Чеське князівство
 | Ця стаття містить перелік джерел, але походження окремих тверджень у ній залишається незрозумілим через практично повну відсутність виносок. (жовтень 2025) |
| Чеське князівство лат. Ducatus Bohemiæ чеськ. České knížectví нім. Herzogtum Böhmen | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Васал Священної Римської імперії | |||||||||
| |||||||||
 | |||||||||
 | |||||||||
| Столиця | Прага | ||||||||
| Мови | старозахіднослов'янська | ||||||||
| Форма правління | Князівство | ||||||||
| Князь | |||||||||
• бл. 875–888/9 | Боривой I (перший князь) | ||||||||
• 1192–93, 1197–98 | Оттокар I (останній князь, король до 1230) | ||||||||
| Історія | |||||||||
• Князівство засновано | 870 | ||||||||
875 | |||||||||
• Стало частиною Священної Римської імперії | 1002 | ||||||||
• Переросло в королівство | 1198 | ||||||||
| Населення | |||||||||
| |||||||||
 Вікісховище має мультимедійні даніза темою: Чеське князівство | |||||||||
Че́ське князі́вство (чеськ. České knížectví), знане також як Богемське герцогство (лат. Ducatus Bohemiæ; нім. Herzogtum Böhmen) — колишня частина Великої Моравії, яка стала самостійним князівством у ІХ столітті і припинила існування на початку ХІ сторіччя, коли ввійшла до складу Священної Римської імперії. Династія Пржемисловичів, яка правила Богемією з ІХ століття, залишалася при владі упродовж усього Високого Середньовіччя до припинення роду по чоловічій лінії зі смертю Вацлава III Богемського у 1306 році. За Оттокара I, в 1198 році, Чеське князівство підвищилося в статусі до спадкового королівства.
Близько 550 року землі, що охоплювали Чесько-Моравську височину і навколишні Богемський ліс, Рудні гори, Судети заселили західні слов'яни, а в VII столітті місцеві чеські племена увійшли у племінний союз на чолі з франкським купцем Само (помер 658 р.). «Богемія» як географічний термін, ймовірно, походить від кельтських (галльських) племен Боїв, що вперше згадуються у франкських джерелах ІХ століття. У 805 році імператор Карл Великий зібрався завоювати ці землі, того ж року він вдерся до Богемії і обложив легендарну фортецю Канбург. Однак чеські війська уникали відкритого бою і відійшли у дрімучі ліси, де чинили партизанські напади. Сорок днів по тому імператору довелося вивести свої війська через відсутність провізії. Коли наступного року франкські війська повернулися, палячи і спустошуючи чеські землі, місцеві племена були змушені, нарешті, здатися і визнати залежність від імперії Каролінгів.
Тоді, як у середині ІХ століття франкська держава розпалася, Богемія підпала під владу Великоморавської держави, що постала близько 830 р. У 874 р. князь Святополк I з династії Моймировичів досяг угоди зі східнофранкським королем Людовиком Німецьким і підтвердив свою владу над Богемією. З роздрібненням Великої Моравії внаслідок угорських вторгнень до Європи близько 900 р. Богемія почала формуватися як самостійне князівство. Вже в 880 р. князь із роду Пржемисловичів Боривой із чеського города Леві-Градець (на початку — намісник князя Святополка I), якого охрестив архієпископ Великої Моравії Мефодій Солунський у 874 р., переніс свою резиденцію до Празького града і почав підкорювати басейн річки Влтава.
По смерті Боривоя у 888/890 рр. Велика Моравія на короткий час відновила контроль над зародженим чеським князівством до 895 р., його син Спитігнєв разом із князем Вітізла з династії Славниковичів присягнув на вірність Східнофранкському королю Арнульфові Каринтійському в Регенсбурзі. Він та його молодший брат Вратислав І потім правили в Центральній Чехії навколо Праги. Вони спромоглися оборонити своє володіння від угорських полчищ, які розгромили Східнофранкське військо у Битві при Прессбурзі 907 року під час угорського завоювання Карпатського басейну.
Після падіння Великоморавської держави чеське князівство існувало як незалежна держава, хоча все ще в тіні Східнофранкського королівства; князі платили данину баварським герцогам в обмін на підтвердження миру. Син Вратислава Вацлав, що правив із 921 р., приймався вже як голова чеського племінного союзу, однак йому доводилося протистояти ворожості свого сусіда герцога Баварії Арнульфа та його могутнього союзника саксонського короля Генріха I. Вацлав зберіг свою княжу владу, підкорившись королю Генріху в 929 р., після чого його вбив брат Болеслав I.
Сходячи на чеський трон у 935 році князь Болеслав завоював прилеглі землі Моравії і Сілезії, а також розширив володіння на сході далі до Кракова. Він учинив опір наступникові Генріха королю Оттону I, перестав сплачувати данину, напав на союзника саксів у північно-західній Богемії і в 936 увійшов до Тюрингії. Після затяжного збройного конфлікту король Оттон I у 950 р. взяв в облогу замок, що належав синові Болеслава, і Болеслав, нарешті, підписав мирний договір, де він визнав сюзеренітет Оттона І і пообіцяв поновити виплату данини. Чеські війська Болеслава як союзника короля билися поруч з німецькою армією у Битві на річці Лех 955 року[1] і після поразки угорців він одержав землі Моравії на знак визнання своїх заслуг. Менш очевидним є те, що саме Болеслав хотів здобути своєю участю у війні проти племен ободритів далеко на півночі, коли він пізніше пішов придушувати повстання двох слов'янських князів (Стойгнева і Накона) у саксонській Біллунзькій марці. Імовірно, Болеслав хотів упевнитися, що німецькі сусіди не заважатимуть йому розширювати чеські володіння на схід.[2] Прикметно, що Празьку архієпархію, засновану 973 року під час правління князя Болеслава II, було підпорядковано архієпископству Майнца, Таким чином, правителі з династії Пржемисловичів використовували німецьке союзництво для зміцнення своєї влади у боротьбі з незмінно бунтівною місцевою знаттю та одночасно з усіх сил намагалися зберегти свою автономію від імперії.
Чеське князівство вдалося остаточно згуртувати в 995 році, коли Пржемисловичі розгромили своїх суперників із династії Славниковичів, об'єднали чеські племена і встановили форму централізованого правління, яку, однак, стрясали внутрішні династичні чвари. Уже в 1002 князь Владивой домігся жалуваної грамоти на Чеське князівство з рук короля Генріха II, після чого внутрішньо повністю суверенне Чеське князівство стало частиною Священної Римської імперії. Після того, як Владивой наступного року помер, польський князь Болеслав I Хоробрий загарбав Богемію і Моравію. У 1004 р., після того, як за допомогою німецького короля Генріха II поляків було знову вигнано з Чехії, чеський князь Яромир отримав свою країну від короля у феодальне володіння.[3]
Чеський князь Бржетислав відвоював моравські землі в 1029 р., якими відтоді зазвичай правив молодший син того чи іншого чеського короля. Близько 1031 р. Бржетислав вдерся до Угорщини, щоб завадити її подальшому розширенню, і в 1035 р. допоміг імператору у боротьбі проти лужичан. У 1039 він вторгся до Польського королівства, захопив Познань і розорив Гнєзно, після чого завоював частину Сілезії, включаючи Вроцлав. Зруйнування Гнєзна підштовхнуло польських правителів перенести свою столицю до Кракова. 1040 року Бржетислав у битві при Брудеку (чеськ. Brůdek) розбив військо німецького короля Генріха ІІІ, що вдерлося до Чехії. Але в наступному році Генріх ІІІ обложив Бржетислава у Празі і приневолив його зректися усіх завоювань, окрім Моравії. У 1047 Генріх уклав мирний договір між Бржетиславом і поляками.
Син Бржетислава Вратислав II підтримував Генріха у його боротьбі проти Папи, антикоролів і заколотників у Саксонії за час його довгого владарювання. Чеські війська виявили неабияку хоробрість, і в 1083 році він вступив з Генріхом та його збройними силами у Рим. За підтримку Генріх присвоїв йому довічний королівський титул, і Вратислав у 1085 році став першим королем Богемії. Проте зовнішня політика його наступника Бржетислава II спрямовувалася головним чином на сілезький конфлікт, коли поляки не платити мита за відступлені Бржетиславом I території.
У 1147 чеський князь Владислав II супроводжував німецького короля Конрада III у Другому хрестовому поході, але зупинився під Константинополем. Завдяки військовій підтримці імператора Фрідріха І Барбаросси з боку Владислава в боротьбі проти північних італійських міст (особливо Мілана) останнього було обрано 11 січня 1158 року королем Чехії, тим самим Владислав ІІ став другим чеським королем.
1212 року Оттокар I (1192—93 і 1197—1230), маючи титул короля з 1198 року, одержав від імператора Золоту сицилійську буллу (офіційний указ), що підтверджувала королівський титул для Оттокара і його нащадків, а князівство було перейменовано на Богемське королівство. Чеський король звільнявся від усіх майбутніх зобов'язань перед Священною Римською імперією, за винятком участі в імперських радах. Імперську прерогативу ратифікувати кожного чеського володаря і призначати празького єпископа було відкликано.
Князь мав вищу політичну, військову і судову владу, а також призначав церковних ієрархів. Також мав широкі привілеї: право на користування лісами, водами, корисними копалинами, на будівництво замків, карбування монети. Князю підпорядковувався центральний і місцевий апарати управління, які формувалися з феодалів. Практичні питання князь вирішував за допомогою ради, що складалася з чинів вищої князівської адміністрації: надвірного жупана (управителя князівського палацу), коморника (верховного скарбничого), надвірного судді та інших. Кожному з них підпорядковувалися відповідні чиновники на місцях.
Влада князя в цей період базувалася на системі градів (замків), до яких на правах васалів призначалися князівські намісники, які поступово підкорювали навколишнє населення та мали право накладати на нього дань — ці податі сприймалися панівним класом як плата за мир і захист з боку князя. Замкові володарі тоді мали сплачувати частину своїх доходів князю, який також отримував додаткові кошти з доходів князівських дворів, регалій або торгових мит. З цих доходів князь фінансував армію, сановників та церковні установи. Монарх значну частину року проводив, об'їжджаючи окремі регіони, щоб не втратити над ними контролю. Бурграфів також час від часу переводили з замку в замок, хоча з часом їхні зусилля зберегти «свій» замок для своєї родини посилювалися[4].
Моравія була під управлінням управлінні брата князя. У 1055 р. Бржетислав І видав Спадковий статут, за яким встановлювався принцип сеньйорату. Встановлювався принцип родового старшинства наслідування князівської влади у Празі, з безпосередньою вищою владою над всією Чехією, а молодшим у роді надавалися уділи в Моравії. Згодом призначалися уділи й у самій Чехії.
У др. пол. ХІІ ст. почав формуватися представницький орган влади снем (або сейм). Своєю історичною основою він мав палацовий суд, королівську раду, старі пржемислівські палацові з'їзди. З утворенням держави народні збори, або збори «всіх чехів» — всіх формально вільних людей чоловічої статі, здатних носити зброю, перетворилося в збори, на яких оголошувалися найважливіші князівські постанови. У ХІ ст. їх взагалі припинили скликати. У той самий час почали збиратися з'їзди світської і духовної знаті, що отримали назву сейму.
Довгий час на сеймах переважав голос вельмож (панів), до яких дуже повільно починали приєднуватись голоси владик (лицарів), а за ними — і голос міщанства королівських міст. Спочатку сейм лише вислуховував князя і висловлював свої міркування. Потім він отримав законодавчі функції, від нього залежали такі питання, як війна за кордоном і збирання данини (за князя Владислава II, 1140—1173); обрання празького єпископа (з 1198 р.). Найважливішою прерогативою сейму стало право приймати та затверджувати закони («Право Конрада» 1189). Зростання юрисдикції окремих феодалів призвело до вироблення норм так званого земського права, і потім — до організації земського суду.
На чолі соціальної ієрархії знаходився князь, його родина, родичі, дружинники церковний клір. Значний прошарок становило місцева знать. У XI ст. відбувається диференціація і серед самих феодалів. Поступово виникає прошарок вищої шляхти. Здебільшого — це вихідці з середовища дружинників, які за службу князеві діставали землю з селянами. У нижчій шляхті опинилися вільні вояки, які наділялися за службу королю або великим шляхтичам дрібними володіннями.
Всі податки й повинності з часом перетворилися на феодальну ренту. Вільні общинники ставали залежними — спочатку від князя, а згодом і від інших феодалів. Основну масу феодальне залежних селян складали ті з них, які передавались у спадок дідичами.
У XII ст. в загальних рисах сформувалася васальна система як одна зі складових більш індивідуалізованих прав, привілеїв та обов'язків. За ті чи інші заслуги більшість представників шляхти, що зароджувалася, отримували землю, на ній оселялись і засновували автономні володіння. Оренда землі набувала більшого унормування, що сприяло виразнішому визначенню васальних відносин (кріпосницької залежності), в які потрапила більшість селян. Проте тривалий час у чеських землях стосунки між князем і шляхтичами, залежними від нього, так само як і стосунки між шляхтичами і простим людом, залишалися не врегульованими.
У 1189 році з'явився статут Конрада Отти, де гарантувалося право на володіння чесно одержаними маєтностями й водночас формулювалися загальнообов'язкові правила на випадок, коли б їх потрібно було змінювати. Статут став визначальним етапом на шляху від самовільного відчуження та невнормованої оренди до юридичного впорядкування нових власницьких і соціальних відносин. У той час декілька десятків майбутніх панських родів і 3 тисячі лицарських родин володіли 50 % всієї землі в країні, біля 33 % земель володіла церква і лише близько 17 % — правитель Чехії.
З появою феодальної власності на землю з'являється і феодальний імунітет, за яким окремі права і функції центральної влади переходять до власників землі. Спочатку імунітет дістала церква. Світський імунітет поширюється з кінця XII ст. Великі землевласники поступово перетворюються на самостійних можновладців.
Селяни, які розорялися, мусили залишати свої ґрунти і оселятися на землі феодала. За право користуватися землею селяни сплачували ренту феодалові й виконували низку повинностей. Окремі селяни несли військову службу у князя. Оскільки ця служба забирала багато сил і часу, селяни за борги часто потрапляли у феодальну залежність. У XII ст. князь зберігав верховне право на землю і селян, які на ній працювали, проте з часом це право фактично перетворилося на формальність.
До XIII ст. найнищчою соціальною категорією були раби. Їх використовували на господарських роботах у садках, виноградниках, млинах. Іноді раби отримували невеликі ділянки землі, а їх нащадки згодом набували право на володіння наділами й ставали підсусідками. Раби та їх нащадки, які складали нижчий службовий персонал управління маєтком, чи були закріплені за палацовим відомством, отримували один плуг землі, рівний пізнішому лану. До складу цього населення поступового приєднувались вільні люди. З одного плугу землі вони щороку сплачували оброк. Ця плата називалася даниною миру, адже з часу поселення на чужій землі вільні люди набували статус залежних і звільнялися від обов'язку брати участь у земському ополченні. Така князівська колонізація відбувалась завдяки розпаду родових громад, між якими була поділена територія колишніх племінних князівств.
Ґрунтувалася на сільському господарстві, гірничодобувній промисловості та ремеслі. Сільське господарство: було головною галуззю. Переважно вирощували зернові, також розвинене тваринництво. Князь вважався власником усіх вільних земель, ґрунтів селян, які не потрапили в пряму залежність від феодалів, церковних володінь, земель, наданих у тимчасове користування своїм близьким. Незначна частина земель перебувала у власності громад і окремих феодалів. Унаслідок дарунків князя і магнатів церква поступово перетворюється на значного землевласника. Наприкінці XI ст. заселяються вільні землі, підвищується культура їх обробітку, зростає ефективність господарювання. Майже всі землі поблизу міст належали князю. Першими поселенцями на них були військовополонені і раби, які з’являлись в результаті постійних війн чеських королів з сусідами.
Розвинена була металообробка, обробка шкіри, текстильне виробництво. Виникали та розвивалися ремісничі майстерні, які обслуговували як внутрішні потреби, і експорт.
Видобуток олова та срібла розпочався ще на початку Середньовіччя в Кутній Горі, а також в Їглаві в Моравії, які до початку XII ст. перетворилися на політично організовані шахтарські міста. Видобуток срібла та свинцю була однією з найприбутковіших галузей, яка сприяла розвитку грошового обігу та торгових зв'язків. Чеська срібна руда була відома далеко за межами князівства.
Нові відкриття срібла та олова в Рудних горах дали новий поштовх гірничій справі під час «Першої гірничої кризи» (1168–близько 1350), під час якої на богемській стороні були засновані шахтарські міста, такі як Граупен. Пізніше Санкт-Йоахімсталь і Готтесгаб набули більшого значення в Рудних горах.
Князівство перебувало на перетині торгових шляхів, що сприяло розвитку торгівлі. Особливо активно велася торгівля із сусідніми державами. Також входження до складу Священної Римської імперії сприяло розвитку торговим зв'язкам. У Х – ХІІІ ст отримувало значний дохід від празької работоргівлі, переправляючи язичницьких слов'ян, яких називали сакаліба, у рабство до Аль-Андалусу, ставши найбільшим ринком рабів Центральної Європи[5].
З сер. Х ст. карбували денарії та брактеати за зразком каролінзького денарія.
У Х ст. в чеських землях паралельно існували дві церковнокультурні течії християнства: західне (латинське) і великоморавськослов'янське. Після падіння Великої Моравії панівні позиції посіла західна — католицька церква. Перевага латинської освіченості втілювалася в життя духівництвом, яке прийшло з Німеччини. Німецька мова стала «лінгва франка» в містах регіону і разом з латиною домінувала при королівському дворі.
Бржетислав I наполегливо домагався у Римі створення єпископства в Празі, яке було засноване за Бржетислава II у 973 році. Національна церква стає вірним союзником Пржемислівців. Хоча нове єпископство з 1002 року організаційно було підпорядковане Майнцькому архієпископству до XIV ст., але загалом це був успіх у політиці, оскільки чеський князь тепер був верховним власником усіх церковних земельних володінь. Він призначав та усував з посади священиків, збирав десятинні податки, які сплачували церкви віруючі. Празький єпископ був, власне, княжим капеланом, який виконував цілу низку світських завдань, наприклад, вів справи із зарубіжними монархами тощо. Під впливом сусідів-німців у Чехії перемагає латинський обряд.
Вже в перші роки з утворення Празького єпископства зводяться 20 храмів, засновуються 3 монастирі, яких наділяють землями, селянами та худобою. Бржетислав ІІ активно боровся проти залишків поганства. Він вигнав з Чехії чаклунів та знахарів, заборонив приносити жертви духам і здійснювати поховання поза межами кладовища.
Тривалий час літургія здійснювалася старослов'янською мовою. Чимало його ченців займалися літературною працею, записували слов'янські легенди. Один з олтарів монастиря був присвячений Борису та Глібу — першим святим давньої Русі. У X ст. з бенедектинського монастиря в Сазаві він випровадив монахів, які останніми у Чехії здійснювали літургію слов'янською мовою.
У 1033—1096 рр., з перервами, в Чехії діяв важливий культурний центр слов'янської культури — Сазавський монастир. Його спочатку очолив Прокіп — прибічник незалежності від німецької культури. Хоча монастир був католицьким, в ньому активно продовжувався розвиток спадку слов'янських культурних центрів часів Великої Моравії.
Спроби впровадження писемності чеською мовою виявлено у формі ґлосів–пояснень до латинських текстів. Наприклад, ґлоси Свято-Григорієвські, вписані до латинського діалогу папи Григорія І. До ХІІ ст. належить найдавніша церковна чеська пісня «Hospodine, pomiluj ny», яка впродовж середньовіччя була своєрідним чеським державним гімном.
Розповсюдження освіченості наприкінці ХІ — на початку ХІІ ст. призвело до появи чеської рукописної книги. Найбільш цінна з них — «Вишеградський кодекс» (1083 р.) — збірка євангельських текстів з 35 мініатюрами, створена з нагоди коронації Вратислава ІІ. В ХІ ст. з'явилися аннали — щорічні записи подій. Запрацювала майстерня переписувачів книг.
З розвитком Чеської держави і зміцненням її міжнародного авторитету виникла необхідність створення історичної концепції державності. В найбільш завершеній формі вона була викладена в «Чеській хроніці» Козьми Празького (1045—1125) — празького каноніка, який здобув освіту в Льєжі. Його твір, написаний латиною, був першою великою літературною працею чеського автора. У високохудожній формі втілено національну чеську традицію і пов'язано її з біблійною. Походження всіх чехів виводилося від праотця Чеха, вказано на добровільну передачу народом влади Пржемислу — засновнику династії Прежемисловичів. Прикметно, що братами Чеха названі Лех і Рус, що відображало легенду про слов'янську єдність, усвідомлення спільності слов'ян.
З інших чеських хроністів відомі чернець Сазавський, який описав історію Чехії 1126—1162 рр., Вінцентій — канонік Празький, в центрі оповідань якого знаходилося правління Владислава ІІ.
В ХІ — ХІІ ст. значного розповсюдження у чеських землях набув романський настінний живопис в храмах і будинках міщан. Його сюжети стосувалися біблійних тем, а згодом — персонажів хроніки Козьми Празького. В зображеннях був помітним вплив візантійського мистецтва, свідченням чого є розписи в базиліці Св. Іржі в Празькому Граді, Боржитові в Південній Моравії та ін.
Розписи церкви Св. Климента в Стара-Болеславі відрізняються впливом зальцбурзької школи. Сюжети зображували історичних персонажів за зразком святих.
У Х ст. в багатьох чеських поселеннях переважало будівництво церков. Найпоширенішим в культовому зодчестві Чехії стають ротонди, однонефні храми і базиліки. Серед ранніх чеських ротонд виділяється ротонда Св. Віта в Празькому Граді, збудована князем Вацлавом І.
Під час правління Вратислава ІІ відбувалося велике будівництво в Празькому Граді і Вишеграді. Панорама Празького Граду, яка включала кам'яні стіни замку, палац князя, базиліку Св. Віта, монастир Св. Їржі набула певного завершення. Було збудовано кам'яний міст через Влтаву, що проіснував до 1342 р. Його назвали на честь дружини князя — Юдіти. Згодом на цьому місці спорудили Карлів міст.
У ХІІ ст. в Чехії поширилося кам'яне будівництво замків, будинків ремісників і купців. У другій половині ХІІ ст. романська архітектура Чехії та Моравії сягнула найвищого ступеня розвитку: Страговський монастир в Празі, монастирі в Доксанах, Кладрубах, церкви в селах Якуб біля Седлеця, Тісміце, Ржевниці біля Брно.
- ↑ Ruckser, David. Boleslav I (the Cruel) - c. 935-c. 972 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2021. Процитовано 4 вересня 2013. [Архівовано 2021-03-04 у Wayback Machine.]
- ↑ Boje polabských Slovanů za nezávislost v letech 928 – 955 (чеською) . E-středověk.cz. Процитовано 7 вересня 2013.
- ↑ 800 let Zlaté buly sicilské [Архівовано 11 січня 2013 у Archive.is] (чес.)
- ↑ Žemlička Josef. Čechy v době knížecí (1034—1198). 1. vyd. Praha: NLN, 1997. Str.. Str. 147—188.
- ↑ World History Encyclopedia [21 volumes]: [21 volumes] Alfred J. Andrea Ph.D. p. 199