Чепа Андріян Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Чепа Андріян Іванович
Народився 1760(1760)
Помер близько 1822
Гребінківський район, Полтавська область
Діяльність історик
Відомий завдяки колекціонер документів з історії України

Андріян Іванович Чепа (17601822) — український політик в Російській імперії, канцелярист Малоросійської колегії. Історіограф, колекціонер документів з історії Гетьманщини, фольклорист. Один з лідерів гуртка українських автономістів кінця 18 століття (Яків Маркович, Василь Полетика, Василь Чарниш).

Біографія[ред. | ред. код]

В 1779-89 служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора Рум'янцева. Колекцією Чепи користувались українські історики М. Ф. Берлинський, Д. М. Бантиш-Каменський, Я. М. Маркович. Свого наміру видати збірник матеріалів з історії України Чепа не здійснив. Переважна більшість зібраних ним документів загинула[1].

Колекціонер і освітянин[ред. | ред. код]

Чепа дуже рано почав займатися науковою роботою, про що свідчить опублікований у «Київській старовині» (1892) рукопис замовлянь і народних рецептів, зібраний ним у 1776 р.[2].

У фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського зберігається фрагмент рукопису україномовного псалтиря, що значиться під назвою «Древняя рукописная Псалырь, принадлежащая библиотеке Андрея Чепы, приобщенная к оной 1785 г. Рукопись Церковно-археологического музея»[3].

Ймовірно, що А.Чепа здобув ґрунтовну освіту. Про це говорять такі його слова: «Одно из лучших моих занятий есть мысли о безсмертии души, о будущей жизни… Некоторыя сочинения о сей материи читаю и утверждаю себя в той надежде, что я не умру, но жив буду и повем дела Господня. Более всех мне по душе доказательства Гердерна, из натуры почерпнутыя. Благодаря Бога, я могу понимать все бредни и излишние тонкости метафизические духовидца Шведенборга, подобного ему Штилинга, Еккартхаузена и проч.»[4]. Отже, коли 1779 року Рум'янцев взяв Чепу на службу «по гражданской части», останній мав ґрунтовну освіту й досвід етнографа, а це було, здається, для Рум'янцева найсуттєвішим.

Через це Чепа незабаром став улюбленцем графа, бо саме у 1779 році Федір Туманський, відомий видавець «Российского магазина», передав Рум'янцеву проект всебічного вивчення Малоросії. Обраний кореспондентом Академії наук, Туманський просив графа через підвідомчих осіб зібрати дані про Малоросію за двома програмами, які передбачали, серед іншого, відомості: «…нет ли где в канцеляриях или у частных людей каких нибудь древних о Малороссии записок или летописей, а если есть, то требовалось сообщить с них списки, а также о природных суевериях, приметах, обрядах свадебных и др.»[5]. Отже, Чепа, крім основних службових обов'язків, мав доручення збирати дані за програмою Туманського, і як людина, що мала знання, досвід і потяг до такої роботи, став цінним кадром Малоросійської канцелярії. Особиста колекція у 1795 р. складалася з 14 грубих томів і була особливою гордістю дослідника.

Як свідчить Степан Сірополко[6], у ці ж роки Чепа займався просвітницькою діяльністю, відкривши у 1785 р. власним коштом школу, що з 1804 року стала діяти офіційно. Сірополко наголошує, що це була найперша за тих часів школа такого типу.

1795 відбувається знайомство молодого, ерудованого 19-літнього Якова Марковича з 35-річним чиновником Малоросійської колегії Чепою. Маркович бере на себе роботу з упорядкування архіву Чепи. Він віддає йому всі 14 своїх збірок матеріалів до історії України:

„Во время службы моей при покойном Задунайском в течении девятнадцати лет с половиною, я собрал было многие документы, касающиеся нашего отечества. Все это составляло у меня четырнадцать книг в лист. Я желал сохранить оные от едкости времени, отдал оныя земляку нашему Якову Михайловичу Марковичу, находившемуся в Петербурге в канцелярии Совета экспедиторским помощником, который начал было писать Историю Малой России; нечаянно (он) там умер и я лишился (закреслено: «моего безценного собрания». — М.-Л. Ч.) моих манускриптов“
[7].

1798 видана перша, але й остання частина «Записок о Малоросии, ея жителях и произведениях»[8]. Але водночас молодий Маркович потрапив у певну, радше моральну, ніж матеріальну, кризу й чи то покінчив життя самогубством, чи був убитий у 1804 р.

Після видання 1798 книжечки на 98 сторінок Маркович практично покинув писати, але до останніх днів життя запевняв Чепу, що пише й уже, власне, закінчив роботу над «Історією Малоросії». Тому в листі до матері Марковича Чепа просить передати йому роботу Якова, а заодно повернути 13 його книжок, які мають номери 83, 103, 615, 328, 614, 244, 243, 183, 95, 384, 189, 395, 434 і на яких проставлено прізвище власника — А. І. Чепа[9].

Але чому Чепа просив повернути 13 книг, а не 14? А тому, що долю 14-ї під № 323 Чепа вже, очевидно, знав після опублікування у 1800 р. «Слова о полку Ігоревім»… Він іще не знав, що його 13 збіркам судилась така сама доля, як і тій 323-й, яка між 1795 і 1797 роками потрапила до рук славнозвісного Мусіна-Пушкіна, котрий прекрасно знав, хто є власником скарбів, що опинилися в його руках, і тільки коли Маркович безповоротно заплутався в стосунках із ним, наважився опублікувати «Слово о полку Ігоревім», яке було маленькою часточкою одного із Чепиних збірників.

Отже, у 1804 р. Чепа знав долю однієї своєї збірки, а решту 13 протягом багатьох років мав надію повернути. Але тільки дві з них отримав назад у 1809—1810 роках. Минуло кілька років після 1804-го, витрачених на поповнення тієї невеликої частки повернутого, на безуспішні вмовляння Рігельмана-сина й Полетики-сина продовжити справу батьків.

Чепа і стара українська шляхта[ред. | ред. код]

Переломною віхою в житті Андріяна Чепи стала ситуація, після якої він сам став писати історію. Це пов'язано із проханням полтавського маршалка Чарниша (обіймав цю посаду в 1801—1803, 1809—1812 і 1818—1820 рр.) відредагувати, підправити складену ним записку на відстоювання прав українського дворянства. Згадана праця міститься в збірці рукописів М. Судієнка в папці за № 122. Титульний лист оформлено так: «Записка о Преимуществах чинов Малоросийских. Сочиненна по препоручению Господина Малороссийского полтавского Маршала Василия Ивановича Черныша С…м (статским) С…м (советником) А…м Ч…п 1809 года 18 д.»[10].

Чепа записку переробив, і переробив так блискуче, що Чарниш почав її називати «Чепиною запискою». Записка Василя Полетики на цю саму тему, яку Чепа переслав згодом Чарнишу, не справила на останнього жодного враження[11]. Щоб не бути голослівним, наведемо кілька цитат із листів.

Василь Іванович Чарниш — А. І. Чепі (лютий 1809 р.): «Дворянство поручило мне ходатайствовать, чтобы прежние малороссійские чины… признаваемы были доказательством дворянства. Составив о сем записку для представления моего, я имею честь препровадить оную вам, милостивый государь мой, на усмотрение. Известно, что вы изобилуете материалами, к предмету сему относящимися. Знаю опять, сколь много любите нацию свою, и следовательно, мне остается только просить вас покорнейше о принятии на себя труда пополнить, исправить прилагаемую записку во всем по собственным мыслям вашим»[12].

16 березня 1809 р., після отримання від А.Чепи переробленої записки В. І. Чарниш пише: «Основательная и обильная ваша мысль в сем деле (тобто в історії України. — М.-Л. Ч.) будет моим руководством. И какой ни будет успех мой в порученном ходатайстве, я не премину в свое время учинить почтенному дворянству известным толико значущее участие ваше в совете и пособии мне. Прошу покорнейше не лишить меня еще дополнений, если какие к сообщенной уже мысли вашей изобрести изволите»[13]. Чи не в цих словах сформульовано замовлення на «Історію Русів»?

Відповідь Чепи Чарнишу (квітень, 1809): «Благодарю вам покорнейше, что вы мелочную мою услугу, которою вы мне же доставили удовольствие сделать, собрание… и сочинение записки о преимуществах чинов малороссийских, — приняли сверх чаяния моего столь благосклонно и намерены оную учинить известною почтенному дворянству. Честь лестная и бесценная, которую я много почитаю! В угодность вам препровождаю еще несколько обстоятельств, написанных на особой бумаге. Впрочем знаю, что вы в изготовляемой вами для поднесения начальству записке разставите обстоятельства в приличнейшей связи, нежели я мог то сделать, и дополните многое из записки Василия Григориевича господина Полетики, который сделал мне честь присылкою оной для прочету и которая заключает в себе много важных обстоятельств в деле справедливом и основательном. Я думаю, что вы снабдите кого нибудь поручением без сомнения, чтобы в Петербурге сократить или облегчить справки о документах, упоминаемых в записке; в каких книгах они напечатаны или в каких правительственных учреждениях в Петербурге оные отыскать можно. Не лишнее было бы иметь хронологический перечень от 1654 года походов и служб толь обидно приниженных малороссийских чинов»[14].

Чарниш — В.Полетиці (26 березня, 1809 р.): «Записку г. Чепы о малороссійском дворянстве… читал я с особым удовольствием. Душевно при том радуюсь, что в круге предводительствуемого мною благородного общества нахожу я в одной особе г. Чепы делающего оному честь своим расположением и своими знаниями сочлена»[15].

В.Полетика, пересилаючи цього листа Чепі, пише: «Вот отзыв нашего маршала по прочтении вашей записки. Приятно для меня слышать таковыя мнения о людях, которых я сам душевно почитаю. Он просил меня к вам препровадить его сочинения таковую записку»[15]. «Записка ваша о праве на благородное достоинство сограждан наших, — пише Полетика А.Чепі, — открыла мне вашу любовь к отечеству и привязанность к ним, ваши дарования и знания. Словом сказать все то, что в глазах усердных сынов отечества есть бесценным, все то, что может связать меня с вами теснейшими узами дружбы, как с ревностным любителем онаго, имевшим случай узнать многия, до отечественной истории нашей принадлежащия и от нас скрытыя обстоятельства»[16].

Водночас власна самооцінка В.Полетики була явно занижена: «Малая способность, слабые знания мои… отвлекают меня от труда (написання історії. — М.-Л. Ч.)… сколько я о предприятии его ни думаю…»[17]. З деяких промов В.Полетики, які були опубліковані, можна зробити висновок, що він усвідомлював і тяжко переживав власну бездіяльність, але не мав сил опанувати себе. Очевидно, з того часу Чепа, як свідчить характеристика людини, що особисто його знала (знайдено у паперах Судієнка), зажив слави "человека начитанного, достигшего посредством упражнений исскуства писать превосходно и даже опередившего в том свое время («Киевская Старина», 1894, № 12, с. 356).

Я так густо цитував переписку Чепи за 1809 рік із двох причин. По-перше, щоб позначити той момент, коли Чепа вирішив взятися до написання «Історії»: «…бумаги мои о Малороссии привожу в порядок, удобный к приисканию. Я сделал некоторое систематическое расположение. Недостающее стараюсь отыскать, заимствовоть у знакомых, но еще с малым успехом. Думаю, чтобы сколько можно, дополнить оные историческими, политическими и прочими документами, указами, напечатанными в ведомостях и в разных периодических сочинениях статьями (до Малороссии касающимися), публично произнесенными речами и разными примечательными бумагами. (Речи покойного родителя вашего и ваши, кои я надеюсь получить от вас, кроме напечатанных в „Вестнике Европы“, займут первое место.) Я знаю, что вы изобилуете материалами к намерению моему потребными. Прошу одолжить меня оными для списания. Может быть, не мне, а после меня, кому-нибудь, случится мое собрание употребить в пользу для отечества нашего»[18].

І, по-друге, щоб провести паралель із відомим місцем із передмови до «Історії Русів»[19], на яке посилаються, приписуючи твір Г.Кониському чи батькові й сину Полетикам. Пригадаймо, там сказано, що представник шляхетства Григорій Полетика, виряджаючись до урядових комісій, мав конечну потребу у вітчизняній історії й тому звернувся по останню до Георгія Кониського, який передав йому літопис, ведений «тямущими людьми» і ним переглянутий та виправлений. У свою чергу, Полетика звірив цей літопис з іншими, визнав його найкращим і завжди дотримувався його при написанні записок до урядових комісій. Тепер підставте замість прізвища Полетики Чарниша, а замість Кониського Чепу, і матимете ту саму ситуацію, яка засвідчена перепискою Чарниша із Чепою. Таким чином, рік 1809 можемо вважати початком роботи Чепи над текстом «Історії Русів».

Перш ніж визначити ймовірну дату закінчення роботи, згадаю ще одну особу, яка була зацікавлена в написанні такої праці й усіляко стимулювала цей процес. Цією людиною був малоросійський генерал-губернатор (1816—1834), князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський. Це він стимулював і фінансував роботу Дмитра Бантиш-Каменського. До речі, Д. Бантиш-Каменський здогадувався, хто був автором «Історії Русів», бо знав, хоч і не поділяв радикалізму поглядів Чепи, з яким зустрівся після того, як у 1816 р. прибув в Україну. Навряд чи Чепа показував йому свою працю, бо був в останні роки життя «человеком… от которого трудно добиться что нибудь для сведения»[9]. Але Бантиш-Каменський міг знати про ідейно-методологічне спрямування роботи Чепи і від Рєпніна, адже Чепа у ці роки був «не единажды призываем малороссийским генерал-губернатором в правители канцелярии, но без успеха»[9].

Я такий упевнений у поінформованості Бантиш-Каменського, позаяк тільки цим можна пояснити той факт, що після знайомства з «Історією Русів» Бантиш-Каменський доповнює друге видання своєї історії розлогою розповіддю про те, хто такий Чепа, із зібранням документів якого ознайомила його дружина покійного Андріяна Івановича. До речі, жодного посилання на матеріали Чепи, про які йдеться в передмові до другого видання праці Бантиш-Каменського, я не знайшов ні в другому, ні в наступних її виданнях, зате посилань на «Історію Русів» вже в другому виданні майже сотня! Складається враження, що Бантиш-Каменський у час підготовки до друку другого видання своєї історії, яку видав у 1830, відчував певну провину перед Чепою, можливо, не тільки свою, а й свого батька, який був серед видавців «Слова о полку Ігоревім». Тільки цим можна пояснити розлогі компліменти сина на адресу батька, враховуючи те, що батько ніколи спеціально не досліджував історії своєї української батьківщини.

Коли було закінчено роботу над «Історією Русів»? Точної відповіді на це запитання ще немає, але вважаю, що в 1819 році робота була вже в основному завершена. Вважаю, що останні сторінки твору писалися незадовго перед кончиною автора. За життя Чепи по руках могли ходити неповні версії твору. Такий рукопис, наприклад, мав Д.Бантиш-Каменський, коли працював над другим виданням своєї історії. Цей рукопис закінчувався 1708 роком.

Щоб підкріпити свої висновки про існування у 1819 році в основному завершеної «І. Р.», доведеться вдатися до розлогої цитати, цього разу із Гулака-Артемовського, який не тільки вперше у цьому році цитує невідому ще на той час нікому «Історію Русів», а й вказує на рік, коли вона стане відомою ширшому колу, тобто на 1828 р., той рік, коли вона буде «випадково» знайдена. А тепер звернімося, в дещо скороченому мною варіанті, до твору Гулака-Артемовського «Дещо про того Гараська»: «Воно то, бач, оце по-нашому Гарасько, а по-московській, либонь, Горацій. — О! Вже вони, хоч що перековерсають по-своєму! Там-то вже предивенна їм мова! От хоч би, наприклад, і се, що колись, ще за царя Олексія Михайловича, князь Гагін та боярин Хлопов про нашого гетьмана-дряничку, Брюховецького, листами його царському величеству лепортовали: „Иван Мартынович, — писали, — есть честный человек! (Еге!.. — чесний — як капітанська мазниця!) и годится быть гетьманом, понеже он, хотя не учен, да умен и — ужасть как вороват и исправен!“ (виділене є точною цитатою з „Історії Русів“[20]. — М.-Л. Ч.) Ну, єй його честі!.. Хай його халепа з такою честю! Ну, та се, бач, воно так виходить по-нашому, а по-московській інше діло: по-нашому б то „вороватий“ значиться „злодійкуватий“, а по їх — „іскусний, спритний“. Звісно, кожний хрещений народ говорить по-своєму: в Туреччині — по-турецькому, в Німеччині — по-німецькому; тільки вже наш дяк у книжці начитав, що коли вже злодій, то скрізь злодій, і у Німеччині злодій, і у Туреччині злодій: святий знає! Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм! У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені? Бог з ними!.. Возьмеш, як то кажуть, личком, а оддаш ремінцем! Я то тілько, знаєш, хотів дещо розговпать про того Гараська. Одже ж то він подавно сказав: що коли вже луципер підцькує кого базграть вірші, то нехай же напише, наялозить та й „Хай буде сховане на девять років“. Він-то оце сказав, бач, по-литвинській, бо він був собі на лихо литвин, а по-нашому б то воно значиться от що: що коли вже хто що скумпоновав та й написав, то нехай же куди запроторить так, щоб тільки миші та пацюки про те знали»[21].

Уся «Історія Русів»[19] з останньої, як ми щойно переконалися, сторінки й до першої, з передмовою включно, пронизана особливим баченням історії України, яке заломлюється як крізь призму бачення самого Андріяна, так і крізь призму тогочасної історіософської думки. Із чернетки листа А.Чепи до В.Полетики дізнаємося, що він (Чепа) знайомий із працями Гердера (1744—1803) та інших філософів. Вплив особи Гердера[22] на Чепу можна простежити, читаючи «Історію Русів». Тут і неприйняття феодально-абсолютистського режиму, характерне для Гердера в період участі в русі «Буря й натиск». Під впливом Гердера, основоположника сучасної фольклористики, Чепа, очевидно, і почав займатися фольклором, живий струмінь якого подибаємо на сторінках «Істрії Русів».

Але не тільки й не стільки вплив сучасних Чепі філософів спостерігаємо на сторінках «Історії Русів». Я переконаний, що наступне речення із цього твору: «Перед хрещенням же всі слов'яни мали віру східних поган і, визнаючи єдиного Бога Вседержителя, уважали символом і житлом його сонце, а знаряддям гніву його — грім, або перун»[23], — могла написати тільки людина, знайома з текстом «Велесової книги», що містить тотожне твердження про монотеїзм дохристиянської віри русів. Паралелі, спорідненість як образної, так і глибинно-сутнісних основ «Велесової книги», «Слова о полку Ігоревім», «Історії Русів» можна ілюструвати багатьма прикладами, але це тема окремої розмови. Тут обмежимося заувагою, що тільки людина, яка мала не принагідні, а достовірні й засвідчені родинними переказами відомості, могла написати: «В [зібраній і збагаченій Ярославом Володимировичем] бібліотеці зберігалися великі тисячі книг — рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі: записки й документи, що до історії правління слов'янських племен та царств і до їх законів та устроїв стосувалися»[24]. Ця бібліотека існувала при реальній, а не вигаданій, як тепер уважають, головній школі богослов'я, пізнішій Києво-Могилянській академії. Ця «від нашестя на Русь татар прихована по різних монастирях і печерах стародавня Київська Академія була поновлена Митрополитом Могилою»[25].

Нагадаю одне «темне» місце з передмови до «Історії Русів»: уважається, що автор висловив негативне ставлення до понять «Україна», «український» (В. Шевчук[26]). Погоджуючись із, можливо, дещо «анахронічною» прихильністю його до понять «Русь», «руси», я не можу погодитись із В.Шевчуком, оскільки в самому тексті «Історії Русів» немає ані найменшого натяку на якийсь стосовно терміна «Україна» негатив.

Вважаємо, що на «антиукраїнський» абзац спровокувала Андріана Чепу книжечка «Підручник з історії Росії для юнацтва»[27] М. Берлинського 1800 року видання, подарована автором Чепі в 1810 році. Повна назва книжки звучить так: «Краткая Российская история, для употребления юношеству, начинающему обучатся Истории, продолженная до исхода XVIII столетия. Сочиненная в Киеве учителем Максимом Берлинским» (Москва: В губернской типографии у А.Решетникова, 1800. — 152 с.).

Вірнопідданство книжки випирає вже зі змісту: "Введение. О народах, издревле в России обитавших. I. Младенчествующая Россия (862—1015). II. Разделенная Россия (1015—1224). III. Угнетенная Россия (1224—1462). IV. Освобожденная Россия (1462—1613). V. Возрастающая Россия (1613 — до XVIII ст.). VI. Торжествующая Россия в XVIII веке (як тут не згадати саркастичні слова з «І. Р.»: "Царювання Імператриці Катерини II почалося і довгі літа тривало з великими намірами у ділах внутрішніх і зовнішніх і такими ж успіхами в заходах цивільних і військових, які піднесли Росію на верховини величі і слави, на подив і заздрість всіх народів, а доконувано їх під девізом «Недокінчене завершуємо!»[28]).

Знаючи рік, коли М.Берлинський надіслав свою книжку А. І. Чепі, про що читаємо у листі від 17.02.1810 року: "Максим Федорович Берлинский, коллежский ассесор, директор и учитель народных школ в Киеве, на прозьбу мою, о одолжении мне для прочету сочинения его истории малоросийской, пишет мне: «то правда, что вышла от меня книга „Опыты на малоросийскую Историю“, но недошла. Удостоился даже всемилостивейшаго одобрения, через министра нашего; но далее всемогущих у меня сил не достало, коих требовалось до 4000 для выпечатания ея; а потому она в долгой шуфляде и теперь лежит в департаменте, а чорная там же, у брата моего, в С.-Пбург. Со мной есть оной некоторые лоскуты, которых теперь мудрено прибрать один к другому. Ваши записки в 14-ти фолиантах, должно быть, весьма занимательны. Я что-то об таковых слышал. О ежели бы сии труды вашей опытности отысканы! Как бы благонадежно было тогда принятся за новую работу. Вы бы зделались для меня историческим ментором. Чтобы не оставить без посылки, и я при сем прилагаю малую мою Историю Российскую, которую теперь у нас читают по уездным училищам и в академии»[29], можна достовірно визначити й обмежити коло ймовірних претендентів на авторство «Історії Русів». Щонайменше можемо викреслити із цього списку А.Худорбу (помер 1799 року), якого так бажає бачити в цій іпостасі Валерій Шевчук[30].

Очевидно, що ані жоден із наведених фактів, ані їх сума не матимуть такої переконливої сили, яку міг би мати розшифрований псевдонім чи криптонім. Нагадаю, що псевдонімом називають вигадане або змінене ім'я й прізвище, якими замінюють ім'я та прізвище справжні. Криптонімом є будь-який зашифрований підпис автора твору.

Не вдаючись у деталі обґрунтування нашої позиції, ми схильні думати, що А. І. Чепа, маючи потребу в прихованні авторства власного твору, не міг собі дозволити скористатись аллонімом — взяти за псевдонім прізвище особи, яка реально існувала, тобто Г.Кониського.

Збережені рукописи творів А.Чепи свідчать, що навіть у випадку, коли Андріян Іванович висилав свою працю для прочитання та використання іншій людині, з якою він перебував у дружніх стосунках, навіть у цьому випадку він підписувався ателонімом — криптонімом, що утворюється, коли частину букв імені та прізвища замінюють крапками. Приміром, повна назва однієї його праці у рукописному вигляді має такий вигляд: "Записка о преимуществах чинов Малоросийских. Сочиненна по препоручению Господина Малороссийского полтавского Маршала Василия Ивановича Черныша С…мъ С…мъ А…мъ Ч…п (статским советником Андреаном Чепой. — М.-Л. Ч.)[10]. Характерно й те, що в цьому випадку А. І. Чепа скористався принципом утворення криптоніму, обраним Василем Рубаном, видавцем літопису, який був прототекстом «І. Р.». Видаючи книжку «Вождь к истинному благоразумию и совершенному счастию человеческому» (1780 рік), останній підписався: «Н. С. В. Р.» —"надворный советник Василий Рубан".

Зрозуміло, що підписати «І. Р.» ателонімом було б за тогочасних умов справжнім безумством. Очевидно, що мав бути використаний набагато складніший криптонім.

Зважаючи на те, що найбільш звичними й непримітними в тексті літопису є дати, ми висунули гіпотезу про те, що найорганічнішим у цьому конкретному випадку було б використання цифроніму — заміни букв прізвища та ініціалів цифрами. Таким чином, наприклад, зашифровував свій підпис О. С. Пушкін у 1814—1815 роках, друкуючи свої твори у «Вестнике Европы» і «Российском музеуме»: «1… 17 — 14, 1… 16 — 14, 1… 14 — 16» означає «А… район, А… П-н, А… н-П».

Цифри могли позначати й не місця, які займають букви в алфавіті, а самі букви (у церковнослов'янській писемності цифри позначались буквами, що мали певні числові значення). Наприклад, сучасник Чепи українець Іван Тимковський підписався під своїм твором: «8-ъ 300.40.20», що розшифровувалось так: «И-ъ Т.м. к — Иван Тимковский». Маємо своєрідне поєднання цифроніму з ателонімом.

Але нічого подібного до цифронімів Пушкіна чи Тимковського в тексті «І. Р.» ми не знайшли. Тоді нам пригадався модний на ті часи підрахунок суми, яка утворювалася при додаванні чисел, утворених у результаті заміни букв, з яких складалося прізвище, на цифри. Та мода виникла через вираховування «числа диявола» — 666: багато тогочасних освічених людей таким чином тестували чужі та свої ймення, аби переконатися в приналежності чи неприналежності до темних сил. Пік цієї розваги тогочасних вітчизняних інтелектуалів припадає на другу половину двадцятих років XIX ст., коли в Російській імперії набули великого поширення оригінальні та перекладні праці німецького теолога-протестанта Й. А. Бенгеля (1687—1752).

Вплив «Об'явлення св. Івана Богослова»[31], у якому вперше згадано таємниче «666», на світосприйняття автора «І. Р.» вбачається й у досить прозорій паралелі між діями Антихриста в останні дні людства («І зробить [друга звірина Антихристова], щоб усім — малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам — було дано знамено на їхню правицю або на їхні чола, щоб ніхто не міг ані купити, ані продати, якщо він не має знамена ймення звірини, або числа ймення його… Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її — шістсот шістдесят шість»), і діями рум'янцевських переписувачів.

Зважаючи на все вищезазначене, нам видалось логічним висловити припущення про те, що остання дата, яка згадується на сторінках «І. Р.», може бути криптонімом автора «І. Р.». Такою є дата «1769». Що найперше впадає у вічі? Як засвідчують усі без винятку історичні праці, війна з турками розпочалася на рік раніше — у 1768-му, а не у 1769-му, як на те вказує «І. Р.». Пишучи: «…на початку року 1769-го, рушили війська у загальний похід, і почалася правдива з турками війна, яка чим скінчиться, Бог відає» [28], автор використовує словесний штамп із російських перекладів Бенгеля стосовно утаємничених дат людської історії («что в сем году случится может, время покажет») і ненав'язливо привертає увагу до своєї очевидної помилки, бо помилка, що називається, «на рівному місці» є відвертим приверненням уваги до названої дати-події.

Увесь останній абзац історії, як помітили дослідники, дуже різниться за стилем, тематикою та відсутністю тієї характерної патетики, якою просякнутий, приміром, вступ до твору. Він читається як своєрідна інструкція. Вдумайтеся: «війська малоросійські прийняли інший вигляд і устрій», «звелено службових козаків підпорядковувати щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земств і маєтків відатися їм і родинам їхнім за давніми правилами своїми…», «розіслано… статути і останннього видання диспозиції, надруковані двома мовами, руською та німецькою…», «…переформовано й скомплектовано полки постійними Козаками, яких записано у військовий список до визначеного на вислугу часу», «такий устрій багато в чому подобився найдавнішим порядкам тутешнім…», «задля екзерциції (вправляння) створено два табори… і компамент (гуртування?) там тривав ціле літо, а після того, на початку року 1769-го, рушили війська в загальний похід, і почалася правдива з турками війна, яка чим скінчиться, Бог відає».

Як можна тлумачити цю інструкцію? Наприклад, так: «Прізвище, ім'я та по батькові прийняли інший вигляд та устрій. Оскільки автор, як державний службовець, підлягає суду та військовому статутові й має відповідальність перед своїм родом, то він воліє записатись німецькою (незрозумілою для загалу) мовою. Для цього він „переформував та скомплектував“ букви, з яких складаються його прізвище й ініціали за найдавнішими порядками українськими (найдавніші відомі нам криптоніми українські датовані XI ст. знайдено на стінах Софії Київської), тобто замінив букви на цифри, щоб до певного часу ніхто не знав, хто є автором твору. Для цього створено дві групи цифр (два табори) — одну складає сума цифр прізвища автора, іншу — сума ініціалів. Після цього цифри гуртуються, ставляться поряд (рушають у загальний похід)».

Застосуємо наведену інструкцію до прізвища та ініціалів гаданого автора — «Чепа А. И.». У давні, княжі часи буквою «Ч» позначалась цифра 90, буквою «Е» — 5, «П» — 80, «А» — 1. Сума цифр (90 + 5 + 80 + 1) дорівнюватиме 176. Букви ініціалів: «А» — 1, «И» — 8, у сумі 9.

«Загальний похід» матиме вигляд «1769». Таким чином, цифронім «1769» позначає прізвище та ініціали автора «Історії Русів» — статського радника Андріана Чепи.

Література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Чепа Андріян Іванович // Українська радянська енциклопедія. Т. 12. — К., 1985. — С. 257.
  2. Чепа А. И. Малорусские суеверия, коим мало кто верил, собранные 1776 года (рукопись А. И. Чепы) // Киевская старина. 1892. № 1. — С. 119—130.
  3. Чепа А. И. Древняя рукописная Псалтырь, принадлежащая библиотеке Андрея Чепы. Рукопись Церковно-археологического музея. — Інститут рукописів НБУВ. Ф. І. № 47146.
  4. Чепа А. И. Письмо В. Г. Полетике от А. И. Чепы. 17 февраля 1810 г. // Из истории Южно-русского общества начала XIX века. Киевская старина. 1890. № 5. — С. 57—60. (с. 58)
  5. Оглоблин О. Люди старої України. — Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1959. — 328 с.
  6. Сірополко С. Історія освіти в Україні. — К.: Наук. думка, 2001. — С. 331. (с. 331)
  7. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76. (с. 50)
  8. Маркович Я. М. Записки о Малороссии, ее жителях і произведениях. — СПб., 1798. — 98 с.
  9. а б в Лазаревский А. М. Прежние изыскатели малорусской старины. Яков Михайлович Маркович // Киевская старина. 1895. № 12. — С. 349—387.
  10. а б Чепа А. И. Записка о преимуществах чинов малороссийских от 18 февраля 1809 года. — Інститут рукописів НБУВ. Ф. VIII. № 1603 (122).
  11. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76.
  12. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76. (с. 46)
  13. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76. (с. 47)
  14. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76. (с. 48-49)
  15. а б Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76. (с. 49)
  16. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76. (с. 51)
  17. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76. (с. 53)
  18. Горленко В. Из истории южно-русского общества начала XIX века (письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. 1893. № 1. — С. 41—76. (с. 59-60)
  19. а б История Русов или Малой России. — Москва, 1846.
  20. История Русов или Малой России. — Москва, 1846. (с. 158)
  21. Гулак-Артемовський П. П. Поетичні твори. — К.: Наукова думка, 1984. — 608 с.
  22. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. — М.: Наука, 1977. — 704 с.
  23. Історія Русів // Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. — К.: Рад. письменник, 1991. — 318 с. (с. 39)
  24. Історія Русів // Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. — К.: Рад. письменник, 1991. — 318 с. (с. 223)
  25. Історія Русів // Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. — К.: Рад. письменник, 1991. — 318 с. (с. 48)
  26. Історія Русів // Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. — К.: Рад. письменник, 1991. — 318 с. (с. 27)
  27. Берлинский М. Краткая Российская история. — М., 1800. — 152 с.
  28. Історія Русів // Пер. І.Драча; вступ. ст. В.Шевчука. — К.: Рад. письменник, 1991. — 318 с.
  29. Киевская старина. 1890. № 5.
  30. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. — К.: Абрис, 1995. — 390 с.
  31. Біблія, або книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. — К., 1992.