Чехословаччина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Československo
Чехословаччина[1]
Австро-Угорщина Flag of Austria-Hungary (1869-1918).svg
1918 – 1992
Прапор Герб
Прапор Герб
Девіз
чеськ.(1918-90): Pravda vítězí
лат.(1990-92): Veritas Vincit
Гімн
Kde domov můj та Nad Tatrou sa blýska
Розташування Чехословаччина
Столиця Прага
50°05′ пн. ш. 14°28′ сх. д. / 50.083° пн. ш. 14.467° сх. д. / 50.083; 14.467
Мови чеська та словацька
Форма правління Республіка
Президент
 - 1918–1935 Томаш Ґ. Масарик (перший)
 - 1989–1992 Вацлав Гавел (останній)
Історія
 - Незалежність від Австро-Угорщини 28 жовтня 1918
 - Німецька окупація 1939
 - Звільнення 1945
 - Розпад Чехословаччини 31 грудня 1992
Валюта Чехо-Словацька крона
Попередник
Наступник
Flag of Austria-Hungary (1869-1918).svg Австро-Угорщина
Чехія Flag of the Czech Republic.svg
Словаччина Flag of Slovakia.svg

Че́хослова́ччина (Че́хо-Слова́ччина, чеськ. Československo, словац. Česko-Slovensko) — історична країна в Центральній Європі, що існувала з 1918 по 1992 роки. Складалася з двох соціалістичних республік — Чехії та Словаччини зі столицею в Празі. ЧСР постала 28 жовтня 1918; у серпні 1992 було ухвалено рішення про створення окремих Чеської і Словацької республік.

Офіційна назва[ред.ред. код]

Становлення[ред.ред. код]

Становлення до неї альянтів і Мирної конференції та від ситуації на російсько-українському фронті. У політичних колах ЧСР конкурували щодо цього дві течії— консервативна проросійська (К.Крамарж, Ї.Стржібрні, Й.Дюріх та ін.) та кола, представлені групою Масарика (Е.Бенеш, Я.Нечас, П.Маха, А.Немец, В.Гірса та ін.), що вели проукраїнську політику. Зокрема це було засвідчено у ставленні до ЗУНР та невизнанні польських претензій до Галичини. З урядом ЗУНР Прага підтримувала приязні відносини, уклала торгову угоду, отримуючи бориславську нафту й експортуючи промислові товари та зброю. У Станиславові й Самборі діяли чехословацькі місії. Дипломатично ЧСР підтримувала вимогу національного самовизначення щодо Східної Галичини. Зацікавлення Праги Україною і Росією було мотивоване не тільки традиційним слов'янофільством, а й конкретними господарськими інтересами, зокрема перспективами чеської торгівлі й капіталовкладів на Сході. З погляду безпеки ЧСР була зацікавлена спершу спільним кордоном з Україною чи Росією, а згодом утворенням блоку країн, що ним можна було б шахувати Австрію й Угорщину; звідси концепція Малої Антанти, в існуванні якої ключеву ролю відігравала належність Закарпаття до ЧСР («міст» між ЧСР і Румунією). Незважаючи на свою прозахідну орієнтацію та непогодження з радянським режимом, керівники ЧСР намагалися нормалізувати відносини з СРСР, що в 1935 призвело до підписання пакту неаґресії і взаємодопомоги.

Чехо-Словаччина постала 28 жовтня 1918 внаслідок поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні та дії визвольного руху чехів і словаків за кордоном і в країні. Головними творцями ЧСР були Томаш Масарик, Едуард Бенеш і генерал Мілан Штефаник. Складовою частиною цього руху були війська, що утворились у результаті з'єднання чехів і словаків, які були організовані в Україні 1917 з військовополонених та була утворена Чехословацька Народна Рада в Києві. Деякий час у Києві перебував Т.Масарик, утримуючи зв'язки з Українською Центральною Радою. У боротьбі українців з Тимчасовим урядом і більшовиками наприкінці 1917 — на початку 1918 pp. чехословацький політичний провід і військо проявили нейтралітет. У зв'язку з підписанням УНР Берестейського миру чехословацьке військо перед наступаючими німецькою і австрійською арміями подалося на схід у Росію і на Сибір (див. також Чехословацькі легіони).

У 1919 уряд Директорії УНР встановив неофіційні дипломатичні взаємини з Чехо-Словаччиною; послом УНР у Празі був М. Славинський. Уряд ЗУНР також був репрезентований у Празі з кінця 1918 окремою дипломатичною місією, спершу очолюваною С. Смаль-Стоцьким, згодом Є. Левицьким. З 1921 Чехословаччина визнала де факто УРСР, повноважним представником якої в Празі був М. Левицький. У Харкові короткий час 1921–1922 діяли чехословацькі торгова і дипломатична місії. В 1922 р. уряд ЧСР подав допомогу населенню південної України, потерпілому від голоду, особливо на Мелітопільщині, де жили також чеські колоністи.

Ставлення уряду Чехо-Словаччини до української держави було узалежнене від ставлення до неї альянтів і Мирної конференції та від ситуації на російсько-українському фронті. У політичних колах ЧСР конкурували щодо цього дві течії — консервативна проросійська (К.Крамарж, Ї.Стржібрні, Й.Дюріх та ін.) та кола, представлені групою Масарика (Е.Бенеш, Я.Нечас, П.Маха, А.Немец, В.Гірса та ін.), що вели проукраїнську політику. Зокрема це було засвідчено у ставленні до ЗУНР та невизнанні польських претензій до Галичини. З урядом ЗУНР Прага підтримувала приязні відносини, уклала торгову угоду, отримуючи бориславську нафту й експортуючи промислові товари та зброю. У Станиславові й Самборі діяли чехословацькі місії. Дипломатично ЧСР підтримувала вимогу національного самовизначення щодо Східної Галичини. Зацікавлення Праги Україною і Росією було мотивоване не тільки традиційним слов'янофільством, а й конкретними господарськими інтересами, зокрема перспективами чеської торгівлі й капіталовкладів на Сході. З погляду безпеки ЧСР була зацікавлена спершу спільним кордоном з Україною чи Росією, а згодом утворенням блоку країн, що ним можна було б шахувати Австрію й Угорщину; звідси концепція Малої Антанти, в існуванні якої ключеву ролю відігравала належність Закарпаття до ЧСР («міст» між ЧСР і Румунією). Незважаючи на свою прозахідну орієнтацію та непогодження з радянським режимом, керівники ЧСР намагалися нормалізувати відносини з СРСР, що в 1935 призвело до підписання пакту неаґресії і взаємодопомоги.

З іншого боку, це не перешкоджало чехам ставитися прихильно до української еміграції, яка знайшла в ЧСР відносно найліберальніші умови та можливості своєї діяльності. Тут за міжвоєнного періоду розвинулися головні осередки української культури, науки і політичного життя еміграції (див. УВУ).

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

Чехословаччина у 1920–1938 роках. Фізична карта
Національний склад Чехословаччини у 1930 році

Так звана перша республіка ЧСР (1919–1938) була багатонаціональною державою. Крім чехів і словаків, в ЧСР жили німці (23 % населення), угорці (5,6 %), поляки (0,6 %) й закарпатські українці (3,85 %). Останні приєдналися до ЧСР у результаті домовлення між представниками закарпатської еміграції в США і Т. Масариком та рішення Руської Центральної Ради в Ужгороді 9. 5. 1919; це було санкціоноване Сен-Жерменським договором 10. 9. 1919, який гарантував Підкарпатській Русі статус автономного краю в рамках ЧСР. (Про політику ЧСР в українській частині держави див. Підкарпатська Русь). Прага хронічно мала проблеми з своїми меншостями, головним чином з німцями й угорцями, у справі яких велася ревізіоністська акція з боку Німеччини й Угорщини. Словаки також домагалися територіально-політичної автономії.

Восени 1938 гітлерівська Німеччина, підтримувана Угорщиною й Польщею; створила міжнародну кризу довкола ЧСР. Для захисту власної території в Чехословаччині були утворені Народні Гвардії. Проте Мюнхенська конференція 30 вересня 1938 схвалила перехід чеських земель (Судетська область) на окраїнах Богемії й Моравії до німецького Рейху. Під тиском Польщі уряд ЧСР віддав їй Тешинську Сілезію 2.11.1938 а Угорщині за результатами Віденського арбітражу передано південні окраїни Словаччини і Карпатської України.

«Друга», обкраяна, республіка, на чолі з президентом Е. Гахою, проіснувала до середини березня 1939 як федеративна держава з широкою автономією, наданою Словаччині, за законом 22. 11. 1938 Карпатській Україні. 15. 3. 1939 Богемію й Моравію окупували німці, ставши «протекторатом», а Словаччина і Карпатська Україна оголосили самостійність; останню також невдовзі окупувала Угорщина. З 1940 у Лондоні оформився уряд ЧСР в екзилі на чолі з президентом Е. Бенешем, якого визнали альянти. У цьому уряді інтереси підкарпатських русинів обстоювали П. Цібере й І. Петрущак. В СРСР генерал Л. Свобода організував в 1943 р. Чехословацьку бригаду для боротьби з німцями на боці альянсів, у якій опинилося чимало підкарпатських русинів.

Повоєнний період[ред.ред. код]

1944-1945 територія Чехо-Словаччини була окупована радянськими військами (частково західними альянсами), що принесло кінець словацькій самостійності. Була встановлена «третя» республіка; з листопада 1944 до лютого 1945 тимчасово діяла делегація чехо-словацького уряду в Хусті, що її очолював міністр Ф. Нємець, управитель 5 східними округами Закарпаття. Діяльності делегації перешкодила місцева команда адміністрація Народної Ради Закарпатської України, утворена під егідою радянських військових органів. Угодою 29 червня 1945 ЧСР віддала колишню Підкарпатську Русь СРСР, і вона увійшла до складу УРСР. У результаті цієї угоди та примусового виселення німецької меншості, характер багатонаціональної держави змінився: Словаччина одержала широку автономію, поступово знову зменшену; кількість українців зменшилася до 180 000 (1,4 % порівняно з 3,8 % перед війною). Українська, польська й угорська меншості користуються деякими культурними правами. (Про українців в ЧСР після 1945 див. Пряшівщина).

У лютому 1948 компартія СРСР вчинила переворот: Чехословаччина стала «народною демократією» з однопартійним режимом, інтегрованою в радянський блок. Розпочалася колективізація, яка супроводжувалася репресіями проти «куркульства» та інших «антинародних елементів». Десятки тисяч людей було відправлено до концентраційних «трудових» таборів, тисячі людей у зманіпульованих процесах, так званих «юридичних убивствах», було засуджено до страти або відправлено до в'язниць — в умови, вижити у яких було неможливо. Кордон Чехословаччини із ФРН та Австрією став «залізною завісою» із Західним блоком, перетнути яку стало практично неможливо. Репресії, які були схожі на сталінські й відбувалися за безпосередніх консультацій із радянськими спецслужбами, тривали протягом десяти років. У 1960 році країну перейменовано на Чехо-Словацьку Соціалістичну Республіку (ЧССР). У 1967-1968 роках, за А. Дубчека, розпочалися демократичні реформи — цей період отримав в історії назву «Празька весна». ЧССР було перебудовано на федерацію чехів і словаків; в обидвох законодавчих палатах, як і в Словацьких національних зборах, були представники української меншини.

Czechoslovakia.png

У серпні 1968 СРСР скоїв збройне вторгнення до ЧССР і припинив експеримент «демократичного соціалізму». ЧССР опинилася під радянською окупацією, хоча пасивний опір серед інтелектуальних кіл (рух «Хартії 77») тривав. До влади в Празі та Братиславі прийшли виразно прорадянські елементи, серед яких визначну роль відігравав член політбюро КПЧ, українець В. Біляк. Генеральним секретарем партії, а згодом і президентом ЧССР (після Л. Свободи) став словак Ґ. Гусак; у 1970-х pp. країна стала однією з найбільш інтеґрованих і контрольованих держав радянського блоку.

Економічні взаємини між ЧССР і УРСР визначалися факторами їхнього сусідства, спільного перебування в Раді Економічної Взаємодопомоги й господарською структурою та ресурсами обидвох країн, які значною мірою взаємодоповнювалися. В 1966 ЧССР посідала друге місце в експорті УРСР; у 1967 весь торговельний обіг між Україною і ЧССР перевищив 550 млн карб. Україна експортувала до ЧССР залізну руду (в 1958 — 3657000 т, 74 % чехословацького імпорту, у 1964 — 6953000 т, 75 %), манґан (1964 — 84 % чехословацького імпорту), чавун (74 %) і валець (прокат) (75 %). УРСР постачала також харчові продукти ЧССР: збіжжя, м'ясо, масло й сіль. У 1967 було відкрито газогін «Дружба», який постачав ЧССР природний газ з Дашави. Через міжнародну електропровідну мережу «Мир» Україна постачала ЧССР електроенергію. УРСР брала участь в устаткуванні потужного східнословацького металозаводу в Кошицях. ЧССР зі свого боку спричинилася до модернізації українських копалень і транспорту; чехословацьке обладнання послужило значною мірою до електрифікації залізниць. Між Чопом і Кошицями побудовано ширококолійну залізницю з метою ефективнішого довозу товарів з України. Ввозилися товари чехословацького імпорту й до УРСР: точне приладдя, холодильники, кабелі, хімічні та фармацевтичні продукти, меблі, деякі харчові продукти тощо. Економічні зв'язки та співпраця між ЧССР та УРСР укладено в плані загальнорадянської економічної політики, часто без урахування господарських інтересів України. В організації культурних зв'язків деяку роль відігравали республіканські установи (відділи чехословацького й радянського товариств Дружби) та міжобласні й міжінституційні форми співпраці (наприклад, між Київським і Братиславським університетами). Іноді відбувалися дні української культури в ЧССР та чехословацькі дні в Україні. В Києві діяло генеральне консульство ЧССР. УРСР не мала жодного представництва в ЧССР.

Розпад[ред.ред. код]

У 1989 комуністи втратили владу в результаті Оксамитової революції, а країну очолив письменник-дисидент Вацлав Гавел — останній президент Чехословаччини і перший президент Чехії.

У 19891992 країна носила назву «Чесько-Словацька Федеративна Республіка», проте федерація виявилася нестабільною. 17 липня 1992 року Народна рада Словаччини приймає декларацію про незалежність Словацької республіки. Остаточною ж датою розпаду Чехословаччини вважають 1 січня 1993 року. Провідну роль у веденні мирних переговорів з розділення країни відіграли тодішні прем'єр-міністри республік Вацлав Клаус та Владимир Мечіар. Завдяки мирному протіканню процесу розділу країни, цей розділ іноді називають «Оксамитовим розлученням».

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [у 10 т.] / Наукове Товариство ім. Шевченка ; гол. ред. проф. д-р Володимир Кубійович. — [Париж] ; [Нью-Йорк] : Молоде життя, 1954—1989, 1993—2000.
  • Міністерство закордонних справ. Československá pomoc ruské a ukrajinské emigrace. Прага 1924;
  • Григоріїв-Наш Н. Т. Г. Масарик, його життя та діяльність. Прага 1925;
  • Sládek Z., Valenta J. Sprawy ukraińskle w czechoslowackiej polityce wschodniej w latach 1918–1922. Z dziejów stosunków polsko-radzieckich. B. 1965;
  • Дзюбко І. Розв'язання національного питання в Чехословаччині — закономірність будівництва соціалізму. К. 1966;
  • Джеджула О. З історії українсько-чехословацьких економічних зв'язків 1920–1922. Укр. іст. журнал, ч. 2. К. 1967;
  • Hodnett G., Potichnyj P. The Ukraine and the Czechoslovak Crisis. Канберра 1970. Lewadowski K. Sprawa ukraińska w polityce zagranicznej Czechoslowacji w latach 1918–1932. Вроцлав, 1974.
  • Petr Štěpanek. Podkarpatská Rus v letech 1919–1939. Náchod: Konting, 2008. 168s. ISBN 978-80-903308-2-5.

Примітки[ред.ред. код]

  1. ЧЕХОСЛОВАЦЬКИЙ // Словник української мови: у 11 т. — Київ: Наукова думка, 1970—1980.