника у Москві неодноразово відкладали. Маріанна Цой, дружина Віктора Цоя, що особисто займалася питанням встановлення пам'ятника, так і не дочекалася за життя того моменту, коли в Москві встановлять пам'ятник Вікторові Цою, який в черговий раз обіцяли відкрити до дня його народження 21 червня.[120] Єдиним пам'ятником Віктору Цою в Москві є стіна на Арбаті, що стала місцем паломництва столичних кіноманів.

Сім'я

  • Дружина — Маріанна Ігорівна Цой (д. Родованська) (народжена 5 березня 1959 року). За освітою — художник.[44] Після закінчення школи працювала в Ленінградському державному цирку.[1] В 1982 році стала членом групи «Кино», спочатку як костюмер і гример, а з 1983 року — адміністратор.[1][104] З 1987 року — менеджер гурту «Об'єкт насмішок», адміністратор Ленінградського рок-клубу.[1]
  У 1997 році разом з А.Рибіним випустила авторську книжку «Віктор Цой» з моментами творчої і особистої біографії Віктора, в яку попри найбільш цікаві згадки, найбільш змістовні інтерв'ю і коментарі Віктора, входить багато, раніше не видаваних, матеріалів.[35] Мотивацією до написання книги слугувало те, що до 1997 року в Росії повноцінних видань про групу «Кино» і Віктора Цоя не було, а те, що виходило і виходить у світ є роботами, які страждають недостатністю інформації або спотворюють дійсний стан речей.[35]
  Померла Маріанна 27 червня 2005 року (у віці 46 років) від довготривалої хвороби (рак).[19] Поруч з нею був цивільний чоловік, пітерський рок-музикант Саша Аксьонов (більш відомий в тусовці як Рикошет), і його мама, яка доглядала за Маріанною.[98] Перед смертю попросила сина Олександра не давати інтерв'ю журналістам.[19] Похована поряд з Віктором.[2]
  • Олександр Вікторович Цой (5 серпня 1985) — син, якого дуже любив Віктор, згадував його весь час, на гастролях купував йому вишукані подарунки. Віктор з любов'ю називав сина «Цойонок».[36] Наразі працює програмістом, офіційно оформив відносини з дизайнером Оленою, у грудні 2010 року, в цей же час одружився вдруге Роберт Максимович Цой, його дід.[121]
  • Наталія Емільєвна Разлогова — останнє кохання Віктора Цоя, кінознавець і перекладачка, сестра відомого кінознавця професора Кирила Разлогова. Повна протилежність Маріанни; до музики в стилі рок не мала стосунку.[19]
З Цоєм познайомилась на зйомках фільму. Після смерті Віктора вийшла заміж за журналіста Євгена Додолєва. В січні 1992 року виїхала до США.[19] У них з чоловіком двоє дітей.
Її можна побачити в документальних фільмах про Цоя: «Сонячні дні» (рос. «Солнечные дни») (1996), «Життя як кіно» (рос. «Жизнь как кино») (2005), «Ялинова субмарина: Віктор Цой. Діти хвилин» (рос. «Еловая субмарина: Виктор Цой. Дети минут») (2008).[122][123]
Віктор Цой пішов від Маріанни у 1987 році, переїхавши до Москви, аби бути разом із Наталією Разлоговою.[123] З дружиною він розлучився, але залишився з нею в добрих стосунках. Він збирався офіційно оформити розлучення з Маріанною й одружитися з Наталією. Але Маріанна тягнула з цим, і він так і не встиг нічого зробити.
« (...)Дружина незаконна і законна дружина Маріанна мене люблять, син любить, жінки обожнюють. Що ще потрібно? Я всім задоволений.
Оригінальний текст (рос.)

(...)Жена незаконная и законная жена Марианна меня любят, сын любит, женщины обожают. Что еще нужно? Я всем доволен.

 »

— сказав якось Віктор Цой за рік до смерті.

Дискографія

За недовге творче життя Цой написав більш як 300 пісень.[68]

«А "життя" — тільки слово, є лише любов і є смерть...
Гей! А хто співатиме, якщо всі будуть спати?
Смерть варта того, щоб жити,
А любов варта того, щоб чекати...»

Оригінальний текст (рос.)

«А "жизнь" — только слово, есть лишь любовь и есть смерть...
Эй! А кто будет петь, если все будут спать?
Смерть стоит того, чтобы жить,
А любовь стоит того, чтобы ждать...»

Віктор Цой — «Легенда»
Назва альбому Рік релізу Кількість записів
Гарин и Гиперболоиды 19811983 26
45 1982 15
46 1983 12
Виктор Цой — Акустика 1984 15
Начальник Камчатки 1984 13
Это не любовь 1985 11
Неизвестные песни 1985 1-10
Ночь 1986 11
Группа крови 1988 11
Звезда по имени Солнце 1989 9
Последний Герой 1989 10

Посмертні релізи

За щасливим збігом на французькій студії «Studio du Val d'Orge» збереглись багатоканальні плівки з роздільним записом вокальних партій і інструментів гурту «Кино», які студія записувала в січні 1989 року для диску «Останній герой».[124] Орієнтовно у 1999 році Маріанна викупила всі ці унікальні матеріали у французького звукорежисера Патрика Клерка.[124] Було випущено диск «Печаль» з електронними версіями пісень.[124] Обробкою займався петербурзький музикант Рикошет.[124]

Назва альбому Рік релізу Кількість записів
Черный альбом 1990 8
В. Цой — Акустический концерт 1994 14
В. Цой — Акустический концерт (ver.2) 1996 25
Легенды русского рока. Кино. 1996 19
Концерт в рок-клубе 1996 15
Неизвестные песни 1996 11-15
История Этого Мира 2000 16
Последние записи 2000 19

«Проект Кино»

Влітку 1999 року виник так званий «Проект Кино» в складі двох екс-гітаристів легендарного гурту Олексія Рибіна і Юрія Каспаряна, а на вокалі чеченський співак Бекхан, який копіював голос Цоя.[124]

Фільмографія

За результатами щорічного опитування журналу «Советский экран» за виконання ролі Моро у фільмі «Голка» (рос. «Игла») Віктора Цоя визнали найкращим актором 1989 року.[125]

  1. 1986 — «Йя-Хха» (документальне відео). Режисер Рашид Нугманов.
  2. 1986 — «Кінець канікул» (рос. «Конец каникул»). Режисер Сергій Лисенко.
  3. 1987 — «Рок» (документальні кадри). Режисер Олексій Учитель. В зйомочній групі фільма була Маріанна.[3]
  4. 1987 — «Город» Режисер А. Бурцев (по сценарію Шинкарьова і Тихомирова. Віктор знявся там замість Саші Башлачьова, оскільки той покінчив життя самогубством за тиждень до зйомок[3])
  5. 1987 — «Асса». Режисер Сергій Соловйов.
  6. 1988 — «Голка» (рос. «Игла»). Режисер Рашид Нугманов.
  7. 1990 — «Секс і перебудова» (англ. «Sex et perestroïka»). У фільмі був фрагмент концерту групи «Кино», де Віктор Цой виконував пісні «Печаль» і «Закрой за мною дверь, я ухожу». Перед показом цього уривку в кадрі промайнув підрядковий коментар французькою мовою, в якому говорилося, що Віктор Цой загинув через три місяці після зйомок фільму. Режисери Франсуа Жуффа, Франсіс Леруа.
  8. 1992 — «Останній герой» (рос. «Последний герой»). Режисер Олексій Учитель.
  9. 1996 — «Сонячні дні» (рос. «Солнечные дни»). Документальний фільм.
  10. 2005 — «Життя як кіно» (рос. «Жизнь как кино»). Документальний фільм.
  11. 2006 — «Просто хочеш ти знати» (рос. «Просто хочешь ты знать»). Документальний фільм.
  12. 2008 — «Ялинова субмарина: Віктор Цой. Діти хвилин» (рос. «Еловая субмарина: Виктор Цой. Дети минут»). Документальний фільм.
  13. 2009 — «Останній герой: Двадцять років потому» (рос. «Последний герой: Двадцать лет спустя»). Документальний фільм.
  14. 2010 — «Голка Remix» (рос. «Игла Remix»). Режисер Рашид Нугманов.[126]

Перелік деяких найбільш інформативних інтерв'ю Віктора Цоя

Останнє інтерв'ю Віктор дав українському радіо в травні 1990 року.[71]

«Мені не подобається місто Москва,
Мені подобається Ленінград.
Ми — рано дозрілі фрукти,
А значить, нас раніше з'їдять».

Оригінальний текст (рос.)

«Мне не нравится город Москва,
Мне нравится Ленинград.
Мы — рано созревшие фрукты,
А значит, нас раньше съедят».

Віктор Цой[35]
  • Інтерв'ю газеті «Політехнік» (Ленінград) 24 лютого 1984 року
  • Інтерв'ю газеті «Аргументи і факти» №39, 1987 року
  • Інтерв'ю газеті «Молодь Естонії» 9 травня 1988 року
  • Інтерв'ю бюлетеню «Новий фільм» (Алма-Ата) березень 1988 року
  • Інтерв'ю газеті «Молодий ленінець» (Волгоград) 6 травня 1989 року
  • Інтерв'ю газеті «Радянська молодь» (Рига) 6 травня 1989 року
  • Інтерв'ю газеті «Ленінська зміна» (Алма-Ата)

Примітки

  1. а б в г д е ж Марианна Цой. Точка отсчета // Виктор Цой. Стихи. Документы. Воспоминания / Сост. Марианна Цой, Александр Житинский. — Л.: Новый Геликон, 1991. — 368 с. — (Звезды рок-н-ролла). — ISBN 5-85-395-018-5
  2. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я Бурлака А. Рок-энциклопедия: Популярная музыка в Ленинграде — Петербурге. 1965-2005 : Т.2 / Андрей Бурлака. — СПб.: Амфора. ТИД Амфора, 2007. — 396 с.: ил. ISBN 978-5-367-00361-1 ISBN 978-5-367-00458-8 (Т.2) (с.: 49-54)
  3. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Легенда о Викторе Цое / «Студенческий Меридиан» февраль 1991 ISSN 0321-3801
  4. а б в Александр Кушнир / 100 магнитоальбомов советского рока. 1977-1991: 15 лет подпольной звукозаписи. — Изд-во: ЛЕАН, Аграф, Крафт, 1999 - 395 стор.
  5. а б в г М. Деева. Виктор Цой: "Все, что мне нужно, — это несколько слов и место для шага вперед" / Интервью газете «Вечерняя Уфа» апрель 1990
  6. а б Казаченко Ю. Жил-был художник один / Интервью в Ташкенте март 90 г. "Вечерний Ташкент" 14.03.1990г
  7. а б в Леонід Парфьонов в авторській передачі «Намедни», 1990 р. — смерть Виктора Цоя. Канал НТВ
  8. Проблемы методологии и источниковедения: материалы III научных чтений памяти академика И.Д. Ковальченко : Москва, МГУ им. М.В. Ломоносова, 1-2 декабря 2003 г. Изд-во Московского университета, 2006 - 533 стор.
  9. Ю. М. Пирютко, А. В. Кобак. Кладбища Санкт-Петербурга. — М.: Центр-Полиграф, 2009. — 797с. ISBN 978-5-9524-4025-8 (стор.: 626)
  10. а б в Євген Волосевич. Звезда по имени Сонце / Біляївська районна газета «Південна зоря», №60(9620) вівторок 17 серпня 2010 року
  11. а б Вахрамов В. "Звезда Виктора Цоя" / «Вечерняя Москва» 28.10.1989 г.
  12. а б в г д е Петр Черняев. Журнал «МЫ». — №1, 1991. (с.: 165-170)
  13. а б Додолев Е. Такое КИНО / Еженедельник "Собеседник". №40. Сентябрь 1988 г.
  14. а б в г д е ж и к л (рос.) «Виктор Цой. Легенда о последнем герое» Год выпуска: 2010 Жанр: документальный Режиссер: Илья Новиков В ролях: Виктор Цой (Хроника), Артемий Троицкий, Сергей Соловьев, Рашид Нугманов, Алексей Учитель
  15. Марьяна Цой и Саша в программе "Зебра" 24 сентября 1990
  16. а б в г д е ж и к л м н (рос.) «Виктор Цой. Группа крови» Год выпуска: 2010 Страна: Россия Жанр: Биографический фильм Продолжительность: 00:50:20 Режиссер: Руслан Трещев В фильме приняли участие: Константин КИНЧЕВ, музыкант, друг В.Цоя; Сергей БУГАЕВ (Африка), художник, актер, музыкант, друг В.Цоя; Артур ГАСПАРЯН, музыкальный критик, вел последний концерт В.Цоя в Лужниках; Алексей РЫБИН, близкий друг В.Цоя, играл в первом составе группы «Кино»; Игорь ПАНКЕР, музыкант, друг В.Цоя Сергей ФИРСОВ, вместе работал с Виктором в котельной «Камчатка»; друг В.Цоя Александр ЛИПНИЦКИЙ; друг В.Цоя, организатор его концертов в Москве; Юрий БЕЛИШКИН, первый директор группы «Кино»; Сергей СОЛОВЬЕВ, режиссер «АССЫ»; Марина СМИРНОВА, актриса, друг В.Цоя а также: Роберт ЦОЙ, отец В.Цоя; и учителя В.Цоя по художественному училищу
  17. а б в Гибель музыканта / «Московский комсомолец» № 187, Пятница 17 августа 1990 года
  18. Музыка наших дней (Ред. коллегия: М. Аксенова, Д. Володихин, Н. Майсурян). — М.: Аванта, 2002 ISBN 5-94623-025-5. Формат: 84x90/12. Страниц: 432
  19. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае (рос.)«Виктор Цой — жизнь как кино» Год выпуска: 2005 Жанр: документальный Режиссер: Ирина Ван, Сергей Холодный В ролях: Максим Полак, Виктор Цой, Александр Цой, Марьяна Цой, Марина Смирнова, Наталья Разлогова, Валентина Цой, Роберт Цой, Алексей Рыбин, Георгий Гурьянов
  20. а б в Мосейко А. Н. Мифы России. Мифологические доминанты в современной российской ментальности. М.: Институт Африки РАН. 2003г. 155с.
  21. Артемий Троицкий. Живы и Цой, и Высоцкий 17 Августа 2010. sobesednik.ru
  22. Звезда по имени Солнце / Журнал "Кино" (Латвия), № 11/1990 г.
  23. а б в г д е ж Ему все давалось легко! Вспоминает Юрий Белишкин, продюсер групы «Кино» / Газета "Суббота" 11.08.2000 г.
  24. а б в г д "Призыв к поступку" / Интервью с В.Цоем в газете "Учительская газета" 06.05.1989 г.
  25. а б Роберт Цой вперше приїхав до Києва і відвідав стіну пам'яті його сина. Київ, 3 жовтня 2013, 17:30 tsn.ua
  26. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ Документальний біографічний фільм «Виктор Цой. Вот такое "Кино" (2012)» Рік випуску: 2012 Жанр: документальний Автор: Юлия Шипицына Режиссер: Юлия Рябкова В фільмі беруть участь: засноник групи "Звуки Му" Олександр Ліпніцкій, скрипаль Сергій Риженко, музикант Сергій Бугаев, президент Ленінградського Рок-клубу Ніколай Михайлов, художник Дмитро Шагін, директор музею "Камчатка" Сергій Фірсов, лідер групи "Аукцион" Олег Гаркуша, лідер групи "Чайф" Владімір Шахрин і ін.
  27. а б в г д е ж и к л м н Марина Куропаткина. Тайны смертей русских поэтов: Криминальные истории. — Вече, 2014. - с.449. ISBN 5457216780, 9785457216785
  28. а б в г д е ж и к л м н п Как уходили кумиры - Виктор Цой (1962-1990) Год выпуска: 2005 Страна: Россия Жанр: Документальный фильм Продолжительность: 20 мин. Режиссер: Дмитрий Кужаров, Александр Шляхтин
  29. а б Валентина Васильевна Цой. «Легенда о Викторе Цое». — «Студенческий Мередиан» №2, 1991 г
  30. а б в г д е ж Эстрада в России. XX век. Энциклопедия. — М.: «Олма-Пресс», 2004. — 862 с. ISBN 5-224-04462-6 (стор.: 724)
  31. а б в г д е ж и к л м н п р с т Троицкий А.К. Рок в Союзе: 60-е, 70-е, 80-е... — М.: Искусство, 1991. 207с., ил. ISBN: 5-210-02476-8
  32. а б Звездный Журнал. №2(31) 2001г
  33. а б в г Николай Солдатенков. Незабытые имена. "Последний герой" / «Сельская Новь», № 6. 1991 (с.: 33-35)
  34. Михаил Кизилов. Читателю / «Смена», №10 (1740) октябрь, 2009. (с.: 5)
  35. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах Марианна Цой. Алексей Рыбин. / Виктор Цой. Литературно-художественный сборник. — Санкт-Петербург, 1997. 242с. ISBN 5-289-01938-3
  36. а б в г Савенко А. Букет сиреневых гвоздик Марьяне Цой / Статья из харьковской газеты «АТВ» 6 марта 1992 г.
  37. а б в г д Вспоминая о Викторе Цое / Газета «Суббота» 11.08.2000 г.
  38. а б в г д Цой это не скала / Интервью Симоны с Марианной Цой «Поп-базар»
  39. а б в г д е ж и Раззаков Ф. Свет погасших звезд. Люди, которые всегда с нами. — Эксмо, 2007. ISBN: 978-5-699-20983-5
  40. "Зверь" по имени Цой / Павел Круасанов, "Аргументы Недели" №15/2, 17 августа 2006 года
  41. Сергей Владимиров. Неформальный путеводитель по музыкальному Петербургу. — СПб.: Питер, 2013. — 160 с., ил. ISBN 978-5-496-00636-1
  42. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Георгий Каспарян О Викторе Цое, 25.08.2013. Интервью журналу FUZZ №9 (144) сентябрь 2005. Автор: Александр Долгов (с.: 25-29) (Юрій Каспарян став Георгієм після хрещення восени 1990 року. Джерело: те саме)
  43. Мукусев Владимир: Разберемся....: фрагменты интервью, выступлений, статьи, сценарии и расследования разных лет/ В.В. Мукусев. — М.: Флинта : Наука, 2007. — 592 с. ISBN 978-5-9765-0300-7 (Флинта) ISBN 978-5-02-034603-1 (Наука)
  44. а б Марк Шлямович. Через собственную призму / Газета "Вечерний Таллин". 4 октября 1986 г.
  45. а б в г В. Цой: Нужна честность (Интервью Виктора Цоя И.Солдатенкову на Музыкальном ринге в 1987 году). / АиФ №39, 1987 г.
  46. Рок-музыка в СССР: опыт популярной энциклопедии. Артемий Кирович Троицкий. — Книга, 1990 - 383 стор. (с.:158)
  47. Елена Чайкина. Здравствуй, последний герой! // «Панорама TV Петербург», 24 (985), 2012, стр. 22
  48. (рос.)«„Игла“ 25 лет спустя» КТК «Наша правда»
  49. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах Айзеншпис Ю.Ш. Виктор Цой и другие. Как зажигают звёзды / Юрий Айзеншпис. — М.: Эксмо: Алгоритм, 2011. — 384 с.: ил. — (Легенды авторской песни). ISBN 978-5-699-51117-4
  50. Рандеву со звездами: интервью, репортажи, эссе, хит парады, закулисные диалоги / М. В. Садчиков. - Санкт-Петербург : Культ-Информ-Пресс: Человек, 1992. - 204 с. : фот. - ISBN 5-8392-0017-4
  51. а б в г д е ж и к л м н п р с т у Александр Полищук, Александр Долгов «Видели ночь» / Fuzz 56 октябрь 2005
  52. а б в г д М.Садчиков. Воскресение Виктора Цоя / Интервью с Белишкиным. "Витебский курьер" 13 июля 1991г.
  53. Интервью В Цоя программе До 16 и старше 1988 г
  54. а б Інтерв'ю Віктора Цоя в Мурманську. Квітень 1989 року. (частина 2 із 3)
  55. а б КИНОхроники подполья / Натвлья Васильева-Халл. — М.: Эксмо, 2012. ISBN 978-5-699-5595-4-1
  56. а б в г д е ж и к л м Юрій Айзеншпіс. Передача "Моя правда" (Україна). Телеканал СТБ. 12.10.2007
  57. а б в г д "За штурвалом российского рока: если бы Виктор был жив..." / газета "Новый взгляд", №132, 1994 г. (с.: 8)
  58. а б Илья Нагибин «Ю. Айзеншпис. Тот, кто зажигает "звезд"» kommersant.ru Номер 010 от 12-03-95
  59. а б в Рубрика «Театры» / «Вечерний Минск» 24 апреля 1989 г.
  60. Программа "Взгляд" от 27.10.1989 "О кооперации в СССР". Ведущие: А.Политковский,В.Мукусев (час 31:51 - Віктор говорить про кооперацію)
  61. Наша музыка: первая полная история русского рока, рассказанная им самим / Антон Чернин, Амфора, 2006 - 634с. ISBN 978-5-367-00442-7, ISBN 5-367-00238-2 (с.: 271)
  62. а б "Песни цвета домино" / Газета "Костромские ведомости" (Кострома), октябрь 2001 г. Стр. 13, рубрика "И я молодой"
  63. а б в г д Артур Гаспарян. «Кино» готово / Московский комсомолец 4.05.1990
  64. а б Виктор Цой — Константин Кинчев / «На смену!» 19 мая 1990 г.
  65. а б в г д Виктор Цой: Убийство или рок? / Газета "Торговые ряды" (Кострома), 4 августа 1998 г.
  66. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Кон. Гайворонский, А. Беляев. Скорбный лист Виктора Цоя / СМ Сегодня (Рига), 23 августа 1995 года
  67. а б в г д е ж и к л Специальный проект."Роковая любовь"- Виктор Цой. (РЕН-ТВ,26.09.2013)
  68. а б в г д е ж и к л м н п р с т (рос.) НТВ. Следствие вели… с Леонидом Каневским. Выпуск 41: Название: Виктор Цой — Смертельный поворот Страна: Россия Год: 2007 (23.03.2007) Жанр: Документальный Режиссер: Александр Ярославцев Продолжительность: 42мин
  69. а б в Герой нового поколения. Автор Михаил Садчиков / «Калейдоскоп» №13(77) март 1999 г.
  70. Ольга Миткина. Анонс: «Легенда о Викторе Цое». — «Студенческий Мередиан» №12, 1990 (с.: 80)
  71. а б Виктор Цой: «Хочу быть самим собой» / Интервью взял Александр Ягольник «Rock Fuzz», № 7/1992
  72. "Спутник" / Агентство Печати «Новости», 1991 (с.:27)
  73. а б в г д е ж и к л м н Гутиков П. Петля безопасности. Хроника автомобильных катастроф. — СПб.: Эксмо, 2001. ISBN 978-5-699-52676-5
  74. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю Г. Ялоха, Рига - Тукумс - Минск / "Вираж" N 20 1992г.
  75. Откуда ты, печаль? / Уральский следопыт. № 4. 1991 г
  76. а б Царев И. Оборвалась песня / На смену! 18 августа 1990 г.
  77. а б в г д Николаев Николай. ТАСС уполномочен промолчать. — М.: Вече, 2012. – 352 с. – (Серия: Великие тайны истории). ISBN 978-5-9533-5
  78. а б Солдатенко Н. Кукушка накуковала 28... / "АиФ" №24, октябрь 91
  79. а б Корр. ТАСС Т. Васильков, Д. Копылов. Виктор Цой погиб в автокатастрофе / Известия №229, 17 августа 1990 года
  80. а б в г Солдатенко Н. Кино без Цоя? / "АиФ" №40, октябрь 90
  81. а б в г д е Данила Солнцев. Недоказанное убийство / "Криминальный курьер". август, 2007 г.
  82. - зауваження автора Г. Ялохи. Джерело: Г. Ялоха, Рига - Тукумс - Минск / "Вираж" N 20 1992г.
  83. а б Лента новостей «РИА Новости», Гибель Цоя (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  84. Цой Виктор и группа «Кино»!, Место гибели Виктора Цоя (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  85. а б в г д е ж (відео) Важлива інформація навколо смерті Віктора Цоя. Юрій Бєлішкін. Передача с 5-го канала
  86. Юрий Белишкин о Викторе Цое: Не мог такой человек заснуть за рулем! / "Смена" за 21.06.2007 г. (с.: 6)
  87. а б Интервью Виктора Цоя Александру Милкусу специально для "Красноярского Комсомольца" от 29 августа 1989 г.
  88. Рaззaков Ф.И. Кумиры. Тaйны гибели. Трaгедии в литерaтуре. — ООО "Алгоритм", 2012. ISBN 978-5-4438-0040-0
  89. Пилипенко Ж.В. Литература. 7 класс: Планы-конспекты уроков. (російською мовою) — Харьков: Веста: Издательсво «Ранок», 2007. — 256 с. ISBN 978-966-08-2128-6 (с.: 101-102)
  90. а б Інтерв'ю Юрія Айзейншпіса в програмі "Живаго" 22 червня 2002 року
  91. а б в Памяти Виктора Цоя / Последний герой Год выпуска: 2012 Страна: Россия Жанр: Документальный Режиссер: Алексей Учитель
  92. (рос.) Телепередача: «Пусть говорят» с Андреем Малаховым — «Я с тобой пока». Телеканал: 1 Канал, 17.10.2007 (эфир — 25.10.2007)
  93. РИА Новости, Гибель Цоя: как произошла авария на трассе Слока-Талси. ИНФОграфика (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  94. а б Интервью с Марианной Цой Татьяны Кудрявцевой. Звезда по имени Солнце / «Пионерская правда», сентябрь 1990
  95. О. Сапрыкина Рашид Нугманов: «Виктор Цой — последний романтический герой нашей страны в нынешнем столетии» — «Ленинская смена», 1991
  96. "Фуршет по-московски" Татьяна Байдакова, газета «Новое обозрение» (Омск) 22 февраля 1991 г.
  97. Последний подарок Виктора Цоя / «Комсомольская правда», 29 декабря 1990 г., суббота № 299 (19999)
  98. а б Умерла Марьяна Цой. «Комсомольская правда» (28 Июня 2005, 18:30)
  99. а б в г д Цой и Тальков: свидетели Конца / Журнал "Элементы" Евразийское обозрение. Главный редактор
 Александр ДУГИН. Редакционный комитет: Виктор АЛКСНИС
, Драгош КАЛАИЧ (Сербия)
, Клаудио МУТТИ (Италия)
, Александр ПРОХАНОВ
 Робер СТОЙКЕРС (Бельгия) — АССОЦИАЦИЯ «ВРЕМЯ». Международный
 Геополитический Комитет «Арктогея», №3 1993
  100. Сибирское агенство новостей, В Белоруссии запретили песни Виктора Цоя и «Ляписа Трубецкого» (20.07.2011) (рос.)
  101. Белорусское ТВ против Виктора Цоя 15.08.2011 www.golos-ameriki.ru
  102. ТСН, Віктора Цоя в Росії вже оголосили агентом ЦРУ
  103. Виталий Семашко, ведущий хит-парада радиостанции «Белорусская молодежная». Встреча после прощания: Со времени гибели Виктора Цоя прошел год. / Газета "СоРОКа", №2 1991 г. Беларусь. Стр. 3.
  104. а б в г д е ж Лариса Алексеенко. Последний герой / Журнал "Отдохни!" №33 10.08.2010г. (с.: 40-41)
  105. «Игла ремикс» фильм поколений / «Смена», №10 (1740) октябрь, 2009. (с.: 21-24)
  106. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York : Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3.
  107. Marie Claire Russia 2010-09
  108. Искусство и общество: научное издание / В. С. Жидков, К. Б. Соколов ; Рос. акад. наук, Мин-во культуры и масс. коммуникаций Рос. Федерации, Гос. ин-т искусствознания. - СПб. : Алетейя, 2005. - 592 с. ; 21 см. - (Историческая книга). - ISBN 5-89329-780-5
  109. Сайт Виктора Цоя, Стена Виктора Цоя в Москве (рос.)
  110. Сайт Виктора Цоя, Стена Виктора Цоя в Минске (рос.)
  111. У Полтаві відкрили стіну Цоя. 16 Серпня 2012
  112. У київському дворику з піснями "Кіно" відкрили стіну Цоя 16 серпня 2013, 11:41 tsn.ua
  113. Виктор Цой — жив, утверждают в Латвии. rtvi 15.08.2015
  114. Новости KP.RU, «Смерть стоит того, чтобы жить..» (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  115. Телекомпания НТВ. Официальный сайт, Память Виктора Цоя увековечат в Александрино (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  116. Санкт-Петербург.ру, Памятник Цою появится летом в лесопарке Александрино (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  117. РИА Новости, Место для памятника Виктору Цою определили в Петербурге (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  118. Газета «Обзор», В Вильнюсе появится памятник Виктору Цою (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  119. Алтапресс, Бодибилдер Старыгин поставит в Барнауле памятник Цою (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  120. Могилы знаменитостей: Цой Марианна Игоревна (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  121. NEWSmusic, Отец и сын Виктора Цоя женятся (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  122. КиноПоиск.ru, Наталья Разлогова (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  123. а б Спид Инфо, Воскрешения Цоя не будет (рос.) (Перевірено 15 серпня 2011)
  124. а б в г д Немое кино / Известия. 29 апреля 2000 г.
  125. Йя-Хха — Офіційний сайт Рашида Нугманова, Журнал «Советский экран» № 8, апрель 1990 (рос.)
  126. Люди, peoples.ru, Игла. Ремикс (Igla. Remix) (рос.)

Посилання

Гітара Це незавершена стаття про співака.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.