Чарльз Гілдон

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Чарльз Гілдон
англ. Charles Gildon
Народився 1665(1665)
Гілінгам, Дорсет, Англія
Помер 24 січня 1724
Лондон, Англія
Громадянство Велика Британія Велика Британія
Національність англієць
Діяльність письменник, біограф
Мова творів англійська

Чарльз Гілдон у Вікісховищі?

Чарльз Гілдон (англ. Charles Gildon; прибл. 1665, Гілінгам[en] — 24 січня 1724, Лондон) — англійський письменник на замовлення, перекладач, біограф, есеїст, драматург, поет, автор епістолярніх романів, байкар, автор оповідань, критик. Послугував джерелом багатьох біографій часів Реставрації, хоча схоже, що він і допустив в них, ненароком чи з умислом, багато помилок.

Найбільшу популярність Чарльзу Гілдону принесла "Дансіада"[en] та "Послання до доктора Арбатнота"[en] Александра Поупа, де Чарльз став об'єктом насмішок автора, а також ворожнеча із Джонатаном Свіфтом. Гілдонські біографії є цінними, а часто й єдиними біографічними джерелами про життя тих чи інших людей, але всі вони, майже без винятків, мають прикмети фальсифікацій. Через насмішки Поупа, а також через великий об'єм та темпи виконання замовлень, ім'я Гілдона стало синонімом писаки на замовлення та авантюриста від літератури.

Біографія[ред. | ред. код]

Гілдон народився в місті Гілінгам в англійському графстві Дорсет в сім'ї римо-католиків, що активно підтримували роялістів в період Англійської громадянської війни. Коли один з Чарльзових братів, Джозеф, став католицьким священиком, то їх сім'я втекла до Франції і Чарльз отримував освіту в Дуе. Він покинув коледж без посвяти в духовний сан й переїхав до Англії в 1684 році у віці 19-ти років. Два роки по тому він переїхав до Лондона, де миттєво розтратив, або загубив свою спадщину. Ще через два роки, в 1688 році, він одружився з бідною жінкою і майже відразу звернувся до письменництва, як до методу заробітку.

Наскільки відомо, першим його роботодавцем був Джон Дантон[en], що найняв Гілдона для роботи в періодичному виданні «Афінський Меркурій» й написання «Історії Афінського суспільства» в 1692 році. В тому ж році Гілдон написав біографію Афри Бен на правах, як він сам стверджував, близького друга. Проте, хоч Гілдон і Бен обидва були з Дорсету й роялістами (хоч лише сім'я Гілдона була активною в період міжцарів'я[en], в той час, як Бен, мабуть, була шпигуном роялістів) й, можливо, Гілдон, навіть, знав та шукав зв'язку з Бен, але його знання саме її життєпису має декілька демонстративних помилок, включаючи занадто довірливе читання "Оруноко"[en].

В цей же час Гілдон працював соціальним кореспондентом в Джона Драйдена та Уильяма Вішерлі[en], так само як Бен, й вів аристократичний образ життя. Чарльз сповідував деїзм в 1693—1698 роках, а Даніель Дефо описував його, як аморального сластолюбця, що при голодуючій дружині утримує шістьох годованих повій.

Чарльз відредагував «Праці Чарльза Бланта» в 1693 році й додав власний деїстський трактат «Оракули Розуму» до видання. В 1695 р. він видав «Життя Бланта», де героїзував останнього. В той же час він пише захист драйденського модернізму проти Томаса Раймера[en] в 1694 році.

Між 1696 та 1704 рр. Гілдон пише чотири провальні трагедії білим віршом. В 1698 році він обернувся до англіканства і написав пізніше «Посібник по деїзму» (1705 р.), де виступає противником деїзму. Також між 1692 та 1720 рр. пише серію повістей, включаючи «Листоноша в якого вкрали його пошту», «Золотий шпигун», «Все на краще», але не зупиняється на прозі.

В 1706 році Гілдон, вже завзятий віг (в контрасті зі своєю торістсько-якобістською сім'єю), видає листи до курфюрстини Софії[en] з запрошенням відвідати Англію, маючи на увазі, що вона повинна бути поряд для того, щоб зайняти трон після смерті королеви Анни. Уряд судив його за поширення наклепницьких чуток в підривних цілях[en]. Видатні віги вступилися за нього, а Річард Стіл[en] був його апеляційним адвокатом. Коли Гілдона визнали винним й призначили викуп в 100 фунтів, Артур Мейнваринг[en] виплатив викуп за нього. Листи були достатньою підставою для тюремного строку або ж для ганебного стовпа, але зв'язки врятували Гілдона.

Артур Мейнваринг, ворог Джонатана Свіфта, знову допоміг Гілдону й Стіл працевлаштував його в періодичне видання. Гілдонське «Життя Томаса Беттертона» було присвячене Стілу в знак подяки за це. Стіл написав передмову до Гілдонської «Граматики англійської мови» в тому ж році. В 1711 році, Джон Брайтланд найняв Гілдона з тим, щоб той очолив «Британського Меркурія». Протягом 6 місяців Гілдон здійснив серію нападів на Джонатана Свіфта та Александра Поупа. На Свіфта цілком за його ворожнечу з Мейнварингом, та й його чвара з Поупом, ймовірно, теж була політично мотивована. Після того, як «Британського Меркурія» було згорнуто, Гілдон продовжив свої напади на Свіфта в п'єсі «Нове випробування» (1714), а також на сторінках «Мемуарів з життя Уільяма Вішерлі» (одного з менторів Поупа) в 1718 році. Також в 1718 році Гілдон буквально змінює сторони в «Повній історії поезії», яку він присвятив герцогині Букінгемській. В ній він повторює судження Раймера про неокласицизм, які раніше в своїй кар'єрі він, спільно з Драйденом, спростовував. В 1719 р. Гілдон страшенно зубожів й осліп. Александр Поуп в своїй переписці припустив, що сліпота виникла через сифіліс. Гілдон був на краю голодної смерті. В 1721 р. герцогиня Букінгемська трохи полегшила його становище. Того ж року Роберт Харлі[en] (патрон та друг Свіфта й Поупа раніше) дав Гілдону 100 фунтів щорічної плати як «Королівський дар». 12 грудня 1723 року заробіток від «Оруноко», театральної адаптації Томаса Саутерна[en], можливо був призначений саме йому.

Чарльз Гілдон помер 1 січня 1724 року.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Sambrook, James. In, Matthew, H.C.G. and Brian Harrison, eds. The Oxford Dictionary of National Biography. vol. 22, 225-6. London: Oxford UP, 2004.